Смерть не помирає

«Ой, хто, хто Миколая любить,

Ой, хто, хто Миколаю служить,

Тому святий Миколай,

На всякий час помагай,

Миколай!»

Весело співає хлопчик пісню – колядку про Святого Миколая. Звичайно, затинається маленький хлопчик, але звучав дуже святково. Настрій у хлопчика був піднесеним.

Скоро Святий Миколай принесе подарунки слухняним діткам, а він дуже слухняний хлопчик.

***

На окраїні одного з міст районного значення Харківської області, знаходиться кафе-бар «Старий міст». Заклад не сильно був популярним серед молоді. Причиною цього було розташування бара. Добратися до нього потрібно їхати з пересадками по місті, а потім іще йти з двісті – триста метрів пішки. Погана їжа, сумнівної якості напої, а також атмосфера – бруду, сірості і постійного смутку. Такими характеристиками і відгуками, кафе – бар «Старий міст» відвідувачів не приманить.

Кафе оформлене в темних тонах, не передбачаючи нічого світлого і веселого в своїй окрасі. Меблі чорного і сірого відтінку. Барна стійка не прибрана і не охайна, тому має вигляд, що роками толком не прибиралася, причому так здавалося всім відвідувачами. Вікна були наглухо закриті дерев’яними пластинами із середини приміщення. В середині кафе панувала суцільна темрява, окрім двох ламп над столами декількох відвідувачів. Сьогодні не було багато користувачів гостинністю цього закладу. Декілька уже досить хмільних чоловіків, а також були присутні жінки, які були більш напідпитку за своїх хлопців. Усі весело сміялися і піднімали тости за тостами, наповняючи стакани дешевим алкоголем. Веселощі компаній відвідувачів різко змінилися. Мабуть, незначна тишина від чоловіків, які щойно співали російський шансон. Їх мовчання було викликано новим відвідувачам. Дві пані з їх спільного товариства привели маленького хлопчика, який по їх словам заблукав на вулиці. Щира радість і усмішки появилися у відвідувачів. Всі безмежно хвалили і дякували двом жіночкам, які привели до закладу маленького юнака.

- Як тебе звати хлопчику? – запитав у хлопчика один із частих відвідувачів цього закладу.

- Мене звати Віталік, – ховаючи очі вниз, відповів хлопчик.

Маленький хлопчик був одягнутим у зимову куртку синього кольору з великим капюшоном. Зимова шапка червоного відтінку з рисунками оленів Санта Клауса. Великої уваги виділяються «ковбойські» чобітки маленького хлопчика, які з вигляду були важкими для нього.

- Загубився? – запитала жіночка у Віталія, після випитого стакана настоянки на липовому цвіті.

- Мене мама залишила. Вона точно за мною прийде, – сумно промовив хлопчик.

З очей Віталіка помітно капали дрібні сльози. Хлопчик боявся і чекав своєї мами на вулиці, де було дуже холодно і сиро. Теплий одяг зігрівав хлопчика, але щічки були червоні від холоду.

- Не плач хлопчику. Зараз зігрієшся і ми відведемо тебе до мами, – сказав чоловік, який знаходився біля стійки бару. Він впевненим рухом пішов до каміну, біля задньої стіни кафе і почав підпалювати полум’я для розігріву кімнати. Появилося полум’я, яке почало гріти кімнату і освітлювати її. Потріскували дрова у каміні. Чоловік взяв велике крісло біля столу і переніс його ближче до каміна. Запропонував рухом руки хлопчику місце поближче до тепла.

- Де сестрички Брільки знайшли це дитя? – запитав старий чоловік, який спокійно спостерігав за подіями в кафе із заднього ряду.

- В центрі. Там снігопад, а цей хлопчик плакав і стояв один. Я ж теж хочу свята, – промовила одна із сестер, яка привела Віталіка до бару.

- Він точно один? За ним не буде погоні? Можливо, батьки пильнують своє дитя і з цим будуть проблеми? – той самий голос чоловіка, задавав питання спокійним тоном. Він, не підходячи ближче, запитував до всіх відвідувачів, а особливо до сестер Брільки.

- Ні. Його ніхто не буде шукати. Я прочитала його минуле за допомогою «Еквілт Вучі». Закляття показало, що хлопчина сирота - батьки померли у ДТП, а сам Віталік поїхав до родичів на Харківщину з далекого міста Косів. А родичів в живих уже давненько нема. Ось чому не варто хвилюватися Мирославе Леєл. – розказала молодша сестра Меледа Брільки, при розповіді не відводила погляд від старого чоловіка.

- А мама? Він чекає своєї мами, чи не так? – запитав інший чоловічий голос з темноти бару.

- Не матір, а мачуху. І вона спеціально його залишила, щоб позбутися його. Це точно. – відповіла старша із сестер Брільке.

- Ура, мої дорогенькі відьмочки, нам давно не щастило поласувати дитинкою! – з радістю, а також з безмежною насолодою, вигукнув один із відвідувачів. Хоч, і полум’я каміну давало багато світла в кімнаті, але відвідувачів важко описати, бо їх майже не було видно. Лише темні силуети і голосні крики – радості від приємних новин.

- Віталік, а ти знаєш, що сьогодні за свято? – запитала хлопчика жіночка, яка повільним рухом наближалася до Віталія.

З кожним кроком до юнака, пані, попадаючи під світло каміну, показувала свою красоту. Довге риже волосся, чорні очі, які не зводили погляду з хлопчика, червоні чобітки і довге пальто яскраво – червоного відтінку. Вона підходила до Віталіка, який спокійно сидів біля каміну і грів руки і ноги, хлопчик не відводив погляду від язичків полум’я.

- Вибачте. Сьогодні день Святого Миколая. Мама казала, що Святий Миколай цього року мені принесе більше подарунків, бо я був дуже чемним і завжди – завжди помагав людям! – викрикнув хлопчик, різко вставши з крісла і подивився на жіночку напроти. Віталік усміхнувся жіночці і знову сів на крісло.

- А коли ви мені поможете знайти мою мама? – дуже тихо запитав хлопчик жіночку з рудим волоссям.

Не чекаючи відповіді від жінки, Віталій закрив долонями обличчя і почав плакати. Він відчував на собі погляди всіх присутніх у приміщенні.

- Твоя мама скоро прийде. Не плач Віталік, – відповів голос з тіні одного столика кафе – бару «Старий міст».

- А коли прийде? – знову почав питати Віталій.

- Скоро прийде. А щоб тобі сумно не було, я придумала, чим ми займемося, – одна із сестер Брільке, Віола, легенькою ходою підійшла до Віталіка, відповідаючи йому.

- Давай хлопчику, ти чемно станеш на стілець і нам усім заспіваєш пісеньку або віршик прочитаєш про Святого Миколая, - запропонувала вона.

- До нас теж Святий Миколай прийде і тобі щось смачненьке принесе. Хлопчику, а які подарунки хочеш ти? – Віола спокійним тоном запитала Віталіка.

Хорошу забаву придумали сестри Брільке, а молодша із сестер Меледа, обходячи Віталія, уважно розглядала його, щоб нічого не пропустила. Їй подобалося нюхати запах дитини.

Віталік неохоче, але з бажанням отримати подарунок від Святого Миколая став ногами на стілець і почав співати «Ой, хто, хто Миколая любить…».

***

Тим часом відвідувачі «Старий міст» почали обговорювати свої подальші дії, щодо майбутнього маленького хлопчика.

«Прекрасний подарунок долі!» - саме так можна охарактеризувати хлопця в полоні відвідувачів – вампірів, які залюбки перешіптуються, щодо поділу «харчового раціону» між собою.

Сестри Брільки свою справу зробили, а тому спокійно сіли за вільний столик і почали ласувати другосортне вино, закусуючи фруктами. Вони чекали розтерзання вампірами маленького хлопчика, як очікування новенького голлівудського фільму, сидячи в кінотеатрі з попкорном в руках.

Віталік спокійно співав пісеньку про любов до Миколая, сподіваючись на подарунок. Погрішності в голосі, а пропуск декількох рядків і букв тексту - не зупиняло його.

Старі вхідні двері бару відкрилися. З двору донісся звук падаючого снігу і холодного вітру, який відносив в околиці міста сніжинки. До кафе – бару «Старий міст» зайшов новий відвідувач. Це явно не входило в плани у присутніх вампірів і двох сестриць – відьом.

Молодий чоловік з довгим білосніжним волоссям зайшов в бар. Білий зимовий плащ – пальто, а також чорні, виблискуючі від крему, черевики. Новий відвідувач швидкою ходою пройшов між столами прямо до хлопчика.

- Ти поранений? – запитав новий відвідувач закладу Віталіка, оглядаючи його на наявність укусів.

- Ні, я чекаю маму, а добродії запросили мене до себе зігрітися. Обіцяли подарунок від Святого Миколая. – швиденько відповідав хлопчик, спантеличено розглядаючи нового відвідувача.

- Це брехня. Вони обманули тебе. Стій за мною і закрий очі. – різко сказав блондин.

- Хто тут до нас прийшов? – в тіні залу, пролунало питання чоловічим голосом.

- Це до нас завітав паладин? – питання задала одна із сестер Брільки.

- Ні, відьмо. На паладина він не похожий, - висловив свою думку в голос чоловік за стійкою бару.

- Можливо до нас завітав білосніжний «десерт»? – запитав інший вампір із відвідувачів бару. Після чого пролунав дзвінкий жіночий сміх. Вампірам смішне питання сподобалося і сміх поширився на всіх відвідувачів.

- Я не дозволю вам причинити шкоду цій дитині! – з цими словами, новий відвідувач витягнув довгого меча за спиною. Лезо меча засвітилося зеленуватим відтінком, що поблискувало на фоні вогників полум’я каміну.

- Відьмак? Ось, це справді цікаво. – спокійним тоном, вимовила Меледа.

- Я давно не вбивала відьмаків. Сьогодні, мабуть і для мене буде свято. – з впевненістю , продовжила говорити молодша відьма із сестер Брільки.

- І що тобі в голову дурне прийшло, щоб помішати вампірам ласувати дитинкою? – запитав голос чоловіка, який підійшов ближче до них. Це був великий зростом чоловік у темному плащі з чорними рукавицями. Крізь усмішку на обличчі, виднілися загострені зуби, які чекали зручного часу для укусу своєї жертви.

- Втікай відьмаче звідси, якщо хочеш жити. Цей хлопчик наш «святковий обід». – запропонував вампір, не відводячи свого хижого погляду від Віталіка.

- Цей хлопчик наш «святковий обід», - прозвучав чоловічий голос з задніх столиків кафе – бару «Старий міст».

- Тобі вирішувати? Жити тобі чи ні? – почав питати кремезний вампір відьмака.

- Приєднатися до нього в якості «страви №2» чи забути дорогу в цей бар і говорити собі, що ти зробив все що міг, але вижити хотів більше? – «кровосос» надав пропозиції відьмакові, які були досить зрозумілі.

- Цей хлопчик ще маленький, щоб померти! – викрикнув відьмак на весь зал. Ці слова ще більш розвеселили вампірів. Воїн з мечем намагався оцінити критичну ситуацію в барі. По розрахунку відьмака, в «Старому мості» знаходяться близько двадцять вампірів, але ця цифра сумнівна і не точна.

«Дім вампірів! Сам з одним мечем і чотирма кинджалами, декілька мішечків з заклинаннями і хлопчик, який мішатиме при ближньому бої з «кровососами». Що мені робити?» - на мить у думки поринув відьмак. Молодий чоловік, з кожної секунди в своїх думках, втрачав впевненість у своїх діях. Бажання жити проти бажання врятувати життя невинного дитя, яке стане частиною сьогоднішнього раціону для вампірів.

- Ні, я не втечу! – різко вигукнув відьмак. В думках чоловік уже попрощався зі своїм трьохрічним сином Олегом і красунею – дружиною Лізою, які чекають його з нетерпінням вдома.

- Благородна смерть або смерть дурня? – запитав вампір у присутніх в барі.

- Але смерть лишається смертю, як не називай. – сумно промовив попередній голос вампіра з тіні бару.

- Цікаво, хто з моїх братів і сестер першими забажають розірвати тебе на куски м’яса і показати тобі маленький відьмаче в якій поганій ситуації ти попав. – висловився Мирослав Леєв.

З вигляду, більш солідніший вампір і мабуть головний «кровосос» в барі. Вампір підійшов до світла і показав себе відьмаку. Високий ростом в чорному костюмі. Чоловік спортивної мускулатури. Чорне коротке волосся, гострий довгий ніс, яскраво – пурпурні очі, класичні зубки вампіра. Цей вампір впевнено підійшов до відьмака. Мирослав Леєв зупинився, на відстані одного метра, не відводячи погляду з нього. «Кровосос» дивився на свою «їжу».

- Ти готовий до смерті? – запитав вампір відьмака.

- А ти? – у відповідь, запитав молодий чоловік, притискаючи двома руками свій меч і ставши в бойову стійку, готуючись до бою.

- Класно погомоніли. – промовив вампір. Мирослав Леєв не міг стримувати свій божевільний сміх.

Ситуація в залі кафе – барі «Старий міст», замість тихого перешіптування між вампірами, перетворилася в очікування нападу на відьмака. Сам воїн уже збагнув, що живим йому не вийти з цієї битви за життя дитини. Не було зрозуміло його прагнення врятувати незнайомого хлопчика, якщо він не в змозі навіть собі допомогти вижити.

Відьмак переслідував відьом досить довго, не помітно рухаючись неподалік від них, по коротких засніжених вулицях міста. Коли сестри Брільке схопили хлопчика, він впевнено зрозумів, що йому необхідна його допомога. Думки чоловіка були спрямовані лише на порятунок дитинки від відьом. Він навіть не підозрював, що хлопчик був захоплений не для шабашу, а для зграї вічно голодних вампірів. Для їхнього «раціону», для кровавих ігор кровососів, які поласують дитинкою сьогодні.

- Приготуйся до смерті! – викрикнув до відьмака, один з вампірів.

«Ось і почалось.» - подумки чоловік, ще міцніше стиснув руків’я меча.

***

Полум’я в каміні погасло. Вампіри почали нападати на захисника дитини.

«Олежик і моя Ліза, я вас люблю. Пробачте мені.» - остання думка відьмака перед ривком на «кровососів». Втративши світло, відьмак розмахував мечем перед собою. Незнайомець лівою рукою намагався намацати спину хлопця. Але йому це не вдавалося.

«Де хлопчик?» - подумав відьмак. «Чому ніхто не нападає?» - думки змішалися у чоловіка.

Пройшло декілька секунд, але ніхто не натрапив на лезо меча відьмака. Він не розумів, що відбувається. Якщо перед зникненням світла, взагалі будь-якого освітлення в залі бару - він бачив вампірів, які готові його розірвати на куски м’яса, то чому ніхто на нього не напав.

«Чому я ще живий?» - не зникала думка у відьмака.

- Де тут світло включається? – відьмак почув питання з темноти.

- Знайшов, все добре, – почув фразу від хлопчика, який щойно включив світло за стійкою бара.

- Де тут можна щось попити? – запитав хлопець, розглядаючи стелажі з алкоголем.

- Де Coca-Cola? - питав маленький хлопчик, шукаючи сильно газований солодкий напій.

Відьмак був шокований від побаченого. Весь зал був заповнений тілами вампірів і двох відьом. У всіх були відрізані голови. Тіла вампірів щосекунди зникали, перетворюючись на прах. Вбитих вампірів було більше двадцяти, набагато більше. В голові відьмака - рахунок показав сорок шість «кровососів». Мертвих вампірів.

Сповнений не зрозумілими емоціями, відьмак не міг відійти від шоку. З однієї сторони, він був радий, що залишився в живих, а з іншої – не міг збагнути, що спричинило смерть такої кількості надприродних істот за менше хвилини.

- Хто ти? – єдине, що спромігся, запитати відьмак у хлопця.

- Я Віталік, – не відволікаючись від своїх пошуків напою, відповів юнак.

- А вас звати як? – запитав Віталій.

- Мене звати Артур, – відповів відьмак.

- Як у казках про короля Артура і рицарів круглого столу. Прикольненько, – промовив хлопчик.

- Це ти їх всіх вбив? – зі страхом за своє життя, запитав Артур.

- Не переживайте, я вас не вб’ю, – висловився Віталік.

- Мені прийшлось їх вбити. Так склалися обставини, – промовив хлопчик.

- Ой, а може ви хотіли когось із вампірів вбити, а я вам помішав? – запитав маленький юнак.

- Вибачте будь – ласка. Я не додумався вас запитати, – продовжив говорити Віталій до відьмака, який до сих пір не міг поворухнутися зі свого місця.

- Ні. Ти не помішав, – ледве зміг видавити із себе, хоч якісь слова, відьмак Артур.

- Та не хвилюйтеся ви так. Все добренько. Всі мертві, а ми живі, – говорив хлопець, заспокоюючи Артура. Віталій нарешті знайшов щось не алкогольне на барі .

- «Тархун» - також підійде, - промовив про себе маленький хлопчик.

- Слухай відьмак, будеш водички чи всі старші люблять гидку горілку? - наливаючи в два стакана солодку воду, запитав Віталік.

- Чому я не можу прочитати твою ауру? – запитав відьмак хлопця. Артур не міг нічого іншого думати, щоб відволіктися від масового вбивства вампірів маленьким хлопцем, який шукає собі щось попити і навіть не може вияснити до яких надприродних істот цей Віталік відноситься.

«Хто він такий? Звідки прийшов? Я точно бачив, як цей хлопчик невинно колядував у залі переповненому вампірами, які хотіли його вбити. Чому він такий спокійний?», - в думках у відьмака було безліч питань, жаль, що ні одної логічної відповіді у нього не було.

Легким кроком, Артур почав рухатися до хлопчика, який вже всівся за столиком і попивав солодку водичку. Через кілька секунд, відьмак зрозумів, що до сих пір міцно тримає меч двома руками. Загроза від жорстоких вампірів зникла, але страх перед невідомим хлопчиком – не зник. Намагався відпустити меч, але руки самі не хотіли слухатися, врешті – решт відьмакові вдалося запхати свою холодну зброю за спину в шкіряну піхву. Він йшов до столу, начебто на каторгу, бо не міг збагнути в якій ситуації знаходиться.

- Як справи у твоєї Лізи? Не хвилюйся в лікарні скоро зарплату виплатять, навіть премії будуть. І купи їй шубу, щоб не воркотала, – раптово вимовив Віталік.

Відьмака, як током вдарило від почутого.

«Звідки? Як?» - навіть думки в голові відьмака толком не могли сформулювати конкретні питання до хлопчика.

- І чого ти поліз у безвихідну битву з вампірами? – запитав Віталій. З боку виглядало, як хлопчик, хоч і задає питання відьмакові, буцімто відчитує Артура, як маленьку дитину за непослушність.

- Мені просто цікаво, - промовив хлопчик.

- Ти ідіот? – задав питання Віталік відьмакові. Маленький хлопчик просто сидів за столом і пив «Тархун» з стакана для дорогого віскі.

- Я не ідіот! – викрикнув Артур. Права рука сама машинально потягнулася до руків’я меча, але зброю відьмак не витягнув з піхви.

«А смисл? Тобі потрібно заспокоїтися! Цей хлопчик сильніший і набагато швидший за мене. Я його навіть не зачеплю мечем.» - роздумував відьмак.

- А чому раніше не думав про стратегію свого виживання? Особливо, коли зайшов в бар з кучею виродків – вампірів, які живого місця на тобі не лишили б? Чому тоді твої мозки не працювали? Хотів бути героєм чи померти героїчною смертю? – продовжив насипати питаннями Віталій відьмака «по – чорному», не відводячи погляду від нього. Хлопець спокійно питав блондина і попивав безалкогольний напій, сидячи за столом.

- Я хотів врятувати твоє життя, – вимовив відьмак, присівши за столом напроти Віталіка.

- І що врятував? – пролунало ще одне питання для відьмака від Віталіка.

- Як думаєш? Особисто зараз… - говорив хлопчик до відьмака, попиваючи напій.

- Непогана солодка водичка, - промовив Віталік, дещо відволікшись від розмови з Артуром.

- Мені була потрібна твоя допомога? – запитав Віталій, відсунувши другий наповнений стакан солодкою водою ближче до Артура.

- Я хотів врятувати життя людині, – після випитої води, відьмак гордо відповів хлопчикові.

- Це похвально і дуже по – дурному, якщо діяти без мозків, – промовив Віталік.

- Ти нормальний відьмак. Дурний і добрий. Бажаю тобі успіхів і думати більше перед своїми вчинками. – з цими словами, Віталій встав з крісла і легеньким кроком попрямував до виходу з кафе – бару «Старий міст».

- Почекай будь – ласка. Скажи … - попросив відьмак хлопчика.

«Я не все дізнався про нього! Я хочу знати хто він!», - вигукувала одне єдине бажання Артура в його голові.

- Хто ти? Скажи, я таких ніколи не бачив, – випрошував відьмак від Віталіка, хоч якоїсь інформації про нього.

«Сильні відьмаки, як і відьми, маги і багато інших надприродних істот можуть «читати ауру». Це особливість розпізнання надприродної істоти, її навики, рівень сили і навіть приналежність до роду. Звичайно, не все можна розпізнати, але основне – надприродна істота чи людина. А в цьому варіанті – нічого, взагалі нічого.» - думав Артур, щоразу перевіряючи ауру хлопця.

- Я такий один і в той же час нас семеро. Ми всі різні, але нас єднає наша сила. Хто я? Не має значення для тебе, лише вчинки мої відіграють основу мене самого. Удачі відьмак. – перед виходом на двір, промовив Віталік.

Нічого чіткого хлопець не сказав Артурові. Він просто був радий, що сьогодні винищив кілька «кровососів».

«Хтозна, кого би ці вампіри сьогодні вбили? Якби я не побачив відьом, які шукали дитинку на «святковий раціон».» - роздумував Віталік.

- Ніхто не готовий помирати від рук вампірів. – про себе промовив хлопець

«А цей відьмак – цікавий воїн. Дурний і не вміє думати у небезпечних ситуаціях, але був готовим померти за життя людської дитини. Побільше таких воїнів, можливо і мені не було б роботи. Відпочив би або ні.». - вкінці роздумах, Віталік почав усміхатися від усвідомлення неможливого для нього відпочинку.

***

- Де ти був Віталік? – запитав старший чоловік в чорному пальто і в хутряній шапці.

- Мама переживає. Ти мав піти до магазину і назад. Не забувай, ми в гостях, тому поводь себе чемно і не лети зразу до Васі на «денді». У тебе поганий зір. А як ще телескоп в телевізорі згорить – приб’ю тебе! – надавав безкоштовні поради батько синові. Досить голосно і повчально пройшла бесіда між батьком і сином.

- Сімейка Віщенко, ви вже всі в зборі! – голосно промовила тітка Таня. Подруга мами і улюблена фанатка іспанських серіалів.

- Віталік, ти малий шкідник, без тебе навіть по соточці не вип’єш. – сказав дядько Олег. Ніхто з живих не міг сказати, що його довгі вуса йдуть і пасують йому.

- Ти мені купив? – тихенько запитав дядько Олег до Віталіка, підморгнувши хлопцеві, протягуючи руку, але так, щоб ніхто не бачив.

- Так. – ще тихіше, відповів хлопчик. Віддаючи сигарети червоний «Козак» дядькові, щоб ніхто не помітив.

«Якщо би мама дізналася, що я пішов погуляти на вулицю і подивитися до магазину не просто так, а для того, щоб купити лінивому дядькові Олегові сигарети, бо в нього закінчилися, а як практика показує - він без них жити не може – чесно признаюсь нам з дядьком було непереливки. Мене би били по дупі (для профілактичної форми педагогічного виховання дитини), а дядька сковорідкою по голові за знущанням над малим. Тому конспірація необхідна для нас обох.», - думками проаналізував всю складність спільного плану з дядьком Олегом, щодо купівлі йому сигарет, Віталік просто усміхнувся.

- Ти вивчив «Ой, хто, хто Миколая любить»? – запитала тітка у хлопчика.

- Звичайно, а Святий Миколай до мене прийде? – задав питання у відповідь Віталік.

- Дивлячись чи хорошим хлопчиком ти цілий рік був. Чи був чемним і чи мамі з татом допомагав, – роздумувала тітка в голос перед хлопчиком.

- Я був чемним! – без каплі сумніву, вигукнув Віталік.

- Ну, тоді точно прийде і тобі щось смачненьке принесе, бо нашій Танці принесе дубові гілочки під подушкою! – з реготом, вигукнув дядько Олег. Не довго роздумуючись над його словами, тітка Тетяна вдарила долонею руки по лисій голові дядька Олега.

- Одягни шапку, а то всі мозки простудиш! Ідіота кусок! – викрикнула тітка Таня до Олега, який відчув хорошу прочуханку від неї.

- Сніжинки класно літають, – промовив Віталік, дивлячись на падаючий сніг.

- Ходи до хати. – взяла за руку хлопчика тітка Таня і потягнула його додому.

Сніжинки весело кружляли над містом на Харківщині.

***

Відьмак вийшов з кафе – бару «Старий міст» живим і здоровим. Ледве відійшов від шоку, але це були дрібниці. Віталік в гостях весело з Васильком грає в танчики на «денді», попиваючи чай з лимоном. І хлопчик згадував свій візит у кафе – бар «Старий міст».

«Дякую Богові, що сьогодні жертвою вампірів був я, а не будь – яка інша дитина, яка не зможе себе захистити. Дякую, Господи.» - думка – подяка від хлопчика і продовження захисту свого штабу у танчиках, бо герба два рази вбили – це не порядок.

Надворі сніг не переставав падати. Артур міцно обняв дружину Лізу і поцілував в чоло сина Олега. Відьмак почав розказувати про сьогоднішню історію. Про неймовірного Віталіка…