Самван

ми приречені мріяти

вічно про речі, нікому

з нас двох не властиві,

ховати пестливі підсенси

у мстиві вербальні образи

й лазівки у клятви завжди

бути разом, хворіти минулим

і сказом, несказаним словом

і зайвою крапкою в реченні.

двоє — приречені на

спілкування пробілами

через екран телефону

та білими плямами на

замальованім чорним

чорнилом папері, на

мляві візити й розмови

крізь двері, на плани на

спільне життя і на втечі.

ми двоє приречені

букви тягнути в

порожніх листах,

залишатися слиною

на пересохлих вустах,

швидкоплинною

миттю розмазатись

між незупинною

хіттю в період застою,

тобою, здоровою,

і понівеченим мною.

Я би вже давно звисав з кількох згорілих люстр,

Й небеса в блакитний колір би обличчя фарбували,

Й я б найзліші плани долі розбивав... В пам'яті провали

У шеренгу шикувались: я, найслабший із солдатів,

Відчаю набравшись, перший зазирнув у дуло.

Вихор паперових клаптів здуло в напрям школи,

Й я стрибав із зошитів в щоденник: ось він —

Молодий письменник, що собою так ніколи і не став.

Я грав із небом в хованки: мій янгол рахував до ста

Вершин нескорених в записці — я шукав в колисці,

Списаних чернетках і шкільних конспектах власне «я»;

Як бачила мене моя сім'я; і що мені писати у записці.

Блідолиці вампіри,

Стурбовані кольором власної шкіри,

Не зможуть замазати кремом

Поверхню планети. Коли ми помремо,

Безсмертні поети

Так само писатимуть смерті сонети,

Тому що в карету сідатиме кожен окремо,

А в Ноїв ковчег — всі разом.

Коли ми помремо,

У нас під низом блідолиці поети

Так само шукатимуть в сяйві комети

Щось більше за хмарку космічного пилу,

В той час, як величні зірки небосхилу

У їхніх рукописах гаснуть удень...

Так само, як пари просторих кишень

Вистачає, щоб в них зберігати косметику,

Космос розчинить безсмертну поетику,

Сонце палитиме матову шкіру,

А нас по кишенях зберуть чорні діри.

Цигарка на двох, непрямий поцілунок;

Ти палиш легені — я спалюю шлунок,

Калорії, шкіру й мости...

Нам разом з тобою так довго рости —

Спинись на заправці й купи запальничку.

Тебе добивають некинуті звички,

Але ти й без них коли-небудь помреш.

Немає різниці, чим красити беж, —

Засосами чи цигарками, —

Якщо моє тіло сіріє з роками

Й душа також губить усю свою фарбу.

Мета існування — це пошуки скарбу,

Та раптом я в пошуках цих загублюсь,

Пригорнути хотілось би душу чиюсь

І надпити із неї чорнил.

Імовірно, ми швидше обернемось в пил, —

Радше в попіл з якоїсь з твоїх цигарок, —

Аніж впишемо власне ім'я між зірок,

Та мені досить місця й у розсипі родимок

В тебе на спині. Здається, ми бродимо

Колами пекла — можливо, це цикл життя

Нас пускає по колу гріха й каяття,

Щоб ми вдвох в хороводі сплітались за пальці

Й мішались фарбованим попелом в гальці.

Вдихаю: ти пахнеш, як сливи,

Як мокрий асфальт після довгої зливи,

Як барви веселки, як фарби із хни,

Як перша цигарка у пачці. Вдихни:

Легені благають кидати палити

Калорії, шкіру й мости — та коли ти

Вдихаєш мене, я умить стаю легшим —

Я теж хочу в пачці твоїй бути першим.

Вони мали рацію. З сумкою вранці я рушив на станцію:

Залізні деталі гукали дедалі гучніш. Якнайдалі

Без верхнього одягу першим же потягом звідси тікати сильнішали потяги.

Гострі, як леза, скрипіли колеса; за склом пролітали смугасті берези,

Дрібненькі пуття і, неначе сміття, за вікном пролітало маленьке життя:

Дитячі малюнки, дорослі рахунки, наївні, незграбні, дурні подарунки,

Не вивчені ноти, таємні блокноти, одна підліткова подоба роботи,

Волошки-нарциси і стебла-абсциси, сади та ніколи не вирослі риси —

Гігантські плантації маніфестації... Всі мали рацію—

Рейки смугасті—

Залізні педалі втискаються далі в підлогу—

В гонитві за щастям—

О, милість Терези гостріша за лезо—

За склом пролітали

Смугасті

Зап'ястя.

Скажений пес зубами впився в вену,

І повний місяць морду вмив червлену:

Мені було дванадцять, псу — не полічити.

Під шаром шкіри оселився сказ.

І кров шипіла у вухах чимраз,

Як бачив жертву, повнею политу.

І я тікав, незгодний й чисторукий,

Шукав міста, де блага запоруки

Були дешевші за неписану мораль —

Вони втонули в місячному сяйві,

У вовчій слині, непотрібні й зайві,

Як Атлантида впала в абісаль.

За кручею — моря нових світів;

Тут срібна куля на межі життів,

І йод морський щипає ніздрі разом з сіллю.

Сталевий місяць знову ріже п'яти,

Собаки зводять в кут, щоб розіп'яти —

Я знов маленький хлопчик, спраглий від безсилля.

Вісь обертання

Вниз хилить рання

Вигнана з раю зоря

В кригою вкриті моря:

Кожному — власна замерзла калюжа,

Хто небокраї ранкові паплюжив.

Знаю, Венеро, ти сплутала сизі

Відтінки, й тепер ти по шию у кризі.

Глянь, як між душами, як між тілами

Шлях гостроносі кладуть криголами:

Гострі, як кут обертання планети,

Гострять об нього сталеві багнети.

Ці кораблі, перегризені вдвоє,

Якір чіпляють за дно, щоб прибоєм

З озера їх не виносило, адже людині

Рівних у ньому нема, крім гордині.

Лети, лети, моя пташино,

Рви крила у гіллях шипшини,

Гурчи гучніше за машини —

Бо жодна з них, як ти, не вміє.

Лети, лети, крилатий зміє,

Підкорюй дикі буревії,

Бо тільки сльози, кров і мрії

Людей підносять на вершину.

Багато не думай, коли я вручу тобі інший кінець повідця —

Мотузки, петлею на шиї огорнутой з іншого краю.

Боюсь, самотужки не зможу себе довести до кінця,

Тож смикни й пусти мене колами раю.

О Демоне, кинь мене точно на вході у лімбо...

О Янголе, вибач, що зважився зрадити знов!

О боже, без тебе лишився я грішним ніким би,

Й суккуби смоктали б вночі мою кров!

Святий ідеале, позбав мене світла твоїх кайданів!..

О Музо, найперше із кіл не завдасть тобі шкоди...

Мені буде мало усюди і завжди, окрім як на дні

Й якщо ти наважишся разом пірнути у води.

Йордан би мене врятував, якби ти мене в ньому втопила —

Та що сподіватись, якщо я не можу втонути в тобі?

Я грібся до шторму, щоб він мене хвилею вдарив об брила,

Та з дна всі шляхи як один голубі.

І я крізь блакить цю під щирістю ночі

Крізь щі́лину в шафі би міг подивитись на те,

Як ти всіх чистіших приймаєш на сповідь, і очі

Виделкою видерти, щоб не сліпило святе.

О, слина твоя має силу мене окропити,

Та в спину твою пентаграма вкарбована міццю зубів,

Щоб я й будь-хто інший гріхами двома оповитий

Проникнути в душу, Месіє, твою не зумів.

А у нас-от на вулиці Миру спокійно та мирно,

Й окрім особистих тривог я ніяких не знаю.

І хоч хто б руйнував хід речей правомірний,

Я звикнути встиг, що моя хата скраю.

Щастить мені жити далеко від фронту новин,

Щастить мати справу лише з особистим.

І шкода усіх, хоча тут і не маю провин,

Кому довелося покинути місто.

У нас скраю вулиці Миру уже десь три роки

Сім'я проживає із мати й дочки.

У неї на сайті, де йдуть дистанційні уроки,

Стоїть аватарка, на котрій свічки.

Мені її шкода, але я не знаю, яку допомогу

Я міг би надати комусь, хто її віддає;

Тому, хто щодня підробля волонтеркою попри знемогу,

Пройшовши крізь горе та ставши його носієм.

На вулиці Миру не звикли шукати війну,

У кожного скраю будинок і двір.

Тож поки лихий буревій у наш бік не війнув,

Порушу наш мир посиланням на збір.