Всі вірші

Найперше любити себе...

Промовчи...Ти ж образиш людину,

Підклади для удару ще другу щоку...

Випий до дна налитого чаю з полину,

Будь зручною, хай п'ють твою кров досхочу...

Пробач ...Кожен раз, знов та знов...

Хто ти така, щоб тримати образу?

Сховай десь далеко свою нелюбов,

І так буде...Щоразу, щоразу...

Не плач...Заховай ти сльозу за усмішку,

На одинці поплач, щоб ніхто осудити не смів.

Прийми в подарунок у свою адресу насмішку,

Та сховай її у життєвий архів.

Не мрій...Що про тебе подумають люди?

Спустися з небес, не літай поза хмар у думках.

І не дихай на повнії груди,

Тобі скажуть...Що мрії збуваються лиш у казках.

Скажи "так"...Хай порушать твої особисті кордони,

Навіть, якщо ти не в змозі, скажи...

"Ні" ж не вкладається у твої життєві канони,

Не собі, а лиш іншим служи...

Почекай...Хто тебе, люба, так у житті залякав?

Хто наказав у жертву принести тебе?

Ти ж не винна...Просто нас ніхто не навчав,

Що потрібно крім інших, найперше любити себе...

12.10.2025. Автор Кравець Тетяна

Усі навколо кажуть: «Живи далі!

Забудь про все, іди у майбуття...»

А як згасити тихі ці печалі,

Коли в тобі — усе моє життя?

Як я забуду очі ті бездонні,

Твою красу і погляд той п’янкий,

Твій ніжний подих, лагідні долоні

І дотик губ — солодкий і легкий?

Не можна серцю просто наказати,

Щоб пам’ять раптом стала нежива,

І змусити любов свою мовчати,

Коли тобою сповнена душа.

Бо це ж було кохання без обману —

Найвище диво, послане з небес.

Та я сприймав його як просто даність —

Мов найпростіше із усіх чудес.

І я гублюсь у сумнівах щомиті:

Чи можна кинути той чистий рай?

Коли для мене ти — єдина в світі,

То як сказати серцю: «Забувай»?

А може, й правда? Треба відпустити...

Розтиснути долоні й подолати щем,

Переболіти й тихо збайдужіти

І не шукати розради під дощем.

Сказати серцю: «Досить, зупинися!

Забудь той голос, ласку і тепло...

Іди вперед і більше не дивися

У те вікно, де все вже відцвіло».

Та чому ж тоді із подихом щомиті

Твоє ім’я пульсує у мені?

Ти скажи: ну як я маю відпустити,

Коли кохають тільки раз в житті?

у сутінках провладних колідорів

кипить робота і гуде -

за допомогою запорів

з проносом боротьба іде

а як зійде різдвяна зірка

то разом зі своїх осель

ми дуже-дуже-дуже стрімко

із кумом мчимо в буховель

як добре, що у вас горить

яскраве світло у кімнатах...

і в мене так буває мить,

чи дві на день, і то - багато.

як добре, що у вас тепло,

що кожен третій не тверезий,

а кожен другий вже - в гімно...

та поки я за вас померзну.

у вас тече з кранів вода

і вистачає урожаю...

і я, сухпай свій доїда,

добра вам всякого бажаю

вам мудрості в житті бракує,

тож я кажу вам по слогам:

усе, що вас вже не лікує,

закусювать не треба вам

Літній тихий вечір...

Зорями, мов перлами вкриті небеса.

Місяць із-за хмар надвечір

ніжно їх колише співом солов'я.

Літня тиха ніч...

При небесних свідках хтось люблю сказав.

Впав неначе камінь з пліч,

Ніби вічність ці слова чекав.

Літній тихий ранок...

П'янким поцілунком у росі скупав,

Огорнув коханням, мов вуаллю вранішній серпанок,

Двом серцям світанок щастя дарував.

1.04.2026. Автор Кравець Тетяна

Фото згенерував ШІ

Сиджу і згадую тебе,

А за вікном усе цвіте.

Та цвіт той не в моїй душі —

У ній лиш сум. Чому ж? Скажи.

Пташки співають вдалині,

Я завжди чую їх пісні.

Та їхні ноти — не мені,

Вони співають лиш тобі.

І навіть вітер, що завжди гудів,

Твоє волосся розпускав щоденно,

Тепер без тебе теж осиротів

І б’ється в шибу тихо і смиренно.

І навіть місяць, що світив у небі,

Зблідів раптово й тихо згас,

Бо зрозумів: мені тепер без тебе

Весь світлий шлях обірвано ураз.

Буває, йду — і раптом серед міста

Знайомий аромат мені війне.

І памʼять оживає так барвисто,

Що біль терпкий у серці спалахне.

Щоночі знову снишся ти мені,

Приходиш тихо в сни мої безмовні.

А почуття, заховані на дні,

Стають щораз сильніші й невгамовні.

Проходить сон. Та попри все, між нами

Було, Я віру знов із попелу здійму.

Бо я люблю. І крізь глуху пітьму

Твоє ім’я горітиме зірками.

Буває так, шо не буває,

того, шо треба у цей час...

одразу смуток огортає -

невидимий, прозорий газ.

Бери тоді у руки ноги

і ну ж бо - бігти вздовж Дніпра.

Рух і нерівности дороги

розмиють смуток, як вода.

у кожного з нас різні ролі

та хто б не ніс яку дурню

немає іншої в нас долі

аніж перемогти русню

Моє життя - занедбані руїни.

Із друзків спогадів і попелу надій,

Плекаю я немов чарівні квіти,

Ті мрії, які квітнуть між руїн.

звертаюся з великою любов'ю

до ваших рук, бо я прохаю вас:

здійсніть мені продажу алкоголю

у заборонений для цього час

залитись ромом можу я по вуха, -

на другий день не буде каяття...

я так скажу і ти мене послухай:

без натюрмортів не було б життя!

життя - то шлях. і він довжезний.

але буває навпаки.

що я роблю, коли тверезий?

читаю. іноді - книжки.

навіть якщо з краю хата

і лише кущі

не буває забагато

котиків в душі

бідна хата чи багата

проза чи вірші

не буває забагато

котиків в душі

краще чи бува зверята

в спеку чи в дощі

не буває забагато

котиків в душі

новини, як ті домовини -

навіть, на Новий Рік сумні?

робіть же ж радісні новини

самі!

Він сказав: «Мені треба гуляти!»

Він сказав: «Мені треба піти!»

І пішов… далеченько від хати

І його не могли ми знайти.

Де він вештався – хто його знає,

Та прийшов, коли сонце сіда.

Кожен день він щодалі гуляє.

Бо йому все – як з гуся вода.

я — це набір того, що мені подобається?

те, в що вірю? те, в що не вірю? те, про що думаю? те, що роблю?

те, кого не люблю? те, що їм? і чого не їм?

хто я?

я та, ким люди хочуть, щоб я була,

і я хочу цього для них,

намагаюсь бути сталою, я лише організм, що

перетворився на захисний механізм.

і чому те, що мало мене захищати,

натомість безжалісно знищує?

я продовжую грати за зачиненими дверима.

знаю, вони можуть побачити,

але чи зможуть пробачити,

when the act finally comes to an end?

межі розмиті, зміщені,

знищені власними руками.

чи були руки моїми, якщо я була тією,

кого вони так хотіли бачити?

шукаю винних, наче це допоможе повернути мене,

доказів існування когось, кого ніколи не було.

думка про те, що я порожнеча — нестерпна і звільняюча,

я хтось і я ніхто

в мене є трохи часу, розповісти вам хто ви є...

але нема сенсу, - хто з вас зрозуміє мене?

вам це чути огидно,

ви не так бачите світ...

але

мені з хреста видно

далі ніж вам з орбіт.

вам кажуть: ви - сильні, тому що у вас вільний дух.

але ж ви не бачите, куди вас веде пастух.

вам це чути огидно,

ви не так бачите світ...

але

мені з хреста видно

далі ніж вам з орбіт.

і тоді, як останні ворота зачиняться, кожен з вас,

навіть, не здогадається, як він змарнував свій час.

вам це чути огидно -

ви не так бачите світ...

але, нажаль,

мені з хреста видно

далі ніж вам з орбіт.

Ложка меду не зіпсує діжку

Повну дьогтю, бруду і лайна…

В уряді переставляють ліжка –

Їм всім по*уй, що іде війна.

Нам життя виписує знов штрафи,

Бо ніхто не знає, де воно, -

Запрягайте, хлопці, батискафи –

Будемо шукати теє дно!

В уряді переставляють ліжка

І лагають знову спочивать.

А у нас своя маленька двіжка –

Нам ще треба дрончикі збирать.

І допоки всіх нас шляк не трафив,

Нам наше буття не все одно.

Запрягайте, хлопці, батискафи –

Будемо шукати теє дно!

В цьому місті геть немає

Ані вулиць, ані площ.

І в тумані щось ховає

Той, хто йде. А йде тут дощ.

Тліє обрій - не палає,

Як горить в багатті хвощ.

І ніколи тут немає

Світла сонця. Є лиш дощ.

Хай душа твоя не знає,

Як пече холодний борщ.

Кажуть, час завжди спливає…

Особливо де йде дощ.

в саду вишневим стоїть хата.

співають про хлопів дівки.

дірок у небі забагато -

крізь них ми бачимо зірки.

не плутайте "шпана" і "шляхта",

чипляясь за чужі грудки.

дірок у небі забагато -

крізь них ми бачимо зірки.

в календарі червона дата,

про неї множаться чутки...

дірок у небі забагато -

крізь них ми бачимо зірки.

коли ти підеш воювати,

дружині вишлють два рядки:

"дірок у грудях забагато

і витікають з них зірки".

Я так скучив… Вже повільно минуло два тижні,

Як ми ра́зом були, кожну мить, як останню жили́.

Та любити зако́ханим мало часу́, навіть Вічність!

І вже серце не пла́че – безпо́мічно в гру́дях кричить!..

Я так скучив… Але час невблага́нно повільний…

Не пришвидшує він нашу зустріч майбутню нову́.

Коли зможу весь день досхочу́ в твої очі дивитись,

Й дочека́тись, як вечір запа́лить яскраву зорю́!

Я так скучив… Та на́м ще співа́тиме море,

Ніжних хвиль поцілунки нас ждуть під промінням ясни́м!

Ці два тижні, рідне́нька, закі́нчяться вже дуже скоро!

«Я так скучила!..» - ти при зустрічі скажеш мені…

21-26.06.2013

Зазирніть у буктрейлер!

Я — горизонт, я — мрія, я — дилема,

Я — зірка в небі десь серед зірок.

Я — випадковість, я — сама система,

На крок я ближче й далі за півкрок.

Я — день, я — ніч, я — літні рясні роси,

Я — мить, я — плин столітньої пори.

Я — дар життя і страх, що скоро осінь,

Світанок я новітньої доби.

Я — джерело, я — море, океан я,

Я — ліс, і степ, і гори, і лани.

Я — птах, я — звір, природи існування,

Ди́ханням моїм сповнені вони.

Я — за́гадка, я - дім твій, я — свобода,

Я — вибір твій, надії істина проста.

В моїх обіймах — справжня насолода,

В них — спокій, радість, в них — твоя душа.

Куди мені далі йти?

Як знайти свою дорогу?

Проходячи кам'яний схил,

Який затьмарює негода.

Розділіть мене на шматки!

Я хочу бути всюди!

У майбутньому тому,

Та у своєму хобі.

Хожу, брожу по тому лісі,

Та все більше в глибині.

Нескінченні подумки,

Та вже є страхи!

Хочу жити як тепер!

Без всіляких ідей.

Тільки тепло та герої,

Зі звуками прибоїв.

Ненавиджу безсонні ночі,

Але які ж чудові літні ранки –

Такі безлюдні й тихі,

Сповнені надії і водночас туги.

Нелюдська холодна тиша

Такою теплою здається.

Безгоміння душу мою цілить,

Немов перший промінь ранньої зорі.

Тоді залишусь я одна в цілому світі.

І висота більше не лякатиме,

І тиша порушиться людьми,

І впаду у сон, як остання зірка,

Перед тим чудовий літнім ранком.

Коли я думаю про тебе,

То в серці — вир тепла,

Який ти з весняного дня

З собою принесла.

Коли я поруч із тобою,

В душі бринить струна!

Ти — суміш свіжості води

Та терпкості вина.

Коли торкаюся до тебе,

Спалахує вогонь,

Що в грудях серцю в такт пульсує

Від лагідних долонь!

Коли тебе цілую я,

З очей втікає мла,

Бо ти мене не відштовхнула!

Бо ти — відповіла...

16.04.2013

Зазирніть у буктрейлер!

Осінньої ночі, на місяця очі

Потрапив шматок чарівної землі,

Де бавились в лісі із вітром охоче

Дівчата щасливі та тілом нагі.

А ватра все дужче тіла ті жіночі

В пянкому танку разом з вітром веде

Волосся дівоче куйовдить й тріпоче,

Нестримних мов вихор їх пристрасть несе.

Дівчата красуні, стрічки у волоссі,

Регочуть й співають таємних пісень

По попела жару, проходяться босі

В очах їхніх полум'я видно ледь ледь.

Ті діви не просто чарівні красуні

Не просто запалюють звабний танок, -

То військо Сварога, що певної ночі

Із розуму зводить та з вірних стежок.

Залишся байдужим до їхнього кола,

Спокуса їх полум'ям серце пройме.

Примарна ілюзія лісу навколо,

Живих в потойбіччя зі світу зведе.

Якби могла я у горнятко

Зібрати пахощів букет,

Він був би надто різнобарвний

Як у романі той сюжет.

То був би запах хліба з печі,

Що щойно спікся у вогні,

То був би запах злив на вечір,

Що залишили слід на склі.

Були б то прянощі із поля,

Що спочиває після жнив,

І квітів, край доріг розлогих,

Як килим вітер їх стелив.

А ще то був би запах кави,

Що рано смачно бадьорить,

І тонкий аромат приправи, –

В борщі, що на плиті кипить.

Додала б я і подих лісу,

Що відчуваєш навесні,

І тонкий аромат від бризу,

Край моря, брижі на воді.

І цей строкатий мій букет,

Із несумісних ароматів,

Плекала б наче амулет,

Із надкоштовних діамантів.

Була колись наївне я дівчисько,

Спіднички, бантики і квіточки.

Сприймала я все серцю близько,

Неправди й правди тонкі ниточки.

Дерева ще тоді були великі,

Моря широкі, а поля без меж,

Дитячі посмішки були щасливі,

Щирішу радість більшу не знайдеш.

Ходили їсти ми шовковицю улітку,

Босоніж по високій тій траві,

А потім сині руки, ноги, личка

Змивали у калюжах, у дощі.

А ще козу я пасла біля двору,

Чи то вона мене у вишняку?!

Траву возила їй з колгоспу,

По «надтаємному» відомому шляху.

Бувало всяке, всяке не бувало.

Багато згасло в закутках думок.

В майбутнє завтра швидко прямувало

Моє минуле ніби той струмок.