Смерть не помирає

- Так, а хто у нас тут ще залишився? – голосно запитав, Віталій Віщенко, переглянувши оточуючих надприродних істот.

- Вас все менше і менше, а мені треба трохи бути серйозним, не всіх вбити зразу, бо так інформацію точно не отримую, – промовив Віталій.

- Так, ми відійшли від основної теми, – сказав Віщенко, намагаючись бути серйозним.

- Чому саме ці четверо повинні померти сьогодні, тим більше від рук таких огидних, як ви? – студент запитав у мага.

- Хто ти такий? – запитав темний маг, який не міг нічого збагнути.

- Для чого тобі це знати, маленький темний хлопчик, що тобі це дасть? – задав питання дуже спокійним тоном юнак

- Може пожаліти тебе, ну не знаю, з милосердям в мене щось не дуже, тим більше до чорного мага, – роздумував вголос Віталік.

- Ммм, ну, добре, – сумно сказав Віталій

- Мене звати у ваших «кругах», в принципі так само, як і в паспорті записано, - промовив Віщенко, зробивши невеличку паузу.

- Віталій Віщенко, я один із «перших», – представився хлопець.

- Ти ж чув це ім’я темний? – відразу запитав Віталій у темного мага.

- Ні, ні, цього не може бути. Говорять, Віщенко помер? – ледве говорячи і заперечуючи це ім’я, Іларій впав на коліна від страху.

«Але якщо він говорить правду - це все розмістило би по місцях. Його силу, розуміння ситуації, надмірний спокій. Можливо марно хвилюватися, що це Віталій Віщенко, один із «перших». Слухи про «перших» тягнуться давно, а про молодого хлопця Віталій тим більше. Всі хто носить ім’я «перших» - не переможні, або занадто сильні, щоб хтось їх переміг.», - роздумував про себе Іларій.

- Хто – хто? Я не зрозуміла, – запитала Наталя. Відьма не була такою розумною, як вважалося спочатку.

- Нащадки легендарного Джонатана Лафанєріс, тобто «перші» – це сім надприродних істот, силу яких відносять до найвищого рівня. Ходили слухи, що навіть з ангелами на рівні можуть боротися. Загалом це ім’я лише для надприродних істот, які знають на що здатні легендарні сім «перших» нащадків Лафанєріса, першого з вбивць демонів, - розказав Іларій, не піднімаючи свого погляду з підлоги.

- Ти за дурна, ти мені не допоможеш, а жаль, – промовив Віталій і легенько змахнув лівою рукою в її сторону. Тіло «зеленої» захисниці природи не змогло захистити себе від смерті. Лишився сам попіл – Наталя загинула вогнем із середини і тіло загорілося в одну секунду.

- Так, а на чому ми зупинилися з тобою маг? – символічно задав питання Віталій.

- А, точно згадав, то хто ті четверо, говори? – була відчутна злість в словах Віщенка.

- І якого чорта, стільки метушні через них? – Віталій супроводжував свої слова рухами рук, показуючи на переполох в кабінеті.

- Ніколи не думав, що вдень при всіх, не ховаючись від когось, такі тварі, як ви припхаєтеся в навчальний заклад та ще й убивати будете хотіти, – продовжив тему Віталій Віщенко.

- Хто послав тебе на таке завдання, не думаю, що така нісенітниця прийде в твою довбешку? - запитав Віталій Іларія, підходячи ближче до нього.

- Суд, мені дав завдання, Верховний Суд, їм не відмовиш, ти це точно знаєш, – сказав темний маг.

- Суд, Суд, Суд, а хто міг так поступити, як не ці імбецили з гонором до всесвітнього керування всім світом, – промовив Віщенко, в інтонації його слів було присутнє здивування.

«Я так і думав. Вони точно просто так не світяться зброєю. Точно, щось серйозне. Ну, поживемо – побачимо…», - роздумував Віталій Віщенко.

- Ну і! Чим вони мішають суддям правосуддя? – з іронією і сарказмом, продовжив питати Віталій.

- Не знаю? І не хочу знати, мені просто дали завдання і все, – виправдовувався маг.

- Ти точно нічого більше не знаєш? – Віталій уважно подивився в очі Іларія. Крім присутнього страху у темного мага хлопець нічого не бачив, Іларій до сих пір стояв на колінах. І його трусило від безвихідної ситуації.

- Якщо це справді Суд, – прийдуть інші, вбити цих студентів, надіюсь вони будуть більше знати чим ти, – сказавши це, Віталій Віщенко підійшов до мага ще ближче.

Вказівним пальцем Віталій тикнув у чоло темного мага, що призвело до моментальних змін у тілі Іларія. Він почав кам’яніти з голови (колір шкіри мага набув окрасу каменя статуй із мармуру) і почав тріскати, а пізніше розсипався в пил. Іларій помер.

- Будемо чекати, - тихо промовив Віталій.

- Сумно якось без цих тварей, бо вони були такі впевнені в своїй силі, що хотіли налякати і вбити любого, а в результаті крім понтів – нічого суттєвого, – підсумував Віщенко.

- Щось я проголодався, хтось буде суші? – запитав хлопець в одногрупників. Відповіді так і не почув, ще від страху не відійшли.

- Гаразд, нікуди не йдіть, зараз буду, сильніших істот треба трохи почекати. – з цими словами, Віталій Віщенко зник.