ЮкіОна. Снігова діва

ЮкіОна

Ми тікали в ніч, у моторошну, до тремтячих колін, невідомість. Звична керувати власним життям, мені було дико сліпо довіритись зовсім чужій людині і без питань піти за нею. Але хіба я мала інший вихід? Або так, або постраждають важливі для мене люди.

Загорнувшись у плащ з голови до п'ят, мовчки пішла за своїми рятівниками. З Лабелією ми попрощалися ще там, біля хвіртки. Жінка повинна була негайно повернутися до шинку, щоб її жодним чином не зв'язали зі мною. Тим часом Верда знищувала у будинку всі сліди перебування сторонньої людини. Навіть не маю сумніву, що в неї все вийде. Я ще жодного разу в житті не зустрічала настільки врівноважену і холоднокровну особу.

Дрібний намагався триматися поруч, стараючись мене підбадьорити. Напевно, саме він і усвідомлення безсумнівно страшних наслідків, не дозволили тоді скотитися в істерику.

Через два квартали на північ, біля невеликого готелю, нас чекали коні. Спочатку я напружилася, тварини завжди мене боялися, не розумію, правда, чому. Та й не вчили нас такому у притулку. Проте, на щастя, чоловік, обличчя якого я так ні разу й не побачила за цей час, підхопив мене за пояс і буквально закинув на красивого білого коня. Конячка тільки невдоволено схропнула, переступивши з ноги на ногу, поки її господар не застрибнув слідом. Чоловік міцно притис моє тендітне тільце до себе, аж кістки затріщали. Роздратовано пересмикнула плечима, та все ж промовчала. Не час, та й не місце вередувати!

Якщо не рахувати майбутніх синців на п'ятій точці і прикушеного язика, було досить приємно. Ми мчали нічними вуличками через все місто до північної брами. Прядки волосся, що вибилося із коси, тріпав прохолодний вітер, під білою шовковою шкірою такого неймовірного жеребця перекочувалися пружні м'язи, а в грудях зароджувалося невідоме досі почуття польоту. Здається, ось зараз відпущу ріжок сідла, розкину руки в сторони і піднімуся в темне, посипане яскравими зірками, небо… Ех!

У такі моменти відкривається друге дихання, починаєш щиро вірити у щасливе майбутнє, відпускаєш свої думки та душу у величезний світ під назвою «надія»… Рівно доти, доки десь позаду не почуєш гучні окрики, чиюсь лайку, іржання коней та гучний тупіт погоні. "Кінець!" - навіть не думка, яскравий спалах у голові! А й справді, що за дурниці витали ще хвилину тому в моїх думках? Хіба я настільки наївна, щоб повірити в Боже милосердя? Хіба мені дозволено вірити? Боги... вони ніколи не бачили і не чули мене! Тож не дивно, що й зараз відвернулися.

Смикнулася в міцних руках, намагаючись сповзти з коня, що шалено мчав до чомусь відчиненої північної брами. Якщо мені не врятуватися, то хоч решту за собою не потягну. Адже женуться за мною! Упевнена, це жерці намагаються виловити свого «демона». Може, якщо я здамся, то Дрібний і його вчитель не постраждають?

- Сиди смирно! - рикнув чоловічий голос з-під капюшона, що повністю приховував того самого казкаря. Дивно, може це через стрес, але мені здалося, що чоловік досить таки молодий. Хіба таке буває? Казкарями зазвичай стають у похилому віці, коли окрім поневірянь по світу, більше нічим заробити не вдається.

- Але... нас зловлять, - озвалася, міцніше стискаючи ріжок. – Я не хочу, щоб ви постраждали через мене!

Здавалося, голос не здригнувся. Рішучості хоч греблю гати, та рятівник тільки глузливо хмикнув.

- Сиди вже, жертовне ягня! – тепле дихання обпалило щоку. - Не бійся, нас не наздоженуть!

Гучно свиснувши, він пропустив вперед усміхненого Дрібного на гнідій кобилі, а потім і сам направив коня до воріт. У світлі кількох смолоскипів, поки ми мчали повз, помітила солдата, що лежав неподалік величезного механізму, котрий піднімає металеві грати.

- Він мертвий? – прошепотіла злякано.

Думала, мене не почують, проте чоловік відповів:

- Спить, - у голосі знову прослизнули веселощі. – Сьогодні у гостях в охоронців побував один щедрий казкар із сонним зіллям…

Не встигла здивуватися, як цей самий казкар викрикнув щось незрозумілою мовою, і грати за нами опустилися, перегороджуючи шлях переслідувачам. Ще кілька хвилин звідти чулася гучна лайка, іржання коней та дзвін заліза.

«Невже?» - боязка думка навіть не з'явилася в голові, так, тільки заглянула одним оком. Це ж не сон, правда? Це все по-справжньому? Правда? Несміла надія знову підвела голову глибоко в пораненому розчаруваннями серці. Ні! Я не сподіватимусь! Не хочу обманутися, якщо це не правда! Я почекаю…

Ми скакали всю ніч! На світанку коні втомилися настільки, що ледве плелися вперед. Істфолд залишився далеко позаду на півдні.

- Тпру-у-у!.. - рикнув чоловік, зупиняючи коня біля невеликого гаю. - Зупиняємось! Нам усім потрібно трохи відпочити! Дрібний, тут недалеко є струмок, відведеш тварин туди. Тільки спочатку розсідлай і обітри.

- Слухаюсь! – все ще радісно вигукнув хлопчик. Звідки в ньому стільки енергії береться?

Крехтячи, тихо стогнучи і подумки лаючись, спробувала абияк сповзти з цього білого велетня. «Хороша конячка! Ти тільки постій рівненько, не лякайся! Інакше моє спасіння піде коту під хвіст, коли я розіб'юся.» Сильні руки знову підхопили і, як мішок картоплі, стягли вниз. Ледве встояла, коли чоловік відпустив. Ноги тремтіли і щохвилини обіцяли підігнутися, щоб хоч трохи відпочити.

Ледве переставляючи затерплі кінцівки, поплелася слідом за хлопчиськом. Мені б вмитися! А пізніше зможу чимось допомогти своїм рятівникам.

Струмок і справді виявився невеликим, всього півкроку. Натомість вода чиста, джерельна та дуже холодна. Вмившись і хоч трохи підбадьорившись, поплелася назад. Дрібний справлявся набагато спритніше. Я тільки дивувалася його радісному настрою та спритним рухам.

Коли повернулася назад, на галявині уже весело потріскувало маленьке вогнище, а мій рятівник сидів поруч, щось інтенсивно помішуючи в невеликому казанку. Завмерла, уважно розглядаючи чоловіка. Високий, стрункий і зі спини зовсім не старий. Волосся русяве, злегка в'ється. Ця деталь здивувала найбільше. Незважаючи на прожитий в Істфолді час, настільки світлу шевелюру бачити мені ще не доводилося, хіба що в дзеркалі. Усміхнулася. Що ж, сподіваюся, ми потоваришуємо!

Особняк мадам Лабелії

Гард Вален – один із кращих і вірних служителів Еліуса, той, хто користується повагою та довірою не тільки монарха, а й архієпископа, багровів від злості. Він стояв у великій кухні, біля ще теплого каміна, до білих кісточок стискаючи шматок сірої тканини. Можливо, хтось інший навіть не звернув би на неї уваги, але тільки не він!

Все йшло за планом! Як тільки картина склалася, чоловік негайно наказав зібрати групу для затримання обдарованої. Судячи з того, що нових сплесків магії апарати не засікали, вона або добре контролює себе, або не зовсім розуміє, на що здатна. І це найнепередбачуваніша їхня здобич. Хто знає, на що здатне дівчисько у стресовій ситуації.

Група була готова за лічені хвилини. Вони виїхали в ніч, сховавшись за допомогою артефактів від цікавих глядачів, які могли й досі блукати містом. Нема чого привертати увагу, це по-перше, а по-друге, головне, не злякати «пташку». Біля воріт особняка опинилися за якихось півгодини, зламали замки і безшумними тінями прослизнули в порожній двір. Діяли за давно виробленою схемою: оточили будинок, приготували зброю та браслети, що блокують магію. Далі справа за малим!

Гард не збирався вламуватись і трощити все на своєму шляху. Він холоднокровно і впевнено підійшов до дверей, голосно постукав, але, не дочекавшись відповіді, просто вибив товсті двері за допомогою артефакту. Усередині панував сутінок і тиша. Широкими сходами, що вели в хол, спускалася жінка похилого віку, тихо вимовляючи усім богам разом.

- Що тут відбувається? - почала вона гнівно, піднімаючи вище свічку, аби краще розгледіти непроханих гостей.

- Розсипатися і оглянути кожну кімнату, кожну щілину, включаючи підвал, - рикнув храмовник, не звертаючи уваги на обурену економку. – Якщо тут є таємні кімнати чи підземні виходи, через десять хвилин я маю про них дізнатися. Приведіть дівчисько! Опиратиметься, одягніть браслети!

Група чоловіків, що увірвалися, негайно кинулась виконувати наказ.

- Що ви собі дозволяєте! – обурилася жінка. – Я викличу охорону!

- Де вона? – крижаним голосом, запитав жрець. – Відповідай, бо навіть Еліус не зможе тебе врятувати!

- Хто? - злякано пискнула економка, притискаючи тремтячі руки до грудей і несвідомо відступаючи від чоловіка.

- Дівчина, котру тиждень тому притягла сюди твоя пані! - зійшов він до пояснень. Час цокав і Валену весь час здавалося, що не на його користь.

- Її ніде немає! – доповів один із групи. – Ми обшукали весь будинок, жодних слідів перебування обдарованої.

Неконтрольована злість піднялася всередині жерця, лякаючи оточуючих до гикавки. Різко обернувшись до єдиного джерела інформації, чоловік встиг помітити несвідомий погляд, кинутий економкою у бік господарських приміщень. Попалася!

Не роздумуючи, він увірвався до невеликої кухні. Його люди тут уже побували. Лампи запалені, шафи та полиці перевернуті верх дном. «Бездарі!» - прослизнула самотня думка. Інстинкти, це все, що йому зараз необхідно, щоб знайти потрібне. Одні лише інстинкти! Можливо, інший здався б, бо шукати щось у створеному хаосі було марно. Проте Гард тільки глибше задихав, намагаючись повернути собі холоднокровність. Саме це йому й допомогло!

Ледве помітний запах горілого витав у повітрі. Кухню явно провітрювали, але дрова, що дотлівали у каміні, все ще злегка димилися. Підбігши ближче, чоловік різким рухом вихопив звідти невеликий огризок тканини. Схоже, ще недавно це був одяг.

- Впустив... - прошипів жрець. Злість застилала очі, стискаючи горло і відбираючи голос. Та вже наступного моменту чоловік голосно рикнув. - По конях! Перекрити усі виїзди з міста! Схопити та привести їх до мене! Вони не встигли далеко від’їхати.