Олександра Мрійна

***

Дивись – ламає вітер то́нкі стебла,

Зрива пелю́стки, носить, мов сміття...

Ти знай: я вдень не думаю про тебе,

Будую сходи у нове життя...

Вночі ж сушу річок бурхливих води,

Стежки омани сію бур'яном...

Пустим таким цей сад не був ще зроду...

...а квітка між колючок — шпигуном...

Дивись – ламає вітер то́нкі стебла,

...але ж коріння є на глибині́,

Несу в собі уламки снів про тебе,

Допоки серце б'ється у мені.

Засівали владні зорі зерна доль.

Навмання, чи, може, все-таки, навмисно

Кожній долі обирали власну роль:

Тій – шторми морські, а іншій – спокій прісний...

Визначали міру щастя і журби,

Міру радості ділили, й міру болю.

І для кожного з покликанням земним

Обирали і кайдани, й шлях до волі.

Озирнулись кудись зорі лиш на мить,

Бо одна зернина дивно якось впала –

Хоч і квітне – не сміється, лиш болить,

Й на землі від неї користі немає...

– Тож навіщо ми засіяли її? –

Шепотілись тихо зорі між собою.

– Може, варто, її корінь отруїть?

– Ні! Водою затопити дощовою!

Сперечались зорі довго –

цілу ніч,

Аж під ранок голос Бога галас зрушив:

– Не згасити вічне полум'я від свіч,

Як воно любов'ю й сяйвом бути мусить!

– Та ж вона самотня, дика та любов!

Нащо квітне, як не здатна інших гріти?

Як хто бачить – то холоне в жилах кров,

Бо ховає свою ласку та від світу!

Зорі марно намагались зрозуміть,

Бог до них ні слова більше не промовив...

А та доля була створена любить

Й берегти любов свою єдину в слові

Я крізь потáєну ажурність твого слова

Шукала ключ до загадок душі...

І зачарована рядками тої мови

Зронила серце в вірші-вітражі...

Тоді здалось мені, що серцю то лиш сниться

І щойно зможе межі віднайти –

За мить вже випливе з найглибшої криниці,

Й на твердь землі захоче знов зійти...

А серце в тóбі заблукало ненароком,

І не схотіло твердь шукать земну...

Хоч гороскопи, мов нещадні лжепророки

Ще прагли правду видать за брехню...

Я опеклась вогнем твоїм, та не зітліла...

Навчивсь метелик грітись звіддаля –

Щоб не згоріли в полум'ї вразливі крила

Крізь вітражі торкається тепла...

Вже стерлись мрій сліди, розтанули надії,

І серце наче й межі віднайшло,

Але ніщо його у світі так не гріє,

Як дивне й нерозгадане тепло...

Ще крізь віки знайдуть стінопис мого серця,

І може розгадає в ньому хтось

Моє кохання, що луною там озветься

Й твоє ім'я, що в фарбах збереглось.

Вона покохала його понад міру,

Іскрились при зустрічі скельця очей...

Та тільки вона їх підняти не сміла,

Коли він торкнувся рукою плечей...

Він вíрші писав... Та усе не для неї...

Вдивлявся у Небо й шукав собі шлях...

У тиші квартири пустої своєї

До Бога звертався в думках і словах...

Він не обіцяв їй нічого даремно,

Кохання не згадував в жодній з розмов...

Вона ж лиш за нього молилася ревно,

Та вірші писала про свóю любов...

Він наче байдужим до неї лишався

І навіть увечері їй не дзвонив...

Та в скрутну хвилину її не цурався,

Ні часу, ні сил він тоді не жалів...

Вона покохала його понад міру.

Він ніби ж до неї не мав почуттів...

Зв'язала їх міцно взаємна довіра,

Що була надійніш усіх укриттів.

Нема півмір у почуттях поета –

То дар чи доля? Благо чи біда?

Навіщо серцю надвисокі злети,

Якщо й від краплі болю вже ридá?

Чому поет не може просто бути –

Родитись, одружитись... Й в засвіти?

Приречений він серце своє чути,

І, болю в очі дивлячись, іти...

Чому не здатен душу засліпити,

А серце обернуть у кам'яне?

Не вміє зовсім виважено жити,

Й болить в нім кожне слово потайне...

О ні, поет не може промовчати!

І в цім його рятунок і біда...

Коли душа в нім хоче закричати –

Рядками стане, в римах зарида...

Така любов, то, кажуть, не любов,

Якщо не вимага собі відплати,

Говорять, як нема у ній умов –

Тоді нічого та любов не варта....

Ще радять: «Виважено лиш люби,

Й лише того, хто сам тебе обрав би»,

А я не вмію так – за щось любить,

Нелюбому не можу бути рада...

Моя любов – не дяка, не медаль,

Її не можна чимось заслужити,

Вона – одноосібний серця дар,

А вибір серця штучно не змінити.

***

Мені з безодні твóго океану

Не виплисти, на берег не зійти...

Хоч розум серцю вже писав догани,

Палив усі зізнання і листи...

У чашу замість чорної отрути

Мені налив Бог знову цю любов,

Хіба ж можливо так тебе забути,

Коли теплом проник у мóю кров?

Вже згаснув біль. А з ним – бажання втечі

Розтало, мов фортеця крижана,

І знов принишкла, зникла холоднеча,

Натомість – лиш любов полум'янá.

«Не шукати в словах зайвих значень,

Не губитись в потоці думок...

Ні обíцянок, ані пробачень,

Час на місце поставить все в строк» –

Розум серцю диктує накази.

Серця голос в пітьмі онімів.

Тільки схлипує він раз-по-разу,

Не знайшовши довкола надій...

Щось зимове заціпило крила.

Вітер змін не спішить на поріг.

Лише Той, Хто втішає безкрилих

Все ж пробитись крізь кригу ту зміг:

«Не шукай у словах зайвих значень,

Та й втрачати надію не смій!

Віру май, а довіру – тим паче,

Серцю Я обіцяв, отже – вір!»

Вручив мені ти цінний подарунок.

На згадку. Для натхнення. На віки.

Підписаний так швидко, від руки

І підпис схожий твій на візерунок...

Душі твоєї порухи найтонші,

Вир почуттів і глибину думок,

Й життєву мудрість поміж сторінок

Я відкриваю знов і знов, мов вперше...

Тут є відбитки радості і смутку,

Й щиросердечний з Богом діалог...

Душі твоєї загадка і щирість,

Одягнені в твердую палітурку.

Частинка тéбе в цьому подарунку.

Спасибі. Я назавжди збережу.

В мого міста кривавая рана,

Воно плаче гіркими слізьми...

У жалобу безмірну убране,

За всіма, хто поліг у пітьмі...

Мого міста кривавую рану

Ти, наш Боже, благаю, загой!

Хай над мороком сонце постане,

Біль утрати в серцях заспокой...

Коли ворог, безжальний, бездушний

Сіє смерть свою чорную скрізь,

Від зневіри врятуй наші душі,

Дай нам, Боже, утіхи від сліз...

Прийди, Боже, до нашого краю,

Порятуй, у біді не залиш...

Ти нас чуєш, напевно те знаю,

Й злу загинути Ти все ж звелиш.

В твоїх очах мій Всесвіт помістився.

Я вже не прагну віднайти межу,

Ані збагнуть чому постійно сниться

Твій погляд... Я лиш сни ті бережу.

Я вже не прагну воскресить надії,

Ілюзій марних знаю вже фінал...

Я просто душу твóїм сяйвом грію,

Що лиш твоє – я іншим не віддам.

Твій промінь світла ніжно-недосяжний –

Єдиний, що душі осяяв путь...

І не тому, що серед всіх найкращий,

А просто інші в серці не живуть.

Мов шаль, лягає ніч мені на плечі,

Згасає десь у сутінках зоря...

Безсилі тут і заколоти, й втечі,

Коли душа до крапельки твоя.

Тобі не скажуть ліхтарі про мене,

Вони поснули, втомлені й сумні...

Душа – штормів одвічна полонена,

Тобою марить знову уві сні...

Мовчить уже й понура темінь ночі,

І шляхом зоряним лиш сум веде...

Любов сміється всім пророцтвам в очі:

То де ж обіцяна байдужість, де?

Тут відповідь не знайдуть навіть зорі,

Що не збагнуть любові таємниць...

Щось нерозгадане у серці, неозоре,

Тієї сили ти і справді бережись...

Вона ж бо здатна й гори зруйнувати,

Й прокласти шлях посеред темноти,

За розум вища здатність є – кохати,

Й нема в моїй любові простоти...

Я – крадійка миттєвостей щастя...

Мені б мить, нерозгадану мить,

Щоби погляд твій в світу украсти,

В тій миттєвості сум розчинить...

Я – крадійка миттєвостей щастя...

Мені б мить, заборонену мить,

Щоб без остраху в очі упасти,

В тій безодні себе загубить...

Я – крадійка миттєвостей щастя...

Ти пробач мені мрій цих жагу,

Може, зрештою серцю все ж вдасться

Приховати кохання вагу?

Я – крадійка миттєвостей щастя.

Ні, не зможу я все ж приховать,

Хоч би й прагнула того з завзяттям,

Що не можу тебе не кохать...

І знову ніч розворушила в серці

Цей тихий сум, гучніший за грозу...

І звідки у душі моїй береться

Ця ніжність чиста, скраплена в сльозу?

І стримане стає ураз нестримним,

Шукає вихід крізь віршів рядки...

Душа малює на папері рими,

Із щирості зриваючи замки...

Я говорю з тобою... Хоч без мови,

І без листів, без словесних розмов,

Лиш у думках... А римоване слово –

Єдиний спосіб висловить любов...

Я люблю Вас... І це аксіома.

Попри відстань, образи й роки.

Не дозволю крім Вас я нікому

Доторкнутись моєї руки.

Я люблю Вас. І це серця догма,

В ньому Ви залишились навік.

Так, як ніч любить день – невагомо,

Я милуюся знов на Ваш лик.

Я люблю Вас. Хоч це й ненавмисно,

Та не варто шукати причин,

Серце знає одну лише дійсність –

Ви для мене на світі один.

Буває, серцю тісно в тишинí,

Нестримна буря в ньому оживає,

Тоді так легко пишеться мені,

І кожне слово з серця виринає...

Там радість, смуток, мрії і печаль

Знаходять собі прихисток у слові

Душа знімає із очей вуаль,

Відверто зізнаваючись в любові...

Зникає в віршах сотня заборон,

І розчиняються страхи і скутість,

Душа тут вільна, тут утрачено кордон,

Знаходить тут притулок справжня сутність.

Хотіла б бути я для тебе морем,

Тоді би хвилями віднесла вдалечінь

Увесь твій біль, гіркий і неозорий,

І розчинила б його вод солоних синь...

Пробач мої нестримні поривання...

Моїх вод хвилі не порушать цей кордон,

Якщо нема потреби в цім коханні,

Твойого серця воля – мій закон.

Лиш знай – я буду зовсім недалеко.

Залишусь тінню поміж твоїх промінців...

Хоч часом серце стримати нелегко,

Йому дозволю лиш на відстані цвісти...

Моя душа не знає напівтону,

За покликом серця невпинно біжить...

Як мріє – то вже вільно, без кордонів!

Як любить – то без краю, без межі...

Я збираю натхненно хвилини,

Що могла би довірити снам...

І миттєвості ці по краплині

Я у владу до серця віддам –

Хай таємно знов марить тобою,

І твій лик, мов скрижаль, береже.

Хай у снах лиш відверто говорить

Все, що вимовить хоче... Невже

Вже спливає час снів невблаганно?!

І лишилась коротка лиш мить...

Що ж... Скажу я тобі, мов востаннє:

Моє серце тобою лиш снить...

А може... Й справді треба утекти?

Туди, куди твій промінь не сягає,

Де тоскно від німої простоти,

Зате... Чаклунства марного немає.

Там лиш красива пісня про любов

Про тебе мені знову нагадає...

Та ти далеко будеш... Хоч і кров

У моїх венах зрадницьки заграє.

Залишся сном. Прекрасним і сумним.

Нехай ніхто про цю любов не знає.

Заплаче небо дощиком рясним,

І я про тебе знов вночі згадаю...

Мелодії тихої ширяться ноти.

Звучать ледве чутно, як голос душі...

До серця невидимий музики дотик,

Та серце уже на останній межі...

«Невже я кохаю?» – у серця спитаю,

А серце у відповідь лине увись...

І страшно мені, бо я вперше літаю,

Думки всі далеко кудись понеслись…

Я знаю: цих клавіш чарівне звучання

Присвячуєте Ви звичайно ж не мені...

Одне лиш взаємно між нами – мовчання...

Та байдуже серцю – воно у вогні...

Тому і ховаю від Вас я свій погляд,

Що він не уміє ховать таємницю...

Про те, що так мрію я буть з Вами поряд,

Й Ваш образ постійно мені тепер сниться...

/2021/