ЮкіОна. Снігова діва

ЮкіОна

Демон значить... Що ж, схоже, люди скрізь однакові. Таким, як я, немає місця у сформованому суспільстві. Навіть якщо дуже постаратися, ми все одно залишимося бракованими. Сумно, але мені доведеться покинути Істфолд. Куди поїду? Ще не знаю, та іншого виходу все одно немає.

Сумні думки не давали спокою ні вночі, ні наступного дня. Я сиділа на підвіконні бібліотеки, безцільно гортаючи сторінки рукопису, коли помітила, як хтось вовтузиться біля дальньої огорожі. Там густий чагарник приховував садибу від зовнішнього світу, даруючи хибне відчуття самотності. Спочатку, хотіла покликати Верду, проте коли розгледіла маленького злодюжку уважніше, вирішила не поспішати. Це було хоч якоюсь розвагою в чужому порожньому будинку.

Хлопчик, років десяти-дванадцяти, худий, проте доглянутий. Він спритно протиснувся між прутами огорожі та гілками чагарника, уважно озирнувся і попрямував саме до того вікна, де я сиділа. Чому? Відповісти не складно. Бо під вікном бібліотеки росло старе грушеве дерево. Фрукти ще не зовсім дозрілі, проте вже де-не-де налилися жовтими та червоними боками. У мене іноді також свербіли долоні від бажання зірвати хоч один. Але ні! Я не голодна, та й совість потім спасу не дасть. А те, що тягне до забороненого, так це не дивно, враховуючи, де минуло моє дитинство.

Гаразд, щось я відволіклася! Так ось, зовсім мене не помічаючи, юний гість безшумно підбіг до дерева, швидко підстрибнув і вхопився за одну із нижніх гілок. Підтягнувшись, уже через хвилину він опинився якраз навпроти мого вікна. «Спритний!» - подумала, продовжуючи спостерігати за усім, що відбувається. Чому не прогнала? Не знаю… Щось у цьому хлопчині зачепило мене, щось таке знайоме…

А злодюжка тим часом, розлігшись на широкій гілці, зірвав одну з найстигліших та найкрасивіших груш і смачно захрумтів, втупившись у небо. Хоча, незважаючи на безтурботний вираз обличчя та уявну розслабленість, я помітила і гострий погляд, і нервове посмикування ноги, і навіть те, як він прислухається до навколишнього світу, страхуючи себе від небезпек.

- Смачно? - запитала, коли хлопчина захрумтів наступним фруктом.

Гість різко смикнувся, наче й справді злякався, і досить-таки вдало вхопився за гілку, аби не впасти. Я навіть розхвилювалася. Не вистачало лише, щоб він розбився через мене.

- Кричатимеш? – насторожено запитав малий.

- Навіщо? – усміхнулася, потайки перевівши дух. Злодюжка тим часом спритно заховав ще кілька груш до кишені і повільно пересунувся ближче до стовбура. Невже тікати зібрався?

- Щоб господарі збіглися та відчитали мене…

- З чого ти взяв, що це не моя садиба? - хмикнула, згадавши розгублений вираз його обличчя хвилину назад.

Він знову оглянув мене, про щось поміркував і відповів з щирістю, притаманною лише дітям:

- Не схожа! – недоречна образа стисла серце. Не гідна, значить… - Ти скоріше, як я, аніж як вони. Проста! Служниця, чи що?

- Угу... - скривилася. - А ти звідки? Щось я тебе раніше тут не бачила!

Гість хвильку пом'явся, нервово озирнувся, проте відповів:

- Та я цеє... з дому втік! Ось, тепер добуваю харчі, як можу, - і вигляд такий невинний, наче він не багатія обкрадав, а чесно заробляв на шмат хліба важкою працею. Хоча, в очах, окрім голоду, промайнув зовсім не дитячий смуток. Певно, не від хорошого життя хлопець покинув домівку.

- Втік, значить… - дурне серце озвалося співчуттям. Що ж, Юкі, ти як ніхто інший, повинна розуміти, як важко цій дитині. - Почекай тут, я зараз прийду.

Збігала на кухню, озирнулася. Верди якраз не було. Красти погано, тим більше у своїх, і мене це насправді гризло. Проте голос совісті швидко заглушили аргументи розуму. Хіба зможу я заснути цієї ночі, знаючи, що десь у місті блукає голодна дитина?

- Вибачте, Вердо!

Загорнула в папір кілька скибок хліба та запеченого м'яса. Якщо що, я дуже зголодніла і згрішила, ситно перекусивши. Доведеться сьогодні лягати спати без вечері.

- Ось! - висунулася з вікна і простягла пакунок гостю. – Тримай! Після груш дуже їсти захочеться. Перекусиш…

Хлопчисько насторожено подивився то на мене, то на їжу, не поспішаючи довіритися, але й не втікаючи. Такий кумедний, наче дике цікаве звірятко. Усміхнулася, представивши на місці дитини спритну ласку (довелося колись її побачити), просто один в один.

- Ну?

Злодюжка вихопив згорток і спритно спустився на землю.

- Тебе як звуть? - згадала, що ми так і не познайомилися.

- Дрібний! – крикнув хлопчик і втік. Що ж, було весело. Сподіваюся, ми ще зустрінемося!

Ейнар

- Ти затримався, - спокійно зауважив чоловік, сидячи в залі недорогої корчми.

- Я її бачив, - широко посміхнувся Дрібний, сідаючи поруч і підтягуючи до себе глечик з водою.

- І? – напружився Ейнар.

- Вона мені сподобалася, - реготнув хлопчина, спустошуючи кухоль. – Дивна, але щось у цьому є! Ось, пожаліла, нагодувала. Завтра знову піду! Може ще чимось почастує…

Якийсь час маг мовчки дивився в нікуди. Часу мало. Храмовники Еліуса нишпорять по всьому місту, розшукуючи демона. Вони якимось чином довідалися про дівчисько і влаштували справжнє полювання. До корчми «У матінки Лабель» за останні два дні навідувалися тричі. Чоловік сам бачив, як господарку закладу та її працівників відводили на допит. Силу поки що не застосовували, але, судячи з настрою жерців, за цим справа не постоїть.

Куди зникла винуватиця переполоху, слідчий дізнався випадково. Минулої ночі йому не спалося, і стоячи біля вікна невеликої кімнатки, чоловік намагався закурити. Взагалі-то він не курить, але тоді, прошерстивши більшу частину подібних цьому закладів, Ейнар був готовий повернутися до згубної звички. І тут, глянувши у вікно, він помітив знайому постать.

Мадам Лабелія, загорнувшись у плащ, швидким кроком прямувала геть із корчми. Маг, можливо, вирішив би, що дама вирушила на побачення, якби не її нервовість та постійні оглядки, чи бува хто не стежать.

Довго не думаючи, слідчий зістрибнув з вікна на землю, обтрусив штани та, ховаючись під найпростішим заклинанням відводу очей, попрямував слідом. Вони блукали міськими вуличками близько години. То завмирали, пропускаючи патруль, то тінню ковзали під яскравими вивісками елітних магазинів. Якби не цей випадок, Ейнар би ніколи не знайшов ту саму ЮкіОну.

- Постарайся якомога швидше втертися до неї в довіру, - наказав чоловік. - Часу мало! Якщо не встигнемо, вони сховають дівчину у храмових підвалах, і тоді ми більше ніколи її не знайдемо.

- Навіщо вона тобі? – поцікавився Дрібний, відкинувшись на дерев'яну лавку. - Так, вона добра і можливо навіть розумна. Але красуня з неї ніяка...

- Не став дурних запитань, - огризнувся слідчий. Втома ніяк не відступала. Чоловік залпом осушив кухля і подався до себе.

Потрібно все добре обміркувати. Обдарована, якщо це вона, виявилася більш обережною, ніж він сподівався, проте і більш щирою. Буде складно втертись до неї в довіру… Саме з цієї причини Ейнар відправив до будинку Дрібного. У нього більше шансів на успіх. Та й якби ненароком попався, списали б на дрібне хуліганство.

Храм Еліуса в Істфолді

- Чому ви не можете її знайти? - репетував на весь кабінет, розлючений до червоних плям перед очима, головний жрець. - Куди могло запропаститься звичайне дівчисько? Відповідайте!

- Місто вона не покидала, - намагався вставити п’ять мідяків худий храмовник, тремтячи всім тілом. – Наші люди чергують біля кожної брами. У готелях та тавернах не зупинялася…

- У готелях? – шипів «колобок». - Яких готелях? Хто її туди пустить без грошей? Ви ще королівський палац обшукайте!

Підлеглий низько схилив голову, мовчачи молячись Еліусу про порятунок. Всі в храмі знали про вибуховий і нетерплячий характер Його Святості, проте лише він знав, наскільки жорстоким може бути цей чоловік. Несподівано, коли головний жрець, остаточно втрачаючи самовладання, заніс над ним батіг, бог змилостивився. Двері до кабінету беззвучно відчинилися. На порозі кімнати стояв високий, жилавий чоловік, не худий, а швидше висушений сонцем, з тугими м’язами та твердим підборіддям. На вигляд, не старше сорока. Гість, з безпристрасним виразом обличчя, увійшов до кабінету, озирнувся і самовільно присівши на місце головного, заговорив:

- Отже, намагаєтеся приховати від нас демона?

Остовпілий до цього моменту товстун, з розмаху впав на коліна, беззвучно розкриваючи і закриваючи рота, як викинута на берег риба.

- Ну-ну! Ми візьмемо до уваги вашу самодіяльність. Будьте певні!