Частина 1

2013 рік

Тьмяний ранок листопаду обласний центр зустрів в звичному ритмі: їздили автомобілі, автобуси, трамваї, поспішали на роботу люди. На тротуарах активно стрибали, перелітаючи з місце на місце з-під самих ніг перехожих, спритні горобці, похапцем вихоплюючи крихти у неповоротких голубів. У низьке сіре небо м’яко вливався дим численних заводів та котелень, і, навіть якщо пильно придивитись, важко було розрізнити де закінчувався дим і починались хмари. Та в небо майже ніхто не дивився, бо початок робочого для не передбачав часу на мрійливі погляди.

Взагалі це місто виглядало сірим, безрадісним. Сховали до наступного літа яскравий одяг люди, майже осипалось з дерев листя, оцвіли на клумбах мільйони троянд, і тільки вкриті пилом бігборди та рекламні вивіски майоріли недолугими кольоровими плямами.

Але місто було похмурим не лише через осінь, а радше тому, що від заснування жило в режимі «робота, робота, робота». Воно звикло не відволікатись на дрібниці, жарти, красу оточуючого світу, адже тут завжди в першу чергу цінували результат і демонстрацію успіху, часто не зважаючи на ціну. Місто звикло, що його жителі в більшості своїй жили в рамках нескінченного «треба», під незмінним пресом втоми від роботи, а навіть отримавши можливість відпочити, не рухались далі звичної колії. Але бували моменти, коли люди дивували місто. Серед сіро-безликого мільйону мешканців іноді зблискували дивні зірки, здатні осяяти незмінно заклопотаний ритм життя, помітити, що окрім набутої з роками черствості, це місто здатне на подив та радість, любов, а іноді навіть на специфічний гумор. Просто не всі це бачили, відчували… Хто помітить його щире спантеличення, висловлене в заторах на вулицях, що утворились «на рівному місці»? Хто почує плач у скрипінні іржавого металу численних промислових зон? Хто роздивиться несподівану радість у веселковому зблиску вікон, чи розрізнить сміх в лопотінні крил голубів, що раптово злетіли в небо? Але дехто чув, бачив, відчував. І місто це цінувало…

Олеся

Вздовж ряду невеликих магазинів, йшла молода дівчина. Каштанове волосся, карі очі, тендітна статура, сіренька курточка, чорні штани, чобітки. Вона розсіяно роздивлялась натовп, що обтікав її, ніби ріка, яка нескінченним потоком виливалася з одних маршрутів громадського транспорту і розтікалася по іншим. Центр міста, транспортна розв’язка, тут людно в будь-який час, але ранок робочого дня – найактивніший.

Люди, люди. Вони для Олесі були, як різнокольоровий жмуток листя, кожен з яких стрімко летить, не відаючи свого шляху, не озираючись, не роздивляючись навколо… Заклопотаний безперервно рухливий натовп – енергія, що наповнює життям артерії міста. Міста, яке проводжає своїх мешканців на роботу і побачення, спускає до шахт та піднімає на телевежі, спостерігає за шаленими перегонами на нічних вулицях й тихими прогулянками у парках. Воно живе своїми людьми, але люди не часто усвідомлюють, що вони і є його життя. Його кров, рушійна сила. Але чи вона визначає напрямок розвитку? Дівчина часто думала про те, що місто знає про своїх мешканців все, але як іноді мало вони знають про нього. Чи багато з цих людей хоч раз відволіклись від буденних справ і роздивились місце, в якому живуть?

Олеся привітно усміхнулась десятиповерховому будинку, що виходив своїми вікнами на гомінливу площу і круглу високу будівлю торгівельного центру. Щодня крокуючи повз цей дім, дівчина не могла позбавитись відчуття, що його вікнами на неї дивиться саме Місто. Не дуже старе за мірками історії, але із багатим досвідом нелегкого життя. Іноді Олеся уявляла душу рідного міста в образі такого собі немолодого чоловіка у запиленій робі, с сильними натрудженими руками, з акуратною, але майже сивою бородою. Серйозного, майже завжди заклопотаного. Він їй здавався суворим, але й добрим, а ще трішки наївним і дуже-дуже втомленим.

Заскочивши у потрібний тролейбус та вдало влаштувавшись біля вікна, Олеся деякий час задумливо споглядала на пропливаючі за склом магазини, парк, прогулянковий міст через міський ставок, одягнений в граніт і світлу плитку солідний бізнес-центр, житлові будинки. Думки дівчини неспішно блукали, доки на одному з перехресть її увагу не привернув автомобіль, що проскочив на червоне світло. Поспішає кудись водій. Занадто поспішає… Мимохідь проглянувши його траєкторію, Олеся побачила, що ще за два перехрестя водій, не помітивши, що машина праворуч пригальмувала пропускаючи пішоходів, зіб’є жінку з трирічною дитиною. Обох на смерть. Буде довгий судовий процес, адвокат намагатиметься доводити, що молодик не винен, але він сам не зможе виправдати себе. Потрапить до в’язниці… І до кінця життя буде з жахом згадувати той моторошний звук удару об капот. Зламані життя через елементарний поспіх… Ні… Так не піде…

Прикривши очі, наче заснула, Олеся м’яко вклинилась у реальність. І ось вже нерозсудливий водій, не доїхавши до рокового перехрестя, задивився на красуню в запаморочливому міні (ну то й що, що на вулиці листопад, кого то хвилюватиме за мить?). Задивився і… в’їхав у бампер Porsche попереду.

Олеся усміхнулась кутиками губ: « Ну от, хлопче, тобі тепер забезпечена пристойна, але не настільки трагічна торбинка проблем. Можеш не поспішати». Дівчина з цікавістю подивилась вже з вікна тролейбуса, що саме порівнявся з учасниками ДТП, на молодого круглолицього хлопця в джинсах та світлому светрі, що засмучено виходив зі свого Renault. Нічого, переживе, зате жінка з малечею, ні про що не здогадуючись, успішно перейшли дорогу й пішли до дитячого садочку. Та й молодик «попав» лише на гроші.

Несподіваний промінь сонця пробився крізь хмари і, віддзеркаливши від одного з вікон старого будинку, розсипався по Олесі веселковими сонячними зайчиками. Дівчина щиро усміхнулась у відповідь – їй знову здалось, що Місто схвалило цей імпульсивний вчинок. А, можливо, просто сміється зі спантеличеного «щасливця».

Ігор

Ігор поспішав на угоду. Він мав бути у нотаріуса ще п'ятнадцять хвилин тому, та потрапив у затор. Не те, щоб неочіковано (все ж ранок, усі на роботу їдуть), та ця неприємність вартувала йому двадцяти хвилин робочого часу. І от, клієнти вже на місці (вони, щоб їм пусто було, пунктуальні сволоти виявились) й обривають телефон, бо всі документи у Ігоря, адже ж він юрист, який супроводжує угоду. Якщо раптом ці нетерплячі персони втомляться чекати, чи нотаріус кудись «злиняє» у своїх справах, чи ще з якоїсь причини зірветься підписання договору… Бр-р-р, страшно уявити… Шеф йому голову просто відгризе й ще довго лякатиме тим трофеєм всіх інших співробітників відділу. У керівництва ж там ще купа народу під цей договір «підв’язана». Та й сам Ігор вже мріяв «закрити» цю угоду на тридцять мільйонів, яку готував останні півроку. Та цей договір йому скоро в нічних кошмарах з’являтиметься! Він стільки сил та нервів витратив, доки виводив нерухомість з-під арешту, дооформлював правовстановлюючі, котрі якийсь ідіот-попередник примудрився загубити, проводив загальні збори засновників, змінював директора, отримував письмові згоди співвласників майна, виловлюючи цих мутних персон, як рідкісну рибу в болоті…. І ось, фінальний штрих – договір, з парою підписів у нотаріуса, опинився під загрозою! Півроку роботи можуть вилетіти в трубу, через якихось двох дурнів, що зранку на площі Свободи за кермом гав ловили! Ну і звички самого Ігоря спати трішки довше, та цей факт визнавати відчайдушно не хотілося… Виїхав же він вчасно, хіба що трішки не врахував можливість затору через дурне ДТП, та як її врахувати? Затори ж у їх місті не статичне явище.

Проїжджаючи чергове перехрестя, Ігор мимоволі задивився на ефектну красуню з фантастично довгими ногами й у такій міні-спідниці, що можна було розгледіти навіть мереживу білизну! Шикарна брюнетка в легкій шкіряній курточці зі спокусливо об’ємним бюстом і в чоботах на височенних підборах (і як жінки в на таких ходять, не скручуючи шию?) неспішно дефілювала вздовж проїжджої частини. От звідки такі беруться? Доки Ігор очманіло роздивлявся це диво природи чи пластичної хірургії (тут вже нині не вгадаєш) він проґавив ситуацію на дорозі і в’їхав у «хвіст» чорному «Porsche». Твою ж наліво! На угоду він, схоже, не потрапить… А от на бабки… І далась же йому ця брюнетка? Казала ж мама, менше задивляйся на жінок. Але ж ні, роззявив рота, упустив щелепу. Отримай, розпишись – щелепа образилась і швиденько вишкір продемонструвала…

З постраждалого автомобіля вже виходив молодик в дорогому діловому костюмі з ду-уже невдоволеним виразом обличчя. Ігор скривився: «Це ж треба так вляпатись! І так по дурному. Не склався день…»

Юрист, приречено зітхнувши, вийшов зі свого синенького «Renault» та пішов оцінювати розміри катастрофи.

Олеся

Офіс зустрів Олесю звичною рутиною. Увімкнути комп’ютер, зробити каву, привітатись зі співробітниками, поринути у роботу. Швиденько продивитись траєкторії колег. Без цього ніяк, у них колектив маленький і відсутність будь-якого члена команди є майже катастрофою, а отже, отже доводиться в міру здібностей працювати янголом-охоронцем. От прокульгала повз неї Оленька – їх керівник. Пані нещодавно загриміла у травматологію і лише два дні як повноцінно повернулась до роботи, а до цього скакала, як коник, на милицях, а тим, хто намагався її відправити додому, жартома погрожувала, застосувати милицю не за призначенням, а як «виховне знаряддя».

Взагалі ця жіночка мала загинути, провалившись у відкритий каналізаційний люк, повертаючись пізно ввечері додому після посиденьок з подругою. Довелось Олесі, під час верстання трохи помилитись у важливому оголошенні, заради яких вся їх скромна газета власне і була заснована. Жодної містики. Оленька підняла крик, рознесла свою підлеглу в пух і прах, затрималась на роботі, все тричі звіряючи перед відправленням матеріалу у друк і, звичайно, не потрапила на ту зустріч. Підсумок – зламана на сходах права нога і тиждень прискіпливої уваги до роботи Олесі… Та то вже дрібниці, робочі моменти. Начальниця жива й це головне.

Взагалі керівника Олесі, повненьку сорокарічну жіночку з круглим обличчям та короткою зачіскою, Оленькою називали виключно за очі, бо ж до начальства так не звертаються. Але варто було почути голос цієї пані й інакше просто язик не повертався її назвати. Оленька мала голос юної школярки, який постійно їй створював проблеми, особливо у спілкуванні телефоном з незнайомими людьми. Фраза: «Дівчинко, погукай маму», була найефективнішим способом перетворити привітну редактора на осатанілого дракона. Але, не звертаючи уваги на такий голос, пані вміла так вести переговори, як дано не кожному чоловіку з вбудованим у горлянку гучномовцем. А ще Оленька була справедлива і щиро переймалась долею своїх підлеглих. Саме тому заради неї Олеся не вважала критичним отримати зайвого «прочухана». Щоправда на подібне вона б погодилась заради кожного члена їх колективу. І заради Наталки, що працювала за сусіднім столом, та й заради всіх інших.

Перевіривши траєкторії колег, Олеся полегшено відкинулась на спинку стільця і зайнялась своїми прямими обов’язками. Сьогодні, на щастя, втручання у справи співробітників не потрібні. Чудово. Дівчина любила монотонні будні. Спокійна офісна атмосфера розслаблювала, налаштовувала на неспішно-довільний хід думок. Дівчина, корегуючи текст на екрані, згадала свій перший досвід зміни реальності.

Олеся досить рано зрозуміла, що з нею щось не так. Скільки себе пам’ятала, вона бачила візерунок долі і тому дуже здивувалась, коли дізналась, що інші його не помічають. Навіть не здогадуються про його існування! В голові маленької дівчинки довго просто не вміщувалось розуміння, як можна не бачити такі яскраві образи, лінії ймовірних подій.

Перший досвід корекції ситуації був у Олесі ще в дитячому садочку, до того, як обдарована дитина зрозуміла, що це можна не лише бачити, а й змінювати…

Чотирирічна Олеся та її подружка Віка грали на гірці, коли Олеся побачила, що за пару хвилин її подруга недолуго зачепиться, впаде з металевої конструкції і… більше не підніметься. Маленька дівчинка перелякано дивилась на існуючу реальність, де подруга ще бігає і на ту, іншу… Де її вже нема. Нажахано заплющивши оченята, Олеся уявила, що Віка перечепиться раніше… на землі, і просто розіб’є коліно, подряпається… Відкрити очі її змусив скрик та плач. Подруга сиділа з розбитою колінкою за метр до гірки.

Олеся намагалася розповісти про цю подію мамі, але та їй просто не повірила, відмахнулась, як від чергової дитячої фантазії. Втім повірила старша сестра. Повірила й почала допомагати розбиратись. Саша виявляється теж була «з приколом», як вона сама казала. Та про це Олеся дізналась набагато пізніше. А тоді, слухаючи стриману похвалу і настанови, вона потихеньку заспокоювалась після страшного «видіння». Та й чи багато потрібно дитині, аби забути неприємність? Трохи пояснень, трохи веселощів і ось вона вже побігла далі пізнавати світ.

Зараз тій маленькій Вікторії вже двадцять три, вона заміжня, має маленьку донечку і зовсім не пам’ятає про розбиту в дитячому садочку колінку.

Допиваючи ранкову каву, Олеся верстала черговий номер газети, читаючи матеріал і радіючи, що її дар не розповсюджується на друковані видання. Дівчина вперто вважала це даром, такою собі вродженою здібністю, трохи нетиповою, але не більше. Хтось має математичне мислення, хтось пише вірші, хтось ковтає мечі, а от вона трішки рихтує реальність. Невеличка непримітна аномалія.

–Лесю, ти обідати йдеш? – покликала дівчину невисока симпатична брюнетка, яка сиділа за сусіднім столом. – Чи вирішила вкалувати, як стахановець?

–Йду, Наталко, – Олеся з подивом помітила, що вже й справді обід, а її недопита кава давно вистигла. Півдня за роботою та думками пролетіли абсолютно непомітно.

На обід дівчата, як завжди, вийшли в недорогу їдальню в сусідній будівлі. Салат, гречка, котлета, чай – стандартне меню. Провівши поглядом одного з працівників на роздачі, Олеся зітхнула. Хлопчина в кінці робочого дня зовсім замотається і, спіткнувшись на сходах, впаде й зламає обидва зап’ястки. А йому не можна… На його зарплату сім’я купує ліки для хворої сестри. Рихтуємо…

–Олеся, про що задумалась? – окликнула дівчину Наталка, демонстративно провівши рукою перед її очима. Колега звикла, що подруга може раптово заглибитись в себе і тому зовсім не здивувалась.

–Та так, прикидувала, як краще матеріал розташувати на сторінці, – усміхнулась Олеся колезі і одночасно зміненій лінії реальності.

–Закінчуй ти все думати про роботу, краще особистим життям займись! Он пішли з нами завтра до нічного клубу.

– Знову в «Чикаго» йдете?

– Ага. Там прикольно.

–А хто йде?

–Я, Маринка й Костя.

–Хм, я подумаю, – дівчина розуміла, що Наталці з Мариною та її хлопцем буде не дуже цікаво, а тому вона заохочує колегу.

Йти до клубу, де Олесю знову поглине барвистий світ чужих траєкторій, бажання не було, але подруга явно була налаштована рішуче, тож необхідно придумати поважну причину відмови. Олеся ніколи не могла вгадати, що її чекатиме в такому місці. Рішення щодо свого життя дівчині доводилось приймати, як і всім нормальним людям, керуючись логікою та досвідом. Продивитись власну долю вона майже не могла, а навіть від спроб втомлювалась так, наче вагон вугілля розвантажувала самотужки. З іншими було простіше, там все старанно розгорталось перед очима, варто хоч трішки зосередитись. Не дарма, кажуть: «На те він і кравець, щоб потертий жупан носити»…

Подруги саме виходили з їдальні, коли за вікном впав якийсь невеликий предмет. Під будинком розсипався яскравий феєрверк й в усій будівлі вимкнулась електрика.

–Ой, як вчасно ми встигли пообідати! – округлила очі Наталка та з цікавістю попрямувала до вікна. На вулиці навколо якогось пошкодження, що ще іноді вистрілювало іскрами, ходили, лаючись та чухаючи потилицю, двоє чоловіків.

–Дійсно вчасно, – усміхнулась Олеся, знаючи, що скоро керуючому подзвонять і той, з трагічним виразом обличчя вислухавши повідомлення, розпустить свій персонал раніше. Електрику повернуть не раніше, ніж за добу, бо з даху впав шматок залізобетону й частиною металевої арматури пробив силовий кабель. Так, їдальня переживе певні збитки, але хлопчина, який мав зламати руки, полишиться живий-здоровий. Чудово.

Сергій

Сергій приїхав до офісу і одразу кинув ключи водієві, щоб той відігнав машину до сервісу (не самому ж їздити з подряпаним бампером!). Ранкове ДТП полишило у молодого чоловіка неприємний осад. Автомобілю було лише два місяці, новенька ляля, а тут якийсь неуважний козел на дорозі! Збитки те мурло звичайно відшкодує, куди ж він подінеться, з такими, як Сергій не сперечаються, але настрій зіпсовано.

Коли власник постраждалого «Porsche» зайшов до своєї приймальні, велике дзеркало відобразило високого брюнета з досить приємними рисами обличчя, одягнутого в темно-синій дорогий діловий костюм. Чоловік прискіпливо окинув поглядом своє відображення, аби переконатись, що виглядає відповідно статусу власника великого бізнесу.

Його офіс вже давно працював: коридорами бігали люди, дзвонили телефони, в повітрі плавав аромат кави змішуючись з запахом роботи принтерів. Добре коли під рукою така махіна, як це підприємство і, нехай батько іноді приїжджає, контролює, керував тут останні півроку Сергій. Зараз він тут був цар і бог в одній особі. Він вже оновив частково керівний склад, «почистив» юридичний відділ, та й бабусь- вахтерів на прохідній, замінив молодими дівчатами та електронною пропускною системою – аби ці всі ледарі відчували, як б’є по кишені запізнення. Керувати Сергію відверто подобалось, а ще неймовірно тішило те, що у випадку проблем – він лише засновник, а вся відповідальність перед законом на найманих директорах та бухгалтерах. Дуже зручна схема. Проте у планах ще було багато. Наприклад змінити й усіх інших директорів на «своїх людей», бо у підприємства більше трьох десятків відгалужень і їх теж потрібно тримати під контролем. Раптом фіндір чи юр.відділ щось пропустять. Хоча юр відділ нині надійний, бо ж там сидить «своя» людина, замість колишньої вертихвістки, що в кабінеті більшу частину часу нігті красила та з подругами теревенила. І як її батько взагалі терпів? Крикливе, самовпевнене стерво. Та ця дурепа звикла лише хабарі носити, отримуючи свою долю «за ноги». Хіба це юрист? Це було якесь жадібне опудало, ще й віддане душею й тілом попередньому генеральному директору, якого ледь випхали! Навіщо Сергію такі щури під боком? Замінити її було для молодого власника другою справою після звільнення Генерального. Але не всі представники «старої гвардії» усунуті від справ, ще є над чим працювати.

Так розмірковуючи, чоловік звичним рухом поправив комірець, кивнув секретарці і наказав викликати фінансового директора. Потрібно дати розпорядження терміново оплатити черговий оздоблювальний матеріал для офісу та ще кілька його особистих угод.

Закривши двері свого кабінету, Сергій, повісивши піджак до шафи, кинув телефон на стіл і зручно влаштувався у кріслі. Ну, що ж робочий день можна починати!

–Катерино, а звари но мені кави…

Таня

Таня складала орієнтовний графік відпусток по підприємству, коли її керівниця скаженою фурією увірвалась до кабінету. Чорне волосся Лариси розметалось, досить яскравий макіяж в поєднанні з розлюченим виразом обличчя нагадував бойовите розфарбування, а вже довгі червоні нігті, можна було взагалі прийняти за знаряддя вбивства.

Пожбуривши мобільний телефон на стіл, жінка рухнула у своє крісло перед комп’ютером і рвучко викинула до сміттєвої корзини роздруківку зі списком тих, хто сьогодні запізнився.

– Ні, ну ти уявляєш! Тепер мені доведеться займатись відділом кадрів і відділом персоналу, бо ж там керівник звільнилась! І головне – мене не спитали, чи хочу я цього, не запропонували оплачувати додаткове навантаження, (а керівник відділу персоналу, вибачте, отримувала зарплату не менше моєї!), а просто повідомили, що тепер і цей відділ, паралельно з основними обов’язками, контролюю я! І відповідаю за той відділ тепер теж я! Божевілля якесь…

– Доплата? Ага. Наздоженуть, та ще дадуть… Тут би серпневу зарплату, чи хоч її частину побачити…– Таня скрушно зітхнула. Вона розуміла обурення начальниці. В «Сапфірі» вже більше ніж півроку заробітну плату постійно затримували на два-три місяці, а те що видавали, видавали частинами по 10, 30, або максимум 50% та й то виключно на підставі службової записки, підписаної мінімум у чотирьох «правлячих» керівників. Не дивно, що люди почали масово звільнятись, адже, якщо навесні ще більшість вірила, що все налагодиться, то зараз в це не вірив майже ніхто, хіба що молодий власник, який самовпевнено вдавав крутого керманича. Та цей «капітан», схоже, взагалі не переймався тим, як йдуть справи бізнесу, чим живуть працівники, а вже про підприємства, що знаходились далі його носа, взагалі мова не йшла…

За ініціативою «молодого барчука» робили вже другий ремонт в його кабінеті (куди ж його величність без регулярного оновлення інтер’єру), закупали матеріали для косметичного ремонту офісу у двох інших «титульних» підприємствах холдингу, встановлювали систему обліку робочого часу офісних працівників, ввели драконівські штрафі за запізнення, електронні звіти про кожну службову поїздку та виконану роботу... От тільки зарплату забували людям платити. А дійсно – навіщо? Що вони без грошей не проживуть? Якось же жили до цього? Навіщо погашати цю заборгованість, якщо є більш нагальні проблеми, на які терміново потрібні гроші? Наприклад ремонт машини молодого шефа. От тільки півгодини, як його «Porsche» погнали до сервісної служби, бо в ДТП потрапив і, звичайно, ремонт оплатить підприємство. Не з кишенькових же грошей «золотого хлопчика» то брати. А те, що працівники вже всі в боргах, як в реп'яхах, мало кого цікавить. Кого не влаштовує – звільняйтесь. Скільки Тетяна вже оформила тих звільнень…І йдуть же найкращі, ті, на кому тримався успіх «Сапфіра», хто може з закритими очима розповісти про всі нюанси та складнощі своєї ділянки. Он як колишній керуючий, що знав їх десятиповерхову адмінбудівлю, як свої п’ять пальців і забезпечував офіс всіма комунальними послугами будь-якої пори року. Але ж ні, нове керівництво вирішило, що він злісний прогульник, бо може піти на півгодини раніше. Й кого цікавило, що керуючий був на місці завжди, коли дійсно потрібен?! Ні, «молодий барчук» двічі помітивши, як чоловік виходить з будівлі раніше закінчення робочого дня, наказав звільнити. І що? Обов’язки звільненого розкидали на різних людей, бо ж так економніше, а в будівлі тепер регулярно то труби перемерзають, то світло вибиває, то дах протікає! І бігають потім, як осами покусані, всі, від двірника до директора з будівництва, аби молодий шеф не дізнався про проблемі і сала за комір не налив.

Втім, мабуть, колишній керуючий не багато втратив. Тепер зможе влаштуватись в іншому місці, де людей не вважатимуть мовчазними рабами, дозволяючи отримати «шматочок» заробітної плати з кількамісячним запізненням лише після подання служебки, в якій потрібно старанно аргументувати необхідність чесно зароблених грошей! І не всі ж аргументи приймають! Таня й сама вже втомилась випрошувати, ніби жебрачка, свою зарплату, і постійно брати в борг у друзів. Соромно. А діти ж менше їсти не стали, і до школи в чомусь потрібно ходити, й на роботу за якісь гроші їздити. Всі заощадження «на чорний день» давно спустошено, тож Тетяна також почала думати про зміну місця роботи. Хоча працювала жінка тут вже вісім років, і пережила свого часу на «Сапфірі» багато, від тимчасових затримок зарплат до бандитських розбірок з виламуванням дверей. Проте тоді керували інші люди, а не ця «нова мітла», що людей за людей не вважає, та й при прийняті рішень не вважає за потрібне ретельно розбиратись в ситуаціях.

– Тань, ти графік склала? – начальниця трохи заспокоїлась й вирішила створити видимість діяльності. Тетяна завжди все робила вчасно і контролю вже давно не потребувала, але коли Лариса «не в настрої», краще не спокушати долю.

– Так, звичайно, зараз перекину тобі на пошту.

– А трудову книжку та заяву у нового водія взяла? Ці водії тікають від нас з такою швидкість, що я не встигаю запам’ятовувати їх обличчя!

– Так, Ларисо, все зробила. Новий хлопець наче нічого, стресостійкий… – Таня підняла погляд на керівника, але та відсторонено дивилась у вікно і зовсім її не слухала. Схоже буря пронеслась мимо.

– Знаєш, іноді мені так не вистачає попереднього керівництва…– задумливо мовила Лариса, автоматично прокручуючи одну з золотих каблучок на пальці. – З його жорсткою політикою… Але принаймні тоді було зрозуміло хто в домі господар. Всі ходили навшпиньки, а шеф точно знав що й де у нього відбувається, де взяти гроші, за що і кого варто карати, коли видають зарплату, хто заслужив премію… А зараз… Молодий шеф типу керує, іноді, під настрій, з’являючись в офісі, аби осяяти нас своїм божественним світлом, а по суті кожен тягне ковдру на себе… В підсумку – ні зарплати, ні порядку, а про премію я взагалі мовчу. Це слово нині на «Сапфірі» десь там в одному ряду з ельфами та забороненим закляттям, за згадку якого ще й по шиї можуть дати… Чимдалі гірше. Морок…

Таня кивнула, погоджуючись, проте не відриваючи погляду від свого екрану і не коментуючи. Що тут коментувати?

Робочий день Тетяни пронісся в режимі голодного зайця, що намагається вижити на мінному полі, і, нарешті, закінчився. Про ймовірність видачі зарплати знову ніхто навіть не згадував, тож о 18:01 працівники метушливим натовпом посипали з будівлі, поспішаючи у своїх справах. Хто на другу роботу, хто розважатись, хто додому.

Швидко крокуючи до потрібної зупинки, жінка обдумувала перелік найнеобхідніших покупок, страву для вечерю, нагальні потреби. З грошима біда, а старшій же доньці потрібні нові чобітки, та й зимові черевики чоловіка вже на ладан дихають… Тетяна настільки занурилась у думки, що випадково налетіла на молоду дівчину.

–Вибачте, заради Бога…– Таня підняла погляд і зустрілась з уважним, якимось до моторошного пронизливим поглядом карих очей, а за мить ті очі ще й наче вкрились туманом. Кліпнувши, жінка здивовано подивилась на незнайомку – дуже уважні карі очі, втім жодних спецефектів. Примариться ж таке….

–Нічого страшного, – дівчина підняла невелику сумочку, що випала з її рук і, привітно усміхнувшись, пішла далі. Жінка спантеличено провела незнайомку поглядом. Така молода і такий погляд… Дивно… Та відволікатись Тетяні було ніколи, адже попереду чекала черга на маршрутку, яка за зайві п’ять хвилин могла «підрости» до розміру стометрового пітона.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олена
20.09.2021 20:53
До частини "Частина 1"
Дуже сподобався опис міста, тим більше, коли знаєш, про яке місто мова. Ви змінили моє сприйняття цього міста з відверто болючого до спокійного сумного, близького. Завдяки Вам пригадала, що і в моєму житті це місто падарувало диво. Чекаю, коли воно розгоне темряву, і звісно сумую
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше