ЮкіОна. Снігова діва

Магнус Лунг, придворний маг

- Ти вже поговорив з нею? - до кабінету королівського мага увійшов Драгонар Вурхт. – Якщо ми знову нічого не робимо, то я поїду!

- Пробач, - важко зітхнув чародій, розтираючи обличчя руками. - Я не розраховував, що Юкі викрадуть...

- Ти багато чого не взяв до уваги, плануючи свою помсту, - скривився гість. – Насамперед, ти мав її підготувати!

- Драг, не все так просто... Вона не Міріам! Юкі прибула сюди абсолютно… стерильною! Довелося починати з нуля. За такий короткий час, вона й так багато досягла. Та ще й Торвальд мені не довіряє…

- Давно треба було з ним розібратися, а ти все чогось чекаєш!.. - величезний чоловік перемістився до вікна, спостерігаючи, як на землю повільно опускаються великі сніжинки. Незабаром королівство вкриє товсте снігове покривало, ускладнюючи пересування всіма трактами. Люди закриються в теплих будинках, перечікуючи люті морози і завірюхи, що затягнуться на тижні вперед. Настав час поспішити додому, поки ще є можливість!

- Він винний у смерті моєї доньки! – розлютився Магнус, схоплюючись з місця. – Мені потрібна не лише помста! Я хочу, щоб їх з Рональдом імена перестали полоскати на кожному розі! Хочу, щоб кожен дізнався, вони ні в чому не винні!

Раптом двері відчинилися, впускаючи розлючену Хранительку:

- З цього місця докладніше, будь ласка!

ЮкіОна

Ранок видався похмурим і холодним, що зовсім не додало настрою. А з огляду на те, що з учорашнього дня я майже не спала… Від мене навіть леді Прісцілла шарахнулася, як від прокаженої. Вона зайшла рано-вранці, дізнатися, чи готова я до продовження занять. Не готова!

Мені до темряви в очах набридло прислухатися до кожного шепоту за рогом, сподіваючись почути хоч щось важливе. Набридло викручуватися, як на сковорідці, намагаючись маніпулювати оточуючими, аби лишень зібрати нікчемні крихти необхідної інформації! Зрештою, я маю повне право знати, що трапилося з моїми батьками! І розповість мені про це один старий хитрун!

- Я хочу, щоб їх з Рональдом імена перестали полоскати на кожному розі! Хочу, щоб кожен дізнався, вони ні в чому не винні!.. – почулося з кабінету Магнуса, коли ми з Ейнаром підійшли до дверей. Як не дивно, чоловік не став мене відмовляти від відвідування чарівника. Думаю, він теж щось знає, інакше не дивився б на мене побитим щеням, коли думає, що я не бачу.

- З цього місця докладніше, будь ласка! - увірвалася в приміщення з абсолютно кам'яним обличчям. Всередині усе кипіло, та якщо знову зірвусь, чоловіки вважатимуть мене дитиною і просто випруть дорослішати.

- Юкі? – здивувався Магнус Лунг. Його довга сива борода нервово смикнулася. Отже, не чекали! - Ти не так все зрозуміла…

- Не варто, пане чародій. Чи мені називати вас дідусем? - маг насупив густі брови, насторожено глянувши на мого супутника. Ага! Значить, цей знав!

- Юкі… - спробував зам'яти ситуацію старий.

- Досить, Магнусе, - озвався від вікна лорд Вурхт. – Дівчинка має право знати! Тим паче, далі тягнути вже нікуди!

Вдячно посміхнувшись величезному чоловікові, пройшла до столу і присіла в гостьове крісло. Відчуваю, розповідь буде довгою!

Двадцять два роки тому

- А тепер поклич магію і створи заклинання. Це зовсім не складно, спробуй! – чоловік, вже не молодий, але ще й не старий, з довгою бородою, в мантії та з ковпаком на голові, стояв посеред величезної тренувальної кімнати у палаці. Він уважно спостерігав, як хлопчисько, років десяти, повільно закручує тонкі волокна магії в тугу спіраль, збираючись вимовити заклинання поштового голуба. Це буде його перше серйозне заклинання, і молодий принц дуже хвилювався. Здібності у нього незначні, та навіть їх необхідно розвивати.

- Я не впевнений, що в мене вийде… - тремтячим голосом захникав чарівник.

- Не сумнівайся, - посміхнувся вчитель, підправляючи заклинання, яке уже розвалювалося. – Просто відчувай силу та дій.

Магія сама клубилася довкола, з цікавістю, придивляючись до свого носія. І якщо скептики не вірили, що Айсблом живий і навіть усе розуміє, Магнус ніколи в цьому не сумнівався. Він часто любив поговорити з чарівною рослиною, відчуваючи, як сила перетікає в нього, заповнюючи кожну клітинку, і пеститься, наче ласкаве кошеня.

Задумавшись, маг не встежив за заклинанням, і воно розсипалося яскравими іскрами. В кімнаті зависла мертва тиша.

- Торвальде, ти…

- Набридло! - розлютився хлопчисько і, покинувши заняття, вибіг назовні.

Магнус тільки важко зітхнув. Це не вперше! Молодому принцу ніколи не вистачало терпіння та старанності. Він кидав будь-яку справу, як тільки розумів, що не зможе в ній досягти успіху. От тільки з магією так не можна. Тут потрібно довго і наполегливо працювати, аби досягти бажаного результату.

- Знову не вийшло? – з тривогою запитала королева, зазирнувши до зали.

- Він надто запальний, - сумно посміхнувся королівський маг. – Думаю, сьогодні чекати на його повернення марно…

Залишивши палац, чоловік попрямував до міста. Сьогодні до столиці прибув його старий друг Драгонар. Пройшло три роки з того часу, як чоловік очолив один із найсильніших кланів королівства. Тепер вони бачилися лише мигцем, коли друг проїздом відвідував столицю.

Минаючи занедбане подвір'я, чародій, раптом відчув поруч концентровану енергію Айсблом. Вона клубочилася довкола хисткої будівлі, крізь вікна зазираючи в будинок. Магія хвилювалася, намагаючись проникнути всередину, та щось старанно її не пускало.

Нахмурившись, Магнус зламав хазяйські печатки та увійшов у двір. За перекошеними дверима чувся тихий дитячий плач. Забивши на обережність, чародій кинувся до будинку, зриваючи рештки охоронних заклинань. На підлозі, біля самих дверей сиділа маленька, білява дівчинка, років п'яти. Вона розтирала крихітними кулачками опухлі від сліз очі, і шморгала кирпатим носиком.

- Тату? - пискнула малеча, намагаючись роздивитися обличчя чоловіка. - Ти налешті плийшов!

Схопившись на ноги, дівча обняло Магнуса за ноги і більше не відпустило, як би чоловік її не вмовляв. Ні солодощі, ні іграшки, ні обіцянки нічого не подіяло. У такому дивному складі вони й дісталися до корчми, де чекав старий друг.

- Хто це з тобою? - запитав здивований Драгонар.

- Та, ось… знайшов! – посміхнувся маг, ласкаво погладивши дитину по розпатланим білявим кучерям.

- Дитино, - рикнув голова клану Північного дракона, - ти чия?

- Таткова, - пискнула дівчинка, сховавшись за мага.

- А хто твій тато? – задерикувато хмикнув гість.

- Він! – вона впевнено вказала на Магнуса крихітною ручкою.

- Он як, - хмикнув чоловік. - Тебе як звати, малявко?

- Міріам, - пискнула дитина, виглядаючи з-за свого живого щита. - Я не малявка! Я взе велика!

- Скажи, Міріам, а чому ти вирішила, що саме цей дядько твій тато? - наполягав на своєму Драгонар.

- Мені вітер сказав, - весело посміхнулася мала, дивлячись у шоковані очі співрозмовника. - Він любить поговолити...

Переглянувшись, чоловіки не знайшлися, що відповісти.