Континент бойових ткачів

Хаотична пряжа затягнула все небо, наче чорна грозова хмара. Рейна вийшла за межі бар’єру і глибоко видохнула. У її свідомості раптом сплила вона.

- Ми знову зустрілися, кровожерлива я, - посміхнулась Рейна.

- Це, взагалі-то, ти кровожерлива я, - відповіла вовчиця, - ти знайшла відповіді на свої питання?

- Так. Звіра ніколи не було.

- Отже, ти мене приймаєш?

- Ні. Адже… ти це і так я.

Рейна розкинула руки в стороні. За спиною засяяли п’ять вовчих хвостів.

- Тера! Йору! Тіл! Дагон!

Вовчиця і пес, збільшившись в розмірах, стояли по праву сторону від дівчини. Дагон, прийнявши людську форму, по ліву. Тіл як завжди сиділа на плечі.

- Коли накажу – повертайтесь у печаті, - сказала дівчина, дивлячись в небо.

- Ще чого, - пхикнула вовчиця.

- Фамільяри тобі не слуги, - відповів Йору, - командує тут вона.

- Я вже казав, що з тобою ніколи не буває нудно? – усміхнувся Дагон, - ти покличеш його?

- Ага… - Рейна подивилась на свою п’яту мітку.

Нитки чорної пряжі неслись на землю, чорним, як смола, дощем. До зіткнення лишались лічені секунди. Рейна скинула руку до неба.

- Александрит!!! – крикнула вона.

У це момент, люди, яких захистив бар’єр принцеси Каї, побачили дракона. Велетенського кристалічного дракона. Одного з прародителів, древнього. Він з’явився лише на мить. У ту саму мить, коли чорна пряжа майже торкнулась землі. У яскравому спалаху пролунав гучний вибух. Він був такої потужності, що сколихнувся океан і затремтіла земля. А потім, все так само раптово затихло. Лише курява піднялась. У пилюці Таск побачив силует. Вона нерухомо стояла і дивилась в небо, немов вкопана, а потім обернулась до нього та посміхнулась.

- Я ж казала, все вийде, - усміхнено сказала вона.

- Рей…

Таск зробив лише крок, простягнувши до неї руку. Один лише крок. Коли тіло її немов вибухнуло багряним феєрверком. Падаючи, вона лиш віддалено чула крики. Пил все ще осідав навколо, понівечена земля пахла попелищем. Її вхопили чиїсь міцні руку. А небо… вона завжди було таким червоним?

- Рейна!!! – це Таск, - цілитель! Негайно!!! Потрібен цілитель!

- Я спробую! – а це вже Лейла. Плаче чи що?

- Як це… чому це сталось?! – Емілія.

- Знайдіть придворного цілителя!!! – Ашар. Зараз його голос такий впевнений. Ще б пак, отримав собі у союзники генералів, Каю, ще й Фарлез підтримує його сходження на престол.

- Не розумію! Вона була в нормі… щойно! – знову Таск. Ну ти чого? Я ж в порядку.

- Віддача двогострого клинку, - о, Еліас, живий, - трясця… вона кров’ю стікає! Та де ж цілитель?! Якби ж тільки Хелісен…

Ааа… Хел помер. Що він казав?..

- Врятуйте її… за будь-яку ціну! Візьміть моє життя. Тільки врятуйте!

Крики зливались в один білий шум. Кров стікала на землю. І хоч вона була нестерпно гарячою, все тіло наче сковував лід. Віддача двогострого клинку…

***

Спираючись на уламки стін, він намагався вийти з зали. Дах обвалився, дивом не зачепивши його. Напевно, пряжа захистила. Дихати було важко. З груде те й діло виривався хрип, повний болю та жалю. Каліопси більше немає. На серці було порожньо. Яку мету він переслідував весь цей час? Чи було у нього власне бажання? Хоча б якесь?

Він поглянув на розбитий імператорській трон. Ось вона, його мета. Трон, корона, імперія. Лише для нього та напівкровок. Щоб ніхто і ніколи не міг їм нашкодити. Щоб дітей не забирали у матерів, щоб не проводили ганебні, нелюдські експерименти, щоб не проливалась більше кров. Цього він хотів. Чому ж тоді… не зупинився? Він тримав все у своїх руках. Жінку, корону, імперію.

- Алене…

Він обернувся на голос. Зміїна діва крокувала до нього.

- Нага… - простогнав він, - ти повернулась… я знав, що ти повернешся…

Вона мовчки йшла до нього. Щось у її погляді його лякало. Вперше в житті, він чогось злякався. Задкуючи, він не зводив з неї очей.

- Допоможи мені, Нагайно… - прошепотів він, - потрібно зібрати всіх, хто лишився. Потрібно повернути… ми маємо… повернути…

Нагайна наблизилась впритул. Ален тремтів. Тіло не слухалось. Зміїна діва розкрила йому свої обійми і обхопила його лускатими руками, пригортаючи його скривавлене тіло до себе.

- Нага… ти завжди… була поряд…

- Я завжди… на твоєму боці.

Вона торкнулась пересохлими губами його щоки. Лезо кинджала увійшло під ребра різко, з характерним звуком. Ален востаннє глянув на неї невидячим поглядом. Його тіло обм’якло у її руках.

- Ми йдемо додому… - прошепотіла вона, - йдемо додому…

- Нагайна!.. – у зруйнований зал забіг Еліас.

Він хотів було щось сказати, але слова застрягли у горлі. Крила Алена розсипалися іскрами. Нагайна тримала тіло на руках і ніжно заглядала у його бліде обличчя. Вона на мить підвела погляд на Еліаса. А потім пішла геть. Вона зникла разом із Аленом. І більше… ніхто її не бачив.

***

Літнє сонце програвалось своїми променями у морських хвилях. Дівчина з волоссям кольору срібла стояла по коліна у воді і задумливо дивилась за обрій. У її бурштинових очах відображався горизонт. Спідниця білої легкої сукні промокла.

- Рейно! – гукнули її.

Дівчина обернулась. Сприган з чорним волоссям і сапфіровими очима стурбовано дивився на неї. Світла сорочка була розстібнута на грудях, відкриваючи вкриту шрамами шкіру. Щоки дівчини миттєво спалахнули. Він простягнув їй руки.

- Я ж казав, не відходити далеко від дому самій. Я хвилювався.

- Берег видно з вікон, - тихо відповіла дівчина, - а ти був зайнятий. Тому я…

- Йди до мене… - він взяв її за руку і підтягнув до себе.

Рейна почервоніла. Її серцебиття було голоснішим за морську хвилю і вона подумки молилась, аби він цього не почув. Його обійми завжди були такими ніжними, що в них хотілось потонути. Його тепло охоплювало її, вона відчувала його кожною клітинкою свого тіла. Він завжди був лагідним, турботливим, уважним. Поряд із ним їй було спокійно. Та іноді… він дивився на неї так, ніби шукав у її погляді іншу. Когось, хто був тут, поряд з ним, а потім зник. Сприган підхопив її на руки і поніс до будинку. Вона пригорнулась до нього, ховаючи червоне обличчя.

- Таску, - тихо промовила вона, - не розумію, чому ти все це робиш для мене…

- Я вже давав відповідь на це питання стільки разів, - посміхнувся він, - тому що я кохаю тебе. Так сильно, що цього всього все ще не достатньо, аби показати тобі мою любов.

Рейна мовчала. Вона була закохана у цього юнака. Точно вона не могла сказати, коли це почалось. У той момент, коли вона прокинулась і побачила його біля свого ліжка. Чи тоді, коли він почав про неї турбуватися? А може… це сталось набагато… набагато раніше. Її тіло інстинктивно піддавалось йому. Поряд із ним вона плавилась, розтікалась. Його дотики лишались мітками на шкірі, губи його лишали опіки. Він знав її досконало, кожну часточку її шкіри. Знав де торкатися, знав, як змусити тихий стогін зірватися з її губ. Коли ж це почалось?..

Таск посадив Рейну у плетене крісло на веранді, а сам пішов на кухню. Біла вовчиця та чорний пес, що спокійно дрімали на м’якій траві, миттєво зреагували. Обидва наблизились до дівчини, дозволяючи їй гладити своє хутро. Руда сова спостерігала за всім з квітучого дерева. Таск поглянув на них з вікна і ледь помітно посміхнувся.

- Так спокійно… - прошепотів він.

- Шкода, що без змін.

- Привіт, Дагон, - Таск перевів погляд на келпі, що прийнявши людську подобу, стояв посеред кухні, - чому ж. Вона більше не лякається Тери та Йору.

- Ну, тут ти правий, - Дагон зітхнув, - її рани…

- Вже затягнулися, - тихо відповів Таск, - навіть шрами зникли… 

У той день Ален зник, ніхто не знав, куди він подівся, як і Нагайна. Еліас сказав, що у залі нікого вже не було, коли він прийшов. Напівкровки склали зброю. Хтось лишився у Сін, хтось подався у мандри. Ашар зайняв трон імператора. Його політика відтепер була спрямована на встановлення більш міцного союзу з Великим континентом.

У Шайлон знову спалахнуло повстання. Та його швидко придушили, викривши всіх заколотників завдяки втручанню Лейли та генерала всевидіння, Аспера. Вогнекрила повернулась додому, зайнявши нарешті своє законне місце спадкоємиці Дому. Еліас прийняв рішення лишатися поряд із нею доти, доки вона того потребуватиме. Можна сказати, він цілком прийняв свою роль генерала щита. Принцеса Емілія повернулась до виконання своїх обов’язків. На жаль, Його Величність так і не побачив, якою сильною і могутньою правителькою стала його єдина донька. Альберіх Ліберія помер через тиждень після повернення Емілії з імперії Сін. Та поряд із нею лишився Еріел Альберон. Лорд Ардейна чітко заявив про свої наміри одружитися з принцесою. І хоч через його заяву мало не спалахнув гучний скандал серед міністрів і лордів, закохані свого досягли. Через півтора роки палких дебатів, королівське весілля все ж відбулось. Білий храм повністю був реформований. Преподобний позбавлений свого сану, а родина Сато своїх титулів та привілей. Всіх учасників змови було взято під варту.

Що стосується Опівнічного факультету, після дещо затяжних канікул всі учні повернулися до навчання. Чутки про їхню участь в евакуації людей з імператорського весілля, швидко розлетілись Академією. Разом зі студентами, повернулись до викладання і вчителі. Аспер і Сафія прийняли рішення залишитися і викладати Опівнічникам. Разом із Сафією вони почали роботу над новою програмою, яка б допомогла студентам закінчити навчання на рік раніше, а також отримати гідні рекомендації від палати бойових ткачів.

Що стосується Рейни… коли вона прийшла до тями, то не могла згадати навіть власне імʼя. Вона не впізнавала ні батьків, ні діда, ні друзів. Тера і Йору її лякали, навіть Тіл не могла наблизитись. Дагон навіть не намагався, тримався осторонь. Єдиний, хто одразу ж завоював її довіру – був Таск. Його вона не лякалась, дозволяла торкатися себе, піклуватися про себе. І хоч тіло її швидко регенерувало, спогади так і не поверталися.

Коли Рейні більше не потрібен був щоденний огляд цілителя, Таск вмовив її батьків дозволити йому піклуватися про неї. Так як нікого окрім нього вона до себе не підпускала, у Еріка та Ріас не лишилось іншого вибору як погодитись. Вони виділили їм будиночок у моря, на кордоні Райкону та Фарлезу. Будиночок, у якому вони проводили час, доки не одружилися. Коли вони почали жити разом, стало легше. Рейна, хоч і змінилась, все ж лишалась Рейною. Час минав, а вона все так само закохувалась у нього, наче не знала раніше цих почуттів.

Їх регулярно навідували батьки і дідусь, студенти, Лейла та Ел, Аспер та Сафія. Іфалія відвідувала їх кожні вихідні і все сварила Таска за те, що той майже не навідується у Академію, а між іншим він все ще викладач. Сьєрра і Лорсан, які зрештою побралися, також декілька разів відвідували їх затишний будиночок. І навіть Клара і Руру раз на місяць вшановували їх своїм візитом, даруючи смачні гостинці. З королівського палацу регулярно надходили листи від Емілії, Вівіан, а ще від Сіраша та Руена. Світ повернувся у стан цілковитої рівноваги. І так минуло півтора роки…

- Послухай, сприган, - погляд Дагон став важким, - у нас лишилось зовсім трохи часу. Думаю, наші нитки зв’язку вже на межі.

- Чекай, Дагон! – Таск вронив з рук склянку, - ви не можете так просто піти!

- Таск, - до кухні увійшли Йору і Тера, - ти і без нас знаєш. Звʼязок фамільяра та господаря емоційний, глибокий, він побудований на почуттях. І спогадах. Ми тримались скільки могли. Та наші сили вже на межі.

- Але коли вона все згадає… а вас не буде поряд!.. це розіб’є їй серце!

- Скажи їй, що ми її любили, - Тера відвела погляд, голос її тремтів, - а як вона не згадає, то все рівно… розкажи їй, як сильно вона нас любила.

***

- Ти знову тут, дитя?

Велетенський кристалічний дракон сидів перед Рейною. А навколо було волошкове поле. Таке яскраве і гарне, як уві сні. Дракон схилив свою голову до дівчини, дозволяючи їй торкнутися його морди.

- Ти знала, що так станеться. Знала, що викликати мене можна лише один раз. І все рівно зробила це, - зітхнув дракон, - зізнатися, я, Александрит, уклав з тобою контракт просто бажаючи спокою. Але ти мене потішила, дитя. Тому, я повертаю тобі дещо важливе. Я довго збирав їх. Але вони твої.

- Александрит?.. – Рейна прикусила губу, - пам’ятаю…

- Ми більше не побачимось, дитя, - сказав дракон, - прощавай. І бережи те, що цінне…

***

Вона прокинулась у сльозах. Скочивши з ліжка, перше, що вона зробила, це активувала мітки на своїх руках. Вони спалахнули так яскраво, що осяяли всю кімнату. Тера і Йору розгублено кліпали, виникнувши у спалаху. Нитки пряжі, що їх оточували, були такими ж міцними як і раніше. Рейна кинулась до них. Вона плакала. Так голосно, що пес і вовчиця почали підвивати. А поряд жалібно пищала сова. Дагон, який завжди зберігав байдужий вираз обличчя, посміхався.

У кімнату увірвався Таск.

- Рейно! Що трапилось?! Кошмар? Ти?.. Рейно?..

- Таск… - вона піднялась і наблизилась до нього, - я тебе кохаю. Таск… кохаю тебе. Я тебе кохаю!

Сльози невпинно котилися по її обличчю. І він цілував її мокрі щоки, губи, плечі, руки. Цілував невпинно, нестримно, свою Рейну. Таку бажану, таку особливу, чарівну Рейну…