Всі вірші

День 604 (20.10.23)

Встановлено новий потужний рекорд

Імперською недокраїною.

Нажаль, не останній військовий акорд

В війні, що іде з Україною.

За день будо вбито бандитів, ЗА ДЕНЬ -

Тисяча триста плюс орків.

Звільнили по-трохи Північ, Півде́нь,

Від вбивць - плазунів та пацьорків.

Не кожного дня втрачає москаль

За день цілий полк на всім фронті.

Орда на болотах велика, нажаль,

З'являються на горизонті.

В кремлі не шкодують «м'яса на фарш»

Ніколи і не́ шкодували.

Кривавий російський звичайний демарш:

«А ми вас попереджали!»

Тримають удар ЗСУ кожний раз,

Як ворог іде у атаку.

Своїх убивають усім напоказ,

Задовільнить «небораку»,

Сидить який со́бі у бункері десь,

Присуджує вирок планеті.

Нікчемний, цинічний та й ботексний весь...

Ще випруть його на багнеті.

Втомилися хлопці рекорди давать,

Встановлюють їх чи щоденно.

Життя нас навчили батьки цінувать,

Виконують це достеменно.

Нехай Вам Господь допоможе у цім,

Щоб Вас всіх родини зустріли,

Коли повернеться у власний дім,

Коханням де б Вас відігріли.

Мила моя незнайомко, я бачу тебе у пітьмі.

І лиш очей твоїх сяйво, веде мене в ній,

ніби сяйво зірок найтемнішої ночі,

що компасом вкаже мій шлях.

Ти залишишся світлом, що не помічає істот,

тих що тихо чекають на нас.

Ті монстри з тіней що з'являться скоро,

покажуть тобі всі наші страхи.

Й просити немає помочі в кого,

немає і згадки про захист чи сховок.

Бо янголи очі закривши,

не хочуть більше дивитись туди.

Де тонеш у темряві, світло віддавши,

ввібрала жахіть не з одного життя.

Та спить ще сонце десь за горизонтом,

як шкода що ти вже забула й сама.

Як дарувала тепло навкруги,

Як залишити не могла ти нікого,

Доброта твоя щира для люду сумного,

важливіша була і за хліб, і за воду.

Та сонце зійшло, зігрівши поляни.

Зігнало істот у темні кутки,

жахіть більш люду не бачить,

не бачить їм і наші страхи.

Забули про тебе, моя незнайомко.

Й не знаю тебе від тепер вже і я.

Чарівна душею, і з світлом очей,

такою в пам'яті ти збереглась.

Ти ходиш по світу й тіні ведеш,

що не залишають тебе ні на крок.

Не бачу я більше сяйва очей,

й не зігрітися більше світла теплом...

Вибухи чув уночі Миколаїв,

Два пролунало потужних, важких.

Місто це знало, а тому не спало,

Поки не пишуть у пресі про них.

З лівобережжя Херсон обстріляли,

Ще дістає до міста москаль.

Там ППО літаки розпізнали

Заздалегідь. Це важлива деталь.

Встигли людей попередити вчасно,

Вибір свідомий у кожного є.

Знали: літак із ракетами, ясно -

Ворог з повітря залюбки б'є.

У Кривим Розі також не спали,

Була ракетна загроза і там.

Вже кілька днів його не чіпали,

Отже не йметься злочинцям-катам.

Наші війська Дніпро форсували,

Та про деталі нічого нема.

Навіть, якщо тільки страху нагнали,

Це все бу́ло, вочевидь, недарма

Кроком за крок, не потрібно все знати,

Маємо вірити всі в ЗСУ,

Зможуть вони москаля подолати,

В нашій країні не бути ярму.

18.10.23

Помста чекати не змусила. Кремль

Знов Запоріжжя обрав за мішень.

Рішення прийнято геть з переляку

«Відповідь» за українську атаку.

Втратили стільки, що дух захопило,

Але «без паніки» - не пощастило.

Ніч була́ пеклом для Запоріжжя

Ворог б'є мирних без роздоріжжя.

Гучно тривога в місті лунала,

Всіх про ракети попереджала.

Влу́чили знов у будинок бандити,

Де мирно спали жі́нки та діти.

Двоє загиблих та троє пропало,

Та для кремля, звісно, це́ було мало.

Кілька поранених вже в небезпеці,

Поміч надали в медичній фортеці.

Призупинили рух для трамваїв,

Пункти Незламності часі не гають.

Вісім квартир зруйнували ракети,

Поряд одразу розбили намети.

Не шкодували ракети С-300,

Кинули кілька одразу на місто.

Ти, Запоріжжя духом тримайся,

І до життя скоріш повертайся.

Будеш, як в добрі часи, ти прекрасним,

Хай твоя віра ніколи не згасне.

Разом зустрінемо ми Перемогу,

Як відшукаєм до неї дорогу.

Пітьма,

з якою я колись товаришував.

Довгополий одяг

ідолопоклонників.

Зелений тролейбус

з оманливими колесами.

Усе згадкою попільною

від з-захмарного місяця бігом

поршневим

запорошеною сірим снігом

дорогою блиснуло.

Крейдяним пальцем пройшлася

стінами глухими тунелю,

засмальцьованим мотлохом волоцюг.

Слід на тій стіні

крейди безсонячної й млявої досі.

Де її ніздрі

запах зрізали сірчаний.

Дерева

знітились

від ядерного вибуху зіткнення,

люди

завмерли,

поля,

що згоріли полуденним полум’ям,

сколихнулися,

ввігнулися,

розшматувалися.

Калейдоскопу візерунок шибку розбив,

і кривавий місяць голови не полишив

мляво-білявої.

Он уже черв майже у шлунку,

он де ще одне негідне поселиться.

«Завваж!» – дерево серце із сокирою плутає

й кричить.

(останнім?)

Тої ночі я почув

перемовини геть інших пацюків, жахіття

інші сновиддями наснилися

пульсуючому мозку.

Та іскра всередині безкапілярної

маси породила переживання більші від

римської пожежі чи

останнього стукоту серця.

Великі схвильовані тролейбуси

мчали до мрій, що вже не здійсняться.

Там, озираючись та задкуючи, вони вставляли

свої роги

у величезні розетки та живилися тими

мертвими затхлими сподіванками, поки їх не

скорцюбило

від переповнення.

«Геть,

в дупу,

ми є моторами, які звільняють вас від надуманого

вами ж

раніше лайна.

Ми тролейбуси!

Очі долу, вклонитися, покидьки-маргінали», – волали ті,

червонорозполосані на боках, нелюдські механізми.

Лиш вітер гнав перекотиполе покинутими

трамвайними лініями.

Поржавілі стовпи,

розламані бетонні плити попід ногами,

недобудовані

червоної цегли споруди поруділи від розпуки

безкінечного неприйняття їх на небі.

Проте не тут

живляться ті нелюдські

схвильовані та агресивні від власної слабкості тролейбуси.

Ні, вони приїжджають до вас у ліжко

й батогом винюхують мрії, поки ви думаєте,

що спите.

То була пітьма.

Я бачив її так само, як наразі чую

твій

зашарілий подих. Вона пройшла

поважною ходою, і подумки кожний бажав її.

Лишити собі та мати

в кишені, щоби на ніч дітей лякати

тою пітьмою – от цяцька добра.

Бажаючи, лиш відгонять її.

І хто міг би здогадуватися, що

колись ми з нею

приятелювали.

Тоді дощ усе линув до єства пітьми,

цибулинним лушпинням

огортаючи священні яйця. Але не всі.

Частину з них –

ще до лушпиння –

до світу праотців повертали.

Он де дівчина з усмішкою, що б раніше

ніяковілою

називалася, а тепер уже кінчики губ

у тремтінні донизу опущені,

й усміх вустами подружки руйнується.

«Хряк» –

яйце в руці її жовтком змащує поміж ніг колежанки,

допоки ту не затрусить.

А шкаралупи охайно в схроні збережені.

До нового врожаю.

Хочеться вирвати разом із гландами легені

Щоб перестати дихати.

Зануритися глибоко в пітьму,

Щоб забути що таке світло.

Дати відчаю втопити себе, та вирвати свої крила.

Поринути у саморуйнування,

Щоб наново налаштувати струни в душі.

Відчути злість всередині себе,

Щоб торкнутися дна,

І виринути назад

На поверхню

У світ.

Навчитися наново дихати,

Відростити самій собі крила

І з жадністю жити надалі собі.

День 599 (15.10.23)

В шахах є термін доволі цікавий,

Цу́гцванг гравцю віщує біду.

Щоб не робив, все погіршує справу,

Не приведе ця гра до ладу.

Можна вважати, що цу́гцванг - поразка,

Той, хто потрапив у нього, програв.

Краще здаватись, печальна розв'язка,

Сильний гравець слабака покарав.

Нащо я зараз про цу́гцванг згадала?

Влада країни застрягла у нім.

Правда з Америки їх наздогнала,

Вдарила сильно зелених, як грім.

Наш президент отримав перелік

Вимог до влади та дії її.

Викликав цілу хвилю істерик,

Адже сказали: «В ОП шахраї».

Вимога - швидше реформи почати,

І Конституцію ніц не чіпать,

Щоби корупцію геть подолати,

Всіх нагорі́ вже час помінять.

Час вже пройшов, але рухів ніяких

З боку того, хто це мав би зробить.

Висновків, мабуть, шукає двояких,

Шкода найближче коло звільнить.

Банкова з цього хвилюється трохи,

Гроші в бюджет США нам не дасть.

Як не погодяться ті скоморохи,

Їхні бажання країні - не в масть.

В тім і цугцва́нг: що ти не зробиш,

Владу втрачаєш, як не крути.

Не захистиш та не огородиш,

Мають буть звільнені всюди кроти.

Ох, як не хочеться їх відпускати,

Владу загребли, як в царські часи.

До Конституції слушними стати,

Чути народу свого голоси.

Не уявляю невиконання,

Адже суспільство чекає на те.

В тім українське спільне бажання

Жити в добробуті, справді, просте.

На дні водойм завжди панує рівновага,

Захована під товщею бурхливих хвиль

Колосальним тиском світового океану

Супроти жадібній експансії ссавців.

Тут спочиває таємнича Атлантида,

Яка поринула у володіння Посейдона,

Коли пізнала каверзність земних сусідів

І світу досі показатись не готова.

Прадавній світ незмінно процвітає,

Насичений незнаних для науки видів

Фауни і флори, без явного використання,

Вільних від людського осуду й огиди.

Ці глибини фантастичні не пізнали жаху,

Що панує суходолом. Епідемії і війни

Обходять стороною цю колиску блага.

Може й нам не варто втручатися довіку?

Пульсує в ритмі серця життя

У грудях несвідомого поета,

Супутніх роздумів натхнення

Писати ці рядочки спонука.

Вчергове важко обирати наратив

З нестримного круговороту думки,

Багатогранного переплетіння духу,

Гартованого досвідом рясних років.

Писав Я про природу й різні почуття,

Про грізний відчай, боротьбу з собою,

Самотні мандри і різноманіття долі,

Пошуки балансу й рівноваги зачіпав.

Бурхливий розум спокій охопив,

Довгоочікуваний мир сумління,

Сповìльнилась річка часоплину;

Може щось мені порадите,

шановні читачі?

Нікополь ворог обстрілює часто,

Дрони кидає, щоби зруйнувать.

Хоче життя українців там вкрасти,

Долю знівечити чи поламать.

Не шкодував уночі́ і ракети,

Масштабувати збитки щоб там.

Знаєм, в кремлі щодо вбивства експерти,

Це, що найкраще вдається катам.

Влучила в школу ракета-убивця,

Четверо вбитих в завалах знайшли.

Для терориста це менш, ніж дрібниця,

Знищити націю зовсім прийшли.

Школу-гімназію геть зруйнували,

Сорок будинків пошкоджено теж,

Цілеспрямовано били, бо знали,

Буде Shahed-ів в додаток кортеж.

Знищили в місті ще кілька будівель,

Сонячна станція - також у прах.

Знайдуть прокляті власну погибель,

Вже відчувають втрати та страх.

Збили велику частину тих дронів,

Та не вдалося всю зграю дістать,

Бо терорист не має шаблонів,

Вчиться, як далі нас з вами вбивать.

Нікополь, маєш триматися друже,

Стійко хистити право життя.

Біль відчуваємо. Нам не байдуже!

Маєм загальне ми серцебиття.

Розмова заводиться зовсім раптово,

З перетину сигаретним димом особистих кордонів.

З перетину спітнілим поглядом чорного неба.

І запала пекельно-довга тиша.

Його голос стривожений осіннім снігом

І занепалим опівнічним криком

(посеред цілодобового кафетерію)

Промовляє до мене з материнською любов'ю

Промовляє з питанням: "Що сталось з тобою?",

А потім зникає між чорних ребер.

Потяг рушив приблизно о другій годині

Він каже: "Ти тут, ніби в другій родині"

І знову ж тупиться порожнє вікно,

Проїжджаємо чорний перон.

Ти, – каже, – зовсім не знаєш як тут в санаторії.

Як правила мають тут вигляд пародії,

частіше пласкої демагогії.,

Паралізованої жовчу суспільства.

Ти знаєш, – каже, – як світ з тонкої ілюзії,

Набрав силу у реальні інклюзії,

А потім спалах.

Холодна сталь дзвенить у жилах,

Вимальовуючись в стислий шарж.

І замовкає.

Не говорить до мене годину,

А потім очима дитини

Слідкує за моїми діями.

І відчуваю як дещо тисне у грудях,

Перетинається в тихі ілюзії.

А потім, як санаторійний дурень

Я кричу на весь потяг "О!".

Відчуття, що його існування жахливе,

А навіть дещо неможливе,

Паралізує у скронях дух.

А розум, як серце людини,

Натякає, що це тільки фантом.

Ну і сон. НУ І СОН!

Це ж все не правда, а я просто сплю.

Напевно я знову заснув у тривозі,

А це просто сон, розділений з подорожнім.

Мила я,мила я,

поки потрібна мені

поміч твоя, (твоя).

Не кажу, не кажу,

співаю слова,

поки можу, (можу).

Усміхай, усміхай

мені противно від тебе,

але нехай, (нехай~).

Вуха наповнює липовий мед,

солодким я починаю куплет.

Гірким закінчу, без дьогтю нікуди.

Тільки не плач, вода й так вже повсюди.

Сірий кардинал, піран'я цих ігр,

ти водомірка між плавців моїх.

Нема серця в грудях і сумління - ні.

Там пусто (розумієш?), рефлексую на мілині.

Почуттів своїх не відчуваю, о?

Маска обличчям стала (вже) давно.

Сміюся з тебе щоб не плакати гірко,

коли гукнеш мене "Лицемірка!"

Мила я,мила я,

поки потрібна мені

поміч твоя, (твоя).

Не кажу, не кажу,

співаю слова,

поки можу, (можу).

Усміхай, усміхай

мені противно від тебе,

але нехай, (нехай~).

День 594 (10.10.23)

На Півдні бандюги розгул влаштували,

Перлина хвилює уяву кремля.

Одеса не спала: Shahed-и не дали,

В угоду цинічного геть короля.

Чотири десятки над містом кружляли,

А збили лише їх там двадцять і сім.

Достатньо зусиль до Одеси приклали,

Зерно їх цікавило передусім.

Хвилює проклятих логістика наша,

Не все зруйнували в південних портах.

Фуражним зерном годується раша,

А на десерт ковтає свій страх.

Херсон, Миколаїв атакували,

Та більшість їх зграї в Перлину летить.

Всі майже в опівніч туди «завітали»,

Вже вкотре Одеса зовсім не спить.

Обрали Shahed-и сто тридцять шості,

Що більшими є за «молодших братів».

З таким «подарунком» РФ ходить в гості,

Болото московське із інших світів.

В новинах про наслідки зовсім нічого,

Боюсь уявити ті наслідки я.

У хворих бандитів немає святого,

Тому не потрібна така нам «рідня».

Ти пам'ятаєш? Я згадала

Як весело колись було.

Емоцій хвилю підіймало

Тихе "Привіт" або "Ало"...

Ти знаєш? Правди не казала,

Ховала все в собі завжди...

Так пристрастно колись кохала,

Та все ж промовчала "Зажди..."

Про це ніколи ти не взнаєш,

А я повернусь ще колись

До сумних мрій, що не здійснились,

Все знов згадаю... ще колись.

09.10.23

Війна годує певні верства,

Тож «бізнесменів» розвелось.

Чи то душа у них геть черства,

Чи то цинізму додалось.

В любому випадку істоти

Сколочують свій капітал.

Перевзуваються в польоті,

Піднятися на п'єдестал.

Звичайно, головні потуги

У тих, хто близько до керма.

Хто називає себе «слуги» -

Не служать я́кі задарма.

Закрили статки від народу,

Щоб зайвий раз цим не світить

Та приховать свою породу,

Без перешкод могли б мутить.

На чому бізнес роблять вдало

То не секретом є для нас.

На закупівлях геть зухвало

Не забувають про запас.

Голосуванням заробити

Встигають вельми поміж справ.

Так, хочуть краще вони жити.

Війна. Тому не до забав.

Різновид бізнесу як зрада,

Коли за гроші продають

До чого має доступ влада,

Врожай збирають, гроші жнуть.

Чого я про бізнес мовлю?

Цинічним може бізнес буть.

Будуючи країни долю,

Про власне треба позабуть.

Закрути мене.

Закрути мене, ніби я останній.

Ніби я став тим єдиним,

Хто пройняв цей світ наскрізь,

А потім спинись.

Твої сльози грозою висохли на щоках

і більше не опишу про сльози нічого,

Бо важко дивитись як страх

Малює на мені спогад.

Я твоїм сонцем так і не став,

Я твоїм сонцем так і не стану.

Теплими ґанками шириться холод...

І тільки лучі намалюють провалля,..

Тільки задуха і змусить кричать.

Ми не самі, де лягає пізнання

І гнуться тополі, аби відчувать,

Як дихає солодом тиха забава...

Ми не останні у цьому депо.

І знов опускається тепла октава,

Аби увінчати належне тавро...

Ми не одягнені в цілісну тишу,

Ми не омиті мотивом очей.

Усе загорілось і зникло у нішу,

А світ залиши́всь і пірнув у людей.

Віддано час і зруйновано плинне...

Стане зорею останнє перо,

Якщо тільки подих не зі́рве незмінне,

Якщо тільки пил не зітре́, що було...

29.09.2023

Щоденний терор агресивний москаль

Проводить у нас в Україні.

І кожного дня він вбиває, нажаль,

Щоб панувать на чужині.

Сьогодні вночі був жахливий удар,

По Харкову били ракети.

Не може утриматись їх государ,

Кричить щось стосовно вендети.

Цинізм тої «помсти» пробив, мабуть, дно,

Напали, щоденно вбивають.

Нічого людського у ка́тів давно

Немає. І всі про це знають.

Катують військових, що взяли в полон,

Катують і мирних в домівках.

Туди, де приходить - армагедон,

Бо криза в імперських верхівках.

Будинок у Харкові вщент рознесли,

В завалах людей ще шукають.

Вже двадцять дорослих, хлопчину спасли,

Поранених швидко «латають».

Навколо будинки всто́ять змогли

Та втратили вікна і двері.

Від щирого серця «допомогли»:

«Зруйновано» - «гарний» критерій.

Планує Європа допомогти,

Нам дать ППО додатково.

Та маю усіх застерегти:

Захищені будем частково.

Тримаємось разом, бігом в укриття,

Коли ми почули тривогу.

Немає цінніше за наше життя,

Щоб разом зустріть Перемогу.

Не знаю для чого, не знаю чому, – 

Та це життя на планеті так схоже

На табір ГУЛАГ, на довічну тюрму,

І воля – лише через смертнеє ложе!

І погляд приречено дивиться в даль,

У тих, хто уже не зітхає «О, Боже!»

Й підошви не зрівнює сотень сандаль,

І втома тримати себе на сторожі.

Аби не спіткнутись, не збитись з шляху

У пошуках дхарми, чи кулі в чолі.

Не тямляться сплячі в ілюзіях сну –

Сансарі згодовують душі слабкі.

Лиш там, за межею, є ніби свобода,

Торкнутися хочеться й інших світів,

Та правила гри у яйці ляльковода –

Лаштуйся! Хто звідки уже прилетів.

Сліди замітає теорія змови,

А правда, як водиться: тихо тече...

На вістрі страху повисли «зразкові»,

Підставили паніці власне плече.

Чим далі в прогрес – тим менше свободи.

І хаос волає крізь простір і варп.

Кров ллється руками страшної жадоби.

В кайдани заковує пан ескулап.

Цунамі емоцій, хвилі міграцій…

Шквал. І війни за мир ціною життя.

Цінності гинуть на тлі деформацій –

Незмінна одна лиш – плита іменна.

Далі – до Ями, на вихід з планети.

Переділ стражденних – на милість світам

Зовсім не вихід у тому, щоб вмерти,

Адже перевтілення мають свій штам.

Кремль заспокоїтись врешті не може,

Харків відмовив зустріть як гостей,

Дивна реакція, навіть, ворожа,

Не розуміють орди цінносте́й.

Харків не здався як сто років тому,

Він відбиватись почав в перший ж день.

Довго чекали на харківську втому

Та не злякали ні смерть, ні злидень.

Певну мету досягли московити -

Фобія на́ все російське вже є.

Впевнені виживших будуть судити,

Тих кого там ЗСУ не доб'є.

Наступ звільнив регіон біля міста

Та до кордону рукою подать,

Тож «допомога» кремля урочиста:

Кожного дня - бомбувать, руйнувать.

В ніч на сьогодні скинули бомбу,

Авіабомбу на Борову́.

Тільки на це й вистачає апломбу,

Що довело їх роль світову.

Це терористи, убивці та кати,

Ґвалтівники, мародери, орда,

Їх до людей табу підпускати,

Там де москаль, за́вжди була біда.

Близько опівночі вони скерували

Бомбу оту на дитячий садок.

Поряд будинки вщент зруйнували -

Це не останній ганебний мазок.

Важко усім та повинні триматись,

Важче бійцям, хто стоїть на «нулі».

Ворог не хоче програти, здаватись,

Знищені будуть на нашій землі.

Сьогодні Харків та Херсон

Від ворога страждали,

Розбита ніч, розірван сон:

Shahed-и зустрічали.

Не захистили небо там

Славетні Patriot-и.

Вдалось влучити все ж катам,

Радіють тож істоти.

Таке потужнє ППО,

Як маєм у столиці,

Могли б доставити давно,

Боялись щоб «мисливці».

Усі міста прифронтові

Від бомбувань страждають.

«Вітання щирі братові»

Щоденно підкидають.

Все, що в запасі у орди:

Ракети, бомби, міни,

Кидають купою сюди,

Щоб люди очманіли.

Розбили церкву і завод,

Як «центр військових рішень».

Не розслаблявся щоб народ,

Війна убивства спише.

Пошкодили будинки знов,

Поранили дівчаток.

Така «братерська» їх любов

В жовтневий у початок.

За кожним промахом стоять

Життя дітей, дорослих.

Ці вбивства ворога п'янять,

Та й б'ють вони наосліп.

Ми маєм вистоять усі

Херсон і Харків, Київ,

Батьки, малеча, дідусі,

Збулись щоб наші мрії.

А мріємо ми про одне:

Про нашу Перемогу,

Коли той ворог дремене ..

Здолаємо облогу.

Константинополь був під облогою

Ворог погрожував місту вогнем.

Божая матір прийшла з допомогою

Та покривалом хистила всіх днем.

За перемогу, за всіх нас молилася,

Чудо створила і ворог пішов.

Божая матір над нами схилилася,

Щоб захистити від вражих оков.

Як непомітно з'явилась у помічі,

Так і пішла непомітно для всіх.

Та розлетілась зграя вороняча,

Встояти далі загарбник не зміг.

Тисячоліття як все це відбулося

Пам'ять подію людська береже.

Іншому ворогу теж заманулося,

Занапастити нас хоче хиже.

Воїни наші у захист піднялися,

Щоб боронити землю свою.

Поряд жінки та дівчата узялися

Дати підтримку в тилу та в бою.

Матір покровом накрила країну,

Дати щоб сил та всіх нас захистить,

Всю українську велику родину,

Щоб Перемоги наблизити мить.

Захисники та усі захисниці,

Молимось разом за кожного з вас!

Сил та здоров'я із Божій криниці,

Хай береже вас Господь повсякчас.

В прикордонне село Курській області

Бумеранг повертає борги

За атаки «російської доблесті»,

Що руйнують усе навкруги.

Українські міста, села, селища,

Енергетику, наше зерно.

Палахають в полі стере́нища,

В небесах від пожеж тих чорно́.

Повертати борги починаємо,

Мають знати в обличчя війну.

Обережно допоки влучаємо

В енергетики їх царину.

Хай відчують на власному досвіді,

Як в blackout-і жити хоч день.

Не потрібно нам їхньої сповіді,

ЗСУ обирає мішень.

Дістаємо їх власною зброєю,

Адже слово козацьке дали,

Тож не будемо гратися з долею,

Честь, як волю, завжди берегли.

Попередили щиро ми ворога:

«Бумеранг не в останнє летить.

Обійдеться війна вам в тридорога,

Розпочали? З цим будете жить».

Ми закінчим війну Перемогою,

Україна обрала свій шлях.

А тебе агресивно - убогую

Вже чекає майбутнє в лаптях.

У жовтневому саду, в сутінках бузкових,

Він стоїть, як одинак, звичний до розлуки,

Загубився у світах, у гаях дубових,

У роках і у туманних соковитих луках.

І зорить у осінь він поглядом завмерлим,

До дороги вдалину вічно прикипілим,

Із питанням у очах - зрадженим і ревним,

Із благанням у очах, що припало пилом.

Він дивується чому все не йдуть так довго

Ті, що вийшли із воріт ніби на хвилину,

Він не знає чом не чуть більш людської мови,

І чому поїла цвіль запащну хлібину.

І чому за роком рік із дерев в садочку

Важко гупають плоди аритмічним серцем,

І у листя кучугурі здичавіла квочка

Гріє крилами курчат у старім відерці.

І заплів рядном павук і сервіз, і скрипку,

І немає більше рук, щоб співали струни.

Дах вже п'ятий рік тече, і розбито шибку,

І виводить на стіні плющ зелені руни.

Буде час - почуєш сміх, заскриплять ворота,

Знов сокири й молотки застучать над краєм,

Запах фарби і вапна, чистота й турбота,

І у дівчинки в руках скрипочка заграє.

Сонце ще палить, тож тіні шукаєм

Вересень майже скотивсь до кінця.

Вітер із листям як дитятко грає,

Ніби дає деревцям гребінця.

Навіть природа допомагає

Витримать біль, що війна нам несе.

Ніжно у зиму готує, бо знає,

Рік промине і усе воскресе.

Є щось чарівне, просте та важливе

В кожному циклі природи, життя.

Оберігає планету дбайливо,

Подарувати щоб їй майбуття.

В цьому спасіння, майбутнєє людства,

Кожний наш крок залишає свій слід.

Може помилка стать самогубством,

Іншу біду нам додать в супровід.

Шкода, сусідка у нас ненаситна,

Живиться смертю та горем чужим.

Знищити - мрія її непохитна,

Та встановити імперський режим.

Баче проклята, що Крим вже втрачає,

Флоту російському скоро кінець.

Нові шляхи в суходолі шукає,

Щоб постачати війну навпростець.

Вирішив кремль залізницю прокласти,

Впевнений цар, допоможе їм це.

Бачуть спасіння, аби не пропасти,

Та зберегти перед світом лице.

Армія друга лише в Україні,

Першими є у нас ЗСУ.

Били чужинців завжди, тож віднині

Матиме тільки презирство й ганьбу.

Я пишу вже вірші про осінь,

А літо засиділось й досі

Промінням вранішнім блукає,

Поміж дерева заглядає.

Наскрізний вихід десь шукає

І крізь сухі листки каштана,

Стрілою світла зазирає,

Та стовбур сірий не проткне.

І літо злиться, бо розумне

і крутить своє око так,

щоб дерево при сяйві сонця

Палало добрий цілий день.

Я виглядаю осінь свіжу,

І вже ворона по частинах

На шафі наче пазл лежить.

Я час від часу туди лізу,

і пензлем буду по судинах,

Її вугільно-темних крил.

Два роки туги і безмежного болю

Блукання в пітьмі, без сяйва світила.

Якби я могла - закричала б уволю.

Та в ту темну ніч я навік оніміла

Якби я могла просто все позабути

Закреслити строки щасливих світанків

Зібрати свій смуток, як борошно в торбу

Розвіяла б з вітром. Не жила б як бранка.

Я бранка часів, що уже не повернеш

Я спогадів служка. Німа і безволя.

Я в снах лише вільна, під ночі покровом

А в день знову мертва. Німа і безволя.

2023

Безмежності свідомості немає краю.

Перед очима знову виникає лабіринт,

Притаманної мені природженої кари

Губитись в помислах майбутніх днів.

Керований благим бажанням до спокути

Утрачених можливостей, будую плани

До розкриття глибин незвіданого духу,

Пізнати міць емоцій первозданних.

Заради невловимої душевної відради,

Блукаю залами фортеці сумління,

Руйную наглухо закриті брами,

Породжену в'язкими сумнівами тліні.

Розриваючи цупкі зв'язки з минулим

Вертаю поступово панування волі

Над плином існування, ламаю мури,

Що блокували стежку долі виняткову.

Пахощами квітів сповнене повітря,

Сліпить погляд вранішнє проміння,

Стою посеред поля у очікувані дива,

Оточений пучками золотого жита.

Вітер куйовдить кучеряве волосся,

В танок збираючи пилок полину,

Гуляючи простòрами рясної ниви,

Оздобленої дикими різновидами проса.

Ледь чутно гул від крил робочих бджіл,

Пухнастих вартових земного процвітання,

Яким незнаний спокій безпорадний,

Лишень обов'язок уберегти природний мир.

Відчув Я раптом, щось крокує по руці.

Дивлюсь, а це лиш лапками перебирає

Сонечко червоне, не маючи наснаги,

Втомлена напевне, знов пірнути у політ.

Акуратно, щоб раптову гостю не злякати,

З місця зрушився, не маючи чіткої цілі,

Шляхом, подібним до тісної ринви,

Лиш уперед, не озираючись, пихато.

Командний пункт ЧФ РФ

Розбитий був учора.

Це точно правда є, не блеф,

Бо виють, як та свора.

Чи виє, чи то верещить,

Не приховати страху.

Навчились впевнено їх бить,

І влучно, і з розмахом.

Дня не пройшло, як знову дим,

Та наче в Севастополі.

Казали ж: «Український Крим!»

Отримайте некрополі.

В команднім пункті зібрання

Великого начальства

Провести мали із рання

Завадило зухвальство,

З яким ракети ЗСУ

По тому пункту вдарили.

Бігом жалітися в Москву,

Тож ранок всім затьмарили.

Це вперше вила за весь час

Повітряна тривога.

Та, очевидно, вий не спас,

Медична допомога

Як варениця підтяглась,

Спасати хто поранений.

Та й МЧС теж «напряглась»

Ніхто не зацікавлений.

Мовчать в кремлі, води як в рот

Всі разом понабрали.

Начальства - ніц, відвели флот,

Тож майже не брехали.

Народ знімає безлад цей

Та пишуть, що чекають.

Командний пункт як мавзолей:

По-трохи Крим вертають.