Всі вірші

Буцімто вибухи не лякають людей,

Говорили вони...

Дивились на нас , обзивали, раділи

І знов говорили вони,

Буцімто ми їхні "брати" і пращури наші були неподільні

Україно!

Чому наразі палають будівлі наших сімей?

Чому чути крики вічних дітей?

Ми українці, ми хочемо жити,

Радіти, сміятись, дивитись на небо,

Яке не палає вогнем.

Жити без страху, таки сподіваюсь.

Не чути гули сирен.

Не називайте "братами" , ми різні повірте вже в це.

Що може бути комусь в радість,

комусь ще буде в гадість,

А як захочеш ти подарувати,

своїм рідним сеє щастя,

то поки будеш радісно ти сцяти,

Вони будуть питати: що за трясця?

Коли поглянеш убік у сонця,

будеш мріяти про свою долю,

Запам'ятай ти, милий цей-сей день,

бо пройдуть роки з милих цих моментів,

і не буде в тебе вже натхнень,

А буде тільки - мила думка.

Світ — це ринок. Ти береш затишок за ціною смирення,

Викреслюєш із пам’яті протяги й гострі кути.

Твоя тиша — це вища форма спасіння,

Твоя безпека — це вміння вчасно піти.

Я ж торгуюся з Богом за кожен епітет,

Віддаю свої ночі, щоб рима була живою.

Мій капітал — цей прозорий, крихкий ефір,

Де я назавжди залишуся поруч з тобою.

Спи. Хай не мучить тебе цей солодкий жах.

Кожен обирає свою неминучу вартість.

Купи собі спокій, поки я купую нам вічність у словах.

Душа партіоцька

Душить палача

Що за звичка ідіотська

Гратися в квача

Батько покинув маму

Мама йде з життя

Ось таке лав сторі

Харківського ЖК

Під’їзди пам’ятають

Крики серед ночі

І ніхто не бачить

Те, що бачать очі

А в сусідської дитини

Іграшки дорожчі

А у нашій комірчині

Під стіл ходять босі

Діти виростають

Без тепла й добра

В новинах — все “нормально”

А в житті — пітьма

ХОЛОДНА ПРАВДА

Філософські вірші про людину, страх, свободу

і брехню, яку ми називаємо життям

Copyright© 2026 Denys Kolesnykov/Денис Колесников

Усі права захищено.

Жодна частина цієї книги не може бути відтворена, збережена в пошуковій системі або передана в будь-якій формі чи будь-якими засобами — електронними, механічними, фотокопіюванням, записом або іншими — без попереднього письмового дозволу автора, за винятком коротких цитат у рецензіях, критичних матеріалах або оглядах.

Це художньо-філософська поетична збірка. Усі тексти є авторськими літературними творами.

Автор: Денис Колесников

Перше видання, 2026

Тим, хто ще стоїть.

Без гарантії. Без оплесків. Без дозволу.

Авторське вступне слово

Ця книга не обіцяє зцілення.

Вона не гладить по голові, не пояснює біль красивими словами і не продає надію в гарній обкладинці.

«Холодна правда» — це спроба говорити про людину без прикрас: про страх, тіло, свободу, мовчання, систему і той момент, коли брехня вже не рятує.

Якщо ці тексти болять — можливо, вони потрапили не в рану.

Можливо, вони потрапили в правду.

Після брехні

Ти довго вчився жити, як усі:

мовчати вчасно, кланятись пристойно,

носити страх у випрасанім сні

і звати клітку — долею спокійною.

Ти сам собі шептав: «Не руш. Стерпи.

Ще день — і все мине без зайвих знаків».

І так ховав під шкірою шипи,

що кров навчилась не лишати плями.

Ти посміхався — рівно, без причин.

Ти говорив — та голос був не з тебе.

Твій день ішов, як списаний аршин,

де кожен крок давно продали небу.

А потім правда вдарила без слів.

Не грім. Не знак. Не ангел з чорним списом.

Лиш дзеркало без жалю і богів,

де ти стояв не жертвою — статистом.

Ти не тікав від світу. Ні. Ти сам

себе щодня здавав у тихий засік.

І не життя тебе ламало там —

ти сам собі відрізав усе власне.

Тепер мовчи. Не треба цих вистав.

Немає сенсу клясти долю в скруті.

Ти не загубив себе. Ти просто став

тим, ким було зручніше бути.

Маска

Твоя усмішка — вивчений прийом,

холодний лак на тріщинах обличчя.

Ти входиш в день, немов у сірий дім,

де навіть біль говорить напівтихо.

Ти чемний. Зручний. Майже неживий.

Без гострих слів, без зайвого питання.

У тебе навіть крик такий малий,

що схожий не на крик — на виховання.

Там легше вмерти, ніж не посміхатись,

коли тебе на частини шматять.

Там вчать красиво вчасно відступати

і дякувать за те, що добивають.

Тобі казали: «Будь собою». Лиш

забули уточнити — ким дозволять.

І ти себе по краю обірвеш,

аби не вийти з правильної ролі.

Та маска не рятує від ножа.

Вона лише красивіше тріщить.

Під нею — не душа і не межа,

а той, хто сам себе навчив не жити.

І найстрашніше — не чужа брехня,

не їхній суд, не їхня мідна ласка.

А те, що ти прокинувшись щодня

і сам собі втискаєш в шкіру маску.

Тепла клітка

Ти не любив свободи. Ні. Брехня.

Ти просто двері зачинив зсередини

і сам собі шептав: «Така ціна

за право не ходити лезом зміни».

Бо вибір — це не прапор на вітрах,

не п'яний крик про власну незалежність.

Це ніч, коли ти сам собі, як кат

і вже не маєш права на обережність.

Ти звик до стін. Вони були м'які.

Вони не били. Тільки обіймали.

І навіть сни твої були такі,

немов тебе ще при народженні списали.

Там хліб лежав. Там світло не пекло.

Там можна було жити без питання.

Там слово «завтра» тихо проросло

в щоденне, тепле, ситне помирання.

Ти чув, як десь за мурами — життя.

Не рай. Не свято. Просто рух і рани.

Але в тобі давно росло сміття

із виправдань, рецептів і омани.

Тепер ти знаєш: клітка не страшна,

коли вона зручна, суха і чиста.

Страшний не той, хто двері зачинив.

Страшний той раб, що сам подав ключі.

І на питання: "Як день пройшов?"

Ми часто відповідаємо:

"Дякую, в мене усе 'хорошо'.",

Але що за цим ми ховаємо?

Що вчителька посварила, за запізнення,

Чи ти майже не потрапив під авто,

Чи з'явлилися справи неочікувано,

На які тобі все одно...

Але треба зробити... Бо треба!

(Начебто від цього впаде небо)

А якщо поглянути з іншого боку,

Ти все ж таки потрапив до шкільного уроку!

І машина вчасно зупинилась,

І ти ще живий, що б не трапилось!

А справи вони у кожному є,

До мрії вони допоможуть дістати...

Тож... Як пройшов ваш день?

десь пацани єбашать -

чути тріск аж сюди,

а штабні обсардінились -

олій на світшотах норд дівіжн

хтось захенесівсь, а хтось хоче Прозорой води і сіли акуми найт віжн.

хтось мами черешня - а хтось папин пупсік -

а йогурд з написом: "ви наша гордість" - вздувся.

постмодерн - звучить, як

двотактний мотор

мій бумажний пакєт - пита:

нада пакєт?

еплпей мій оплатить

мій новий макєт)

в життя - клабар

у мене - девʼятка й валєт.

кобо абе носив ящик -

чи навпаки -

та коробка носила його

як кота?

я мявчу,

а наглядач - вбив спостерігача)

Мовчи. Залиш позаду всі слова,

Відкинь усі наймення та умови.

У тиші визріває вісь нова,

Де більше не потрібні жодні мови.

Спадає час, немов чужа вуаль,

І розпадається гнітюча схема.

Тут більше не працює вертикаль,

Ти сам тепер — і космос, і система.

Ти все шукав той вихід за межу,

Бажаючи потрапити назовні?

А тиша стерла лінію чужу,

Думки стають відточені й безмовні.

Зникає вимір. Стерта площина.

Розмито всі земні координати.

Лиш ти і ця бездонна глибина,

Яку тепер нікому не забрати.

спав в мішку

поховали в мішку

за плечима мішок

життя теж у мішку

і накрите мішком

голова у мішку

без прорізів для глаз із мішками

іще раз у мішку

у мішкові з мішками.

ваш всесвіт середніх розмірів

яким би не був ти модніком

судомами міряю мозок ваш

скануючи ваші цінники.

абсентом абцінна лексіка

акцентом по акції оцетом

коатлі ізжерли мексіку,

а мєкка усралась каменем.

тхне гротеском та мєтаіроніями,

постпанками та сингулярністтю.

усім вашим маніпуляціям - полюцію

замість поліції,

усім вашим знижкам по акції

свою лінію замість фломастерів.

у нас різні смаки - та хіба?

одне сальто - то ціна хліба)

Як можна втратити, чого немає?

Однак ніхто ці думки не зупиняє.

Якщо ти це не зробиш, хто зробить тоді?

Усе це відбувається лише у твоїй голові.

А ні.

У душі.

Навіть тоді не піддавайся відчаю,

Бо мрія та любов тебе ще захищають...

Ти такий не один, це багато хто відчуває

І ще ...

Знай, що я тебе чекаю ....

аллахроїд - кастомізує під себе іконки, хоч зображення б-га запрєщєно,

єва нагризла пʼять кіло яблук

й картинка в картинці зире кіно

проспекти вкривали кривавою кашою медвіді і маші

відверто пророчачи очами в бінтах

що краще за волю - то страх,

що обереш хліб або волю

за бубликом втративши все,

яким із пророчеств нарікається доля

і де те блять колесе?

сансара сосе

я їбала пророчества

хочеця так,

а ось так не хочеться,

моє колесе в Чорнобильскій Зоні опромінює і заряджає,

люди для бога всьго лише коні -

на яких по святах виїджає.

як марійка кʼюрі

на кармані уран

як перієм поріз

у носкові устʼюх

і коран у ісламськіх повій

я мала сидіти за партою,

а тепер обіймаю скс.

я мала колись стати матір'ю,

а тепер - ставлю хрест.

я мала дивуватись цим світом,

але цвіллю проросли всі проскурки.

у розбомбленій церкві

чую дзвін,

чи то - дзвін від вибухів?

трєбуху бачила ворогів,

труп не стане мертвим -

він ним і являється і розвіється порохом.

ми діти війни -

нас немає де дітися,

ми злість та ненависть - ми стрімкі,

нас лишили весни -

ми помстимось -

весняні струмки зібравшись у ріку - зруйнують всі ваші мости.

мої лінії як столітні лілії

як любисток в балії

як гроб бабусі в залі. і

нові сандалії..

Вривається в сон мій пронизливо-білою тінню,

В’їдається в очі, сліплячи до смертного болю.

Це світло холодне — немов нетутешнє світіння —

Розпікши дотла, відбирає і залишки волі.

Лежу непорушно, мов саваном туго сповитий,

Той спалах безжально сітківку мою спопелив.

Мікрофон, фоліанти і стіл, що у сутінках скриті,

Злилися у тінь, у химерний розмитий мотив.

Кімната розширилась, виміри втратили межі.

Невидима постать блукає, як марево снів.

І голос хрипкий, наче лікар у темній одежі,

Бурмоче нестерпно, позбавлений сенсу і слів.

Мій голос украли, забрали у темряву ночі,

У грудях провалля, і ребра розтрощені вщент.

Я б крикнув — та губи зашиті. Відчинені очі.

Німотне мовчання фіксує страшний цей момент.

Той дзвін у вухах наростає, стає нездоланним,

Хтось дихає жорстко, схилившись до самих повік.

Я внутрішньо здався, змирився із болем останнім,

А руки розп'яті. Завмерли. Зупинено лік.

Свідомість розібрана, стерта в нулі за секунду,

Прошито нейрони, лишаючи вирву страшну.

Я — згусток матерії. Гола мішень, що без бунту,

Без права на думку пірнаю у цю глибину.

Сліпуче проміння сканує, випалює пам'ять,

Рентген цей наскрізний до клітки мене прочитав.

Я — лиш атомний пил, де сузір'я байдуже палають,

Де вищий порядок — система без сенсу й причин.

Хто я у цім світі, де міряють вічність зірками?

Слухняна частинка? Молекул розкиданих збіг?

І тіло горіло, роздерте моїми ж думками...

Я з криком прокинувсь. Вдихаю повітря, як сніг.

Невже це лиш сниться? А може, і справді стається?

Чи, може, у маренні нам відкривається суть?

Ми — тільки молекули в світі, що стрімко несеться,

Де тиск ентропії холодно стискає нам грудь.

У цій круговерті між спалахом і загасанням,

Між смертю зорі і народженням нових світів,

Ми — тільки матерія, скорена вічним мовчанням.

Сліпий алгоритм. Порожнеча. Відсутність слідів.

Та якби я тебе не кохав —

Чи тримався б від тебе подалі?

Там, де обрій у попіл упав,

Де схрестилися зламані сталі.

Я іду, щоб тебе не спалити,

Бо в мені — тільки пекло і шквали.

Моя ніжність від того болить,

Що її мої ребра скували.

В моїх жилах — запечена ртуть,

Ти — мій спокій, п’янка глибина.

Я не смію твій світ перетнуть,

Бо я — буря, а ти — тишина.

А мій дотик — це чорний вогонь,

Він обвуглить твій ранок пречистий.

Я не смію торкатись долонь,

Щоб не збити твій шлях променистий.

Ти у світлі вечірніх вікон —

Мов кіно, що не має фіналу.

Я ховаю свій зірваний крик

Під броню із глухого металу.

Хай проміння цитринове ляже

На твоє безтурботне плече.

Все, що серце моє не розкаже, —

Тихим вітром крізь пальці втече.

Я лишаюся тінню в саду,

Де шепочуть про тебе каштани.

Я у власне чистилище йду,

Щоб твої не відкрилися рани.

Будь щаслива. Світися. Живи.

Не шукай мене в цьому світанні.

Серед міста, асфальту й трави —

Я кохаю тебе. У засланні.

Кольори війни — це попіл і дим,

І вітер несе його краєм моїм.

Чорний день обіймає холодним крилом,

І світ ніби став журбою і злом.

Жовтий колос стоїть на розбитій землі,

Синє небо мовчить у далекій імлі.

Червоний — то біль, що стікає в траву,

І пам’ять живе, поки ми наяву.

Йде солдат крізь цей шлях, крізь вогонь і пітьму,

Береже у душі він тепло, і весну.

Кольори війни — це і смерть, і життя,

Та крізь них проростає нове майбуття.

Maurice Rollinat

(Моріс Ролліна) — ("Le Minet")

***

«Кошеня...» 

***

Воно жадібно ссе молоко

І горнеться об груди, які обіймає,

А коли його годувальниця втомиться —

Воно на її м’якому животі засинає.

Для милого й кмітливого кошеняти

Немає ліжка, яке могло б замінити це..!

Воно жадібно молоко ссе

І треться об груди, які обіймає.

Коли воно добре вилижеться і вичешеться —

Візьме хвоста і подивиться на себе у дзеркало,

Де пізніше, після своїх перекидів на місці

І своїх маленьких стрибків убік —

Воно знову жадібно ссе життя молоко...

___________________________________

04.04.2026; Paris (Aurora) ===================

(!!!)

Моріс Ролліна (Maurice Rollinat) (1846-1903)

французький поет

http://www.florilege.free.fr/rollinat/les_nevroses.html

Переклад поезії здійснив Катинський Орест з книжки "Les Névroses" вірша "Le Minet" («Кошеня...», 1883) французького поета Моріс Ролліна (Maurice Rollinat).

Він був поетом, музикантом і виконавцем...

https://fresselineshier.fr/maurice-rollinat/

Електронна бібліотека

поезії (ebookothèque

poétique)

==============

Автор :::

Катинський Орест

https://www.stihi.in.ua/ua/avtor.php?author=55043&poem=508804

(Katynskyy Orest)

=============================

Як хочеш, так і називай,

А тільки — лиш жадай, кохай.

Стискай зап’ястя до кісток,

Пий з горла зірваний ковток.

Зламай цей опір, мов сургуч,

Пройди цей шлях із темних круч.

Залиш на шиї сизий слід —

Твій найчесніший заповіт.

Тут сіль на шкірі — мов слюда,

І пульс — як випита вода.

Хай тінь ламається об стіл

В сліпому переплетті тіл.

Не треба неба чи богів —

Ми на межі розриву швів.

Тут б’ється серце у руці,

Судома розрива рубці.

Без пишних фраз і без прикрас —

Лиш гола фізика і час.

Ламай кордон. Не відпускай.

Як хочеш, так і називай.

Всесильний Бог скриває обличчя

за ліловим дощем.

Ніби небо плаче і б'ється орлиця

з червоним вогнем.

Кому до нестяме зажадається болі

у днях кращого життя.

Якщо це все, що ти звеш любов'ю

задумайся про свої почуття.

Поганить твоє серце, тіло й душу

лиш злосні думки про світ.

Усе, що таке красиве навіть зі смутку

за замислом Божим услід.

У вірі немає невдачних днів чи грому

тут не тріщить рана.

У вірі любиться усе так по палкому,

як вогонь у кігтях птаха.

Захлинаються люди самотою

і обпікаються серцями.

Усе життя може здатись боротьбою

та люди існують віками.

Душа лиш молить про цвіт

за лишні копійки в задній кишені.

Тож люби цей світ,

помиляйся і будь чиєюсь мішенню.

Я хочу бути останньою зіркою

падшою в твоєму кінці світу.

Я хочу забути дихати, стати вірою

у єдиного Бога і в чудну жінку.

Я хочу ридати на твоїх колінах,

пізнаючи тепло рідної шкіри.

Я хочу губитися у паризьких руїнах

знайти там лиш криваві сапфіри.

Я хочу подарувати тобі кохання

замотане у туге майбутнє.

Ти - усе моє середньовічне повстання.

Ти - усе, що за небом жалкує.

Я хочу стати твоєю мученицею

розгніваною на твої крихкі мрії.

Я хочу змінити світ улюблениці

терпких почуттів і зловживаної ейфорії.

Я хочу подобатися тобі

на стільки сильно, щоби страждали.

Я знаю, у цьому вина моя , у моїй ролі,

але ми ж би все одно помирали.

Я хочу перестати бігти до меж,

спотворюючи галактику тонких тяжінь.

Я багато чого хочу , та й ти теж,

падай до моїх рук, впаду і я, амінь.

Природа рветься. Крізь льоди і час

Вона ламає вистиглу облогу.

Пташиний хор — як весняний фугас —

Простелює у небо нам дорогу.

І сонце — мов наточений бурштин —

Пронизує гілок прозоре скло.

Стікає сніг із вицвілих картин,

Вливаючи у вени нам тепло.

Земля пульсує. В синьому вогні

Фіалка проростає крізь каміння.

І серце б’ється в унісон весні,

Бо в кожнім вдиху — світло і спасіння!

Кричу — та не чути. Мовчу до нестями.

Кайдани вгризаються в жили до болю.

Своїми ж сліпими, кривими руками

Ми щастя згубили, розіп'яли і волю.

Злодійство одвічне піднято до влади,

Торує у прірву шляхи майбуття.

Ми в себе удома — та наче в засаді,

Покірно чекаємо свого кінця.

Зомлілі від туги, роздерті до втоми,

Розбиті, спустілі і чорні серця.

Над полем пожовклим вороння штурмує,

Клює недожите людське майбуття.

Молилися люди — у давності й нині.

Та небо не чує. Молитва німа.

Немає нам правди! На власній могилі

У камені виб'ють чужі імена.

Мовчить наша доля. Та скільки їй треба?

До чого ж готує, карає нас Бог?

Стражденніших душ під склепіннями неба

Не знайдеш у світі за тисяч епох!

Ми вірили в щастя, та десь спотикнулись,

І темна дорога у ліс завела.

Блукаємо в пустці, у злиднях зігнулись,

Навколо лиш морок і чорна зола.

Змарнілі від втоми, шкульгаємо далі,

Допоки не станемо врешті людьми:

Народом, що долю кує на скрижалі,

На землях, де правити маємо ми!

Допоки цей ліс із отрути і чвари

Між нами стіною глухою стоїть?

Допоки ж ми будем терпіти удари,

Чужі копійки підбирати щомить?!

Народе мій сивий, уже онімілий?

Допоки терпіти знущання катів?!

Коли ти повстанеш у власному гніві.

І станеш господарем вільних вітрів?!

Коли твоя мова, пісенно-дзвінка,

Від Чопа в Донецьк наче грім прогримить?!

Коли твої люди — могутня ріка —

Повстануть, щоб землю свою боронить?!

Коли твої води наповняться кров'ю

Катів, що принесли нам морок і тлінь!

Тоді над степами, сповиті любов'ю,

Зійдуть переможно і жовть, і блакить!

Чому так болісно мені?

Чому ніхто не скаже,

Що так сильно в глибині

Душу мою стискає?

Ніби добре навкруги,

Але нічого немає,

За що схопитись би я міг,

І у прірву впадаю.

Задля кого я живу?

Задля кого страждаю?

Із ким піду на рандеву,

Коли нікого не маю?

Я напишу прощальний лист

Усім, кого я знаю.

Можливо, хтось мене любив...

Тоді бувай, прощаюсь.

Люди, мов лейкоцити,

протікають по венах міста.

І загоюють собою всі рани

                                      після недавніх прильотів.

Нарешті відкриті на вікнах фіранки

і з вулиць чути запах печеного тіста.

Пацан у військовій формі бере інсту

в симпатичної баристи.

Коли як не зараз.

** 26.03.2026

--------

я клянусь тут є рима

просто прильоти вибиваються і в житті і на папері

Заграйно брате на трембіті

Щоб Чорна Гора танцювала

Танок опришків що на віки

У своїх скелях гартувала.

Заграй но цімборе благаю

Хай полониною розллеться

Марічки серденька торкнеця

І звеселиться Черемош.

А поміж горів у долині

Блукаю я в старій свитині.

Шукаю де мої роки

Що промайнули у віки.

Юнацькі роки поміж горів.

Неначе вкрала зграя ворів

Поніс з собов їх рік потік

Сидю вже сивий чоловік.

Заграйно брате на трембіті

Хай звеселиться Черемош.