Insp1ro

Кольоровий світ представ життю моєму:

Жовте сонце відправляє промені.

Річка синя, що тече, куди приємно.

І червона кров від рози у руці.

Світ, заповнять сотні... тисячі відтінків:

Фіолетові квітки, блакитні хмарочки,

Помаранчеві заходи сонця і рожеві свинки,

Сірі мінерали й образ чорної діри.

Та у цьому світі люди - то щось ціле.

Їм я дам один лиш на всіх колір.

Колір їх емоцій буде білий.

Чи одразу всі, чи зовсім нуль у скроні.

Тимчасовість обирає відстань.

Шлях, який не суджено пройти.

З корабля не завжди видно пристань,

Та не бачив, щоб вони боялись йти.

Поки не прийде жінка з косою,

Рухайся вперед, лиш озираючись на промінь.

Бо інакше як жити самим з собою?

Розум твій – то парасолька в кожен повінь.

І не легко дійдеш до фіналу.

Мрії попливуть, згадаєш за любов.

Але сенс життя не буде марним,

Знищуй свій комфорт, щоб зрозуміти роль.

Зупинився час і милі ночі.

В полум'ї багаття вогник теж застиг.

Ми в останнє бачились у цьому році.

Опинились в спокої бетонних плит.

Твоє мариво ще відіграє епізод,

А мрійливість завершить надією на сиквел.

І тоді, неначе програний аукціон,

Твій куплет продовжить мелодійний приспів.

І забудеться погане про всіх інших,

Комусь був приємнішим, комусь теплішим.

Час вертатися додому, але пішки,

Радий, що тікаєш трохи менше грішним.

Все переосмислив, щось нове пізнав,

Зрозумів чим пахне саме твоя мрія.

Бога вигадав і в нього ввірував,

Здався і тим самим відчувати став надію.

Від звичних подихів я задихаюсь.

Відкрий вікно, зупинка ця - моя.

Я вийду на ходу. Я каюсь.

У пекло, нема шляху в рай.

Гірка безодня, чи блаженне царство?

Довічні муки, чи нарешті спокій?

Нікого я не обіграв, повний бунтарства.

Я лиш свої ламав, із разу в раз, маленькі ноги.

Бо страх "іти та впасти" був нестерпним.

У сотні раз гостріший ніж звичайний біль.

Локація падінь нам невідома. Темрява.

Кінець маршруту не показується. Яка ціль?

Лише одне питання залишилось:

Дилема, що кричить мені - чекай!

І поки серце кровоточить та не зупинилось -

Куди ж? 

У пекло нема шляху, в рай.

Мій спогад сяє іскрою вночі.

Вірує крізь дома та віддає надію,

Сліпий взірець лежав біля печі

І вже без здивування розглядав вугілля.

Мрії можливі лиш тоді, коли є стимул.

Без мотивації інакший результат.

Ти взяв квитки, сів на літак в іншу країну.

Але що саме ти поклав в рюкзак?

За ним не повернутись, пошта не працює,

Ця подорож лише в один кінець.

Та не сумуй, бо вільні не сумують.

Знайдеш роботу, жінку візьмеш під вінець.

Але ніхто не зрозумів про що мій спогад,

Усі наївно кепкували про минуле.

Він власне сьогоденню злісний ворог,

Майбутнє ще попереду, минуле я руйную.

Я більш не контролюю звичний хаос,

Він ігнорує стежки та дороги.

Його не зупинити. Нема пауз.

Він підганяє, коли ноги звела втома

У ньому думки не згасають ні секунди,

Тривожність забрала собі контроль.

А всі емоції, що залишились, стухли.

Прийняли - відтепер новий король.

Не розумієш, що робити, зникли плани.

Забув усе, що було тільки день тому.

Почав наносити на місті шрамів нові рани,

Щоб хаос не чинив звичну біду.

Змирився. Буде хай, як буде.

Не контролюєш? - Значить відпускай.

Тепер би стати хоч, як інші люди,

Знайти у цьому хаосі спокою край.

На голому виступі бачилось мариво.

У кращих, можливих душі, кольорах.

Вже стільки отримано й все одно мало нам,

Любов компліментів замінила слова.

Згори вид вперед неймовірно інакший,

Секунди міняють його, мов роки.

Кудись вже поділась любов до всіх слабших.

Та стали своїми батьківські гріхи.

Баланс ідеалу, неможливість бажання,

Порушення планів й азарт до всього -

То все лиш етапи до самосприймання,

До само кохання, до чогось твого.

Переконавшись, повторяєм помилки,

Це ж сенс існування людської душі.

А мариво знову підмінить картинку,

Очей віддзеркалень чужих аркушів.

Приціл тримати вчили твердо й вичищати від сміття,

Ножем, щоб володів майстерно, як експерт.

То ж заховай агресію свою в отриманий футляр

І випускай її, як дозвіл надійде на це.

Тяжкі навчання керуватиме рушниця,

Мішені різні, чого не сказать за кольори.

У полум’ї війни встигнеш розгледить лиця,

Чи випустиш патрон, а потім пробуй дожени?

Помилка стане зразу збудником хвороби,

Одна неточна думка - вічне почуття провини.

І неважливо більше скільки добра зробиш,

Дзеркальний силует до смерті лишиться немилим.

Такі навчання, отаке тяжке життя,

Я заздрю і водночас співчуваю.

Але можливо це солодка лиш брехня,

А кожен постріл наближає гуркіт раю.

Я тебе відпускаю, то ж лети на волю.

Мене ніколи більше твої руки не зігріють. 

Запам'ятав усе, легенько завернув й поклав у скроню,

Та все одно ніколи не забуду спільну мрію.

Не пощастило, карти випали не ті.

Життя - то свого роду гра шаленого азарту,

Де ставки не в грошах, а в кінчиках душі,

А супротивник вп'яте поспіль дістає потрібну карту.

І фішок вже нема, та якось і бажання.

Поставлю все, а виграю гроші́.

Отак я сам себе настільки опустив до виживання,

Що всі ходи можливі стали зовсім не смішні.

І все-таки піду. Не відігравшись.

Мені вже час забути все, як страшний сон.

Останню ставку переможну хоч в руках ховав ще,

Та приберіг для входу на новий аукціон.

Я обирав та обираю тільки руйнування.

Прийняти вибір цей завжди залишусь радий.

Так прагнув викликати здивування,

Що всіх навколо погубив у пошуках наснаги.

Найбільший кайф завжди ловив від чаю,

Він вишуканий і прекрасний у собі.

І як хоч раз когось із Вас довів - вітаю.

Тепер пізнали мрійний негатив душі.

Можливо, стане краще. - Ні, не стане.

Все гірше й гірше. Так по колу кожен раз,

Немає бога, не працюють чари.

Нас всіх погубить, як не цей, то ще один колапс.

Тому не треба навіть щось робити.

Приймати саморуйнування вже як ціль.

Скільки таких людей ти не годуй - не будуть ситі.

То ж просто залиши ідеї та прийми той біль.

Сотні жителів дивляться вгору:

Працьовиті усі, кожен ледар.

Бо сьогодні зникла вся врода,

Зранку піднялось скляне небо.

Відображень сотні істот,

Спотворених до переляку,

Посміхались людям на зло,

Натякаючи, що прийшов диявол.

Опис далі було загублено,

Та відомо - ніхто не вижив.

Усе місто лишилось обвугленим

І людей там не залишилось.

Небо знов повернулось у норму,

Силуети вже не посміхались.

Та маленький уламок скла на снігу

Закликав, щоб наступні боялись.

Цікаво знати, що за реквієм залишу.

Побачить світ мій Магнум Опус, або ні?

У танці з долею, як по мотиву Ніцше,

Зустріну взимку біполярний сенс буття на чужині.

Останній звук, останній подих вітру.

Скрипка вже грає з піаніно в такт,

Історії таємні, що почую влітку.

Дадуть надію на свій власний тессеракт.

Повільний звук, який лоскоче слух.

Приємний більше від солодкої брехні.

Цей витончений аромат прибув,

Щоб залишити шрами й навесні.

Життя є дивним циклом. А вони - всі вічні.

Можливо, восени, як фенікс, відроджусь.

Щоб видавати реквієми при житті ще,

І дарувати сенс, усьому чим живу.

Не відчуваю більше влади над собою.

Терпіння уперед жене, а я застиг.

Я параліч зловив, не оминути болю,

Я неймовірно сильно себе завжди не любив.

Емоцій амплітуда вже дістала,

Ще трохи та дістану пачку сигарет.

Напевно, рак легенів це погано.

Напевно, все ще краще ніж Dead End.

У сні я мрію, сиплю сіль на рану.

На дні бокала пізнаю свій шлях.

Стікаю кров'ю та мені все мало,

Пливу на айсберг, позабув про якоря.

Мій параліч, мій любий і безщадний,

Дай змогу відчувати все - не тільки лють.

І може ця агонія не буде марна,

І може параліч мине коли-небудь.

Тиха гойдалка коливається.

Надворі палає будинок.

Люди вже не намагаються

Бути в житті хоч кимось.

Дружні машини проносяться,

Міст, сильний крок у прірву.

Незнайомці лиш дивно косяться, -

Цікава була людина.

Мрійний світ в голові намалюється,

Ну а смерть, коли прийде - зникне.

Ще трошки лишилось мучитись,

Ще трошки лишилось жити.

Це не відчай, - це мила апатія.

Усі краски життя забирає,

Як існувати пліч-о-пліч, не знаю я,

Але люди чудово справляються.

Глибоко в душі,

Кожен з нас яскравий.

Що ж тоді за рушій

Тягне нас до слави?

Тягне через біль,

Здобувати цілі.

Але не силоміць,

А скоріш в пів сили.

Точно це власний хід,

А не інших справи.

Бо як їм дати бій,

Не здолати спрагу.

І колись станемо

Ми усі щасливі.

Рано все ж, ще йдемо

Поки так - в пів сили.

Він подобався усім, окрім себе.

Було в цьому щось цікаве й творче.

Залишався всім, але водночас і ніким,

Змінював характер від оточень.

Такі люди найнещасніші з усіх.

І водночас дуже таємничі,

Зазвичай веселі, в житті успіх,

А всередині слабкі та з біса милі.

Я не впевнений, що кожен зустрічав їх.

Може бачив парочку гримас,

Це все шоу, де під масками ще маски,

А під ними очі у сльозах.

Вони хочуть вмерти, хочуть жити.

Їх життя - то вічний парадокс.

Поки ще живі, не в моноліті,

Дайте шанс на зрозуміння і їм хтось.

Не знаю, але снився сон приємний.

Я вже і призабув це відчуття.

Вже довго не було такого, певно.

Лиш сумно, що не бачив я кінця.

А ось би все було в житті, як там!

Чи казка це, чи неможлива насолода?

Після пробудження помічена була

Можливість. Чи скоріш гарна нагода.

Видіння, що реальні, все-таки прекрасні.

Там ти все зміг, або змогли тебе.

Жаль, що жахіття теж вважають снами,

Це трошки всю романтику псує.

То ж невідомо де проснешся ти у ранці,

В поту, від страху зникнуть назавжди,

Чи в ейфорії неможливих імітацій

Того, що над усе в житті хотів.

Летить над небом невідомий силует.

Він дуже дивно простилає свої крила містом.

Та це не птиця, що літає вздовж полів,

Це Янгол, який трошки веселиться.

Створіння, повне білих фарб, різних відтінків,

Не має зла та якостей, якими повні люди.

Вирішило зупинити свій політ й присісти в тіньки

І буде байдуже, хто й як його засудить.

Це не наївність, чи зневага до створінь слабких.

Він - наймогутніший серед осіб навкруги.

Цей Янгол мовчки підлітає до всіх тих,

Хто проживе життя, але його ніколи не забуде.

Віддасть надії келихи, якими тече творчість.

Осяє, наче зірка та зігріє променем своїм.

Ці люди будуть бачить більше ніж усі навкруги,

Що перетворить їх у тих, хто все-таки врятує світ.

Хоч Янгол й добрий, але більше справедливий.

Ніколи не протягне руку тим, хто очорнить її.

На вигляд він дуже веселий, милий.

До ворогів відразу злий, як на війні.

Такий характер покорив усіх у місті,

Його любили старші, а так само й дітлахи.

Вітались кожним разом з Янголом сусіди,

Коли він пролітав хатинками вночі.

Та я не бачив жодної різниці поміж нами.

Він може і створіння неземних корінь,

Але як захочу, то теж таким я стану!

Треба створити білі крила й нестись в бій!

Я цілими роками готувався,

Крил планування загубило усі гроші,

Поставив ціль, для неї ж і старався.

Я стану Янголом! І зникну вже у цьому році!

Злечу у небо, подивлюсь на бога,

Поможу бідним, покараю гріх.

Оце ота небачена свобода,

Таке життя, напевно, я б хотів.

Нарешті, мій костюм готовий,

Збираюсь вже на вежу, щоб пірнати вниз.

Я зможу все, я точно переможу!

Зіваки вже зібрались з-за куліс.

Секундою стрибка, його я бачу, -

Янгол стоїть посеред натовпу людей.

Отже, і я для нього щось, та значу.

І зовсім скоро він розділить наш трофей.

Я розігнався й відштовхнувся вниз,

Розкрились саморобні крила, наче власні.

І полетів, а значить усе зміг.

Та в погляді одному не побачив я пристрасті.

Моментом далі Янгол вирішив піднятись в небо,

Він мовчки поруч із зі мною був, - стали тандемом.

З пташиного польоту зовсім не виднілись силуети.

Так Янгол все-таки літав не для людей, для себе?

А може щирість й доброта були не тими?

Це все зарозумілість, всі слова були пустими...

Він завжди посміхався та був милим,

Але яким було насправді все?

Летіли ми вже вдалині від очевидців,

І янгол вперше показав очі свої,

Блискуче подивившись прямо у зірниці,

Сказав мені, що я все розкусив.

Він давав шанс майбутнього на свій лиш розсуд,

І позбавляв так само всіх, кого бажав.

Він з самого початку мав для цього простір,

Маніпуляціями всіма керував.

Блакитні очі різко стали темні,

Швидкими рухами він вдарив по крилу,

Я втратив висоту й падав на землю,

А він, не дивлячись, летів у далину.

Я впав... Падіння було неприємним, не м'яким.

Хоч цілим був, але крила зламав назавжди,

Від бруду вони почорніли й більш я не злечу.

Та їх не зняти, - янгол їх зачарував своїм ударом.

Вони вросли у спину, - стали як живі.

Я відчував нестерпний біль від сотень їх поранень.

Отримав крила, як хотів, тепер мої.

Та ось ціна, що заплатив була до біса марна.

І, повернувшись в місто, мене зацькували.

-Де Янгол зник, чому у травмах сам?

-Ти Демон! Заздрив й вбив поки не самоті літали!

Відчув я ненависть в очах народу й страх.

Мене одразу вигнали, не дали пояснитись.

У правду вірити ніхто, на жаль, не став.

Мені прийшлось піти навіки та шукати нове місце.

Лиш сподіваючись, що янгол там на мене не чекав.

17.03.2024

Зі мною поруч силует, але видно не чітко:

Лице й волосся, рухи та слова.

Я тебе бачив десь, ім'я у тебе... , може влітку?

Ти точно існувала... . Звідти й знав

Знайомі ми були чи вічність, чи не дуже,

Близькі були, як ... , а може й ні.

У тебе була зовнішність, яку ти так не любиш.

Чому лишились саме зараз тут самі?

Удвох, як і колись. Я мрію?

Хто ти? Тебе тут не повинно бути!

Твій силует такий детальний, але тліє,

Як спробувати доторкнутись,

чи пришвидшить рухи.

Я все-таки забув? Не міг! Ніяк не зараз!

Не вірю, що настільки втратив сенс.

Тобою стелиться туман. Я йду по хмарах,

Але Аїд скоріше з мене, а не Зевс.

Чи ти Міраж? Ти прийдеш ще колись до мене?

Скажи ім'я хоч наостанок, я прошу.

Але прокинусь я раніше... , дивлячись у небо,

І вже не буду тим, ким був, коли заснув.

Я цілий день тримався. День був не з простих:

Траплялось за день як хороше, так погане.

Але тепер, коли вночі сонячний світ притих,

Я в паніку вхожу від розуміння правди.

Це почалось давно, але і довго я тримався.

Кожен похід в царство Морфея став однаковим мені,

Спочатку я перемагав незгоди, тішився, пишався.

Тепер поразка за поразкою змінили темп душі.

Я засинаю вже під ранок, як світає,

Відтягую по максимуму сон.

Яка різниця, коли він зіграє

Жахів нових у голові сезон.

Спочатку він випробував мене, дивився на страхи.

Вже потім тестував їх комбінацій шифри.

Як виявилось, всі люди були такими,

Допоки у безумстві не програли власні битви.

Проснусь в поту від імітацій щастя,

Або вночі ще переляк зупинить серце.

Погасли промені надії, - нові дайте!

Допоки в глибину пучини не занесло.

Вже привиди живих, фантоми чи підробки,

Творять таке, що кожним разом розриває

Частку душі. А це лиш базові емоції,

Сумно, бо якраз те, що і лякає.

Реалістичність більш реальна ніж можливо.

Прокинувшись ві сні у інший сон,

Пробудження вже більше не манило.

Жахіття поглинало і росло.

Але я зрозумів, що це лиш розум.

Все нереальне! Значить в мене є ще шанс.

Я дам їм бій, а результат вже на ваш розсуд,

Чи зможу розхитать сталий баланс.

Я взяв у руки меч і біг у напад.

Сотні жахіть вмирали від кривавого настрою.

Всіх босів переміг, знищив їх знаки.

І раптом залишився сам на сам з собою.

Коли вбивав я монстрів, відчував їх подив.

Неначе, кожен з них не розумів чому.

Але ніяк не зникла насолода,

Нищити всіх та причиняти сотні мук.

Нікого більш нема, - пуста арена.

Але чому тоді не пробудився?

Жахіття переможені усі ж, напевно?

І тільки потім зрозумів, - одне ще залишилось...

Я покохав тебе відразу,

Не відійшовши від поранень.

Відчув надії метастази,

Що стався знову збіг обставин.

Ми то любили, то тікали,

Когось ховалися, шукали.

Без почуттів щось там вдавали.

Зі сторони дует був гарним.

Не ідеальні були й знали,

Не лагодили, лиш ламали.

Поглиблювали старі рани,

Коли хотілось - не кричали.

І розійшлись. До біса плани.

Ніхто не визнав інших правди,

Та поруч всі були так раді,

Побачив крах збігу обставин.

Час стиснуть зуби та вертатися назад.

Сьогодні не спіймали ми ту здобич,

що вкотре висковзнула із під носа та втекла.

Помре вночі скоріш за все ще один родич...

У нас в комуні дикий голод всіх вбива,

не дає шансів зима складна на спасіння.

Ми планували, готувались, а дарма, -

померли кури та не проросло насіння.

Час складний тим, що рік тому важкими називались.

Депресія окутала усіх із нас.

Ми вийдемо вночі, почнем боротись й переможем.

А як не вірите мені, то дайте шанс.

Я в відчаї, але я все ще вірю.

А ви, надію втратили й до боротьби.

Та пізно вже. Біжу швидко у двір я

і бачу, що нема ніякої зими...

Кібернетика душі,

Складні алгоритми.

Думки більше не живі

Й зовсім не людини.

Протезований увесь

Голова та ноги,

Механічний став живіт,

Серце і долоні.

Флешка зараз в голові

Терабайтів пам'ять.

Паливо тече в мені, -

Сигарети манять.

Мікрофон із голосом

Замінили говір.

А навушники й неон

Вуха, зірниць колір.

Навіть мертвим роботом

Все ще відчуваю.

Тепло погляду твого,

Що в очах блукає.