ЮкіОна. Снігова діва

Мадлен

Вона стояла у приймальні величезного, повного надмірностей палацу. Горда, вродлива, і ніякої втоми на ідеальному обличчі. Ніхто ніколи не дізнається, скількох зусиль їй коштувало, щоб зараз сяяти в королівському палаці Норзверга. Розкішна сукня, чи не зубами вирвана із загребущих лап місцевої аристократки, витончено укладене волосся, тільки сьогодні вранці нарешті нормально вимите за весь час подорожі, відполіровані нігтики та світла посмішка. З ювелірних прикрас лише улюблені сережки та мамин кулон, який завжди при ній. Вони не зовсім пасують до її спокусливого образу, та часу відвідати ювелірну крамницю, у жінки не було.

Заради цієї зустрічі вона пожертвувала сотнею золотих. Як добре, що жадібні чиновники ніколи не переведуть у їх прогнилому світі.

- Доведеться ще трохи зачекати, - вийшов до Мадлен той самий чиновник. Він нервово оглядався на охоронців, що спокійно стояли біля дверей, і весь час розтирав крижані долоні.

- Я й так уже двадцять хвилин тут стирчу, - обурилася жінка. – Я за що вам заплатила?

- Тихіше-тихіше, - шипів хабарник. – У нас непередбачена ситуація. Незаплановано на обід прибув архієпископ Аврелій Заїрський. Самі розумієте, король не міг відмовити такому важливому гостю. Але, я думаю, ще година-півтора і вони закінчать. Ось тоді…

- Архієпископ, кажеш… - хмикнула найманка, вже прораховуючи свої подальші дії, враховуючи наявність нової дійової особи. - Що ж, так навіть краще!

Не зволікаючи ні хвилини, вона відсторонила зі свого шляху дрібну, перелякану до смерті сошку, і кроком від стегна, попрямувала у бік великої королівської їдальні.

- Добридень, Ваша Величність, Ваше Преосвященство! - з силою відчиняючи важкі двері, привіталася Мадлен. Ще мати завжди говорила доньці, нахабство її друге щастя. - У мене до вас ділова пропозиція! Приділіть гості кілька хвилин вашого дорогоцінного часу?

Спочатку розгубившись від такого натиску, монарх повільно повертав собі безпристрасний вираз обличчя. Ще через хвилину, в його очах загорівся хтивий вогник, побачивши таку привабливу молоду особу. Відчувши свою владу над чоловіком, Мадлен спокусливо посміхнулася. Один є!

- У вас п'ять хвилин, – хмикнув архієпископ, коли пауза затяглася. Високий статний чоловік, років десь під шістдесят, може трохи більше, дивився на неї зацікавленим, проте спокійним поглядом, як м'ясник на черговий шматок соковитої яловичини.

«А ось і головний у тутешньому балагані!»

ЮкіОна

- Гей, біленька! Чого застигла, як укопана? – почулося звідкись збоку. - Іди, спальники розкладай, бо інакше спатимеш на землі.

Здригнулася всім тілом, виринаючи з якогось дивного заціпеніння. І що я сподівалася побачити, спостерігаючи за своїм рятівником? Про що думала, коли намагалася уявити його обличчя? Хіба мені не повинно бути байдуже, будь він хоч горбатий і кривий? Головне, допоміг втекти, а далі я й сама не пропаду!.. Ну, принаймні дуже постараюся не пропасти.

Мотнула головою, проганяючи непрохані думки, і попрямувала до Дрібного. До речі…

- Мене Юкі звуть, - повідомила своєму новому знайомому те, що він і так, напевно, знав. - А тебе?

- Клич просто - Дрібний, - відмахнувся хлопчик.

Прикусила губу, щоб не пожартувати, як це часто любили робити наші хлопці із притулку.

- І довго ти збираєшся так себе називати? - на обличчі повна серйозність. Головне, не сильно зачепити його гордість.

- Скільки треба, стільки й буду, - надувся хлопчина. - Чого причепилася?

- Ну, можливо, раніше прізвисько і було доречним... - аби тільки втримаються. – Проте зараз… Ти ж знаєш, чому деяких дорослих звуть коротунами, малими, дрібними, малюками тощо?

Хлопець якось підібрався увесь, уважно прислухаючись до моїх міркувань.

- Ти ж не хочеш сказати?..

- Саме так! - вигукнула голосніше, аніж збиралася. – Я чула, такі прізвиська часто з'являлися у чоловіків після відвідин певних цікавих закладів!

- Майк! - вигукнув почервонілий, як наливне яблучко, хлопчисько. - Мене звуть Майк! Це батько весь час Малим обзивав. Він просто п'яним імені мого згадати не міг, а не тому що…

Почервонівши ще густіше, Майк втік у бік струмка. Тихо хихикнула, продовжуючи розправляти на траві великий хутряний мішок, який мисливці найчастіше використовують для транспортування здобичі. Взагалі створили його, щоб було зручніше спати на природі, особливо в горах або якщо раптом заблукаєш. Не враховуючи його розміри та вагу, дуже навіть непоганий винахід.

- А ти тямуща, - почула ззаду приємний, з легкою смішинкою голос. У мене навіть мороз по шкірі пробіг. - Мені він ні в яку зізнаватися не хотів. Сідай до вогню, зараз обідатимемо.

Глибоко вдихнула (від чогось підсвідомо нервувала), пересмикнула плечима і обернулася до співрозмовника. Це виявився досить молодий чоловік. Не впевнена, що сильно старший за мене. Волосся світліше, ніж прийнято в наших місцях, і що зовсім неймовірно, це сині очі, наче весняне небо. Чоловік знову посміхнувся зовсім нереальною, дуже заволікаючою посмішкою і простяг мені миску з чимось. Навіть не помітила, що мені туди поклали.

Ух, наче блискавкою, пробило все тіло! Напевно, це тому, що я ще жодного разу в житті не бачила таких красивих людей.

- Куди ви мене везете? - спитала невпевнено, приймаючи частування і сідаючи до вогню. Незважаючи на літній день, погода була прохолодною, з навислими важкими хмарами та крижаним вітром.

- На північ, - відповів казкар. До речі, він так і не представився.

- А… ви… – де ж носить Майка. Мені зовсім ніяково розмовляти з цією людиною, ніби мене притягли на прийом до короля, не зволивши попередити.

- Ейнар, – розуміюче кивнув рятівник. – Просто Ейнар.

- Пане Ейнар…

- Ні, - відмахнувся чоловік, - тільки Ейнар. Без жодних ось цих… «панів». Гаразд?

Невпевнено кивнула, перемішуючи щось у тарілці. До речі, що там на обід? Каша?

- А що на півночі? - вирішила поки не кликати його на ім'я. Ну, не можу я ось так просто звертатися до незнайомої людини. Тим більше, одразу помітно, що він не з простих. Цікаво, цей чоловік заради розваги вирушив помандрувати чи щось шукав?

- Багато всього, - посміхнувся Ейнар, глянувши при цьому на щось, що міг бачити лише він.

- Тоді… якщо ви не проти, я ще трохи проїду з вами, а потім піду, - спробувала донести до рятівника те, що вже кілька годин не давало мені спокою. Чомусь була впевнена, що храмовники так просто не відчепляться. Знаючи про це, я не могла дозволити постраждати безневинним попутчикам.

- І куди ти поїдеш? - Ейнар весь підібрався, навіть живий вогник у синіх очах погрозливо спалахнув. - Ти ж розумієш, що тебе все одно знайдуть!

Пересмикнула плечима і відвела очі. Розумію, звісно! Тому й збираюся зникнути. Впевнена, в якійсь глушині мене ніхто не впізнає, та й доповідати в таких місцях немає кому.

- Юкі, - чоловік відклав посуд і подивився прямо на мене. Я цього не бачила, сил підняти очі так і не знайшлося, проте точно відчула це всією шкірою. – Ти знаєш, чому храмовники переслідують тебе?

Перед очима постала картина: три розлючені дівчини загрозливо насуваються, готові розірвати мене на дрібні шматки.

- Думаю, це якась помилка… - промовила невпевнено. - Я нічого не зробила…

- Саме тому ти й маєш їхати зі мною на північ. Я покажу тобі одне місце, там ти зможеш віднайти себе. Повір мені!

Е-е... Напевно, це втома, тому що в мене ніяк не виходило розпізнати наміри цього чоловіка. навіщо йому зайвий тягар у дорозі? Будь-який інший був би радий позбутися такого проблемного «вантажу».

Але розпитувати далі не наважилася. Повернувся Майк. Однією своєю присутністю, він зруйнував мовчанку, що затяглася, і розвіяв усі мої тривоги. Пообідавши, ми розмістилися на галявині навколо вогнища. У нас є всього кілька годин для відпочинку, а потім знову в дорогу.

Що ж, нехай все йде своєю чергою. Час найкращий порадник! Поживемо побачимо!

Ейнар

- Тебе давно не було видно, - почув чоловік знайомий, трохи деренчливий голос із переговорного дзеркала. Магнус Лунг дивився на нього вицвілими, але точно уважними очима. - Ти знайшов його?

- Вибачте, - відповів слідчий, вкотре озирнувшись. Діти мирно спали біля багаття. Нічні пригоди та довга їзда виявилися для них надто виснажливими. Час підтискав і їм варто було б не зупинятися, якщо не хочуть потрапити до рук переслідувачів. Ось тільки без належного відпочинку ці двоє зваляться із коней через кілька днів. - Знайшов! І не його, а її…

- Що? – здивувався придворний маг. - Ейнар, хлопчику, ти певен?

- Більш ніж! – кивнув молодий чоловік. – Я відчуваю це з того часу, як приїхав сюди. І почуття посилюється, коли вона поряд. Думаю, вона ЮкіОна!

По той бік дзеркала повисла гнітюча тиша. Ейнар мовчки чекав, дозволяючи Магнусу переосмислити все почуте.

- Остання ЮкіОна загинула п'ятнадцять років тому, - нарешті відповів чоловік глухим, тихим голосом. – Це була величезна втрата для нашого королівства та й всього світу. Якщо ти маєш рацію, і ця дівчинка має такі величезні здібності… Вона зможе все змінити! Вона зможе повернути рівновагу. Магія знову повернеться до нашого світу!

Ейнар промовчав. Він, і справді, дуже ясно відчув той викид, заледве відшукав дівчину серед сотень тисяч інших людей, і був певен, що не помилився... Проте що, якщо це не так? Що, якщо це не вона? Від ЮкіОни має фонити магією за версту! Вони і є сама магія, демони у плоті! Ті, хто прийшов у їхній світ, щоб оберігати та підтримувати рівновагу. Якщо її дар спить, то чому стався той викид? А якщо не спить, то де залишкова енергія?

Але ж храмовники так само щось запідозрили! Інакше навіщо б вони її переслідували? Ні! Він не схибив! Він розкриє її здібності та допоможе оволодіти магією раніше, ніж вони прибудуть до Ессхейму!

- Привези її до мене якнайшвидше, - почулося схвильоване з переговорного дзеркала. – Її треба підготувати! Торвальд не повинен отримати дівчинку раніше, ніж я все їй поясню!

- Слухаюсь!

- І… Ейнар, до того часу вона не повинна нічого дізнатися! Це для її ж блага! Зрозуміло?

Чоловік тільки мовчки кивнув, перериваючи магічний зв'язок. Що ж, їхня подорож буде довгою і надзвичайно тернистою!