Електронні книги / #молодість (43)

Молодість та старість на містку зустрілись,

Старість на хвороби свої пожалілась,

Молодість сказала, теж бува хворіє,

Та сердечні рани їй свої відкрила.

Старість захотіла молодість навчити,

Молодість сказала, знає, як їй жити.

Старість посміхнулась,

Молодість пішла,

Спогадами старість час свій дожила.

Молодість втрачала себе між людьми,

Кожен день у клопотах, вічній боротьбі.

А одного разу в дзеркалі, ледь світ,

Старість надіслала їй перший свій привіт.

Відмахнулась молодість —

ще удар тримаю!

А хтось, раптом, старістю її називає.

Стрілка у годинника все вперед біжить,

То десь щось закрутить, а то заболить.

Діти швидко виросли, онуки одружились.

Молодість та старість на містку зустрілись...

🎧 У вигляді пісні вірші можна прослухати у розділі "Буктрейлер"

Молодь це люди, що віком до сорока п'яти.

Так ВООЗ зазначає і тішить мої думки

Що ж в клуб з гемороєм сьогодні мені не піти.

Зате маю торт і святкові ректальні свічки.

А ми в ті дні писали на папері —

І мрії сніжно-чистими були.

Ти в пам’яті, мов зірка засвітила,

І сяєш крізь тумани і вогні.

Твій образ — на світлині, трохи стертий,

Та не зникає з плином довгих днів.

Я памʼятаю погляд твій упертий —

І в серці знов зростає тихий спів.

Ти — світанкове трепетне натхнення,

Ти — подих вітру, перша зірка дня.

Ти — перше ніжне серця потрясіння,

Ти — перша справжня істина моя.

Я збережу тебе, мов тиху згадку,

У глибині, де тиша і тепло,

Де час затих, немов весняний подих,

Де молодість і пам’ять — як вино.

Нехай летять роки, як зграї птахів,

Хай світ міняє форму і лице,

Та ти — як пісня, як жива сторінка,

Мій перший серця невловимий стук.

Він був надто молодий, надто ранній,

Рятував уявний світ на екрані.

В нього вітер в голові і в кишені,

Він любив стріляти в тирі в мішені.

Він пішов військовій вчитися справі

Та не думав що війна - це насправді.

Він себе не відчував героїчно,

Коли кров і піт текли по обличчю.

Коли все навколо попіл і відчай,

Він питав себе - чому і навіщо

Опинився у подібній халепі:

Темно, холодно і лячно як в склепі.

Не писалось у його гороскопі

Рятувати світ в брудному окопі.

Рятувати світ - це також рутина:

Недосипи, черствий хліб, побратими.

Коли справжні вороги й друзі справжні.

Помирати молодим все ще страшно.

Він ненавидів прильоти і втому,

Мріяв скоро повернутись додому,

Викладав смішні відоси в тіктоці,

Пам'ятав що він на вірному боці.

Він ночами уявляв перемогу

Та не думав, що це буде про нього.

Не було геройських планів чи місій.

У поганий час в потрібному місці -

Все що треба, інше - зайві деталі.

А що далі? Головне - буде далі…

Померхнув вечір –

кличе з дому ніч.

Довкола – безмір

надних протиріч.

Німотно з ґанку вийде в морок він,

І безвість – ловить гостя навздогін.

Безлюддя вулиць.

Чути різкий крок.

Це не прибулець –

символ помилок.

Йому байдужий гуркіт від машин –

Біжить скоріше до міських долин.

Сміливий погляд

і бездумність дій.

Нахабство поряд,

як пістрявий стрій.

Ніхто б цю молодість не вгомонив,

Та парк сповільнює меткий порив.

При вході друзі.

Лине вслід «привіт».

Зненацька тузі

схмариться зеніт –

Вдаряють жарти. Бухне різко сміх.

І з легкістю шепоче: «Між своїх!..».

Рушають купно:

тихо квапить час.

Гілки підступно

цуплять світло трас.

Їм шлях виводять Місяць та зірки,

Допоки не змигнуть плавкі буйки.

Вода плюскоче.

Мріє плесом диск.

Трава жіноче –

вкуталась у блиск.

Юрма почне розводити костер –

І вогник пнеться, начебто боксер.

Хтось вийме свіже –

молоде вино.

Музика вріже

в струнне полотно.

Разом співають казусний верлібр,

Зове до танцю кожен чулий фібр.

Стрибнуть у коло.

Звук єднає люд.

Береться кволо

прокидатись блуд:

Чиєсь завзяття робить смілий рух –

Над полум'ям несеться відчайдух.

Де буйна юність,

що хвилює кров?

Свавільна совість,

де катма умов?

Вони змагаються в пружких тілах,

Котрі не відають про жоден страх!

Твоя юність прекрасна та чиста,

І краса твоя зараз цвіте,

Доля в тебе ще досі барвиста,

А проблеми зараз-пусте.

По життєвих стежках ти блукаєш,

Ще не знаєш, що далі жде,

Надію на щастя у серці плекаєш,

Брехні ти не бачиш ніде.

Твоя душа-молода й непорочна,

Ще не знаєш, що таке гріх.

Тільки впевнений в тому, що точно

Від смутку рятує лиш сміх.

Та не вічно ти будеш невинним,

Не завжди будеш бачить красу.

Час тече потоком нестримним-

Змиє все, як ранкову росу.

Скоро врода твоя вже зав'яне,

У очах зникне блиск і життя.

І прекрасне лице те рум'яне

Знищать втома і сум'яття.

Та це прийде згодом, а зараз,

Поки ще не пізнав ти зла,

Коли ще не з'явилась відраза,

Й голова ще розумна, яснá;

Поки жити ти іще хочеш,

Поки світ-це скарбниця чудес,

Поки від щирого серця регочеш,

Поки любові не просиш в небес;

Живи, сподівайся і мрій,

Будуй плани, щастя шукай,

Жагою єством всім ярій,

Ярій душею, а не ридай.

І остання моя насторога-

Не дай звести себе нанівець.

Буде в світ відкрита дорога

Іще досі не розбитих сердець.

Ти його народила на одвірках фантазії.

Серцем всім полюбила до малої оказії.

Пестила і плекала, аж туман стелив очі.

Мрія стежку шукала, бачила в воді ночі

На Івана Купала, як вінок йшов водою,

З течією він несся повз дівочої долі.

Та чому ж ти пропаща, де шукати себе?

Може згинути краще? Тільки в думах одне.

І горить, калатає, груди повнить вогнем

Серденько бідолашне, в'язень хижих сирен.

У довгу путь ступаю я,

Заполоняючи усе навкруг

І пізнає усе нове і нове душа моя,

Долаючи немічний недуг

Зриваючись до небес чи падаючи,

Але все страшне й погане перемагаючи.

Й шукаю свій шлях у житті

Часом так нелегко розібратись у бутті.

Несу світло та іноді щось не так зроблю

І тим тільки горе і плач собі принесу.

Але так буває, коли шукаєш шлях свій,

Бувають злети бувають і падіння,

Життєві випробування- приносять прозріння.

Приходить зрілість ,приходить розуміння,

Молодість прощай- кажу, адже не треба мені тління

Лиш треба мудрість, яка вестиме по житті

От тоді розберуся в усьому- у сенсі, у бутті.

Дякуючи батькам що на світ нас народили,

Завжди прощали ,просили і учили

Життєвих істин, щоб ми в житті не заблукали

І маючи досвід- надійне пристанище мали.

Яблука і грушки,

П'янкі бабусині ватрушки,

Фіолетові сливки

Та чарівний виноград.

Від плодів аж ломиться

Наш старенький сад.

Минуло літо на раз-два,

І вже року цілого нема.

Мабуть, дитинства вже не буде,

Мине і літо, і зима.

А ми, напевно, вже забудем,

Як тут бісилась дітвора...

***

Послухайте мене,

Молоді люди,

Бо я прожив вже

Більшу частину свого

Життя

І.., також, не святий

Та все хотів попробувати

В цьому житті,

Щоби зрозуміти

Суть пізнання, як свого

Частку досягнення :

Не пийте алкоголь,

Бо він потихеньку

Вас

Вбиває..,

Не вживайте наркотики,

Які гублять не тільки

Мозок,

Але й тіло,

Яке є Храм Господа

Всевишнього

І не ображайтесь на то,

Що я вам вказую,

Як треба Вам жити..,

Бо я вже не зможу,

А ви ще прийдете

На мої роки, --

Якщо лише доживете,..

Щоби колись

Комусь сказати

Ці ж слова,

Що я вам щиросердечно

Промовляю :

Бережіть своє здоров'я

У чистоті тіла,

А душу бережіть

Чистотою помислів,

Бо ніхто Вам не допоможе,

Якщо Ви самі собі

Не захочете цього

Зробити

І.., тому --

Шануйтеся,

Щоби зрозуміти

Одно --

Молодість, як життя,

Дається всім,

Але старість,

Як підсумок знань

Та досягнень,

Лише -- вибраним...

----------------------------

17.12.2023; Paris (Aurora) ==========================

(!!!)

Автор :::

Катинський Орест

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001027

(Katynskyy Orest)

=======================

заховай під зморшками мою молодість

збережи грацію у тонкості пальців

даруватиму діям невимушеність

прокидатимусь з подякою вранці

десь між сивиною хай заховаються пóмилки,

невдалі стрижки і примарні коханці

збережи спину рівною

попри втому, попри хибних обранців

памʼятай мене ніжною

з присмаком літа на пальцях

пам’ятай мене, любе,

не тоді, коли буде за що

а просто

памʼятай мене в танці

світить сонце в очі,

лунає музика гучна.

присмак лимонаду в роті,

минає молодість моя.

і в'ється вітер поміж кос моїх,

підніма мене мов пташку.

летить вона у небосхил,

співаючи пісень про долю нашу.

Присвячується моїй вчительці Української мови і літератури і класному керівникові Кушнірук Антоніна Петрівна

Пам'ятаю дні,

Як вчився я у школі.

Була у мене вчителька

Класним керівником.

Були у мене

Питань до чортиків.

Коли я йшов до неї,-

Я був неначе слон.

Із хоботом,

Звисаючим униз,

Ходив і запитував,

І мав із цього зиск.

Який - я розповідати

Вам не стану.

Щоб не піднявся

В мене тиск.

Багато шкоди за часів

Навчання в школі наробив.

Правду скажу,

Було, що і на заняття не ходив.

Чекав на мене батько...

З різкою в стільці сидів.

А я не йшов, Гуляв у парку.

Нових друзів там зустрів.

Дивно так!

Усе мені минулось!

Прийшов додому -

А батько з мамою у сні.

Тишком-нишком йшов навшпиньки.

Прокрадаючись до кімнати,-

Кіт занявкав

І собака загавкав.

Всіх на ноги підняли.

І мене також у тім числі.

Із переляканими очима

На усі їх питання відповів.

Батя навіть усміхнувся.

Запитав мене чи їв.

Мама довго не чекала.

Посадила мене за стіл.

Покормили. Дід повів бровою.

Мовив небагато слів.

Сказав: не будеш вчитися -

У селі пастимеш корів.

Ось, я виріс.

І в житті оцінки в мене різні.

Сам дивуюсь і не вірю я собі,

Що колись такий я був спокійний.

Не турбували зайві звуки.

Мав спокійний темп життя.

І себе також не слухав.

Не зумів опануватися.

Та прийшли нарешті ті часи,

Коли знання були на часі.

Хоч і не всим в житті я скористався.

Мій вчитель знав про це. Дізнався.

Я ходив до нього.

Заходив у його дім.

Хоч не завжди бував я в школі.

Був із мене учнівський гість.

Не міг застати мене вчитель вдома.

Батьки до мене не знайшли підхід.

Не брав я участі ні в чому.

Спасли мене від гніву Божого вірші.

Завдячуючи вірі в Бога

Та наполегливій праці вчителів,

Таки вийшли з мене люди.

Не забуду їх повік.

21.03.2023

Легка блакитна сукня, волосся довгі коси

Нагоди бути дружкою мені не підвелося

Підбори обирала неначе Попелюшка

Минув давно той серпень, та досі я не дружка

Легка блакитна сукня, висить у пильній шафі

А може її розірве одним з отих снарядів

Обрізала ті коси, забула вже про сукню

Те літо молодеє не в змозі повернути

не поспішай дорослішати.

ще трохи побудь зі мною в цій молодості.

давай запізнимось на останній автобус,

купимо найдешевшу каву,

і будемо говорити так довго,

ніби завтра ніколи не настане.

до речі, пам’ятаєш, як нам здавалось,

що двадцять — це вже майже вічність?

а ми були смішні.

носили серця назовні,

закохувались швидше,

ніж встигали запам’ятати прізвища.

ще одне до речі —

молодість зовсім не в ніжності шкірі,

не в безсонних ночах

і навіть не в тому,

скільки сил лишається до ранку.

молодість — це коли віриш,

що кожна зустріч може змінити життя.

коли залишаєш світло в коридорі,

бо хтось іще може прийти.

коли купуєш квіти без причини.

коли будуєш плани,

більші за тебе самого.

а потім одного дня

помічаєш себе серед дорослих людей.

і раптом стає трохи моторошно.

бо всі вони колись теж

сиділи на теплих бордюрах липня,

цілувались під під’їздами,

зберігали чиїсь повідомлення,

і думали,

що це назавжди.

і тільки молодість має таку дивну звичку —

закінчуватись саме тоді,

коли починаєш її любити.

але вона все одно лишається.

у старих фотографіях,

у піснях,

які соромно вмикати при інших,

у людях,

яких давно немає поруч

і в нас самих —

бо іноді достатньо одного запаху літа,

щоб знову стати

тими,

хто ще нічого не знав про життя,

але вже любив його

з усіх сил.

За що життя ставить на коліна?

Ковтає молодість, ховає мене.

Навіщо я вчуся любити,

Коли навколо одні автобуси та літаки?

Щоб час не куштував наші мрії,

поки біжимо крізь роки.

Чому відвертаюсь я свого дому?

Гниючи у полі успіху, стираючи минуле.

Залишайте, покидайте мене.

Я вже стою, адже зірки мене ріжуть ночами.

Думки заливають гарячою кровʼю,

І мозок відкачує горе до бою.

Ночами незвіра кличе у світ.

Серед всіх вікон-мій голос один.

Далі лиш гуркіт машин і дороги…

Заради вітру красного,

Заради життя закопаного.

Скалічена психіка

Роз'ятрена рана

Це все що від "старших" братів дісталось

Коли ми стали такими?

Молодими і водночас старими

В окопах та підвалах молодість згубили

Пережили те, про що не говорили

Нічні жахи в одну мить ожили

Був час, коли ми так спішили

Співати пісню під гітару.

Тоді ми дуже дорожили,

Коли надвечір нам спадало

Зустріти друзів, разом сісти,

Погомоніти біля двору.

І не спадало нам у мізки,

Що не зустрінемось ніколи.

А як ми вміли танцювати!

На вихідних та тільки колом!

А часом просто постояти,

Поки танцюють всі довкола.

А після - вислухати вдома,

Що вже запізно, що чекали.

А ми, що більш того не буде,

Батькам своїм відповідали.

Що і курити - більш ніколи,

Що все у час, і все, як треба.

Та знову все ішло по колу,

І "повторити б знову треба".

І школа, випуск, знов навчання,

Але без мами і без тата.

І друзів більше ще пристало,

А стАрих стали забувати.

А там - кохання і страждання,

Чи він полюбить, чи вона ?

Ми вибиралися морально,

Обожнювали те ім'я.

Та чи воно прийшло до піку,

Чи знов симпатія прийшла

До кращої тоді людини,

Ітог один- весільня гра.

Фата і гості, одружились.

Хтось раз, хто двічі. Кому як.

А тут і дітки народились.

Велике щастя. Чи не так?

Все добре, їх ми поростили,

Діждались внуків. Краще ще!

А де ж ми молодість згубили?

Стежина рястом вже росте.

Гітара, танці і кохання...

Вони були? А, може, ні?

Колись згадаємо востаннє.

І все затихне у пітьмі...

***

Ми не старіємо --

Ми просто

Дозріваємо,

Як плід Землі,..

Щоби душа наша --

Любов'ю,

В Надії

Знайденою

Вірою,

Воскресла

В тьмі...

--------------------------

13.11.2022; Paris (A/a)

========================

Автор "Paris" :::

Катинський Орест

(Katynskyy Orest)

======================

ID:  976542

ТИП: Поезія

ТЕМАТИКА: Філософська лірика

Автор : "Paris" (Катинський Орест; Katynskyy Orest)

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976542

MAX-SABAREN :::

(Катинський Орест;

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996873

Katynskyy Orest)

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987770

========================================