Розпочався конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦

Електронні книги / Поезія (4244)

Блудний син

Я світами блукав, наче місяць по чорному небу.

Я шукав між зірок то вродливу, то надто святу.

Я збивався з доріг. Авраама гукав без потреби.

І забув про Твій дзвін, замилований у марноту.

Я розгульним бував. Я нажите розтринькував сценно.

Я упав із висот. Я дожовував хліб за свиньми.

І тоді я не чув, як просили планети у мене

Повернутись у дім, що безмовно чекає, з юрми.

До півсмерті дожив. На сніданок випрошував змиви.

У судомах згадав, що в Родителя мав я усе...

Як далеко той дім... Як близесенько янгол брехливий.

Як принижений Той, Хто єдиний ще душу спасе...

Тетяна Волошина (Савчук)

...

Тетяна Волошина

Осінній сад

Осінній сад,в повітрі свіжість кружляє,

Мене в полоні своєї чарівної краси тримає.

Крізь дощ промені сонця різнобарвними кольорами переливають,

В душі моїй мелодію безтурботності грають.

Осінній сад в душу спокій приносить

І мене у вихорі чарів носить,

Здається звичайні дерева та листя,

Але чари в них є

І будуть чари ті завжди ,навіть якщо безліч століть промайне.

Я стою листям окутана- як одежею

І вже не хочеться бути зв’язаним мережею,

Бо коли ти серед природи ,хочеться відпустити усе

І тоді здається погане пройде

І сили в собі віднайдеш,

Коли подих природи вдихнеш.

А я стою і слухаю як дерева таємниці шепочуть,

Мене вони в час негоди під свій покров взяти хочуть.

Ворони каркають, голуби снують у пошуках їди,

Дивлячись в їх очі –бачу їхні мольби.

Осінній сад живе своїм життям як люди

І куди не глянь видно їхні труди,

То гнізда на деревах, то плоди у нірках про запас,

То будиночок з піску по якому мурави снують раз-у –раз,

В їхніх жителів саду є безліч роботи

І поки її не зроблять-не лягають спати доти.

Жолуді рясніють на землі,

То білочці призначаються ці плоди,

А сповзаючі черв’ячки –пташенятам,

Яких нагодують їхні мама з татом.

В усіх життя вирує,

А моя душа це пам’ятає і в дні смутку спогадами цими смакує.

...

Діана Гобой

Рожеві окуляри

Даси надіти свої окуляри?

Вони ж, здається, трішки рожеві.

А, дай подивлюся на ці ідеали,

які дорогі, а насправді дешеві.

Відкрила очі, а в мізках зупинка,

Все грає фарбами, сонце ясніше.

А в людях б'ється жвава іскринка,

і у світі жити, ніби, стало зручніше.

Ніяких, тобі, невдоволених пик,

Немає ні сварок, ні злих "недосказаннь".

Цей спосіб такий собі чарівник,

Тоді як, не маєш прямих зобов'язань.

Викинь їх далі, ніж бачиш з гори,

Нехай нікому не потрапляють на очі,

Ігноруй прохання цієї пори,

щоб знову не з'явилися охочі.

...

MaL_Vi

Повітряна тривога

волає гучно і гасне світло.

" – Рюкзак на плечі!"

у холод собачий чи жарке літо.

без заперечень.

віддає пекельним

по коридорах темних,

" – Світи під ноги!"

зв'язку немає чи може в тебе

вже віри в бога.

ти ще з спросоння,ламає ноги.

чи від знемоги, чи від тривоги,

серена просить:

" – Біжи скоріше!"

не можеш.

вже хтось голосить.

...

MaL_Vi
18+

Туди, де веде стежина..

Туди, де веде стежина,

де тихий осінній ліс.

Де тиха нічна година,

де ледь чутний скрип коліс.

Холодна була вже стежина,

і біжить річечка крові.

Та листя вже червоне

і щічки її мармурові.

Понівечене маленьке тіло

дихати більше не взмозі.

Багряна була її шия,

і річка тече по підлозі..

За шумними лозами лісу,

де її ніхто не знайде.

І сердце більше не б'ється,

куди ця річка тече?

Туди, де веде стежина,

де тихий осінній ліс.

Де тиха нічна година,

де ледь чутний скрип коліс..

...

Амалія Сатанпсу

Планета Вода

Хто сказав, що ми живемо

На планеті Земля?

Ми живемо на планеті Вода.

Океан – хлопець серйозний,

У чорному смокінгу та чорному метелику.

Один вид його каже –

З ним жартувати не треба.

Море – з характером,

Але вміє бути лагідним.

Річка – несуча камінці,

Начебто перебирає чітки.

Сонні озера, тихі болота,

Де росте латаття

І квакають жаби.

Якщо на річці хвиля –

У морі шторм –

В океані ураган.

У кого мрія

Перетнути океан у човні?

Хто бачив його,

Той скаже – погарячкував.

...

Кім

в тіні заметілі

раптом - погляд літа

милий і привітний,

усмішкою легкий

від років далеких....

небокрай в тумані

рискою омани...

колом видноколо

ворожбою долі,

де усе знайоме

та немає дому.

плутані стежини.

час у швидкоплинні... -

там зимовий озов

і кохання острів.

в схові водоспаду

відчай і розрада.

закиди і докір.

погляд сіроокий -

спогадом із тіні

в сьогоденній днині

майже не зимовій,

ще й з журбою в змові.

де під снігопадом

стежка сонним садом,

по якій вчорашнє

наче як не справжнє -

мов сніги з уяви

поволі і мляві.

наче то комахи

в зреченні, закланні -

мухи та літайки

у танку світанку

в чарах заметілі

ясносяйнобілі,

мрітні і примарні

пурханнями з хмари

хитані, лелійні,

у похмурість - мрійні...

...

Ем Скитаній

Нове життя

Почати важко все спочатку,

Але необхідний крок до цілі,

Змінити все й не лиш повадку,

Показати який ти є на ділі.

Мене ночами гріли мрії,

Здавалося до них рукою лиш подати,

Проте нелегко робити певні дії,

Коли реальність не хочеться приймати.

У світі ілюзій легко жити,

Але не дуже це поможе справі

І будем лиш собі могилу рити,

Якщо сприймати будем все у чорній гамі.

В житті нюансів багато треба врахувати,

Щасливим в душі стати щоб успіх мати,

Не гнатися за тим що уваги неварто,

Щоб себе не втратити й не зіпсуватись.

Нове життя будую старе відкинувши,

З головою у щасливу реальність поринувши.

Пізнаючи світ і людей я міняюся,

Втративши невинність тримати рівновагу намагаюся.

Гонившись за щастям втратила себе,

Життя моє глаголить про те,

Міняю тактику шукаю ефективні шляхи,

Тому я частий гість в біди,

Бо дороги мої помилкові,

Приводять до краху ідеї нездорові.

І зупинитись вчасно прислухавшись порад батьківських

Й сили взяти та мудрість у дорожку

І стати краще всіх потрапити на обложку;

Та ні: нетреба заздрити-своє лиш щастя будувати,

Чужі життя зі злості не ламати.

Любити себе але не більше інших,

Задовольнятись тим що маєш,

А інше все приложиться-ти знаєш,

Тому не переживай бо маєш вірних,

Які підтримають дихання друге нададуть,

На поталу ворогам і скорбі не здадуть.

Сміливо уперед в обійми раю,

Іду вперед в майбутнє-минуле відпускаю!

...

Діана Гобой

Симфонія №5

Я не зустрічаю її на початку долини метафор, в той час коли

Могла б залишити серце своє легким

Натхненно слухаючи солодкомовного злочинця, але тоді —

Як біля руки повинен стояти хтось із шрамом на смуглім обличчі чи

З переломаними костями.

Я бачу його плащ ночі, гордий виклик подвоєного підборіддя і я знаю, що він говоритиме про "софію".

Симон Волхв. Я прокидаюся в сотий раз і зустрічаю їхні обличчя

Коли добираюсь з важким клунком поезії до тієї проклятої долини.

Важко, та я не стану розкривати зав'язану у вузол плахту, що завдав на свої рамена, —

Вони чатують. Підбіжать і повибирають найкращі і найсолодкавіші слова, обмінюючи на золотий блиск своїх очей

І поезія розкучерявиться млосною в'яззю чагарників з шипшини, кущів троянд, блакитних ірисів. Але що з того. Той елей поезії — ніщо в порівнянні з їхньою

Гілкою яблуні виламаної в саду, з якого вони плекають нову яблуню

Для терпкого вина пророцтва власного падіння.

Вони намагаються стулити мені рота. Одним тире перекреслюють усі мої слова і слово «Бог», скидають з ями своїх вуст і розкладають теорію злих ангелів.

— Але не бійтеся, ви повинні вірити в бога. Він порятує вас.

І он — я обезкровлений, і вся моя кров іде в землю і троянди упиваються нею,

Ставши колючим вінком любові, в якому немає поезії, а тільки один ритуал.

Фуга, ехо підхоплене голосами його парафінових парафіян.

А ти, зі своїм клунком, — чаклун, що зливає на віск, що заспокоює

Вилитими фігурками над головою, фігляр.

Той віск шкварчить на воді.

Пуста кришталева ваза.

Щоб собака підняла палицю їй не читають поезію.

А твоя собака беззуба.

Що толку, коли крикнеш: «Апорт»!

Викрик з грудей. Клич горла у спазмах любовного раку в пониззі твого живота.

Візьми усе що хочеш і будь щасливим.

Ця жінка, одягнена в полотняну спідницю, схвильовану довкола вилитих із втіхи,

Випліснутого з келиху літа — ніжок,

Спадаючи колихається відгинаючи тіні своїх принад.

— Тримай мене за руку і веди з цього задушного Тіра, — міста повій,

Туди, де сходяться усі дороги, —

В наш заповітний Рим, — каже вона.

Обертаєшся і йдеш гублячи слова з того клунка, з яких виростатимуть міста.

І коли ми дійдемо до нього — нехай твої слова стануть місткими,

Як свист батога, як поцілунок, як погляд, як «Бог», як "Софія",

Як «Хештег», як «Камінь» і як «Праща».

Надто багато слів, наче тисячі стріл тисячного війська,

Летять у порожнечу не поразивши єдину мішень.

І навіть твоє — "Сука", куди звучніше за мільярд сторінок з бібліотеки світової поезії.

І коли лотерейним провидінням випаде "Апорт" — бійся вимовити його,

Бо повертаючи палицю розтерзаю твоє жиласте горло

І нап'юся твоєї трояндової крові.

28.07.2022

...

Володимир Каразуб

Симфонія №4

Гаряче сонце огортає коліна теплом

Коли східний вітер студить їх, обвіює,

Наче гладить прозорими долонями

Не маючи сил зупинити.

Це навмисно, навмисно, повір мені.

Я чую твій голос, я знаю про що йде мова. І я приїду зрештою та напишу про це.

Хвіст велодоріжки піднімається на спину гігантського земноводного.

Мочаруватий запах повітря. Чи мені тільки здається?!

Спекотна «римо-католицька середземна оргія» словесної поезії

Та «східний Візантійський стоїцизм» помірного клімату.

Здається змія меандру не заповзала сюди.

Десь на череві в темноті його лап красується графіті. І я саме над ним

Та досі не дивуюся своєму питанню: а що коли в цю мить упаде ракета

На цей вигнутий сонячний хребет?!

Тому повертаю голову на ріку де лежать жінки —

Переважна більшість жінок, і чомусь згадую ванну.

Задушний запах мила. Організований побут.

Пріла впевненість обивателів. Запахи тисячі вітрів їхнього волосся.

Вони вивітрюють запитання з надлишком, як повітря вбирає в себе спирт.

І тільки заслінки цих випещених вітрів ще пахнуть

Натякаючи на примарність існування... А що коли?!

Справжня схизма культур з слов’янською кривизною ландшафту,

Парків, набережної.

Кустарна прелюдія язичників.

Джойс зійшов би з розуму опинись тут у 2022, під час нової війни.

Можливо, тут, зустрівши свою Нору — він,

Не написав би їй жодного розпусного листа.

Анатомічний спектакль юних сідниць.

Тут, ніхто не носить капелюшків, майже ніхто, а якщо носять то всі вони різні…

Оцей погляд жінки, яку проминаю.

— У вас немає авторських прав на цю поезію, на мій голос. — ось про що її погляд.

Не здумайте писати про мою юність.

А сама наче на ринку торгує овалами плодів, рум’янами м’якоті, пружною шкірою, Розпещена увагою сонячних ідолів.

Пустощі сонячних зайчиків.

Наче риба, що піднімається із холодного потоку неба

Щоб вдихнути його сущу подобу, —

Витягую голову зачувши пасмо свіжого повітря,

Що спускається згори потоком і доторкаючись смороду звуків

Падає скоцюрбленим листком на тротуар.

Згадую Парандовського та його «Алхімію Слова», —

Книгу, яку у мене позичили і не повернули, а ще Патріка Зюскінда та Бальзака.

«Кромвель». Така собі проба пера...

Але це щось інше, навмисне. Пам’ятаєш?

Я слухаю інтимний голос однієї актриси-аматорки,

Що записала «Джакомо Джойса» у моїй маленькій начитувальній кімнаточці.

Яка впевненість у невірних наголосах!

Звучить музика Сен-Санса.

Це так несподівано прекрасно.

Її ледь картавий теплий голос… він... вона, тисяча дев’ятсот якийсь рік...

Дві тисячі двадцять другий...

26.07.2022

...

Володимир Каразуб

***

Для мешканців метрокосмосу

Виспатись – майже вижити:

Приємно та складно.

Василічу явно було погано,

Але це не заважало йому пливти серед натовпу,

Бо бач, працювати жеж треба.

В переході сливи по тридцять, боже, як хочеться.

Мамінька приходить додому і висипає в величезну таріль.

Їш, милий, їш.

Лише ті, хто їдять, виживають.

Мамінька перестала їсти за тиждень чи два до.

Їхати довго.

Може, це справді Бог, а не струмок страшних слів.

Може й слив…

Говорили вчора рєбята: «Ти б, Василічу, так багато не пив, ти ж потім не встанеш».

Ганеша колись казав: «Не змішуй».

Та Василічу все одно – він змішав, встав і поїхав.

Чи то поплив серед мерзенних водоростей.

З глибини доносився голос:

«Впливайте та випливайте швидше».

Якийсь чоловік ступив під вагон метро.

І більше звідти не вийшов.

Для мешканців метрокосмосу

Втриматись – значить вижити.

18.10.19

...

Чарівник у чорнім

КОХАННЯ

Якщо й писати листи в окопи

То лише для того, кого кохаєш

Кого чекаєш, через кого страждаєш.

Ти знаєш що страждання бувають солодкі?

Солодші за мед і вино

Для тих, у кого кохання – життя, а не кіно.

Після такого кохання зазвичай з’являються щасливі діти

Яких не шукають куди подіти.

Після такого кохання наступить старість

Яка з онуками буде в радість.

Після такого кохання люди

Не стоять наче самотні споруди

Вони з сивиною на скронях

Й зморшками на долонях

Одного вечора лягають разом у ліжко

І назавжди засинають ніжно.

...

Валерія Дроздова

МІСТО СПОГАДІВ або СПОГАД ПРО ВІЙНУ

Якби кожен з нас будував своє місто спогадів

То рано чи пізно воно б перетворилося на велику країну

І кожен був би наче з різних світів

Ми б наповнили це місто безліччю кольорів

Але хтось би цього не хотів

І його місто було б чорно-білим

Воно б вкрилося важким димом

За яким не видно будівль

Але так чи інакше

В один зі звичайних днів

У місто увірветься спогад

Він розіллє лиш один з кольорів

І внесе безжальну війну в місто спогадів

...

Валерія Дроздова

***

Стільки секретів не витримає замкова шпарина,

Скільки витримує недотик.

Напруга.

Ніби простір говорить, коли не треба.

Пляма повзе посеред речення, яке і так неможливо

Правильно написати.

Незворотність:

То сніг іде лапатими пластівцями,

То місто висить над рікою

Чудернацьким сузір'ям

Занадто вчасно.

11.02.23

...

Чарівник у чорнім

Симфонія №3

Я чув їхні голоси, що шукали фанерну поличку від креденсу.

Він скидався на дерев'яного голема, що порозпихав по закамарках своїх шухляд липкі льодяники,

А вони вабили до себе набридливих гудінням ос та бджіл та тихі потічки крихітних мурах.

Він торохтів кухонним начинням, розхитаними шибками у своїх дверцятах

За якими подзенькував старий сервіз;

Зверху нього — того поважного пана — розмірено цокав годинник,

Схожий на трикутний формений капелюх…

Я все ще чув їхні голоси.

І шкода було мені цього гарного корінастого хоча й неповороткого велетня

Бо знав, що він назавжди позбувся своєї відрихтованої полиці.

На ній уже красувалася оголена пишнотіла жінка

Застивши в патетичній позі із задертими угору ніжками наче ота куртизанка на картинах Буше, — але замальована олівцем;

Точнісінько, як на отій еротичній гральній карті, яку завіяло за дротяний паркан неподалік автобусної станції і яку я підняв, в далекому 97'.

І тоді я почув відсторонений голос художника:

— Нічого оригінального. Оце воно — звичайне мавпування.

І вони перегукувались —

Голоси, що шукали полицю і голос мого критика.

Жахливе відлуння.

І я вже ненавидів отой креденс, і оту полицю... і ту бубнову сімку.

Хоча...

Хоча саме тоді, хтось хутко заплющив день...

…а тоді залунала музика.

Все голосніше і голосніше прокрадаючись з того мороку

Збентежених струн її фортепіано.

Вона не зовсім вдало перебирала клавіші давно вивченої "Fur elize".

— Сьогодні концерт. — каже вона, продовжуючи з тієї ж октави розписувати музичну фразу.

А за її очима уже стоїть той, хто записує на клаптику того п'янкого вечора декілька власних фраз.

Ти знаєш, що вона — підліток, напівсирота, обирає свою антихудожню позу

І рвучко обертається нею до свого вітчима. Знаєш, що нічого доброго з того не буде.

Бачиш, як вона огортається в плащ нічного сонця і зникає в безпам'ятстві користолюбця.

Але ти пишеш,

Пишеш відверто і ніжно,

Трохи гротескно, іноді з гомеричним свавіллям описуючи її ніжну красу.

І зовсім не так, як перемальовував вульгарний портрет отієї… натурниці,

Але він опиняється поряд. Безглуздий, хтивий. А далі? Вагітна мадонна? Сучасний вірус Вірсавії?

Голос, що тоді прорізався — декламує вірші,

Підкидає угору стоси паперу, розпалює нутро

Вогнем роздмухуючи закопилені пелюстки спідниць

Тих жінок, що танцюють довкола вогнища.

Це горланить хтось із вікна:

"Література — це спроба перетворити вино у воду. Геть цю химерну ідіотію!"

Це кричить персонаж якого я туди поселив.

Йому залишилось недовго.

Вогонь, що зайнявся у внутрішньому дворику швидко добереться до нього.

"Жінка, — кажу вам, — не хоче правди, — дзуськи! Вона хоче бути правою!" — кричить він.

Я з ним, звісна річ, не погоджуюсь.

Меле казна-що. А вогонь уже на його балконі.

Бачу, як горить отой довбаний креденс без отієї ненависної полиці,

Ота полиця з ненависним змавпованим малюнком,

Ота парнойа карти, що випала з колоди Содому

І оте розстроєне фортепіано,

І отой плащ нічного сонця затертий до сизих на просвіт дир.

А на тому згарищі уже стоїть той, хто записує на клаптику п'янкого обвугленого вечора декілька власних фраз.

24.07.2022

...

Володимир Каразуб

Зимове небо

Сіре небо.

Все сіре. І очі твої.

Вони відбивають і небо, і землю,

Людей посірівших,

Незнаючих міри,

П'янючих, тверезих,

А інколи хворих.

І слів не кажи.

Ця тиша моя.

МОЯ! Ти вже чуєш?

Не списуй із слів,

Я хочу їх смерті у просторі сірім,

В мінливій уяві твоїй.

...

Міріам Міест

Відродження

Мироточить моє "люблю" —

Хтось цвяхує до древа серцем.

Я себе на думках лювлю,

Що повернення —

Гірше смерті.

Збожеволіла?

Ні.

Проте...

Ще воліла б, мій Боже, дива:

Тую рану, що миро йде,

Не колоти ізнов наживо.

І покласти митарствам край,

Поховати насмішки ниці...

Кровоточить твоє "бувай"...

Тільки миро

Цінніш

Кровиці.

Тетяна Волошина (Савчук)

...

Тетяна Волошина

Цей вечір

Цей вечір - безхатько. Усюди живе і ніде.

Ця ніч - куртизанка. Усім на постелі прелюба.

В долоні планетам степняк березнево гуде.

Потягує місяця за коноплястого чуба.

Цей вечір - повстанець. Готує припас проти дня.

На кожну зірницю - мов Каїн злобує на брата.

Регочеться ніч: у тебе броня - не броня.

З таким обладунком не сміє ніхто воювати.

Цей вечір не сам. Пугукають сови в ребрі.

Вилизує пес останній промінчик з одвірка.

І ніч-куртизанка звабливо іде без чобіт

Надати безхатьку притулок до першої зірки.

Цей вечір...

Тетяна Волошина (Савчук)

...

Тетяна Волошина

Симфонія #1

Така дурість:

Коли дивлюся на тебе – бачу майбутнє подвоєне підборіддя

Як раптом обмовишся – чутиму подих моря, теплий шерхіт піска

Біля загадкового гроту

На лимонових берегах усмішки.

А в ній –

Бачитиму обриси легкої втомленості та ніжного приречення актриси Керол Ломбард.

Ні-ні,

Я бачив їх пізніше, набагато пізніше

Тих, що подібно твоїм вустам

Заспокоювали мене, але говорили тоном узвичаєного відчаю

І тільки запам’ятались мені, неначе застигли у гіпсовому відбитку пам’яті,

І тільки тепер ця форма наповнилась чуттєвим поцілунком твоїх вуст.

Те ж саме з очима.

Це очі з казкових старих ілюстрацій.

Поглянь же!

Я увесь складаюсь із сторінок, книг, світлин, зображень,

Геть по цілому тілу обліплений тими копіями,

Жаданнями, що вдихнули у мене з народження,

Оділи маски, витатуювали на шкірі,

Що, в біса, я й сам вже не знаю чи насправді я так закоханий в твої очі.

Я тільки знаю, що довіряю їм,

Як довіряють між собою закохані душі, згодом відвертаючи погляд одна від одної.

Але ці очі!

Це густе чорне волосся, брови,

Що часом п’явкою викручуються в знаки питання,

І тобі стає млосно лиш від однієї думки,

Що вона не твоя.

Найсмішніше те, що ти ніколи не зможеш відмитися від татуювань

Чи викинути з пам’яті себе не подавшись у божевілля.

Десь тут ховається піщинка правди – між шерехатими барханами великої пустелі.

Десь тут. Я відчуваю її, мов у вередливій старій казці

Та мені ніколи її не знайти і ніколи шукати.

23.07.2022

...

Володимир Каразуб

Сховаю Сонце...

Сховаю Сонце враннішнє в кишеню,

І темряву в обійми пригорну.

Зберу зірок блискучих цілу жменю,

І в очі чорні ночі зазирну...

А там побачу барви кольорові,

Блискучий берег сивого Дніпра.

Почую гордість в українськім слові.

То вже прийшла для кращого пора!

Зітліє думка про тяжке минуле,

Збагатить серце слава перемог.

Хоч тяжко так і боляче так було,

Та там, в очах, не чую я тривог...

Не бачу крові, що тече річками,

Не чую вже й ворожих голосів.

А Україна славиться віками

Та має мужніх дочок і синів!

Я ще в обличчя ночі заглядаю,

Стараюся розгледіти хоч щось.

Про мир бажання вкотре загадаю...

Та що зробить щоби воно збулось?

...Болить щодня у сонячнім сплетінні,

А час щось не лікує рваних ран...

Сховаю Сонце враннішнє від тіні,

Щоби його не вкрав лихий тиран!

08.11 2022💙💛

...

Анжеліка Романова

ЧУЄТЕ?

ЧУЄТЕ?

Чуєте гул?

Ракети!

Чуєте плач?

Смертельні!

Добра Європо, де ти?

Нині — тут,

Завтра — в Кельні.

Чуєте сміх?

Регоче!

Чуєте скрегіт?

Ворог!

Тішиться потороча,

Що скрізь не б'ють на сполох.

Чуєте дзвін?

Лунає.

Чуєте постріл?

Воїн...

Друг, що дає — й тримає,

Хто він, насправді?

Хто він?

Чуєте спів?

Пташата.

Чуєте пісню?

Діти.

Кличе їх мати.

Мати!

З іншого, Боже,

Світу.

...Чуєте?

Земле, чуєш?

Ці холоди — смертельні.

Вся тих ракет скуштуєш.

Нині — тут.

Завтра — в Кельні.

...

Тетяна Волошина

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ

Люблю тебе від Криму — до Говерли.

(Якщо хтось запитає: "Чий то Крим?")

Твої поля, сади, обніжки-перли

І твій осінній на городах дим.

Люблю тебе, маленьку і велику.

Люблю тебе, і грішну, і святу.

Твої міста, церквиці, замки, ріки...

Ночей твоїх наївну простоту.

Люблю тебе, спокійну і бентежну.

Безхитрісну, відверту, нічию.

До неба аж люблю!

Люблю безмежно

Ту, що не піддається у бою.

Люблю тебе нещасну і щасливу.

Усміхнену, з печалями і без...

Люблю тебе, моє найбільше диво!

Від Криму і Говерли — до небес!

...

Тетяна Волошина

В прозорому небі востаннє шукаю тебе

В прозорому небі востаннє шукаю тебе,

Чи віриш, що сонце засліпить, засліпить чи в попіл,

І в сіро-зелених розтоках зіниць розітне,

Розмарений спокій і відчаєм, віддих потопить.

В прозорому небі ще стільки можливих чекань,

Чи знаєш, що вічність, що захід, що тіні без сили,

Що очі достатньо закрити, втекти від прощань,

Та з воску, о боже, - повіки! повіки та крила.

І груди здимаються вірою, віддихом хвиль,

Хапаючи жадно повітря, відчувши погибель,

Ах, чайка так високо вирвала голосом квиль,

А ти мов на березі жертвою, зябрами риби...

30.06.2019

...

Володимир Каразуб

Чужинці

Це слово прольється крізь пальці,

Чужим чи чужими втулено,

Десь далеко, зачули скитальці

Танцювати під нього не будемо.

Рима скаче, відб'ється іскрами,

Слово швидше за світло блисне і,

У вогні підпаленим сухими трісками

Ми собі здаємося занадто різними.

У рядках шукали не вписане,

Щось між нами двома згасаюче

Слово занедбане й неотесане,

Та невпинно кудись зникаюче.

Воно не ховається, не приховує

Небо темне і понад хмарами,

Ніхто з нас вже не домальовує,

Що один для одного стали ранами.

Вірити варто було б до останнього,

Мов в багатті яснім - догораємо,

Слово звучне до попереднього

Ми всього лише, більш не кохаємо .

...

MaL_Vi

Обійму

Ніжним гіллям яблуні крислатим,

Мов руками наших матерів,

Обійму я кожного солдата,

Що стоїть на варті наших снів.

Сильним вітром, мов руками тата,

Я стіною стану за плечем.

Теплим сонцем обійму солдата,

Серцем захищу, немов мечем.

В темну нічку небом засіяю,

Зоряний складу дороговказ

Тим, хто наші сни охороняє,

Тим, без кого вже б не було нас.

...

Юлія Посполіта Левченко

Відьми живуть серед нас

Відьми живуть серед нас.

Вони катують руками, очима,

Але судоми - екстаз.

Вони оберуть свою ціль, будь ви людина, або мужчина,

І не залишать в спокої,

Змусять себе полюбити.

І вже не виповзти з тієї ями бридкої,

І ви дозволите себе вбити.

Ви молитемите про її срібно-червоний кинджал,

Бажатиме тих судом,

Адже навіть у вашій крові вона - ідеал,

З її вуст ви питимете і нектар з ядом.

То ж, правду кажуть,

Що всі жінки - відьми?

Спочатку їх на вогнищах палять,

А потім вони восстають із пітьми,

Шукають повинні душі,

Знаходять, завжди знаходять,

І якщо вас не лякає грядуще,

Значить, ваші кати ще десь ходять.

...

Gayana

Земля троянд

І

Словом…

прямі паралельні не пересікаються.

В жодній теорії на геометричній плоскості,

за умови коли художник

не засвідчить ідею умовності

в перспективі. І лінії сходяться,

за плечима його фігур. Словом,

фігури, його приближені

до химерного світу прямуючи,

прямою виходять з часом

на схвильований серпантин.

З тим, фігура перетинається

з паралельними їй фігурами,

піднімаючись вгору сходами,

і виходить на коридор.

Там продовжує лінію скручену

за стіною покрученим проводом

світлом люстри і світлом вивіски

проростаючи в кадуцей.

Словом,

тут дві прямі зустрічаються,

на підлозі, де світ шахівницею, -

ферзь на чорному і протилежному -

ходить кроком хитнувшись назад.

Першим чином, вони обміняються

довгим поглядом. В точці погляду,

Дві прямі неодмінно сходяться.

І не тільки. Тут перший шах.

ІІ

Словом,

лінії знаджені формою,

і освячені світлотінню;

світло, мабуть скипіло бронзою

і розлившись наповнило плоть:

невисокою, повногрудою.

Розсип світла хитнувши неспокоєм,

до плечей повело облямівкою

пишне, темно-русяве каре.

Крила книг огорнула обіймами.

Назви тисненням золотом блискають

ледь читається в літерах: «Біблія»

в ілюстраціях майстра Доре.

А під нею, за авторством Текерей,

мабуть з «Ярмарком марнославства»,

що мовчить прикусивши закладку,

де Ребекка шепоче своє:

- Дорогенька, наш жереб кинуто!

Лоском клуб із хмільного плісе.

ІІІ

Не важливо, насправді – байдуже,

що читатимеш ти коридорами,

чи товсті фоліанти з романами

чи поезію, чи псалми.

Упродовж розпашілого полудня,

сонцем стіни умить наливаються,

за якими вона захищаючись

відбиває твій шах королю.

Та здається от-от закохається,

та здається от-от поцілуєшся,

отримавши опік вогненного

ти, від полум’я з’ярених губ. Та…

ІV

Словом впевнена, словом звужена,

знає звідкись усі пропорції,

варіанти. Ходи прораховані.

Що підходить слоном прикидаючись

їй давно, як знайомий пішак.

А за ним не мужчина ховається,

а насамперед словом улесливий

драматизмом підбитий, зіпсований

нерішучий фіґляр та поет.

А тому говоритиме втомлено,

навіть трохи даремно-змучено,

театрально, із жестами, вдавано

позіхаючи в серці слів.

Як тигриця, що в спеку мружиться

незважаючи зовсім на витівки,

як ричить по-дитячому, бавиться

тигреня підкрадаючись, їй.

Та здається от-от закохаєшся,

та здається от-от поцілуєшся,

отримавши опік вогненного,

ти, від полум’я з’ярених губ. Та…

V

Мій друже, - всміхаючись вимовить, -

і навмисно вперед забігаючи,

незворушно добавить: - Вибачте,

я не ваша, і ви – не мій.

Ви всього лиш придумали партію,

підхопили мій погляд втомлений,

зачепились за книги, крилами –

залопотіли услід. Ах,

знай, можливо, коли б пострічалися,

ми раніше, - я в цьому впевнена,

безсловесно умить закохалися б,

тільки зараз не станеться так.

Я чекаю, погляньте, на іншого,

що збирається йти на побачення,

за дверима, ось тими – білими,

за якими його кабінет.

І скажу, я відверто, признаючись,

без нальоту погорди, - з вдячності,

що ви роздивилися в погляді,

ще не зовсім безглузду мене.

Я ж не бачу у вас – потрібного,

Ба, вірніше, мені підневільного,

Чоловіка, що йти наміряється,

Паралельно з отих дверей.

28.08.2021

...

Володимир Каразуб

Морлоки

Великий парк Травня

Стане колись великим видавництвом Сонця,

Цехом

Із мільйонними накладами книг

Густого листя.

Колись неодмінно так станеться

І ти,

Сівши на сплетену з плюща лаву

Читатимеш розгорнуті сторінки

В шумовинні вітру та ажурній мережці світлотіні.

Ти читатимеш просіяні сліди сонця,

Звуки птахів, тиші, шемріт чагарників

Біля висохлого фонтану.

Ах, це гаряче каміння,

Ця гранітна геометрія минулого

Обшита листям смоківниці

І пошкоджена гусеницями майбутніх метеликів.

Вони літатимуть колись тим парком

І сідатимуть на твоє розкішне волосся.

Ти станеш пам'ятником без постаменту,

Бібліотекою без книг,

Любов'ю без історії.

А тоді знову прийдуть Морлоки.

05.05.2022

...

Володимир Каразуб

Вічна зима

Час іде так швидко й страшно загубитись,

страшно заблукати й не знайти тебе.

В часі ми змінились та й ми ж залишились,

тими ким були й стали, і тепер,

Хочеться тримати міцно твою руку

і як і тоді боятися всього,

під твоєю кригою, що насправді тепла,

хочу заховатися від усіх думок.

...

Citrus _S_M

Коли закінчиться війна

Коли закінчиться війна,

Обов'язково відсвяткую.

Тоді й радітиму сповна,

Я кожну мить тепер ціную.

Коли закінчиться війна,

Я обійму нарешті друзів,

Тих, що знесилила вона

І оселила десь на прузі.

Коли закінчиться війна,

Я зможу виспатись спокійно,

Бо зависока в нас ціна,

Щоб жити радісно і вільно.

Коли закінчиться війна,

Я буду вперше так радіти,

Що непорушна в нас стіна

І що дитинство мають діти.

Коли закінчиться війна...

А поки Богу помолюся,

Щоби спинилася вона,

Живим, щоб кожен повернувся...

...

Ольга (Незламна)

Зимовий годинник

Час зупинився і небо упало ниць, —

Циферблатом без сонця, без тіней, годин та плину.

Птахи ще недавно здається дражнили вись

Римськими цифрами, і врешті її покинули.

День скидався на вечір, на білий холодний шум

І обрій розмитий туманом вливався в погляд.

І грузнув потому у втомі очей і тонув

Зімкнувшись у нитку сонливої несвободи.

Ти в центрі, здавалось. Довкола блукали вони

Подібні на тебе, всі ті, що знаходяться в центрі

Своєї історії, їх душі купили квитки

До міста, до сонця, до центру Землі та Серця.

Спочатку був я, далі ти та хвилини краси,

Час крутився в слова і сторіччя стискалось в сторінку.

Що цей день де спинився зимовий годинник, скажи?

Він покорчив гримаси, дражнився і нас покинув.

23.12.2021

...

Володимир Каразуб

Густа і всепроникна тиша ночі

Густа і всепроникна тиша ночі,

Між чорнотінням щеботу опісля

Опівночі коли невтомна пісня

Гойдає гілля мокре від дощу.

Стікають з листя, струшуються вітром

Прозорі краплі. Дивишся у ніч

І чуєш кроки, шурхіт крил у вільхах,

І легкість неба чистого від сліз

Що звідкілясь тебе охопить втіха,

Немов згадаєш, щоб відволіктись

Про те, що гратиме твоя футбольна збірна

Уже за мить. Ще трохи і за мить

Твоє життя наповниться важливим

Потрібним сенсом, як природа злив

Наповнює життя, як спів пташиний

Оспівує розбурханий мотив.

І тихо мерхне в ніч одівши голос.

29.05.2022

...

Володимир Каразуб

Наше місто

Наше місто, поглянь, в обладунках зими,

Подалі від сонця, закуте в края туманів

Оточене хмарами стиглими до землі

Що струшують душу над містом, — летять над нами.

Вони промовляють до нас німотою снігів:

- Це ангели тут пролітають по небу і пір'я,

Скидають додолу, щоб хтось упіймати зміг

Поезії слово зібравши крилате повір'я.

Горнися до мене. Тут стільки не згаданих див —

Розгорнуті стіни тепла, вочевидь для світла.

Поглянь, наше місто стоїть в обладунках зими,

І тисячі ангелів пір'я скубуть за вітром.

07.12.2021

...

Володимир Каразуб

Солілоквій

В облозі смутку вечір догорить,

І сон торкне в пустій кімнаті травня

Холодні струни місяця. Заснуть

Птахи і ті, що слухали птахів

Під клавіші класичного зітхання.

Згадаєш врешті солілоквій: "За-

Снути, вмерти. Спати. Може й снити,"

Щоб зупинити зоровзорий час

Хоча б на мить цю нитку обірвати

І випасти кудись де не живеш,

Де перестав у слові й далі слів

Відбитися і вже не існувати.

Що далі? Вічність? Нероздільний плин

Розмови? Щастя? В променистій тозі,

Снувати вічно збавившись годин

Звільнившись від непевності в непевність

Зробивши крок. В безпам'ять?

Тільки він -

Намарний поступ кільцями Сатурна

Не знаючи ні завтра, ні того

Життя, що вчора, бігло на котурнах

Ні сьогодення.

Чи тоді засну?

Дивитимусь на що, куди? Для кого

Цей вічний крок, без стоптаних доріг.

Замовкнути б, заснути і для бога

Упасти білими леліями до ніг.

І снити. Снити. Снити.

24.05.2022

...

Володимир Каразуб

Вона завжди вдивлялася так

Вона завжди вдивлялася так,

Неначе знала, що зовсім скоро,

Усе скінчиться: на її вустах

З'являлася усмішка умиротворення.

Коли ж до ніг підступала зима,

Як комір біла її сорочки,

Вона бувала завжди сумна,

І сум спихала на хворий жовчний.

А потім той приступ її вбивав —

Вона говорила про чорний фатум,

Про те, як відчай її впіймав

І вона любов віддала в уплату.

Весною вона говорила — зникне

Бо літо що прийде завжди нестерпне,

Щороку до нього ніяк не звикне —

Бо тіні давні схвильовує спека.

Але воскресне, в осінній холод

І все скінчиться тоді остаточно:

Можливо зустріне любов наголо,

А може відпустить дошкульний жовчний.

Вона завжди говорила так,

Неначе знала, що зовсім скоро,

Усе скінчиться: на її вустах

З'являлася посмішка умиротворення.

14.10.2021

...

Володимир Каразуб

Сумна Україна

Сумна Україна

війна безупинно,

летить незліченна кількість ракет,

і батько не винен,

в окопі повинен,

і в спеку й в мороз нести свій хрест.

А скільки щодня із фронту померлих,

і пісня трагічна лунає навкруг,

чи знала би мати, що синів своїх любих,

проводжатиме в формі церковних фуг.

...

Citrus _S_M

Мовчи

Не треба слів, прошу тебе – мовчи!

Бо тиша полохлива, наче пташка.

Я знаю, що тобі мовчати важко,

та для мовчання є мільйон причин.

Слова забудь. А краще – відпусти.

Нехай мовчання нас крилом огорне.

Хай стане чорним біле, білим – чорне,

хай знов горять вже спалені мости.

Усе, що ти казав мені – пусте,

не варте і фальшивого червінця.

Тож я прощання нам наллю по вінця,

а тиша хай прощенням проросте...

01.02.2023

...

Музика

Жінка пише листи

Жінка пише листи.

Мамі про роботу і про розсаду,

Другу про безглузді церковні хрести,

А потім, самій собі, про зраду.

Її всі кличуть - залізна.

Така, прямо, "з яйцями".

Ніхто не чув щоб вона себе різала,

Та й через якогось "без'яйцього".

А вона палить у нічні вікна,

Палить себе тими самими цигарками,

Що найгірше - вона вже до цього звикла.

І насправді давно не цікавиться брехливими церквами.

Їй давно вже чхати на ті хрести,

На свій атеїзм та самоповагу.

Вона плутає жертовність з пристрастям,

Адже давно втратила крихку рівновагу.

Немає нічого, міцніше віри, або алмазів,

Немає нічого сильніше грошей, або способів їх придбання.

Немає нічого страшніше сказів.

Але, якими словами тоді обізвати сучасне кохання?

...

Gayana

Твоя Україна

Так густо, гучно

До сліз і крику,

До гупоту тисяч що кинулись в танець,

"Скажи мені люба, чому не танцюєш,

Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"

Так густо і гучно,

До темного крику,

До гупоту тисяч підкинутих грудок,

"Твоя Україна танцює з війною,

Твоя Україна всіх мертвих будить."

Так густо, гучно

Зі сміхом і болем,

До гупоту серця єдинонародного

Скажи мені люба і звідки цей скрегіт?

"Так війни справляють всі хиби історії."

24.08.2021

...

Володимир Каразуб

Осінь

Чарівна осінь наступає,

Багряний листям шелестить.

Її думки ніхто не знає -

Така чудова і прекрасна мить.

Шпаків розмови всюди чути,

Не хочуть покидати рідний край,

З дороги дальньої їм не звернути ,

Вже скоро відлетять за небокрай.

Затягнуть незабаром небо хмари,

Останній лист прилине до землі,

Дерева та кущі, мов постаті-примари,

Стоятимуть зажурені й сумні.

Та тільки осінь посміхнеться зранку,

Стає так тепло і приємно на душі,

Промінчик сонця заглядає крізь фіранку,

Вітаючись з метеликом та мушкою на склі.

І хоч буває осінь норовлива,

З холодним поглядом ступає по імлі,

Та все ж вона така вродлива,

Мандрує тихим кроком по землі.

20.09.2021

...

Леньо Світлана

Якийсь такий сніг невеликий

Чому коли плечі

на пафосні речі

вгору здіймаються

й вниз опускаються,

Ти щиро говориш,

чорнилом не водиш,

і без потреби,

не віриш в проблеми?

Ті виростають мов крила великі,

і впевнено йтимеш до останнього подиху,

бо як би не прикро, та вже не розумієш,

коли тебе кличуть з-під води, й ти без остраху

скажеш: "Земля з-під снігу чорніє".

Плаче вода зі стріхи. Біліє

тоненька струна сумна,

бо вмерла в коріннях вона одна.

...

Citrus _S_M

Сонет

То байдуже, коли орда знавців

Рве на рядки сонети злототкані й

Вимацує мені сердечні рани

З потіхою тяжкою на лиці.

Тобі цей вірш. Одній тобі. Єдиній.

Та блякнуть кров'ю писані слова

і замок вогняний, що я зладнав,

перед тобою кришиться і гине.

Тобі я на шанобливу офіру

низав намисто вишуканих рим,

але любов моя не знає міри.

I що - тих язиків бляшаний грім,

як ти мені сама складаєш вирок

У погляді, поблажливо сумнім...

...

undyber

***

Моє волосся пахне цигарковим димом

І мерехтить у неоні відблиск очей.

Атлас із шовком обійнявши руками -

Зривають твою душу з петель.

Мов у тумані пливе колом старість

І юність за нею бігом,

Із присмаком крові і серцем твоїм -

Воно отруїть нас світлом фальшивим.

Чай із цукром, чи, може цукор без чаю?

Чого наразі твоя душа забажає?

Зимове повітря балкону приймає до себе,

Огортає смаком сигарет...

Женьшень, чи малина?

Та немає різниці чим воно пахне,

Якщо ранок не вб'є відсутність грошей.

І наступного разу ніч нас зустріне

Розпеченим жалем та холодним, покинутим чаєм.

...

Анна Коваленко
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
Розпочався конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦
23.11.2023

Слава Україні, аркушики! 🇺🇦

Ви довго чекали, але час настав! Починаємо збирати твори на конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦

Озброюємось квантовою механікою, перечитуємо класику наукової фантастики про паралельні реальності та надихаємось втіленими у кінематографі та відеоіграх мультивсевсвітами! ⚡️

... Детальніше
Блоги
Я купую Disney!Янко Далт
01.12.2023
Одного дня я таки куплю Disney! Це стане моїм Magnum opus. P.S. Якщо сходити з глузду, то з розмахо ... Детальніше
Оновлення, щодо конкурсу «Безмежний космос».Олександр Гаврик
24.11.2023
Через численні наполегливі прохання на конкурсі додається авторський приз за перше місце за результа ... Детальніше
Зроби Мавці подарунок - наблизь перемогу Мавка (Ганна Заворотна)
30.11.2023
У неділю у мене День Народження. До цієї дати у мене на фб-сторінці із 2015 р. проходить акція "Зроб ... Детальніше
Я купую Аркуш!Бодісон
30.11.2023
Так, сьогодні не 1 квітня, але й ви правильно мене зрозумійте. Коли я бачу круті ідеї та проекти, то ... Детальніше
Нове оповідання "Tenebris invoco me"Віталій Дуленко
01.12.2023
Всім привіт! Сьогодні вашій увазі пропонується оповідання "Tenebris invoco me". Писав я його для кон ... Детальніше
Дякую Dodo Vess за озвучення Tetiana Bila
01.12.2023
Дякую каналу Dodo Vess за озвучення моєї книги. Ось моя книга: https://youtu.be/itaIBXuZjS8 Дякую ве ... Детальніше
На Аркуші вже:
8446читачів
83519коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: