Всі вірші

Коли зізнаються у коханні, кажуть:

“Ти для мене все — кохатиму безмежно”.

А Симоненко колись писав про мить,

Коли приходить весна — і світ молодшає на тисячу літ.

Скажу і я слова такі цвітоніжні —

Лиш твоя адреса прийме почерк мій:

Вкрала моє кохання ти вже давно,

І дні без тебе — ніби німе кіно.

Тисяча й одна ніч — під твоїми чарами знов,

Ти — мій чай із корицею в холодну добу.

Ти вкрала моє “завтра”, та я не виню:

Бо кожне “люблю” я собі збережу.

З нашої пари друзі жартували,

“Ви — невдалий дует”, — казали.

Та Ерос влучив — і сумніви всі пропали,

Афродіта шепнула: “Це ті, кого я єднала”.

Тисяча й одна ніч — під твоїми чарами знов,

Ти — мій чай із корицею в холодну добу.

Ти вкрала моє “завтра”, та я не виню:

Бо кожне “люблю” я собі збережу.

Someday we’ll shine like distant stars,

And our love will echo through old ballads.

They may call us legends carved in time,

But you’ll forever be my true love.

З гріха, буває, проростає святість,

А з немочі — небачена снага.

Ми з’їли сіль... і вся життєва гіркість

Тепер для нас — як вимита жага.

Мені байдуже, що було «до того»,

Яке коріння тліє у золі.

Важливо, що ти знаєш мою втому

І ділиш хліб на спільному столі.

Коли пандемія світ навпіл ламала,

І вибухала війнами земля,

Коли хворіла мати... ти — єдиний,

Хто не покинув нашого керма.

Поки «святі» ховалися в мовчанні,

Ти бив у дзвони, не жалів себе,

В тривожні ночі, довгі та останні,

Шептав: «Я поруч. Я люблю тебе».

Твій дух і серце — то моя молитва,

Твоє плече — мій непохитний тил.

У кожній долі, в кожній лютій битві

Ти додавав мені забраклих сил.

Неважливо «до»... Важливо, хто ми — нині,

На варті світла, на межі світів.

Цей гімн ТОБІ — тій відданій людині,

Що поруч йшла, коли весь світ знімів.

Привіт тобі, моя душа,

Скажи мені чи ще жива

Надія, що колись горіла,

Вогнем в тобі палахкотіла?

Чи сила залишилася в тобі?

Відверто розкажи мені.

Чи хочеш ти іще тепла

Яким окутана була?

Чи мрієш, рідна, про любов?

Молю тебе, скажи хоч слово.

Чи віра незламна в тобі не засне,

яка по житті окриляла мене?

Чи вже сльозами вмите тіло

Знищить все, що так боліло?

Привіт душа, поговори зі мною,

Нехай надихаюсь тобою...

Зі своїми чортами треба дружити

Вина наливати, на брудершафт з ними пити.

Не лякатися коли вони випадають із шафи

Можливо, вони не очікували й самі.

Зі своїми чортами треба вітатися.

Ділитися простором, у тінях гратися.

Не гнати полином, не обливати водою,

Бо, зрештою, це ж ви робити самі з собою.

І ось тихо вночі вам прошепочуть таємно,

Що зі світом навколо треба бути взаємно.

Хоч тіні, хоч світло —

А вашу натуру завжди буде видно.

31.01.2026.

Щоб мене не втратити - цінуй,

Щоб не була самотньою - цілуй.

Щоб не сумувувала як тебе нема,

Знати дай, що все це не дарма.

Як смуток окутав мої почуття,

Коханням своїм верни до життя.

Я слабша, коханий, ніж думаєш ти,

Тобі лиш під силу мій світ зберегти!

І не знаю скільки написано мені ще по цьому світі ходити

Скільки всміхатимусь

ще днів я до Вас

Та кожну мить свою, хочу серцем прожити

Поки дозволяє мені ще мій час

Я віддам вам усе що маю

Усе, що моє - стане вашим

Навіть тишу свою не сховаю

якщо в ній вам буде легше

Я віддам Вам свій спокій, надію й кохання

Віддам силу й віру в завтрашній день

Нехай вони стануть для Вас оберегом

Коли світ раптом втратить свій сенс.

А потім, я тихо звернуся до Бога

Ваші імена прошепочу в тишині.

Не щастя собі я проситиму в Нього

А щоб пробачив провини усім і мені.

Бабуся тихо казку доплітала,

В’язала теплу впевненість душі:

«Не суди, доню, — лагідно повчала, —

Чужих гріхів на себе не пиши.

Бо ти не знаєш, як тій жінці боляче,

Чи чому чоловік той опустив свій зір.

Життя буває надто вже тернистим,

Не все так просто, ти мені повір».

Я слухала — і ще не розуміла,

Здавалось, правда в кожного своя.

Але тепер, коли я теж доросла,

Ціну тих слів нарешті знаю я.

Ми бачимо лише одну сторінку,

А Бог читає книгу цілу ніч.

Не поспішай судити за помилку —

Буває стільки невідомих річ.

Бо щоб навчити серце розумінню,

Господь нас часом тими ж веде стежками,

Щоб ми пройшли крізь те саме каміння

І втерли сльози тими ж молитвами.

Тепер я знаю: краще промовчати,

Обійняти думкою, не кидати слів.

Бо тільки той навчився співчувати,

Хто сам чужу дорогу зрозумів.

Він не вривався першим у життя,

Не бив у дзвони, не шукав визнання.

Крізь шум розмов і гучне каяття

Він просто йшов — крізь зими й сподівання.

Хороші хлопці ходять без заграв,

Їх не помітиш у юрбі спочатку.

Але коли весь світ тебе зламав,

Він той, хто прийде й склеїть все спочатку.

Він прийде крайнім. Тихим. На фінал.

Коли від інших лишиться лиш попіл.

На ньому зупиняється обвал,

Вгамовується серця дикий гопіт.

І ти збагнеш, чому він був в кінці,

Чому так довго доля зволікала:

Бо він останній. Крапка. У руці

Його рука — і більше не замало.

Він замикає коло і думки,

За ним немає черги чи дороги.

Бо після нього — тільки на віки,

І більше не потрібен ані жоден.

Що то любов? Це подих у пустелі,

Де спека розлилася, наче ртуть,

Це дощ, що впав на випалені скелі,

Даючи силу тріщинам дихнуть.

Це скарб, що заховався у безодні,

В морських глибинах, де німа блакить,

Це радість в горі, віра у сьогодні,

Це іній, що у теплу мить іскрить.

І це усе я бачу лиш у тобі —

У погляді, у дотику руки.

Ти — мій єдиний дім у кожнім слові,

Мій берег затишний крізь роки і віки.

Усе, що зараз і надалі буде треба,

Чим серце дихає і в чому сенс буття —

Це бути поруч, під спільним мирним небом,

З тобою поруч — на усе життя.

Коли небес завіса потьмяніє,

І прірва болю розітне шляхи,

Душа в німому відчаї німіє,

Шукаючи крізь темряву віхи.

Та я збагнула: це не край безодні,

Не згаслий промінь у полоні скла, —

Це гарт святий, це іспити Господні,

Щоб духу міць над світом піднеслась.

Страждання — не кайдани і не пута,

А чисте полум’я, що випікає страх,

Щоб істина, у суєті забута,

Святим вогнем розквітла на устах.

Це шлях тернистий, даний одиницям,

Лиш тим, хто витримає лезо й гарт,

Хто не схилився перед ницим лицем —

Той знає: крок цей був усього варт.

І як би доля не була суворою —

Ти вір у Бога й силу, що Він дав.

Стань сам собі надійною опорою,

Щоб сторінки буття переписав.

Здолаєш все, серце омивши в горі,

Мов перезапуск — тиха глибина.

Коли стихають внутрішні роздори,

Приходить перевтілення весна.

Життя твоє, мов дихання ефіру,

Скидає вантажі програм старих,

Процесор долі входить в вищу міру,

Зціляючи рубці гріхів твоїх.

Ти приймеш світ, омріяний і чистий,

Який в молитвах вірно заслужив,

Бо гарт душі — це шлях роси перлистий,

Що тінь розсіяв і хвалу явив.

Це не тінь, що лягла на обличчя раптово й похмуро,

Не подія, не іспит, не термін, що в безвість сплив.

Це душа твоя зводить величну свою архітектуру,

Відчуваючи кожен акорд і життєвий приплив.

Ти вже не біжиш — ти пануєш над кожним кроком,

Не хапаєш повітря — п’єш небо, немов вино.

Ти дивишся в світ не наляканим, а глибоким оком,

Відпускаючи все, що відболіло й минуло давно.

Замість «встигну!» тепер розквітає святе «я бажаю»,

Це найвища свобода — не бігти в чужі міражі.

Ти нарешті стоїш біля власного, справжнього раю,

На своїй непохитній, осяяній сонцем межі.

Ти знаєш ціну кожній силі, і серцю, і нервам,

Ти бережеш себе, мов найвищу у світі кришталь.

Це мудрість, що сяє над часом — свята й неперервна,

Що знімає з майбутнього страх і тривожну вуаль.

Так, накотить іноді сум за дитячою вірою в диво,

За тією, що йшла у вогонь без питань і вагань...

Але нині ти любиш — так вишукано і правдиво,

Без самозрад, без ілюзій і без каяттянь.

Ти рахуєш не роки, а сенси, що стали як зорі,

Ти обираєш не галас, а спокій і якість розмов.

Твій час — це не прірва, це світле і тихе море,

Де головним залишається тільки твоя любов.

Вік знімає всі маски — і стається велике прозріння,

Коли все другорядне зникає, мов дим у вікні.

Ти — це чиста сукупність, ти — світло і власне коріння,

Що тримає твій всесвіт на самій живій глибині.

І в цю мить ти злітаєш над обрієм власним і вільним,

Зрозумівши нарешті таємницю одну:

Молодість дар — яскравий, палкий але був спільним,

А зрілість — це Храм, що ти з вибору звела в свою вишину!

Краса - річ суб'єктивна,чи не так?

Хто щоб не казав,про

,, Об'єктивну,, красу,

Ту що нав'язало нам суспільство,

В кожного свої критерії,

Які визначають що таке краса,

Бо дуже суб'єктивна штука вона,

Як казав один мудрець,

- Краса в очах того хто дивиться

Як у цих морях,не потонути мені?

Море Справ,море Подій,

Море Думок,шкода що не маю

Моря Часу,для усього

Що хотілося зробити,

Тож як мені, не загубитися у морях,

Як не потонути в них мені?

Життя зі Смертю,

В шашки грають,

Вічність їм уже набридла,

І робота остогидла,

Ще й Час весь час їх підганяє,

Тож сіли вони в шашки грати,

Може вдасться дізнатись,

Навіщо існують,

Якщо партію виграють вони

Може хтось прокоментує,

Будуть якісь коментарі,

До творчості моєї?

Це цікаво,я прочитаю,

Ви головне пишіть,

Пишіть мені коментарі,

Будь ласка читачі,

З повагою,ваша авторка

З вуалью на лиці

Там у полі вітер грає,

Хмари нам не заважають,

Видно все у далечині,

І польових квітів аромати,

Чути звідусіль.

Там про нас ніхто і не згадає,

Може навіть не запам'ятає,

Та спокій пам'ятати будем ми,

Пам'ятати день весінній будем,

Той,в якому щастя ми знайшли

А не пішли би ви всі на хрін,

З такими судженнями та правилами,

З якого переляку я маю,

Через те що жінкою народилися

Дітей тобі понароджувати,

Прибирати,готувати,

Рота свого не відкривати

Та у ліжку вблажати?

Чи не пішов би ти лісом, з таким переконаннями?

З чого взяв ти ,що як дівчиною народилась,

То за тебе тепер я гірша?

Чи в нас тепер тільки за фізичні параметри поважають?

Бо вибачай,але з такими судженнями,

Я твій інтелект під плінтусом ледве розгледіла.

Чи може тебе хтось головою

Пару раз об стіну приложив,

Як ні,то я не проти стати першою,хто це зробить,

Моє тіло - моє діло

Моє життя - може право,робити з ним що забажаю,

І якщо ти вирішив що це не так,

Що ти на мене,чи на іншу якесь маєш право,

Маєш право нашими життями розпоряджатись

То не пішов би ти далеко і на довго,

І краще на завжди

Чи так потрібна слава нам?

Чи треба нам щоб нас в історії запам'ятали,

Яка різниця чи буде тоді,тебе хтось згадувати,

І яка різниця зараз,що думають про тебе незнайомці?

Як усі ми й так загубимося в людській історії,

Як не буде ніхто тебе пам'ятати,

То чи не байдуже тобі,мій друже?

І так живем ми не тоді,а зараз у теперішньому дні,

Живи своє життя,без огляду на інших,

Чи історії майбутні сторінки,

Живи,

Яка різниця що буде через століття, вже тобі.

Якщо ти хвилюєшся за світ майбутній,

То робити щось треба вже,негайно,

Щоб врятувати цей світ,не відкладай днів,

А як ти за ім'я своє турбуєшся,

Щоб після смерті не згубилося,

То я не розумію,як не байдуже тобі на це?

Ти тоді вже помреш,тобі вже всеодно буде,

І не дізнаєшся ніколи вже, чи стало ім'я твоє відомим

Та все ж не розумію я,

Яка різниця якщо невідомими залишимося ти і я?

Дій,біжи,борися

Борися за місце своє під сонцем,

Вигризай можливості в Життя,

Прикладай усі зусилля,

Та будуй своє життя.

Та проблема вже така,

Що амбіцій в мені нема,

Кожен раз як ставлю запитання

,,А навіщо це все було?,,

Відповіді окрім - щоб краще жити,

Не чую і не бачу я давно.

Живи,Навчайся,Працюй,Пахай,

Працюй,як кінь до смерті,

Кажуть мені вони.

Але для чого це мені?

Розвиватися, Навчатися,Працювати,

І так по колу все життя.

Більшість до вершини тягнуться,

Більшість амбіції мають.

Та ось проблема яка,

Амбіцій у мене нема,

Єдине бажання в житті -

Спокійно жити на цій землі

Як ти ставишся,до анонімності?

Як тобі читати це,розуміючи

Що я можливо Дід старий,

Чи мужчина вже за 30,

У розквіті сил,

Чи 15 я невихована,може?

Чи жінка з 3 дітьми.

Можливо це не я пишу вірші,

А їх чат GPT штампує?

Чи може в когось вкрала я вірші?

Тож як тобі вірші мої читати,

Друже мій?

Який день я занурююся в ці рядки? Дописую слова, боюся їх покинути

‎І разом з ними покинути тебе.

‎А раптом мені доведеться?

‎Доведеться дуже багато відчути,

‎А потім намагатись щось забути?

‎Щоб я не робила знаходжу її

‎В думках та словах, ти ж підкралась

‎До мого серця та оселилась там

‎І кожна ніч це марево солодке,

‎Бо там моя улюблена жоржина.

‎Я пишу вірші так часто що можна позагинати пальці, дивно...

‎Чекай, я ж не пишу вірші, я просто

‎Хочу сказати тобі, що бачу їх

‎Віриш ти чи ні, а я точно бачу квіти.

‎

Ну ж бо в карти ми зіграєм,

На життя

Кого сьогодні вдача,

Благословляти буде,

Хто ж сьогодні розумнішим буде,

Поза як,Смерть здається,

Над Життям кепкує.

Розуміє вона,на Життя,

Цікавіше грати нам,

Ніж на смерть свою.

Знову в шашки граю я,

Цього разу із Життям,

Дивлюся,чи зламає воно мене,

Чи встою я,

Виявилося,

Поки що тримаюсь якось,

Та чи довго буду я,

Незламною залишатись?

Втечу і стану жити, як пустельники.

І не візьмуть мене ні вогонь, ні стріли.

Та ти ж світишся так,

що сюди прилетіли нічні метелики,

тебе обсіли.

І як мені від тебе відлетіти,

як не торкатись твоєї руки,

якщо гіганти-планети сходять зі своєї орбіти,

коли тобі підкоряються навіть зірки?

Стають у позу Великої Ведмедиці,

ти їх запросто рухаєш, як магніт,

і земля під твоїми ногами не в той бік вертиться,

і сонце над тобою завжди стає в зеніт.

І хотів би я жити, як пустельники —

пити безсмертя, споглядати зірки,

та щойно погасне світло — летять нічні метелики

шукати твоєї руки.

Б’ються об скло,

жадібно ламають крила

за цей вогонь.

І як, по-вашому, я відлечу із її долонь?

Сонце цілує небо,

хмари обіймають простір.

Я шепочу тобі на вухо,

що кохаю тебе, досі.

Чисто-тихо малюються образи,

вільно-кволо танцюються роздуми.

Видихаючи важкість крізь поручні,

розриває під тиском у сторони.

Чорний чай з перцем не зцілює рани,

кава із печивом кидає в сонливість.

Проживаючи дні так повільно й старанно,

на очі спадає туманно-солодка мінливість.

І, прокинувшись зранку від променів,

та відчувши в повітрі життя.

Небо радо купається в просторі,

від якого посміхаємось,

ти ,(кома)

я.

09.09.25

Ти сильніша, ніж може здаватись,

вітер ніжить твоє серце та душу.

В променях сонця спроможна купатись,

та відкидати цю пітьму, яка душить.

Твої кроки вільніші за крила,

твоя посмішка гріє думки.

Оживає вогонь у тобі, немов сила,

якою ти здатна змінити світи.

І які б негаразди не стояли,

і якими б не були відчуття.

Я знаю, що віднайдеш дорогу, якою гуляла,

та ступиш повільно в чудове життя.

08.11.25

Чи давно знімав ти,

Замок,що висить на серці,

Той,що його закриває

І від почуттів захищає,

Той яким ти обзавівся,

Коли скривдив тебе,хтось близький,

Той що носиш із собою

В день,в ночі і у вечері

Подивися ти до нього,

Ти здається ключ від нього,

Десь у темряві згубив

Поверни собі ти ключ свій,

Та відкрий ти серце

Бо без нього у житті,

Не знайдеш ти сенсу

Летять наді мною ворони,

У вирій свій кличуть,

Кличуть у сади свої прекрасні,

Та кладовища примарні,

Ворони,ворони,куди ж ви без мене полетите,

Як смерть мене забере,

У краї далекі,чи на кладовище,

До могили моєї прийдете?

Я хотіла б мати крила,

Та літати в небеса,

Щоб могла я полетіти,

Далі від усіх переживань,

Далі від своїх проблем

Шкода що ми люди,не крилаті,

І не вмієм як птахи літати

Як мені хотілося би вже,

Жити в цьому мирі ефемерному,

Тому,що кажуть, буде після війни

Там де страху вже не має,

Там де світло не вимикають,

Та де тепло в усій оселі

Де не треба буде знати,

Як АК треба розбирати,

Як турнікет тобі накладати,

Як хотілось би мені,

Жити вже хоч мить спокійно,

Жаль не всевидяча я,

І не знаю,коли закінчиться війна.

Ти красивою бути боялась

і коли темніло зразу поверталась

Щоб лихим вовкам не попастись

Що полюбляють чіплятись

Ти красивою бути боялась

І яскраво не вдягалась

Бо так легше збрехати

Щоб лиху годину перечекати

Ти красивою бути боялась

Тому часто ховалась

Бо тобі не можна як всім

Безпека важливіша перед усім

Ти красивою бути боялась

та все ж часто посміхалась

Помітити це достатньо цілком

щоб стати тим щасливчиком

Красивою бути вже не боялась

І в що би не зодягалась

Все посмішка була на лиці

Про яку ще довго говоритимуть митці

До потойбіччя ступаючи,

Пітьма огортала все навкруги.

Лиш згорілі багаття, спочиваючи,

Не залишили нічого, крім тихої луни.

Зараз вони лиш обгорілі кістки та прах,

Що більше не подарує світла чи тепла,

І розкидані по невідомих берегах.

Єднається з пітьмою чорна зола.

Та я бачу ці яскраві вогні!

Що були сповнені барв та життя.

Світло ніколи не зникає в пітьмі!

Навіть коли гасне багаття́.

В шумному світі я з’явився

Й незнаних звуків не злічити

Я дивувася і страшився

Й був німим стараючись вити

Чого ще навчитися мені слід?

Щоб змогти розуміти чутки

Та вловлювати всіх бесід політ

Чи подаси мені знань руки?

Імені твого я не знаю

Вчителю, наставнику скажи

звуки приборкати бажаю

Хочеш то егоїстом назви

І ректи навчи голосами

Позбутись хочу самоти

Один вибір прийшов з вітрами

Серце до мов бажає прийти

Твоїми стопами я піду

Бо лінгвістом я прагну стати

В голосі свою суть віднайду

Стверджу, що можу існувати

Знаючи всі людські звучання

Мене знатиме всяк торговець

Досягну зі всіма єднання

Як неповторний мовомовець

Ти в ряд уклала весь дивізіон,

І пред тобою пав мій Вавилон.

Я білий стяг здійняв у небеса,

Мов злодійка мене ти обвела...

Ти імператорка мого життя,

А інші – крапля вічного буття.

Твій гімн, моє сумирне каяття –

Смакуєш його ночами до дна.

Гляжу в палючих емпіреях –

Тебе, котра живе у згубних мріях.

З'явись у ночах темних ти мені,

Зірками сяй на оголеному тлі.

Між нами наново зведу свій мур

І вчитимусь коханню без тортур.

Та знову винищиш крихкий кордон,

Захопиш у дурманливий полон.

Кохана, стань жерким Везувієм,

Помпеї спопели в душі моїй.

Хай милість твоя попелом сніжить,

Вона у вічність бій наш ув'язнить.

Стягни кайданами мою ти плоть,

Поки тілом не уп'ється млость.

Я так люблю твою нечисту гру,

В темниці ночами ім'я кричу.

Ти оповила все моє життя –

Прокралася у звук серцебиття.

Укотре вже зведу свої міста,

Мене силкуй, хай злине стяг.

Світло в житті шукаю

Щоб вірний вказало шлях

Без якого вмираю

Наяву та в моїх снах

Віднайти бракне змоги

Коли цей диск засяє

Освітить всі дороги

Й ту єдину сховає

Лиш спускаючись в пітьму

Побачиш світло зорі

Та йду далі в темноту

Щоб погасли всі вогні

Тільки тоді й пізнаєш

Що не чужі ліхтарі

Являть те що шукаєш

Й не ритуали старі

Кожен цим володіє

Від народження цей дар

Полум'я що жевріє

Й дарує життєвий жар

Завжди його требував

Власного світла маяк

І щоб на путь наставляв

Й рятувальний подав знак

Та невідомо мені

Чи відпустить темна мгла

Виберусь з пітьми чи ні

Чи душа на вік злягла

Ввірвалися осінні етери

І холод по місту побрів

Жовтіють дерев'яні шпалери

Й тріскочуть дрова з димарів

.

Ось поволі опустіли сквери

І тротуар трохи змокрів

Бракує тепла жовтої сфери

Й не гріє світло ліхтарів

Silent music of the night

Echoes from the past

And under the dark moonlight

Rises the old dust.

The fragile ivory keys

Are still full of sound.

And all the silent grove trees

Are awake around.

.

.

Magic of the sacred tunes

Played by the pianist.

And forgotten ancient runes

Prove him to exist.

Peaceful pianissimo

Invokes snow to fall.

Forceful fortissimo

Strikes with thunder squall.

Then with a swift staccato

Befalls rain and hail.

But with a smooth legato

Windy sounds prevail.

The true essence of the Phantom

Appears only in the mist

To perform his nature anthem

As a Nameless Pianist.

Так дивно й незвично

Лунають ноти ці

Що оповіда лірично

Про щось відоме мені

Це наче спогад

Однак не згадаю

Нав’язливий здогад

Чий сенс шукаю

Знайоме відчуття

Влітку чи восени?

Ні, проте з життя

З весни чи зими?

Я до болю це знаю

Й слова не існує

Та описати маю

Бо лиш це вгамує

Де спогадів роздуми

Про минулі блукання

І пам’яті подуми

Це процес Спогадання

Холодним білим попелом вкрилася земля.

І дерева, що так різнобарвно шелестіли,

Також поглинула безмовна пітьма,

А крилаті вже безслідно відлетіли.

В будинках назавжди погасли вогні.

Навіть сонце потонуло у сірій млі.

Це світ, де вже не лунають слова сумні,

І лиш вітер завиває у попільній землі.