Осінь приїхала потягом. Плащик, валіза...
Ніби така собі літня знудьгована пані.
Тільки угода і штамп на робочій візі
Кличуть рушати до міста без зволікання.
Осінь у нас не говорить ні з ким вже три роки,
Горне образу в мовчанку, як в домовину,
Бо доки не сповняться клятви місцевих пророків,
Буде й вона разом з ними в усьому винна.
Винна у тому, що швидко минуло літо,
Війна ж, навпаки, не минає, а множить рани,
В тому, що мерзнуть в холодних домівках діти,
І розгубившись у мирному місті, не сплять ветерани.
“Все їм не так! Все їм бабця з Європи погана, —
Скаржиться осінь і гордо ступає на сходи, —
Золота стільки везу на оздобу лісів і курганів,
Не бачать, невдячні, вертай їм липневу погоду!
Осінь виходить у сповнене галасом місто,
Сунуть отари машин, задихаються хмарами труби,
Змахом руки проганяє нахабу-таксиста,
Обходить уламки якісь і стискає зневажливо губи.
Пішки іде до готелю крізь сонячні парки і ринки,
Слухає, як продавці вихваляють заморські товари,
Безцеремонно обмацує хліб за духмяну скоринку,
Купує гранат у стрункої грузинки Тамари.
Ліфтом підніметься в номер, поставить валізу,
Гляне з балкона прискіпливо в далі за сивим Дніпром,
Сяде за столик і витягне з теки ескізи,
Зробить останні штрихи золоченим тоненьким пером.
Осінь не дівчинка — має спочити з дороги:
“Наступного року хай шлють їм якусь молоду
До грудня терпіти ракети й щоденні тривоги,
А я вже стара, моє місце під пледом в саду...”
Що ж ти робитимеш, осінь, з бездонною чашкою чаю?
Про що будуть снитись твої безкінечні сни?
Знаєш сама, як Старий на Дніпрі тебе вірно чекає,
Мріє у бесіді дружній позбутись на хвильку війни.
Христина
