Смерть не помирає

«Пов’язка Дезо, колосовидна – так, як це робити?» - в голові у Софії блукали думки з питаннями до пари з хірургії. Готувалася дівчина цілу ніч до «Основ хірургії», а тема десмургія – тобто перев’язки не були такі прості, як на перший погляд виглядали. А ще й лекція з філософії відволікає, бо наступна пара буде опитування по перев’язках, а Софійці ще й першою відповідати, як завжди. Дівчинка перша по списку скільки себе пам’ятає.

Сидить на другій парті по центру аудиторії – красива брюнетка з довгими шовковистим волоссям і нервово записує «слова Канта». Софія Антонець завжди переживає за своє навчання, а особливо хвилюється за те чого не зрозуміла. Дівчинка виросла під чітким наглядом батьків – педагогів старої «школи», які часто «вбивали» їй в голову «граніт науки».

«Наука - це необхідна складова самої людини, а без знань ти не доб’єшся і не досягнеш нічого в житті.», - часто говорили Софійці батьки.

До нічного часу - походи до репетиторів (англійська, біологія, хімія, українська мова і література) – «хороший» відпочинок для дівчини. З гіркотою на думці, темноволоса красуня приймала на себе батьків погляд суворого фізика –теоретика, який міг досягнути великих успіхів, якби жив в іншій державі, наприклад в США. Такі люди звинувачували у всіх бідах інших, хоч не забували при цьому себе похвалити і розхвалити, просто варто подякувати йому за те, що «ВІН» такий є. Батько говорив частенько своїй донечці, що вона би й не ходила до репетиторів, якби була розумною, а так приходиться за її неуцтво платити великі гроші.

- Я зобов’язаний брати учнів і готувати їх до тестування заради тебе Софійка! Гроші з неба не падають! – зі злості, викрикував батько Софійки до дівчинки.

«Нічого переживу всі образи і досягну успіху любою ціною. Мушу!» - часто повторювала собі Софія, після чергової порції образ від батька.

Софія Антонець закінчила стареньку сільську школу, яка була в жахливому стані. Рідна школа темноволосої дівчинки давненько, навіть «косметичних» ремонтів не бачила у всіх приміщення навчального закладу.

«Поки стеля не впаде на голову людям і зробить біду комусь із учнів або із вчителів – нічого не будуть ремонтувати.», - частенько говорили викладачі про ситуацію з власною школою.

«Директор не винен! Тим паче, що у нас все добре: діти вчаться, не бешкетують. У нас все мирно і спокійно.», - саме так говорили викладачі на захист свого директора, для отримання більшої «милості» від нього у вигляді збільшення «годин», а точніше – грошей до заробітної плати.

«Директор був на пенсії, а будь – які позитивні вчинки для власної школи і вимагання бюджетних коштів у відділі освіти для ремонтних робіт було б коштувати йому посади. Директора просто звільнять, а кандидати на його місце ще більш паскудні люди ніж він і тому батьки намагалися розуміти нелегку ситуацію.», - саме таким способом Софія Антонець пояснювала жахливий стан будівлі своїм одногрупникам в університеті, розказуючи про своє навчання в своїй рідній школі.

Радість від червоного диплому у дівчинки зникла досить швидко. «Пора готуватися до вступу у вищий навчальний заклад.», - наголошувала собі Антонець. До репетиторів ходила Софійка вже понад рік, здебільшого, один предмет двічі вдень по дві години плідної праці з викладачем.

«А тепер треба проводити мені повторення і вдосконалення своїх знань для того, щоб не розгубитися при вступі у вищий навчальний заклад, бо я можу просто все забути, перенервувавши на під час іспитів.», - наголошувала собі Софія Антонець, підходячи до підготовки до екзаменів.

«Не так просто закінчити школу і все.», - сумно прозвучало в голові дівчинки, після усвідомлення продовження свого навчання після школи, а також – прощання з нею.

Офіційно, ще потрібно було попрощатися зі школою і зі своїми однокласниками – випускний. Батьки вихвалюють своїх дітей, плачуть і говорять теплі слова на майбутнє своїм дітям. Ну, як і всюди, діти святкують, дорослі уже виросли, причому так і думають – підліткова наївність.

Софійка у темно – червоній, довгій сукні із присутніми візерунками золотого і білуватого відтінку - польових квітів, особливо припадала до погляду – польова ромашка золотого кольору на правій стороні талії. Білі туфлі з багряними смугами, які красувалися на весняному сонечку. Одяг дівчинка прикупила напередодні випускного, а туфлі ще довго тиснули, бо не розносила, тому весь випускний терпіла відповідно біль в ногах, але не показувала вигляду. Із прикрас, милувало око - золоте колечко (подарок від бабусі) і намисто із різнокольорового бурштину.

Прийшла Софійка додому з випускного рано – вранці, батьки спали у своїй кімнаті. Пиво на столі в кухні чекало батька коли проснеться. Тато Софійки розхвалював цілу ніч свою донечку, яка вона розумна, кмітлива, вихована, часто закінчуючи свої похвальні слова – нагадуванням, що все чого досягнула Софія - це тяжкий його труд, як найкращого і дисциплінованого батька.

Випускний закінчився. Як би образливо не було, але прийшлось забути про скрипку. Наша відмінниця любила мелодійно грати на скрипці. Дідусь навчив її, у своїй молодості грав в ансамблі в районному центрі та й вирішив онучку до музики привчити. Дуже сумно стає на душі, коли ти дивишся на футляр в якому скрипка тільки і чекає, щоб ти на ній зіграла твори Антоніо Вівальді, особливо Софії подобалася мелодії «Пори року». Скрипку подарував дідусь на тринадцятий день народження, просто так, щоб мала хобі.

«Музика може заспокоїти і надати натхнення для вирішення любих незгод.», - саме такі слова промовляв колишній член районного ансамблю при міському театрі народного мистецтва ім. Івана Миколайчука, а по – сумісництві дідусь Софії Антонець коли дарував музичний інструмент іменинниці.

Раніше, коли Софія знаходила час для відпочинку, любила використовувати вільні хвилини в невеличкому саду, за їхньою хатинкою - на лавочці під молодою березою напроти великої зимової яблуні, плоди якої із задоволенням можна покуштувати навіть в лютому-місяці, щоб просто взяти скрипочку і грати мелодії класичної музики. І грати мелодії мистецтва. Софійка вимальовувала мелодії смичком, як спонтанні так і відтворювала мелодії, читаючи нотні записи. І просто отримувати задоволення від звуку своєї скрипки і все.

В гуртожитку всі студенти мають різні хобі і захоплення, але звуки, які мішають спати - нікому не подобаються. Тому Софії не так просто відпочивати зі скрипкою в руках. Зранку до вечора – пари, потім щось повечеряти, підготуватися до завтрашнього дня, покупатися, перед сном трохи посидіти в інтернеті, хоча б подивитися новини. Красуні важко знаходити час для своїх розваг. Хоч інколи бувають і виняткові дні – відпочинку, тоді при хорошій погоді на дворі – гайда у парк за містом. Пройшовши досить довгий шлях, від гуртожитку №12 для студентів лікувальної справи медичного університету до Загородського парку, промайне всього – на всього 55 хвилин дорогоцінного часу студента.

Парк для відпочинку мав специфічну особливість – посередині мав він великий фонтан у вигляді двох лебедів – кохання. Часто можна побачити товариство студентів, які весело відпочивають, гуляючи по парку, закохані пари цілуються, сидять на лавочках близько до фонтану, дівчата виводять своїх малесеньких собачок на прогулянку, особливо класні йоркширські тер’єри – пушисті малесенькі «мисливці», які лають без каплі страху на втричі більших від себе - вівчарок. Життя вирує в парку Загородського.

В спортивних кросівках, джинсах, в скромній кофті темно – зеленого кольору і звичайно на плечах футляр із скрипкою, рушає Софія по парку на своє давно знайдене потаємне місце. До нього ще треба було трохи пройтись від центру парка, але воно вартує витраченого часу і сил. Нарешті дівчина побачила свою лавочку під старим дубом в крайній точці парку, далі вже виїзд із самого міста, а там просто ґрунтова дорога й близько асфальт відсутній. Там мало хто ходить і дуже тихо, лише звуки пташок чути. Можна розслабитися і відчувати лише звуки власної музики скрипки.

«Я мрію знову грати на своїй скрипці!», - пролунала думка у голові Софії Антонець.

«Повертаюсь!» - вигукнула дівчинка в своїх думках, повернувшись до реальності сьогоднішньої лекції «Філософія» в аудиторії хірургії.

«Май мужність користуватися своїм розумом!» - цитату Імануїла Канта, Софійка Антонець записала у своєму конспекті, що це девіз «Просвітництва».

«Чи хтось знає, що є підозри, що Кант не проявляв любові і поваги до євреїв, ось так … Цікаво, а Кант мені допоможе накласти шапку Гіпократа на когось з бідних хлопців, які будуть піддослідними у практичних занять з хірургії. А сьогодні їх роль веселих мумій буде дуже веселою і це точно.», - роздумувала дівчинка, записуючи лекцію в свій зошит.

«Ой, не все так погано. Я справлюсь. Всі справилися і я не підкачаю, а насправді, просто я на це надіюсь.», - про себе подумала першокурсниця Антонець, заспокоюючи себе від проблем на наступній парі практичних занять з хірургії.

«Ну хто там?» - подумки запитала Софійка, а очі дівчинки неохоче відірвалися від свого конспекту і зразу спрямували свій погляд в напрямок дверей аудиторії хірургії.

- Хто це? – досить тихо запитала Софійка подругу, яка рядом сиділа біля неї.

- Не знаю, вперше бачу, може знову, якась агітація - вибори скоро, все може бути, – відповіла Оксана, поправляючи свої окуляри і подивилася до Софії в зошит, щоб щось важливе не пропустити записати.