dracena72Natalka

Звідки приходим? Куди йдем?

Погодьтеся — не знаєм.

І жахи пекла, рай-едем

Лише в уяві маєм.

​А тут сьогодні на землі

Ми граєм свої ролі:

Хтось різнобарвний, той сумний,

Є клоуни, бездомні.

​Одні в коронах, інші — без,

Проте також поважні.

Жив на землі сам Бог — Воскрес,

Один з найближчих — зрадив.

​Когось не видно взагалі,

Хоч у житті все easy,

А інший — в кожному вікні,

Де комп чи телевізор.

​І хейтери — це також роль,

Яка не всім вдається.

Слова — в чоло, а не як той,

Що хвалить, сам сміється.

​Можливо, їм це теж батіг,

Як борода із вати...

Кому у цім житті до втіх?

Виставу б не зірвати.

Прокинулась мала Натуся у ліжечку із балдахіном,

немов пружинка розтягнулась і знов пірнула під перину.

Знадвору крізь спітнілу шибку яскравий промінь – срібло чисте,

забіг нечутно. ,,Треба спати”, – подумала, а він як блисне!

Засяяв враз гарбуз в куточку і сонцем вигляда з-під лави.

Дівча тремтіло, як листочок, але ж цікаво. До нестями!

Освітлені прозорі стінки їй таємницю відкривали:

не насінини – ціле місто в жовтогарячих покривалах.

Будинки, сходи і фонтани, мости над прірвами, долини,

а скрізь, куди не кинеш оком, істот багато дуже дивних.

У білих мантіях, серйозні, із чубчиком конфедератки,

про щось міркують, а між ними пінг-понгом слово “проростати”.

А ліхтарів там! Світлом теплим війнуло дівчині в обличчя,

Створіння щось із ниток плели, мала підсунулася ближче.

Прислухалась, ведуть дебати смішним писклявим голосочком,

Як з Гарбузинії тікати, бо всіх з’їдять – відомо точно.

Стурбовані канати в’яжуть, щоб вибиратися із дому,

хоч сумно їм, та небезпечно надалі залишатись в ньому.

Аж, раптом, наче грім ударив – здригнулась в ліжечку Натуся,

“Росту, напевно… Що за чари?” Гарбуз надвоє гучно луснув.

Не плакала ридма і не сміялась дзвінко...

Спокійно-мирна, ніби кам'яна,

Хоч розуміла, що ламає роду гілку...

Не знала як зустріне чужина.

Цвіла розкішно, а плодів нема.

Там інший світ: природа, мова, навіть люди...

Не ті думки, і не такий, як в нас, звичай.

,,Кохаю" слова там уже не буде.–

Дзвенить однаково на вулиці трамвай.

Цвіт сходу сонця зачарує. Не ламай.

Не зупинила, шлях не перекрила,

А, раптом, долі обраний квиток...

Брудна калюжа біля дерева – картина:

Безмежна синь у рамці з ніжних пелюсток.

Суцвіття в китицях на відео в тік-ток.

Залишся, не лети, чи зупинило б слово?

Весни холодний вітер налетів.

Я знаю, ти у мене виняткова:

Японська вишня, неймовірний цвіт.

Сніжинка,

кристалик води.

"Godmade", із небес витинанка,

Чарує мене, як тоді, років де нема ще й десятка.

Нестримна коловерть життя зупинить свої обороти,

думки по нейронних шляхах знаходять місця оборонні.

Заховані там в глибині, в клітинах-сніжинках, та теплих,

мої дивовижні скарби, що є недосяжні для тебе.

Не зміряти їхній об'єм, немає числа гігабайтам –

знання від прочитаних книг і досвід - мої це надбання.

Минулі години і дні, та що там казати, секунди,

щось зверху, а щось аж на дні, бажає свідомість забути.

,,Та й цінність відносна всього," – сказала сама собі стиха,

зітхнула, і в подиху тім

розтанула дивна

Сніжинка.

Кораблик, ніби справжній, в небі-морі,

Там квітка чудернацька, сонце в жменях,

Уяви сотворіння загадкові,

А ось у хмари хвіст такий, як в мене.

Аж раптом звідкись грім: ,,Рудий Чудасько,

Ти на уроці хитрощів для лиса!

Чого навчишся - у житті придасться,

З ілюзій хмарних на урок вернися.

Йому ж так гарно поблукати в хмарах,

Біленькі всі, такі ж як він пухнасті.

,,Як прізвище Рудий, то щоб ви знали,

Не у крадіжках та обмані щастя.

Мені миліше зранку, це охоче,

По росах візерунки малювати,

А не в курник залізти серед ночі,

І не люблю стояти я на варті.

А Сірий - друг. Мурашку рятували,

Як вітер парашутик ніс кульбаби

і кепкував, сміявся з нас зухвало.

Оце тоді ми втрьох пригоду мали!

Так любо в літа аромат пірнати,

А не мишей гонити з нірки в нірку,

Метелик, гляньте, як на квітці квітка!"

,,Сідай, Чудасько, в тебе нині двійка!"

Чия вина, скажіть, хто винуватий,

бувають у сім'ї ,,не наші" діти.

В одних батьків є чемні й розбишаки,

Не можеш їх по-різному любити.

Біля хати, як сторожа,

наче захист від біди,

українська горда ружа -

мальви барвами цвіли.

,,А сідай-но, поруч, внучко,

я тобі щось розповім. Не лише в Херсоні й Бучі,

вдосталь били ворогів.

Бусурмани-іновірці,

як той чорний буревій,

налітали серед ночі

і вершили злочин свій.

Хлопців гнали в яничари,

юнок гарних - у гарем,

храми, хати грабували,

все живе сікли мечем.

Жив тоді Грицько Кандиба,

сотник вільних козаків,

разом з ним його дружина,

доня Мальва, ніжний цвіт.

З батьком верхи мчить стрілою,

мати вчить про силу трав,

хто, як міг, як і сьогодні,

землю рідну захищав.

Після бою, як рікою

кров по полі, тут і там,

Мальва небу присягала,

що помститься ворогам.

Зрадник-переверт, як нині,

не бракує юд таких,

воїна - дівча сміливе,

здав у руки люто-злих.

Сонце сльози, що тремтіли,

витирало в полі з трав,

а дівоче тіло біле

крук бездушно розривав.

Де краплина крові впала -

квітка дивна, наче меч,

мальва стрімко-полум'яна,

сум і радість для сердець.

Знаєш, внучко, зникнуть війни,

всіх здолаєм ворогів,

І калиноньку підіймем..."

Мальви - долі оберіг.

Верби заховали їх від світу віттям,

і шептало хором листя чари білі,

душі потонули в насолоді тіла,

що для двох єдиним стало. Так хотіли.

Пахне в травні зіллям, медом із акацій,

сіє зерна-ноти соловей в ліщині,

дотики сміливі, серце‐жабка скаче,

ніби тратить цноту, ніч так розпашіла.

Хмарою прикрились зорі, як вуаллю,

у шатро за вітром шустнув промінь срібний.

В пристрасті згоріли двоє в різнотрав'ї.

Плачуть сиві верби, бо уста в них згіркли.

Ти чуєш? Ожило в кімнаті піаніно.

Здається, час змінив раптово траєкторію.

Невже цвістиме день, п'янитиме жасминово?

І серце підхопила нот знайомих повінь.

Об стіни розбивилась хвилями мелодії,

Гучні акорди розчинялись між цеглинами,

Стирала музика зі скронь років історію,

І вікна задзвеніли звуками щасливими.

Перекриття тремтіли, як воскреслі спогади,

годинник перепитував: То дійс - но? Дійс - но?

Сльозою скритою цю мить душа вподобала,

І тільки розум знав, що ненадовго дійство.

Вони любили Україну

по справжньому, не за хабар,

І не ,,готові"- просто клали

своє життя їй на вівтар.

Земель не мали, газогонів,

Авто елітних і квартир,

Їм люба стежка через поле,

Якою бігали дітьми.

Сосна розлога на узліссі,

І під горою джерело,

У нім вода цілющо-чиста,

Була. Тепер там чийсь завод.

Та чи обов'язок служити

Веде героїв у боях?

Любов, бажання захистити,

Все рідне, що лише у снах,

Чи маренні гіркім приходить,

Зруйнує стіни захисні

І вкотре у душі вирує:

Там дім, там діти і батьки,

Дружина усміхнулась квітам...

Ще віримо - цей жах мине,

Коли? І не побачать скільки

Кінець безумної війни.

Заховані слова в безоднях книжних,

вражають мушлі між кристалів кварцу.

Пірнаючи, знаходимо перлини.

Звичайно, на глибинах дуже важко.

Збираємо найлегше, на поверхні,

колишуть хвилі зрушене із мулу,

та хочеться яскравих слів, таємних,

щоб їх не тільки слухали, а й чули.

І розум омивали, наче медом,

звучанням розбудили духом сонних.

Шукай! Хто цінне віднайде, крім тебе?

Чаруй, а світ най затамує подих.

Титани, легко нам за вашими плечима

в теплі і ситості про мужність говорити.

Не зрозуміємо ніколи маму й сина,

робота, у якого не кіношна битва.

Коли болото в берцях, а мишва у ліжку,

і холод причаївся з страхом біля серця,

Обід - картопля з порошку та втішно

всміхається у камеру боєць: не вперше.

Згадає вкотре татову науку,

що відпочинок лиш на тому світі

і командира філософію глибоку:

все в голові, фільтруй думки, щоб жити.

А ми гортаємо світлини в соцмережах,

поспівчуваємо хвилину і байдуже...

Наллємо кави у горнятко, ще тістечко...

Пробач, що ми не поруч там з тобою, любий друже.

Ми стільки разом літ пройшли,

Ми стільки разом пережили!

З крутої падали гори,

об скелі розбивали хвилі.

Вмирали ми для всіх не раз,

а серце корчилось від болю,

І розсипались жмені страз -

шукали істину з тобою.

Стиралась радості межа,

коли крізь нас текли мільйони,

І вітер хмари розважав -

наш сміх їм сипав у долоні.

Було доволі в нас всього,

багато промайнуло поруч.

Важливо, щоб жила любов, а от життя - ніякий коуч.

Прислухаюся і чую в тиші ніжний передзвін.

Мабуть, ніч виймає зорі із холодних скринь своїх.

У сузір'я викладає на небесний оксамит,

а Чумацьким шляхом срібним

Миколай до нас спішить.

Поміж хмар, сьогодні пішки, без великого мішка,

Щоб не бачили шахеди і смертельні БПЛА.

Та хвилюється Старенький, добрий Гість наш іздаля,

Знає всі його чекають, кожен з нас чиєсь дитя.

І до тебе теж загляне, хоч на хвильку, хоч на мить,

Буде ранок веселішим,

Коли фантик шелестить.)

Той світ, де щастя грілось у долонях,

і мрії скрізь цвіли, неначе мальви,

зруйнований, а з ним зів'яла доля,

та битва вирішальна ще за нами.

У спокій огорнулася сталевий,

як океан перед страшним цунамі,

нутром відчула, що приціл на нерві.

Здаватися ж вона не планувала.

Так, дівчина, та не слабка, тендітна,

можливо, у майбутньому з коханим,

а зброя зараз у руках, не квітка.

Лунає постріл... Раптом, бачить маму,

себе малою.. і весна ...та тьмяна...

Не чути співу, холодно, ще й сіро...

Посеред трав... Так млосно пахне м'ята...

Гіганський шершень сів на ніжне тіло...

Закам'яніла, мов дружина Лота,

не зрушить з місця, голосом ні слова...

Її вкриває мами шаль шовкова..

Здалося, знову мирне небо. Вдома.

Всміхнулась мама лагідно - прозора:

,,Борися, доню, смерть твоя далеко.

Ти зможеш все, з тобою перемога."

Й розсипалась мільярдами молекул.

Про перевтілення людини

і шлях до власної мети,

регресію, що час зупинить,

як долю власну віднайти,

розповідав сучасний гуру

в ютюб - для всіх, за просто так.

Не зчулась, як під звук заснула

і опинилася в лісах.

Не у Карпатах чи Поліссі,

де сосни, клени і дуби,

а папороті з листям вислим,

все неймовірної краси.

Між гілля давній ,,архиптерикс",

а ящери кричать в ярку,

І стегозавр бреде зелений,

мені так важко, та біжу.

Ліани ноги заплітають,

метелики з крилом в мій зріст,

тиранозавр із того краю,

здається, зараз мене з'їсть.

Фух, з лісу вибігла, присіла,

перевести хоч трохи дух,

а піді мною камінь сірий

підстрибнув та побіг на луг.

Щось видно супер регресолог

зробив із часом перекіс,

мене, Людину з сьогодення

у час безлюдний переніс.

Та ба, я листя розгортаю

і бачу - люди, дивина!

Сидять сусіди на деревах,

ті, що в нірвані є щодня.

Мені так стало раптом смішно,

І страх кудись із серця зник.

Прокинулася, поруч кішка, а за стіною знову крик.

Колеса застогнали... Із потягом завмерло серце.

Не розумів, чого вдивлявся у вікно.

Кого побачити хотів найперше?

А обійняти всіх він мріяв вже давно...

Ніхто ж терпляче не чекає на пероні,

назустріч не біжить з любов'ю на устах...

Не знає, де у місті ріднім ночуватиме сьогодні,

Зруйноване життя... У скронях знову чути автомат.

На полі бою йшов в найнебезпечніші атаки:

втрачати нічого, забрала все війна,

коли влетів снаряд російський в хату,

Там сни пекельні додивлялася сім'я.

Його маєтки - ранець за плечима,

Медаль ,,За Мужність", рана вічна у душі...

І подихом вокзал в обійми взяв Героя-сина,

а небо сліз не стримало своїх.

На чорному листку нічного неба

Історію писали блискавиці,

Всі літери від альфи до омеги

Вогнем палали, стрілами неслися.

Хто прочитати вмів ці диво-знаки,

Де адресат гучних громів писання?

Летіли звістки жовтими листками,

розкидані вітрами, як востаннє.

А ти шукав одне важливе слово

В тих символах, написаних грозою,

Щось особливе, сильне, вийняткове,

Щоб струмом било, не чіпаючи святого.

Чи задрімав під звуки громовиці,

Чи дивна тінь упала на фіранку,

В поезії обіймах опинився,

Шепнула слово й зникла між ниток дощу-серпанку.

Не повернути час, коли були разом,

І дихали тоді в одному ритмі,

Ми розійшлись самі собі на зло,

Щоб не програти у щоденній битві.

Ми думали, що буде, як завжди:

перекипить, стежини знов зійдуться,

Але дорогу інші перейшли,

Пообіцявши нам благоролуччя.

Життя пливло рікою каяття,

Не має влади час над почуттями,

І серце знов пришвидшує биття,

Коли фантоми-поцілунки поміж нами.

,,Кримʼʼ - захисна споруда? Чи пагорб?

Може рів...

Багато версій різних про назву ти зберіг.

Із сьомого століття ще допотопних ер,

Про суть життя тут мислять,

як, зрештою, й тепер.

Цілющий вітер з моря обличчя обвівав

і тавр, і кіммерійців, гот, гун, сармат, татар.

Засипано пісками багато різних царств,

І точно не расєйські Пантікапей, Харакс,

Князь київський хрестився,

це бачив Херсонес,

І Борисфен світився від зоряних небес.

Як лабіринт печерний, історія твоя,

Стежин людьми протоптано у горах, де краса.

Де море гладить скелі, дельфіни і лиман,

Та полігон військовий зробив расєйський хан.

Як хочеш перекручуй, бреши, кричи здаля,

Та Крим - то Україна, бо це одна земля.

Від пут звільниться море,

Давно уже пора,

І крила знов розправить півострова душа.

Біла заздрість, страшна, чи ні?

Із якого насіння росте?

Де береться вона у .душі,

Щиро вірим, не зла, проте ...

Біла заздрість - блискуча ртуть,

Замість крові у венах тече,

Гріють тіло бажання - є рух,

У шпарині стає бичем.

Дивний стан, як метал рідкий,

Це ж не чорна - старий мотив Срібні кульки біжать по землі...

Сам безпечний, а випари - ні.

Вам не комфортно, вам болить....

І в нас болить не менше,

Бо, знаєте, все має свої межі.

Йдеш вулицями, як ви кажете,

бандерівського міста,

Довкола ріже вухо лиш російська...

У слухавку кричить поважна пані:

,,Опять папалі! А здєсь єщьо ні разу не бросалі!"

А орки далі відригають сатанинські мантри...

Ніхто не знає, що чекати завтра,

бо на екрані звично

,,там родіна , гдє єсть рускоязичний''

А з кожним днем могил. все більше,

У всіх кутках країни ракетами періще..

Вона, як вогонь, а він - це вода.

Вона поспішала, горіла, палала,

Він руку тримав десь на рівні чола,

Плече підставляв, коли рух був невдалий.

Нестерпно було їй стояти на місці,

Чекати на тих, хто поволі ходив,

Він квітами ніжними круглорічно

гасив полумяні її сліди.

Щалений вітрисько влетів до кімнати,

і шторм несподіваний все затопив.

Чи ж варто кудись у житті поспішати,

Коли старт подібний, а фініш один.

Ластівки, лебідоньки, журавки,

крила обпалила вам війна,

Гнізда  двоголові зруйнували,

Під ногами  попелом  земля.

Серце біль обплів колючим гіллям,

Сліз нема, є ненависть  і гнів

Ваших пташенят  кров маковіє,

Душу відібрати хоче змій.

Небо барвінкове все привітне,

Нині сіє смерть під звук сирен,

Пір'ячко  посивіло у квітні,

Весно, коли радість  принесеш?

Журавлі та лебеді на варті,

Із орлом-мутантом у бою,

Відсіч вбивці гідну змогли дати,

Мужньо захищаючи  Сім'ю.

КАЛИНА

,,Стояла собі хатка - дірявий чобіток,

А в нім жила бабуся, що мала сто діток…»

Наталя Забіла

Здається, ніби, вчора, було ж це так давно,

Я доням гарну казку читала перед сном.

Забулися малюнки, віршовані рядки,

Та в спогади солодкі йшла в гості залюбки.

А знаєте, що сталось з бабусею й дітьми,

Як ми відклали книжку не на ніч, на роки?

Зима - снігами біла, весна - духмяний цвіт,

Там осінь знов за літом - десь ділись двадцять літ.

А діти у бабусі, як і мої, зросли,

в життя чудові мандри їх повели стежки.

І кожен у бабусі брав те, що взяти зміг:

Частинку її серця - любові оберіг.

Роздала до шматочка, провела за поріг,

Дітей благословила, щоб шлях легкий проліг.

Хустину білу взяла і, спершись до воріт,

Усіх з доріг чекала, щоденно з року в рік.

Мов іній, вкрив їй коси, коли ж прийшла весна,

Калина при дорозі у травні зацвіла.

В людей усмІшка тепла, в’їжджаючи в село,

Здалека - сива жінка, то ж кущ, як молоко.

Віночки білосніжні, як зірочки, листки,

а діти повертаючись, серденька принесли.

Калину обійняли, сльозинки, наче дощ,

Дитинство пригадали і як варили борщ.

Серця гарячі клали на квіточки дрібні,

Багряними ставали з них грона наливні.

Гірчать, немов розлука, калинові плоди,

Але ж які цілющі! Сердечко в них знайди.

МРІЯ ГОНЧАРА

Уяви море тепле, хвилями лоскоче,

історії шепоче, лиш розплющу очі.

Чи правда, може, ні, а хто це знає точно?

Одну з них розповім сьогодні вам охоче.

Гончар давно ростив у серці мрію дивну:

Створити щось таке, як Бог колись Людину.

Щоб ця земна краса усіх зачарувала,

зустрінуться тоді йому любов і слава.

Земля з глибин гірських дістала білу глину,

Джерел холодних - воду, а небо - краплю синю.

В долоні взяв, змішав, затанцювало коло,

Тремтіли струни сонця в хмарах загадково.

Тоненька, аж прозора, в майстра порцеляна,

народжується квітка - гарна і незнана.

На світ крізь неї глянув, так йому здалося,

звучить поблизу десь ангельське мед-голосся.

Таку ніхто не бачив, диво, наче з раю,

Бджоли почувся гул, нектар, пилок збирає.

Торкнулася крилом із фарфору пелюстки…

Зосталися від квітки й серця тільки друзки.

І розпач огорнув, від горя впав між трави

Та стало враз обличчя втішено - ласкаве.

Малі дзвіночки милі, дуже делікатні,

Наповнили повітря з неба ароматом.

Чи там завжди росли, гончар їх не помітив?

Шматочки порцеляни стали білим цвітом?

Кивають поміж листя щиро та привітно,

Зцілили серце вмить конвалії тендітні.

Забилось, ожило…Росу-сльозинку витер,

а мрії передзвін поніс на крилах вітер.

РІЗДВЯНЕ ДИВО

Дзвеніли в небі зорі, ледве чутно, ніжно,

це місяць цокав ріжками об їх кришталь,

Стрімкою променистою доріжкою

На землю Янгол в ніч Різдвяну поспішав.

Він до людей в долонях ніс з небес новину,

Як і давно колись до бідних пастирів,

Щоб привітали Матір і Святу Дитину,

І знову стоголосо зазвучав різдвяний спів.

Ступив на сонну землю, темно всюди й тихо,

не блимають у вікнах вогники ясні.

Невже поснули? Чи панує, може, лихо?

Хтось ніби схлипує серед дворів пустих?

У шубці за ялинкою, немов зайчатко,

Холодні руки і не страх, а синій сум в очах,

Дівчатко кучеряве кріпить паперову хатку,

Перлинки-сльози замерзають на гілках.

Ангелику, ти знав, що я тебе чекаю!

Дивись, яка красуня! Завтра ж бо Різдво!

Бабуся каже, що ця ніч велику силу має,

Бо до людей, хто щиро вірить, з неба сходить Бог.

Прошу, щоб мама повернулася з лікарні,

І усміхнувся тато, скасували карантин,

Так хочу вже у школу, друзів маю гарних,

І разом їхати в село, дідусь там сам один.

Благаю, зупини невтомний регіт воєн,

хай віруси в коронах зникнуть геть усі.

Вертеп у гості йде з дзвінкою колядою,

Земля неначе в пір’ячко загорнеться в сніги...

Прокинься, доню, люба, снилось що погане?

Ти плакала, молилася сьогодні уві сні...

Поглянь, як хтось ялиночку прикрасив між дворами!

Вставай, поможем татові повідгортати сніг...

Співали в небі янголи, раділи, що Різдво,

В снігах калина рум'яніла коло хати,

а над землею линуло: ,,Христос рождається! Славім Його!'

Бажаю всім щасливо святкувати)!

Весна сьогодні пахне війною...

Не цвітом, свіжістю, чистотою,

як завжди, було в часи ідеальні,

А діток сльозами, які в підвалі,

Де сирістю тхне, цвіллю та брудом,

шепочуть: ,, Мамо, я жити буду?"'

А ще віддає німим страхом зблідлим,

І зрадою із ароматом срібла,

Жертовною мужністю духмяніє,

І душить димом чиєїсь мрії.

Любов'ю без меж, такою ж ненавистю,

Їдкою розлукою, зустрічі радістю.

І розпач, і втома, і кров на ранах

у шлейфі запаху смерті. Металом,

вогнем, землею із дна воронки,

Не любистком пахне від похоронки...

Весна, ти ж маєш для нашого краю

Духи ПЕРЕМОГИ, розлий їх, благаю!