ЮкіОна. Снігова діва

ЮкіОна

"Це кінець!" - остання здорова думка, яку я пам'ятаю, перш ніж кинулася тікати з усіх ніг. Далі тільки шум колосків, стукіт крові в голові і пронизливе рохкання свині, що швидко наздоганяла. Скільки я бігла, не пам'ятаю! Дихання збилося, перед очима попливло, ноги оніміли. А далі… Що сталося далі?

Це була не я! Здається, ніби це хтось інший у моєму тілі різко зупинився, обернувся до шалено репетуючої тварини і скинув уперед мою ж руки. Тіло пробило холодом, ще мить і довкола вибухнув крижаний смерч, розносячи і виморожуючи все навколо.

Напевно, якби не побачила все на власні очі, ні за що б не повірила. Отже, це правда? Все те, що говорила мадам Лабелія, те, в чому мене звинувачували храмовники, це все правда? Я демон! Виродок темних богів!

Появу Ейнара помітила тільки тоді, коли у свідомість, наче крізь вату, пробився його оклик. От і все! Напевно, це справді мій кінець! Я ніяк не приховаю того, що сталося, і не зможу його засудити, якщо чоловік забажає скинути такий тягар зі своїх плечей. Сподіваюся, він хоча б дасть шанс сховатися до приїзду слуг Еліуса... Чи може мені справді краще здатися? Адже я становлю загрозу оточуючим, хіба ні?

- Юкі, - покликав чоловік, - що сталося?

Все-таки я не помилилася. Він насправді добра людина. Щиро хвилюється за таку, як я. До чого ж прикро!

- То це правда? - підняла погляд на Ейнара. Яка ганьба, сиджу тут і трясуся від переляку, як дрібний заєць. Ну і нехай! Нехай бачить, що мені щиро шкода! - Я насправді демон?

Я підозрювала, що Лабелія щось та розповіла казкарю про мене. Можливо, навіть заплатила кругленьку суму за мій порятунок. Але щоб ось так…

Ейнар важко зітхнув і опустився поряд зі мною на вологу землю. Боги, що я наробила? Стільки зерна споганила. Адже це людська праця!

- Це не я повинен був тобі розповісти про все, - якось винувато глянув на мене рятівник. - Я все ж сподівався спочатку дістатися Ессхейм. Але, мабуть, боги вирішили інакше.

Нерозуміючи нічого, розгублено глянула на чоловіка. Що він таке каже? Я ж сказала, що не поїду з ним так далеко!

- Ти не демон, Юкі, - продовжив Ейнар після хвилинного мовчання. – Ну, чи точніше не зовсім демон. Не знаю, чи чула ти легенду про Великих, але все почалося куди як раніше. Колись давно цей світ належав не людям, як зараз, а стихіям. Вони керували всім, то вкриваючи землю снігом, то спалюючи її вщент. І як би не намагалися боги підселити сюди хоч щось живе, ніщо не приживалося. Так тривало довгі-довгі століття, поки одного разу темні боги не розверзли небеса і закликали з іншого світу демонів. Величезні людиноподібні істоти вміло справлялися зі стихіями і, зрештою, таки підкорили їх собі. Пізніше, набагато пізніше в цих краях оселилися перші люди. Боги наказали їм поважати демонів, а тим берегти рівновагу…

Я слухала, затамувавши подих. Це було настільки неймовірно, що навіть не викликало заперечення як у свідомості, так і в душі. Хіба таке буває? А чому б і ні? Чому я повинна вірити, що багато тисяч років підряд люди волочать своє тлінне життя, наповнене дрібними турботами і тривогами, не в змозі нічого змінити? Ні! Нехай краще віритиму в казку, аніж у помилку природи. Так моє існування не здаватиметься настільки безглуздим.

- З того часу минуло багато тисяч років. Володарі поступово змішалися із підопічними та втратили свої фізичні відмінності. Отак у наш світ прийшла магія. Багато нащадків оволоділи магічними здібностями і змогли підпорядкувати собі частинки стихій, але лише у одиниць збереглася справжня сила демонів. Таких обдарованих називали Великими. І ти, Юкі, одна із них!

- Хочете сказати, що я чарівниця? – навіть мене пересмикнуло від тої кількості сумнівів, що прозвучали у власному голосі. Хотілося б вірити всім серцем, проте…

- Ні, - посміхнувся чоловік, підводячись і допомагаючи мені підвестися. – Це я чарівник. А ти – Велика. Та, у кому збереглася левова частка перших демонів, та, хто має підтримувати рівновагу у світі.

Міріам

- Довго ще? - примхливо підібгавши пухлі губки, найманка зябко повела плечима. Вона сиділа в продуваній вітрами, хисткій хатині посеред якогось лісу і чекала, коли до неї прибуде той самий Гард Вален, вірний слуга архієпископа. Чому не можна було зустрітися де-небудь в іншому місці, та хоч серед чистого поля, але тільки не в цій похиленій, покритій пліснявою халабуді, вона не розуміла.

- Ще трохи, – відповів храмовник, якого, схоже, приставили до неї, щоб стежити. – Прошу вас спокійно почекати тут, доки Його Світлість не прибуде.

- Я хотіла б прогулятися! - продовжувала вередувати жінка. Насправді їй дуже треба було оглянути прилеглу територію. Не важливо, яким буде результат їхньої розмови, Міріам не любила почуватися у пастці. А саме полоненою вона зараз і була.

- Прошу вас ще трохи почекати, – монотонно відповів служитель божий. І нічим його не пробрати! Дивиться на тебе пісною міною, забуваючи навіть моргати. От вже!

Ще через півгодини хисткі двері халабуди таки відчинилися, і всередину карбованим кроком увійшов високий чоловік у довгому чорному плащі. Він оглянув приміщення, жінку і, голосно хмикнувши, сів на єдиний вцілілий стілець.

«От хам!» - подумала найманка перш, ніж розплистись у привітній посмішці. Вона так само, як і жрець, встигла помітити і виправку чоловіка, і ледь помітну кульгавість, і дорогий меч на поясі, і навіть захований у халяві чобота кинджал.

- Гард Вален, - промуркотіла Міріам, - довелося чути! Сподіваюся, вас попередили про моє…

- Мені відомо достатньо, - холодно відрубав чоловік. - Не варто розшаркуватися! Щиро кажучи, я не розумію, навіщо вони вас надіслали. Я б і сам з усім упорався!

Найманка подумки скривилася, та на її обличчі не здригнувся жоден м'яз. Буде важко! Що ж, їй не звикати мати справу із самовпевненими мужиками. Впорається!

- Не сумніваюся, - усміхнулася спокусниця, спираючись на трохи прогнилий стіл. - З дівчинкою і дурень би впорався, а от з Ейнаром. Це вам не молода перелякана красуня. Він не просто чарівник. Він один із небагатьох, до кого перейшли залишки магії Великих.

Жрець ледь помітно примружився, роздумуючи над почутим. Тепер стало зрозуміло, як вони втекли від погоні в Істфолді і як зникли за його межами.

- Пропоную працювати разом, - посміхнулася Міріам і, наблизившись, простягла чоловікові тонку кисть для потиску. У храмовників не було прийнято таким чином скріплювати згоди, немов у простолюдинів, проте знову скривившись, Гард все ж таки доторкнувся до нової знайомої.

«Сподіваюся, славно пополюємо!» - відобразилася в очах жінки мимовільна думка, яку все ж не вдалося приховати. "Ще й як!" - майнуло у відповіді. Так! Вони потоваришують! Ну… або вдадуть!..