ЮкіОна. Снігова діва

Ейнар

- Як тебе звати? – усміхнувся слідчий, сідаючи на єдиний у кімнаті стілець. З одного боку, що може знати звичайна дитина, а з іншого, ця не була звичайною. Він нагадував безпритульного: такий же уважний погляд, спритні пальці та різкі рухи. Такі не лише виживають у найжахливіших умовах, а й помічають набагато більше за інших.

- Дрібний, - насторожився хлопчина. - Ти не розпорошуйся на дурниці, добродію. Час гроші. Твої вже капають!

Ейнар посміхнувся і почав допит.

- Отже, ти знаєш, хто така відьма?

- А чого ж не знати, - хмикнув гість. - Уся шпана в курсі. Вона Джоя перетворила на рослину на цілих три тижні. А потім, коли він трохи отямився і махнув в Істфолд, помститися так би мовити, прокляттям його і добила. Тепер цей хворий замкнувся у підвалі притулку, бурмоче щось про демоні і відмовляється звідти виходити!

- А що в Істфолді? - намагався розібратися слідчий.

- Так ця ж відьма, ЮкіОна, в Істфолд змоталася, як сімнадцять стукнуло. Кажуть, її головна навіть на день раніше сплавила, щоби біду від притулку відвести.

- Стоп! – заплутався чоловік. - Яку біду? Якого притулку? І… як, кажеш, її звуть?

Хлопчик важко зітхнув, але від обов'язків ухилятися не став, та все докладно пояснив. Ейнар слухав і не знав, що йому робити: сердитися чи реготати від такої масової неосвіченості місцевого населення. Заганяли невинне дівчисько, як дикого звіра по горах, та ще й відьмою обізвали. А все заради чого? Щоб було на кого свої невдачі повісити. Сумно!

Проте найбільше насторожило чоловіка це, а дивне ім'я дівчини.

- Як, кажеш, її звуть?

- ЮкіОна, - вкотре повторив хлопець. - Дві великі літери в одному слові.

- А тобі звідки знати, як правильно пишеться? - скептично смикнув бровою слідчий, швидше задля інтересу, ніж для перевірки.

Хлопець ображено підвівся з ліжка, виклав частину грошей на стіл і попрямував до виходу.

- Я, може, й виглядаю, як обірванець, але читати та писати вмію! Не треба наді мною сміятися!

- А я не сміюся, - серйозно відповів Ейнар. - Я цікавлюсь. Можливо, ти мені до душі припав?

Смішний гість зупинився біля дверей, оглянув чоловіка, щось обдумав, але йти не став.

- Ще щось? – кинув він. – Пізно! Мені додому час. Батько знову лаятиметься...

- Вранці приходь, - усміхнувся слідчий. - Справа є до тебе, якщо не боїшся!

Хлопчина мовчки кивнув і пішов. «Що ж, побачимо! Може таки зважиться!»

Рано-вранці у двері постукали. Ейнар уже знав, хто це. Він мовчки впустив гостя і запропонував поїсти. За хвилину раніше чоловікові принесли сніданок.

- То що за діло? – спитав Дрібний, уплітаючи за обидві щоки яєчню з тонкими скибочками м'яса та свіжим хлібом.

- Поїхали зі мною! - запропонував Ейнар, уважно спостерігаючи за гостем. - У притулок тебе не візьмуть, жебракувати не станеш, а за крадіжку можуть і руки позбавити, а то й життя. То як?

- А з чого ти взяв, що я не в притулку? – примружився хлопчина.

- Слухати вмію, - хмикнув чужинець. - То як? Чи ти про батька дбаєш?

- Та який він батько! – відмахнувся Дрібний. – Так, назва одна! П'є безпробудно, та б'ється. Мабуть, і не помітить, якщо зникну.

- Тоді поїхали! – знову запропонував Ейнар. Він не розумів навіщо, але відчував, що так треба. Припав цей обірванець йому до душі, і все тут!

У кімнаті повисла гробова тиша. Чоловік бачив, як сумніви то підступають, то відступають від серця дитини, але квапити не став, терпляче очікуючи.

- А поїхали! - зрештою, махнув рукою гість. - Все одно гірше, ніж тут, не буде! Якщо що, щипати і в інших містах можна…

- От і…

Раптом чоловік відчув сильну слабкість, ніби вся його магія, відразу вирішила залишити тіло. Наступної миті у нього задзвеніло у вухах, закружляла голова, а з носа побіг тонкий струмок червоної крові. Обпершись на стіл, Ейнар тремтячими руками витяг із сумки, що лежала поруч, звичайну карту, абияк розгорнув її і стягнув з шиї прозорий кристал. Змастивши його власною кров'ю, чоловік розкрутив маятник над картою, аж поки той не встромився в одну з тисяч намальованих крапок.

- Що це? - запитав Ейнар у шокованого хлопчини.

- Істфолд, - прочитав гість. - Тобі погано?

- Треба негайно виїжджати, - простогнав слідчий, сповзаючи від слабкості на підлогу. – Демон прокидається!

ЮкіОна

Прокинулася від чужого дотику. В одну мить перед очима спалахнули всі події останніх півроку, змушуючи серце завмерти, а потім пуститися в шалений галоп. Як я примудрилася схопитися з ліжка, якщо ще недавно навіть поворухнутися не могла, не розумію, але мене просто відкинуло до прохолодної стіни, одночасно і заспокоюючи, і приводячи до тями.

- Юкі, - тихо прошепотіла мадам Лабелія. – Це я, не бійся. Рада, що тобі вже краще, тому що нам час йти!

- Нам? - спохмурніла, згадуючи, як опинилася в кімнаті і про що ми говорили нещодавно. - Але, я думала, тільки мені доведеться зникнути.

- Тобі-тобі! – зітхнула жінка, збираючи мої речі в сумку. – Я проведу тебе в одне місце… Колись його купила для мене одна важлива людина… Загалом ніхто не зв'яже його зі мною і не стане тебе там шукати. Давай поспішимо! Крістофера я напоїла снодійним, проспить до ранку. Так що нам ніхто не завадить!

Відліпилася від стіни та почала допомагати. Навіть подумати не могла, що за такий короткий час накопичилося стільки речей. Не скажу, що було легко, але я більше не почувала себе шматком добре відбутого м'яса. Тіло нило, особливо живіт і подекуди голова, але рухатися це майже не заважало. Не знаю, що там за чай мені підсунула мадам Лабелія, та він просто чудодійний!

Зібралися швидко, прихопили трохи їжі та вийшли в ніч. Виходили, до речі, не через двері, як усі порядні люди, а через вікно маленької кімнатки у сусідній двір. Лабелія пояснила такі дивні дії можливим спостеженням за будинком. М-да!.. Блукали ми довго, петляючи містом, як гірські зайці взимку від мисливця. Чесно зізнаюся, я втратила орієнтири ще на третьому повороті, тож сподівалася лише на знання своєї рятівниці.

Поки ми дісталися місця, з мене вже холодний піт стікав струмком, і ноги підкошувалися. А пихтіла так, наче старий, що тільки-но вибрався з вугільної шахти з цигаркою в зубах. Загалом, як доповзла, не знаю, але від побаченого, ледь не втратила свідомість.

Ми опинилися біля воріт величезного білого особняка. Кований паркан повністю заплели якісь рослини (в темряві не видно), під'їзна доріжка вистелена добірним каменем, без жодної вибоїни, а десь у саду дзюрчав фонтан.

- А ми точно туди потрапили? - спитала пошепки так, про всяк випадок.

Господиня корчми вийняла звідкись ключі, тихо рипнула хвіртка і ми мовчки прослизнули всередину. Вона не відповіла, швидким кроком подавшись в обхід будівлі. Побачивши, скільки ще треба йти, я була готова прилягти просто тут, на траві, проте Лабелія схопила мене за лікоть і потягла далі.

Вже пізніше, коли ми зайшли до будинку через задні двері, вона спокійно видихнула і присіла в крісло в одній із найближчих віталень.

- Сідай, - вказала жінка на диван. - Зараз прийде Верда і проведе тебе до кімнати. Я зайду за кілька днів, коли будуть новини. З дому не виходити навіть у сад! Ні з ким не розмовляти! Верда жінка розумна, але і з нею ділитися усім не варто. На другому поверсі є бібліотека… Раджу заглянути до четвертого відділу. Почни з самої верхньої полиці. Тобі сподобається!

Наступного моменту до кімнати швидким, але тихим кроком увійшла жінка похилого віку. Незважаючи на пізній час, вона була одягнена та акуратно зачесана. Жінка присіла в кніксені, вітаючи пані, і пильно, але не нав'язливо оглянула мене.

- Рада вас бачити, мадам! – приємним голосом заговорила домоправителька. – Чим можу служити?

- Я залишу тут цю дівчину, - відповіла Лабелія, підводячись. - Мені потрібно, щоб жодна жива душа не дізналася про її перебування у цьому будинку! Відгодувати, відмити, надати все необхідне та впустити до бібліотеки. Сподіваюсь на вас!

- Слухаю! - вклонилася жінка.

Вона проводила пані до виходу, а потім мовчки відвела мене в кімнату. Скажу лише одне, вона на другому поверсі! Більше нічого не пам'ятаю. Заснула ще в польоті до м'якої ковдри, не роздягаючись. Все зачекає до завтра! Мої сили на сьогодні закінчилися!

Істфолд, храм Еліуса

- Де мій демон? - репетував на весь кабінет зовсім круглий чоловік, важко спираючись на письмовий стіл. - Я вас за чим посилав? А ви з чим повернулися? Три дешеві дівки? Ви зовсім страх загубили?

Великий кулак голосно бухнув по столу, аж посуд підстрибнув.

- Ваше Преосвященство, - мекав один із молодших жерців, - ми все обшукали! Він як крізь землю провалився! Більше жодного спалаху магії не було. Але ж постраждалі бачили його! Вони зможуть розповісти все, і ми обов'язково його спіймаємо!

Важко пихкаючи, чоловік упав у величезне крісло. Його червоне від натуги обличчя перекосила огида. Найбільше в світі він не любив мати справу з простолюдинами. Їхні запобігливі погляди викликали лише відразу. Безвільні ляльки, не придатні ні на що, окрім як приносити милостиню!

- Коли вони прокинуться, приведеш до мене! - пересмикнув плечима головний жрець. - Я сам все з них витрушу!