ЮкіОна. Снігова діва

Мадлен

Вона два тижні діставалася Північної гряди. Глухі місця, рідкісні шинки та дике місцеве населення. Ні помитися нормально, ні поспати, ні навіть поїсти. Ні, вона не була ніжинкою, нехай такою найчастіше здавалася. Проте тривала відсутність благ цивілізації дратували молоду жінку.

І яким же було її розчарування, коли з'ясувалося, що дані, підкинуті старим хричем, лише обман. О! Вона рвала і метала, рознісши декілька занедбаних халуп, розташованих на околиці прикордонного села. А коли внутрішня пожежа трохи згасла, Мадлен зв'язалася з королем.

- Нас обдурили! - шипіла фурія, заглядаючи в маленьке люстерко. - Немає тут ніякого спадкоємця! Тут і людей немає! Пара старих пердунів та руїни!..

- Ти впевнена? – насупився монарх.

- Більш ніж! – пирхнула жінка. – Схоже, ваш інформатор грає за іншу команду! Треба було одразу здогадатися! За весь час ми з Ейнаром жодного разу не перетнулися! Бути такого не могло!..

Чоловік роздратовано розтер гостре підборіддя.

- Де він може бути?

- Зрозуміло, де! – хмикнула Мадлен. – Якщо я тут, то він у протилежному боці…

- Мені потрібний цей носій живим чи мертвим! - гаркнув король.

- Якщо потрібний, - відповіла жінка, перериваючи зв'язок, - значить буде!

Ейнар

Здається, він відключився, оскільки прийшов до тями на ліжку і з мокрою ганчіркою на лобі. Поруч, на стільці, сидів трохи схвильований хлопчина.

- Ти що, припадочний? - спитав він, непомітно навіть для себе, розслабляючись. – Попередив би, чи що!

- Ні, - відповів чоловік, намагаючись підвестися з ліжка. У горлі пересохло, голова крутиться, тіло ватяне, але головне, він точно пам'ятає, чому знепритомнів. - Допоможи зібратися. Ми негайно вирушаємо до Істфолду.

Хлопець із сумнівом глянув на Ейнара, проте сперечатися не став. Покидав все необхідне в сумку, купив у шинкаря їжі і пішов за своїм компаньйоном, чи як? у стайню.

- А я на чому поїду? — спитав Дрібний, захоплено оглядаючи, ніби намальованого, білого, як сніг, жеребця, з довгими, майже до копит, гривою та хвостом.

- На ньому, - посміхнувся слідчий, вказавши на гніду конячку. Розміром поменше, та й сама простіше, але хлопчина був у захваті. Дрібний поважно оглядав нову подружку, всіма силами намагаючись втримати обличчя.

Вони жваво просувалися вперед і вже надвечір прибули до Істфолда. Намагаючись провернути все якнайнепомітніше, чоловік відпустив пошукове заклинання. Він сподівався знайти якщо не самого носія, то хоча б шлейф від його чаклунства. Тільки через півгодини розвідник повернувся ні з чим.

- Гаразд! – рикнув Ейнар, спрямовуючи коня до найближчої корчми. - Підемо накатаним шляхом!

Опитавши кілька десятків людей і витративши чималу суму грошей на найнезговірливіших, чоловікові таки вдалося з'ясувати важливе: у місті демон! Сьогодні вранці він напав на кількох нещасних дівиць. Кажуть, вони заледве вижили! А ось де саме це сталося, тут версії розділилися. Одні говорили про шинок десь на околиці, інші стверджували, що все сталося на головній дорозі, біля ринку (цих було, до речі, більшість), а треті, що демон націлився на храм Еліуса. І взагалі, постраждалими були не якісь нікчемні дівки, а самі жерці! Тому що не так-то просто впоратися з темним створінням.

Зіставивши дані, Ейнар дійшов висновку: найпростішим буде перевірити шинки. Так він думав, доки не дізнався, що таких у місті близько дюжини. «Що ж, схоже, на пошуки піде набагато більше часу, ніж я сподівався!»

Храм Еліуса в Істфолді

Дівчата отямилися лише третього дня. Ні, вони прокидалися час від часу, проте добути із них бодай одне розбірливе слово в потоці сліз та стогонів було складно. Головний жрець ледь отрутою не плювався від нетерпіння. Злість, що роздирала чоловіка зсередини, брудним водопадом виливалася на голови оточуючих. Він то кричав, віддаючи безглузді розпорядження, то кидався посудом у «неповоротких» слуг, то лаявся, як справжній п’янчуга в дешевій корчмі.

- Вони прокинулися! - раптом влетів до великого кабінету товстенький чоловік у блакитній хламіді, перериваючи тим самим черговий рознос. - Там Патрік... Тобто жрець Патрікіус відпоює солодким чаєм постраждалих дівиць. Вони цеє… готові все розповісти!

Широко посміхнувшись, голова храму швидкою ходою (у міру своїх можливостей) попрямував до кімнат, куди поселили свідків. Нещодавно помираючі, вони виглядали абсолютно здоровими. Декілька синців та подряпин – все, що нагадувало про напад демона.

Не турбуючись пристойностями, жрець без стуку протиснувся у двері, розмістився у великому кріслі, яке йому відразу підсунули храмовники, і холодним пронизливим поглядом оглянув постраждалих.

- Ну! - хмикнув він, укладаючи товсті кисті на круглий живіт. – Відповідайте, де мій демон?

Остовпівши, наче ховрахи, дівчата нервово переглянулися, проте відповідати не поспішали.

- Панянки, - втрачав терпіння храмовник, - або ви відповідаєте на мої запитання, або я відправлю вас у таку діру, звідки ні батьки, ні родичі, навіть сам король вас не витягнуть! Ніколи! Усвідомили?

У кімнаті повисла гробова тиша.

- Я чекаю! – гаркнув жрець.

Синхронно кивнувши, дві подруги глянули на симпатичну брюнетку. Схоже, вона була головною.

- Ми бачили її, - невпевнено заговорила красуня, смикаючи поділ колись дорогої сукні. – Це вона на нас напала! Ми просто зайшли поговорити, а вона…

- Вона? – спантеличено перепитав чоловік. - Що значить «вона»?

- Юкі! - відповіла дівчина, зазирнувши в холодні очі. – Вона у трактирі посудомийкою працює. Новенька. Вона і є вашим… демоном!

ЮкіОна

Ніколи не думала, що відпочивати може бути так важко! Звична до постійної роботи, для мене просто сидіти в кімнаті, обідати і гуляти будинком, виявилося неймовірно важко та нудно. Поблукавши декілька днів порожніми коридорами, я згадала про бібліотеку. Що ж, якщо мадам Лабелія дозволила, то можна туди навідатися.

Розпитавши дорогу у Верди та трохи поблукавши, я все ж таки її знайшла. Бібліотека виявилася величезною. З довгими та високими стелажами, закладеними різноманітними книгами. У мене навіть подих у грудях сперло від захвату, і руки страшенно засвербіли. Невже я зможу все це прочитати? Ну, тут я, звичайно, перегнула палку! Усі ті кілька сотень книг, якщо не тисяч, не те щоб прочитати, переглянути часу не вистачить. Тому, пересилюючи диявольську спокусу, я попрямувала до четвертого відділу. Притягнувши ближче високу драбину, полізла нагору, і здивувалася, побачивши десятки зібрань дитячих казок. Не зрозуміла! Я що, дитина? Навіщо мені перечитувати те, що я й так знаю?

Вихопивши навмання тонкий рукопис, відкрила, пробіглася очима по рядках і остовпіла. Це не те! Точніше, те але не таке! Казки, які я знаю, відрізняються від записаних у зошиті акуратним почерком. І що це може означати?

Поцікавитися випала можливість того ж вечора, коли до будинку навідалася бліда і втомлена мадам Лабелія.

- Що трапилося? - запитала жінку, коли та буквально впала у крісло.

- Тебе шукають, - скривилася господиня маєтку. – Сьогодні знову приходили з храму, розпитували, обшукували шинок…

- Але... навіщо я їм? – шоковано застигла. - Я ж нічого такого не зробила!

Лабелія якийсь час мовчки розглядала мене, проте згодом відповіла.

- Вони вважають тебе чаклункою… демоном! - вона піднялася і попрямувала до виходу, повністю проігнорувавши мій приголомшений вигляд. Тільки біля дверей, жінка все ж таки обернулася. - Юкі, уважно перечитай усі рукописи з четвертого відділу. Вони – твій шанс вижити!