ЮкіОна. Снігова діва

ЮкіОна

- Досить спати! - прогорлав від дверей знайомий неприємний голос. - Прокидайтеся, ледарі! Хто не встигне до сніданку, ходитиме голодним весь день!

"І вам доброго ранку, пані Хансен! Знаємо ми про всі не радісні перспективи голодування. Проходили уже! Тільки навіщо ж так кричати? Повірте, ніхто не посмів би навіть подумати про те, щоб пропустить цю мізерну трапезу!"

Про все це я подумала, піднімаючись із зношеного, але такого теплого матраца. Крижана підлога обпалила голі ступні. Це бадьорить куди як краще вмивання.

Вже п'ятнадцять років поспіль мене та інших дітей Ларвікського сирітського притулку будять таким не хитрим чином. Насправді все не так погано, як здається, з огляду на те, що нас годують, абияк одягають і є де спати. На крайній півночі Норзвергу це вісімдесятивідсоткова можливість вижити, особливо для такої, як я. Якої такої? Сироти, чужинки, та ще й білої ворони, і це зовсім не фразеологізм. Але про все по порядку.

На півночі багато сиріт, враховуючи специфіку роботи та життя місцевих жителів. У Ларвіку, дрібному містечку з населенням не більше двох тисяч чоловік, нема де заробляти. Розумні та освічені, що саме собою велика рідкість, потрапляють у нечисленні державні установи, включаючи наш притулок. Хто хитріший і зі спритними руками, йдуть у підмайстри до коваля, гончаря або тесляра. Ще є єдина в місті таверна та невеликий храм, але там все давно й щільно зайняте. Ну, і трунар! Куди ж без нього? Цей, як це не дивно, бере всіх, але ніхто надовго не затримується. Саме тому три чверті населення займаються полюванням на звіра.

Морози в нас такі, що взимку навіть плюнути не можна, слина ще в польоті замерзає і добре, якщо не в роті. Я це до чого? Звичайний кролик або кабан який (кажуть, водяться такі в теплих країнах), тут не виживуть. У суворій країні і звір суворий! Ось слабші або невдачливі гинуть, залишаючи сім'ї. Це ще добре, якщо молода дружина залишається. Таку завжди хтось та пригріє, навіть із дітьми. А от якщо старша, або не гарна, тут вихід один – притулок! Одна жінка може й простягне, а ось із ще кількома ротами, загинуть усі. І справа навіть не в тому, що решті начхати на твоє горе, ні! Просто у кожного своїх турбот повно. Не встежиш, втратиш усе! Тож у нас у притулку ніколи не буває малолюдно, і навіть так, усі тут свої. Усі, крім мене!

Колись я не розуміла, чому діти дивляться в мій бік з жахом в очах, чому відмовляються гратися, чому знущаються... Але потім правда спливла, та й сама я підросла, порозумнішала. Не дивно, з огляду на те, як саме в мене вбивали ці знання.

П'ятнадцять років тому до берега місцевої річки прибило кошик із немовлям усередині. Навіть за мірками півночі, діти, що сплавляються за течією, це, як мінімум, дивно. Але найбільше людей налякала сама дитина. Дівчинка мала абсолютно білу, майже прозору шкіру, біле волосся та світло-блакитні очі. Її погляд пробирав до кісток і викликав огиду у темноволосих, смаглявих місцевих жителів. Тут навіть руді були величезною рідкістю і вважалися чи не проклятими богами, що вже говорити про "білу ворону", як прозвали дитину у притулку. З того часу дівчинка, тобто я, жодного разу не відчула, що таке кохання, дружба, ну, або хоча б краплина поваги.

Мене били, шпиняли, обзивали, іноді замикали десь на кілька днів, позбавляли їжі і ще багато чого. За все життя і не згадати. Сказати, що я розумію їх? Збрешу! Напевно, через це я засвоїла одне правило дуже міцно: не можна нікому довіряти! Нікому і ніколи, навіть тим, хто добрий до тебе сьогодні! Невідомо, коли він зрадить тебе. Повірте, я знаю, про що говорю!

- Знову в хмарах витаєш, ворона? - почула позаду знайомий голос. Це Джой, місцевий отаман і душа компанії. Красивий до неможливості, і підлий, як сам диявол. Зараз він штовхне мене в спину, примовляючи, що на таких кривих ногах і стояти складно, настав час навчитися повзати... Хоч би раз вігадав щось оригінальніше. - Боги, як ти ходиш на цих тоненьких, кривих сірниках? Краще повзи! Так безпечніше...

Ну ось! Потім ще кілька подібних підколів, і я нарешті зможу отримати свій сніданок. Набридло до неможливості, але краще промовчати. Бо інакше поб'ють або запруть у карцері на кілька днів. Ні те, ні інше не солодко. Пробувала вже!

- Мовчиш? - скривився хлопець. - Ну, і мовчи, дурепа! Твоє місце біля наших ніг, випрошувати милостиню! Хоча, хто тобі подасть? Ти ж проклята! Ще в немилість до богів потрапимо!

Ще один болісний тичок під ребра і я можу бути вільна. Напевно, ви вважаєте мене слабохарактерною? Думаєте, що таким, як Джой, треба завжди давати відсіч? Так, чесно кажучи, я згодна з вами! Сама себе ненавиджу! Але мені ніяк не можна звертати на себе увагу. Ще три дні у цьому жаху, і я зможу назавжди покинути притулок. Можливо навіть зможу взяти з собою деякі необхідні речі.

Скажете: куди дивляться вчителі? Що ж, вони нічим не кращі за своїх підопічних, також ненавидять усіх, хто відрізняється. Сподіваюся, це особливість нашого міста, інакше мені не буде місця ніде! Єдине, що завжди рятувало, це старанність, з якою я навчалася.

Мені змалку подобалося розглядати ті декілька книг з картинками, які можна було знайти в нашій бібліотеці. Пізніше, навчившись читати, я відкрила для себе дивовижний світ, де могла бути будь-ким, і нічого не боятися. Забираючись на покинуте горище, я годинами перечитувала старі казки, уявляючи себе відважним героєм або прекрасною дівчиною в біді. Боролася зі злом, знищувала жахливих монстрів і допомагала нужденним, а наприкінці завжди поверталася додому, де на мене чекали люблячі батьки.

Розумію, це лише дитячі фантазії, але саме вони завжди допомагали мені пережити найважчі часи. Думаю, завдяки надії, яку дарували казки, я не зламалася під гнітом обставин.

Але вже через три дні, мої муки закінчаться! Мені виповниться шістнадцять років. У цьому віці притулок більше не повинен дбати про своїх підопічних. Нас випускають, немов курчат, що оперилися, на вільні хліби. Умовно кажучи, звичайно. Більшість моїх однолітків уже прилаштовані. Дівчата просватані, а хлопців давно приглянули або сім'ї з дочками, або майстрові. А ще є гільдія мисливців, яка набирає для навчання найспритніших із тих, хто залишився. Кажуть, тут як пощастить: можна прославитись і жити, як у богів за пазухою, а можна померти на першому ж занятті. Тебе ні лікувати, ні оплакувати ніхто не буде, замінять наступного ж року. Чи варто згадувати, що багато хто намагався потрапити до сім'ї?

Для мене, звичайно, не було місця ніде, але я не засмучувалася. У трьох днях шляху на південь є ще одне місто, більше нашого десь у три рази. Хто знає, може, я зможу там хоч ненадовго зупинитися? Хоч би до літа, а там буде видно. Так далеко я ніколи не загадую.

- ЮкіОна! – пролунало над великою залою, де в кілька рядів розташовувалися звичайні збиті дерев'яні столи та лавки. Тієї ж миті сотня не добрих, але цікавих поглядів зосередилася на мені.

Так-так! Це я – ЮкіОна! Саме отак: дві великі літери в одному слові. Таке дивне ім'я було вишито на покривальці, в яке мене загорнули, сподіваюся, батьки. Чому не вигадали нове? Думаю, тодішня директриса просто злякалася, що боги проклянуть її, якщо вона якось спробує допомогти диявольському виродку. Так я і стала ЮкіОною, дівчиною без прізвища, та синонімом будь-якого нещастя.

- ЮкіОна! – прогримів розлючений голос пані Хансен. – Негайно до пані директорки! Чого застигла?

Ну ось, сніданок все ж таки скасовується! Цікаво, що вони знову збиралися на мене повісити? Начебто ще нічого не встигла витворити!

Шлях до кабінету пані Астрід Крістенсен, директор Ларвікського притулку, пролягав через весь будинок. Довелося піднятися аж на п'ятий поверх, щоб потрапити до приймальні. Хоча, не мені скаржитися. В адміністративному крилі всі підлоги застилали м'які килими, так що я хоч би зігрілася дорогою нагору.

- Вона вже чекає, - тихо повідомила маленька товстенька жінка, на вигляд дуже добродушна, але насправді та ще пліткарка та заздрісниця, пані Бакке, місцевий секретар.

Мовчки подякувала і попрямувала до дверей з табличкою. Тихо постукала, а отримавши дозвіл увійти, прошмигнула всередину. Чому прошмигнула? Та тому, що пані Крістенсен завжди мерзла і дуже негативно ставилася до протягів.

Директриса, висока худа жінка, в суворій темній сукні і з туго стягнутим пучком чорного волосся на потилиці, якраз сиділа біля каміна, попиваючи ароматний чай. Голодний шлунок одразу відгукнувся гучною руладою. На що жінка гидливо скривилася, але відчитувати не стала.

- ЮкіОна, - звернулася вона до мене скрипучим, як не змащені двері, голосом, - у мене для тебе чудова новина. Пан Мунк виявив бажання взяти тебе під опіку, як тільки тобі виповниться шістнадцять. Йому потрібна прибиральниця в будинок. Що ж, вітаю! Гадаю, виплачувати тобі підйомні не треба, оскільки цей гідний пан сподобився забезпечити тебе всім необхідним.

У цей момент вузьке, сухе обличчя з довгим гачкуватим носом дивовижним чином розцвіло, осяявшись неймовірно задоволеною усмішкою. Ще б їй не посміхатися! Підйомні, це єдине, що можна в нас, сиріт, безкарно вкрасти. Для цього необхідна лише офіційна відмова від грошей. Ось тільки підписує такий документ або повний дурень, або той, хто не має іншого виходу, як у мене, наприклад. Ха! Я була б не я, якби відмовилася від чесно зароблених непосильною працею копійок.

Що ж до пана Мунка, про його пригоди по молоденьких дівчатах тільки глухий не чув. Цей старий кривий вояка, якого якимось невідомим чином кілька років тому занесло в наші краї, щороку забирав із притулку саму непоказну, браковану так би мовити, дівчину для робіт у його будинку. Що з ними відбувалося далі, ніхто не знає та й не цікавився ніколи. Схоже, цього року ця не радісна доля випала мені!

- Пані Крістенсен, - звернулася до жінки, яка вже, здається, забула про мою присутність, - чи можу я відмовитися від такої честі?

І погляд такий відкритий, довірливий! Зараз головне не скривиться, бо не повірить. Жінка здивовано підняла брову.

- Розумієте, - продовжила, почекавши кілька секунд, - я вирішила поїхати з міста відразу ж, як тільки в Істфолд вирушить диліжанс. Думаю, ви помітили, що останніми роками сильно зменшилася кількість здобичі, а ще минулого місяця з полювання не повернулося більше чоловіків, ніж зазвичай… Загалом, гадаю, це моя погана аура впливає на місто. Як гадаєте?

По щоці побігла самотня сльоза. Ледве видавила її з себе. Ну, не вмію я плакати напоказ! Хоча чого не зробиш заради волі? Пані Крістенсен невпевнено оглянула мене з ніг до голови і, мабуть, прийнявши мої доводи, невпевнено кивнула.

- Добре... Якщо ти хочеш поїхати, я тебе відпущу. Сьогодні ж повідомлю пана Мунка про заміну дівчини. Можеш зібрати свої речі. Диліжанс відбуває післязавтра. Це на день раніше запланованого, але гадаю так буде краще. Завтра зайдеш до бухгалтерії, тобі видадуть гроші. Можеш іти!

Чемно вклонилася і попрямувала до виходу.

- Юкі, - почула вже біля самих дверей, - постарайся більше ніколи не повертатися до цього міста! Тут тобі не раді.

Мовчки кивнувши, вислизнула у приймальню. Фу-ух!.. Повірте, пані директриса, ноги моєї більше тут не буде! Тільки дозвольте поїхати подалі…