Смерть не помирає

- Що маленький боїшся нас? – лукаво з усмішкою, запитала Мерая хлопчика.

- Бійся пацан, бо вона любить страх дітей, – добавив свої слова Генріх, ще більш лякаючи маленького хлопця.

Щойно дев’ятирічний хлопчик бігав з однолітками з м’ячем по полі і вміло забивав гол команді із сусіднього села, а тут раптово - уже в лісі. А він і близько в той бік не йшов. А тепер стоїть на галявині серед старих дубів. Сонце просочується своїми промінчиками крізь дерева на невеличке місце серед лісу. Коли подивитися навколо галявини, можна побачити, що сонця і світла в лісі не помітно, бо темрява навколо – густий зарослий ліс, в якому не ходила людська хода. Місця, де люди не вирубували ліс і не засмічували природу, а також не створювали лісові пожежі.

Навколо хлопчика стояли по сторонах шість осіб. Від яких так сильно тягнуло небезпекою. Він ще не зміг збагнути, що відбувається, як пролунав голос одної із них. Вона підійшла ближче до світла і хлопчику вдалося розгледіти її. Жінка в чорній довгій сукні, аж до ніг, туфлі на каблуках. Чорні рукавички з червоними смужками навколо фаланг пальців. Каштанове довге волосся разом із сірими очима, а також тендітні риси обличчя.

- Хто ви такі і що я тут роблю, як? – зі страхом запитав хлопчик. Він не міг добре сформулювати питання. Хлопець від страху завмер на місці.

- Твоя сила появилася і ми це відчули. Це основна причина нашої появи тут. – промовила жіночка в чорному.

- Я не розумію, я нічого не можу зрозуміти, що за сила? Хто ви такі? – не заспокоюючись від хвилювань, що відбувається з ним, юнак все ж почав питати незнайомців.

- Ти один із нас. Нас називають «першими»! - відповів на запитання хлопчика, інший з присутніх осіб.

- Твоя сила привела нас до тебе, – продовжив пояснювати чоловічий голос.

- Ми просто прийшли познайомитися з тобою, бо нам дуже цікаво, якою силою ти володієш, маленький, – єхидно промовила Мерая.

- Що таке «перші»? – уже плакав маленький хлопчик і від страху припав до землі, але зміг тихо запитати у шістьох осіб. Хлопчик закрив долонями обличчя від страху.

«Може це страшний сон? Я хочу проснутися! Хочу додому!» - думки навіювали хлопчикові надію на повернення до мами з татом, а все що твориться – це вигадки.

- Він ще дитя, що з нього взяти, - аналізуючи стан хлопчика, інша промовила більш дивна постать із присутніх.

- Ну, Лея, всі ми були дітьми і нічого - виросли, змужніли, а він один із нас, а значить він – сила, – втрутився у розмову бородатий чоловік в джинсах.

- Прочитай свою силу хлопчику на лівій руці, полум’ям написано лише для тебе, якими цікавими силами ти будеш володіти, - тихим жіночим голосом, промовила особа в тіні від усіх.

- «Життя». Що таке? Там цього не було? Хто це зробив зі мною? Чому я? Де моя мама? – плачучи, запитував хлопчик.

- Хм. «Життя» – це досить цікаво. Ти один із нас і тому, я думаю, що це щось потужне. «Перші» не плачуть! Сльози тобі не поможуть. Лише сила і тільки сила зможе зробити тебе великим. Тому що ти малявка, один із нас і ти повинен не гнівати свого предка своїми сльозами, а завжди дивитися своєму ворогові в очі. Завжди убивай своїх ворогів. – промовив стрункий, широкоплечий і мускулистої фігури чоловік у сріблясто – червоному костюмі.

- Лілія – красуня наша, без слів намальована небесами, розкажи на радість нам, ким саме являється цей парубок із силою «життя», – попросив «бородатий» чоловік у дівчини рядом, від якої і справді відчувалося тепло і світло.

Лілія після цих слів підійшла до хлопця. Висока, струнка, одягнута в білу сукню з позолоченими смугами. Золоте намисто і золоті прикраси на руках: колечко із золота і алмазом всередині, браслет який складався із багатьох золотих хрестиків об’єднаних золотою ниткою, золотий годинник, який чомусь не «йшов». Білосніжне довге волосся в якому були завиті золоті нитки і золоті прикраси, які тримали форму волосся. Риси обличчя незвичні: очі голубі, але з відтінком срібла, губи нафарбовані золотом, ніс звичайних розмірів з позначками навколо - нафарбовані знаки відтінку золота, щоки бліді, повіки золотом намальовані.

Підійшовши до нього, вона поставила свою праву руку йому на голову на декілька секунд. Забравши руку від хлопця, відійшла подалі від нього

- Він не володіє великою силою і не має великих властивостей. Він - людина. Згодом навчиться убивати монстрів, але до нашої сили йому далеко. Цей хлопчик буде хорошим мисливцем за нечистою силою, але він ніколи не зможе навіть когось із нас жартома, перемогти, – монотонним голосом, сказала Лілія.

- Ура, це класно, загроз нам не завдасть, пішли, – підсумувала Мерая.

Усі почали ставати в коло навколо «золотої діви» і лише одна постать із них підійшла ближче до хлопця. В простій шкіряній курточці, в кросівках Addidas, із величезною книгою, яку тримала в руках, притуляючи її до себе, говорячи всім: «Я її нікому не віддам! Моє це моє!». Карі очі ледве помітні за пахлатим чорним волоссям, яке завжди мішає дівчині при бігу - лізе в очі.

- Йдіть самі, я вас дожену, спочатку хлопчика доставлю додому, бо його батьки переживають за нього, – сказала Лея всім присутнім, коли підійшла до хлопчика.

- Я бачу в тебе велику силу, її Лілея не помітила, бо твоя це – смерть і ти це знаєш, – тихо промовила Лея, присівши перед юнаком.

- Кожен із семи перших, тобто із нас, має основне слово на лівій руці, написане полум’ям. Твоє слово «Життя» і це могло означати будь – що, але не в тебе. Коли прочитаєш про виникнення некромантів тоді зрозумієш, що… - почала розказувати дівчина в шкіряній куртці заплаканому хлопчикові, який раптово зупинив її.

- Були створені некроманти для зупинки найжорстокішої війни між Добром і Злом. Люди у війні вмирали мільйонами в день і для того, щоб зупинити безжалісне винищення людства Вершником Апокаліпсиса - Смертю було створено перших і єдиних воїнів смерті – некромантів. Вони були створені для захисту виключно людського роду від зникнення, - тихо розповідав маленький хлопчик.

- Ух ти. Ти розумний, - промовила дівчина, яка була сильно вражена словами хлопчика.

- Чому ж ти так сильно плакав? – запитала дівчина.

- Мені казали, що якщо всі будуть бачити в мені нічого загрозливого, то мене не будуть чіпати, – крізь сльози, уже більш виправляючи спину, сказав Віталій.

- Хитро і правильно казали, а тебе хлопчику, як батьки назвали? Просто цікаво, як звати найсильнішого з нас? – запитала хлопця Лея.

- Віталій Віщенко, а ти маг чи як ви себе величаєте? – запитав Віталій у дівчини.

- Бо я бачу незбагненно великі знання у вас, – продовжив говорити юнак, пояснюючи своє питання.

- Смішний ти Віталік, а я Лея, вищий первородний архимаг всіх магічних знань. А ти говориш маг, коли ти один із «перших», то ти вже не просто маг, вампір, перевертень, і так далі – ти уже найсильніший із подібних тобі. Але подібних тобі немає вже і не одне століття, бо потонули всі. Ходи зі мною, я відведу тебе додому, – із сумом, а також недбало усміхаючись, сказала Лея, не відводячи погляду від хлопця.

- Чому я один із «перших»? – запитав її Віталік. Він перестав уже плакати і просто дивився на Лею.

- «Перші» - це хлопці і дівчата, які отримали сили певних первородних надприродних істот на найвищому рівні. У мене на лівій руці слово «Знання» і я стала наймогутнішим магом серед всіх, а Лілія, яка підходила до тебе – на лівій руці має слово «Небеса» і має вона силу ангела. В цьому основа «перших» - ми маємо надзвичайну силу наймогутніших із наймогутніших, а твою силу Лілея не змогла прочитати, бо заслабка для цього, - розповідала Лея хлопчикові.

- А насправді… - трошки задумавшись, первородний архимаг продовжив.

- Така доля – хтось повинен боротися зі злом, чим швидше ти приймеш себе, тим швидше ти збагнеш свою роль у житті людей і надприродних істот. – стиснула руку хлопця, надаючи розумні настанови Віталіку, лиш потім Лея промовила заклинання телепортації.

Уже сонечко сідало за обрій. Ніч попереду. На футбольному полі нікого – лише Віталій, який лише прибув від неприємного спілкування так званої «сім’ї».

«Мама буде сварити, думаю тата ще немає вдома – на роботі, треба бігти!», - подумки почав вигадувати виправдання і відмазки, але нічого толкового в голову не лізло Віталію Віщенку.

«Мені буде цікаво з ними дружити. Вони веселі. Гординя мабуть погубить їх усіх...» - Віталій усміхнувся від думок про зустріч з «першими» і побіг додому.