Смерть не помирає

- Що я наробив? – повторював це запитання собі під ніс чоловік, тримаючи в своїх руках мобільний телефон.

Сам сидів на колінах, під стіною нічного клуба. Згадував події сьогоднішнього вечора і невпинно морально карав себе.

Все, звичайно, почалося з випитого алкоголю на барі в клубі. Взяв друзів і пішов з ними в клуб відпочити і розважитися. П'ятниця. Кінець робочого тижня, можна і відпочити. Там, де танці і алкоголь, як без прекрасних дівчат і їх кокетливість в подарунок за коктейлі. Вечір переходив у ніч. Петро, як звично для нього, вийшов на свіже повітря. На виході із клубу, побачив красиву дівчинку і підійшов до неї.

«Треба познайомитися.», - подумав він. «Класна спідничка і декольте – ух, аж серце калатнуло від такої краси.», - налаштований на знайомство, Петро оглядав дівчину своїми думками.

- Привіт, дівчинко, - привітався хлопець

- Чому сумуєш? – запитав Петро, намагаючись познайомитись з дівчиною.

- Відвали, алкаш. – сердито відповіла вона, не відволікаючись від екрану свого смартфона. Лиш раз зміряла чоловіка поглядом і повернулася до своїх справ.

- Не хочеш потанцювати? – не зупинявся в залицяннях хлопець.

- Чуєш, йди геть звідси, не мішай мені! – уже криком, сказала свою відмову дівчина.

А далі, як в тумані….

Петро сидить біля дівчини. На тому самому місці, де між ними була неприємна розмова. На ній одягу немає. Петро, як звір порвав спідницю, разом з трусами. Вся в крові. Ледве чути її дихання. Він хотів просто приємно провести час. Як би він не пробував виправдати свій вчинок – цього не достатньо. Вона кричала, але ніхто не допоміг їй. Він використав її, а тепер від розуміння свого вчинку, від страху, сидить і просто – на просто перед собою виправдовувався. Взяв її сумочку і почав в неї ритися. Знайшов паспорт: Куліна О.Й. 2005 року народження.

«Вона ще й неповнолітня!» - появився новий приступ страху в хлопця. Ніби раніше страшно йому не було. «Що робити?», - в думках більше питань, чим конкретних відповідей. «Перевірю чи жива.», - перша, мабуть, хороша ідея появилася у хлопця. Підійшов до неї ближче, хотів доторкнутися до шиї і перевірити наявність пульсу у дівчини, але почув тяжке дихання нещасної, тому не став перевіряти пульс. «Вона жива!», - підсумував почутий хрип дівчини в своїх думках Петро. Далі було не легше.

«Що буде, як вона подасть заяву в міліцію? Що зі мною зроблять? А може її вбити? Так буде легше і ніхто не дізнається.», - думки мучили Петра і він уже згодився з думкою, що стане вбивцею, але…

Пролунав дзвінок. Петро прийняв дзвінок, на екрані висвітлився номер мами.

- Так, матусю, – тремтячи, промовив Петро.

- В тебе все добре? Бо голос в тебе якийсь не такий, – з насторогою, запитала Лідія Сергіївна. Материне серце відчуло негаразди у словах свого сина.

- Все нормально, скоро буду дома, лягайте спати мамо. – збрехав хлопець.

- Добре, повірю тобі. Повеселись там з хлопцями. – сперечатись з сином не стала, просто повірила йому.

Вибір був очевидний.

«Через якусь дамочку, я готовий втратити своє життя. Я не готовий сісти в тюрму, на вічно названим ґвалтівником.» - остаточно прийняв рішення Петро у своїх думках.

Уже зібрався з думками, щось більш страшне зробити з цією дівчиною, хіба мало їй того, що він наробив раніше. Хлопець збирався з духом для вбивства. Руки тремтіли, ноги не хотіли рухатися – були ватні. І лише в голові творилася потворна куча насильницьких ідей.

«Може задушити? Ремінь маю. Трохи сили і все. Дихати не буде. Викину ремінь в сміттєву урну і спалю. Доказів не буде – значить і злочину теж.», - спочатку саме ця думка мучила Петра.

«Може краще вени їй порізати? Ножик складаний маю при собі. Потім повтираю від своїх відпечатків і затисну зброю їй в руку. Самогубство, а мене навіть шукати ніхто не буде.» - кожна думка по-своєму «хороша» з’являлася в голові Петра.

«Але кожна мала недоліки: коли буду її душити вона може прийти до себе і буде битися ногами і може навіть вирватися. При порізах вен на її руках, її кров може опинитися на моєму одязі, а я цього можу і не замітити.», - суперечки в думках хлопця не зникали.

Але найбільша помилка для Петра – це був час, який він витратив думаючи…

- Міліція! Люди допоможіть! Вбивають! – кричала на всю вулицю пані, яка проходила мимо закинутого будинку недалеко від нічного клубу «Imperia». Крик жіночки заставив хлопця, не думаючи ні про що, а просто втікати…

«Куди бігти? Вона бачила моє обличчя? Коли та дівчина прийде до тями вона зможе мене спізнати? Може не буде подавати заяву в міліцію?», - думки роз’їдали Петра із середини, із душі запитаннями.

Між будинки хлопець біг без перепочинку. Кожної хвилини дивився заді себе – чи біжать за ним хтось. Страх оволодів Петром. Він лише біг. Через декілька хвилин, хлопець побачив невеличку стежку, яка веде до річки.

«Треба бігти до річки. Серед дерев мене ніхто не побачить. Сховаюсь там і відпочину.», - подумав чоловік і попрямував по стежці.

Коло річки не було вуличних ліхтарів. Було дуже темно. Не видно нічого і лише було чути шум води. Від страху не включав телефон, щоб не видати себе в темноті. Незграбно влетів з розбігу до річки. Впав у воду. Там не було сильно глибоко, але ноги всі були мокрі у хлопця. Ледве виліз з води, схопивши гілля дерева на березі річки. Присів біля дерева і почав думати. Зуби скреготали від холоду – вода була крижаною.

- Що робити? – тихо запитав Петро. Ніхто крім нього не був біля річки. І ніхто і не відповів.

Петро почув гавкіт собак, мабуть бродячих, неподалік від нього. В цьому стані, його уява намалювала «полювання працівників поліції з собаками, які переслідують його. Найбільшого злочинця!». Петро зірвався з місця і не гаючи часу, вибіг на стежку. Але пробігши декілька секунд, його зупинив удар в дерево. Його переповняв страх втікача і він легко помилявся в будь-якій ситуації. Так сталося і тут. Він не помітив дерева перед собою і врізався в нього зі всієї сили. Впав, кров з голови Петра почала капати….

«Ти хочеш жити?» - пролунав голос в його голові хлопця. Петро не розумів, що відбувається і навіть не міг встати на ноги, але голос почув чітко.

- Так хочу, я хочу жити! – прокричав хлопець.

«Тоді, я тобі допоможу, якщо дозволиш мені.», - незнайомий голос в його голові прозвучав знову.

- Поможи мені, я молю тебе Боже! – кричав з надією Петро, не задумуючись ні про що.

«Добре, допоможу.», - пролунав той самий голос.

Темний згусток матерії миттєво влетів в юнака через рот. Декілька секунд, хлопець кашляв, а потім встав на ноги, як нічого і не було.

«Мене звати Раверій, тепер ми будемо з тобою дружити.» - пролунав голос в голові Петра.

Це не був Бог…..