Всі вірші

«Приходько»

Я вічний приходько в чужому краю

Мій дім залишився далеко від серця,

Живу на чужині в своєму жалю,

В суспільство чужинців я так і не втерся.

Я місця собі отут не знайду,

Я загублений птах в невідомих просторах,

Як ще я далеко від дому піду,

По яких моє щастя заховано норах.

Хожу по слідах чиїхось людей,

Та їхніми долями жити не хочу,

Пригорнутися прагну до рідних грудей,

Лиш тоді усі мрії свої прошепочу.

Лиш тоді я збагну, що знайшов знову дім,

Як зійде з ніг замучених втома,

Коли душу охопить, як небо той грім,

Пізнання, що нарешті я вдома.

Напевно, так у кожного в житті:

Настає час для роздумів і мрії.

Де пошук давно згаслих почуттів,

Які зарубцювалися в надії.

Щоб відродить, що сховано давно,

Все те, що лід скував посеред літа.

Якщо потрібно, смакувать вином,

Але в собі ті почуття звільнити.

І навіть в спеку вкутатися в плед

Чи танцювати під дощем надворі.

Розбити посуд непотрібний вщент,

Чи здерти всі шпалери в коридорі.

Але звільнити мрії й почуття.

Поплакати, якщо болить нестримно.

Й на повні груди знов вдихнуть життя,

Бо лід той нас руйнує непомітно.

І далі йти, відкривши у собі

Щось потаємне чи давно забуте.

І виграти у власній боротьбі,

Себе пізнавши знов щасливим бути.

Автор: Ольга Киця

Обтрушує цвіт липи дощик літа,

На сьому ранку тільки щебет птиць,

Прискорюється час несамовито.

І не таке все, як було колись...

Незмінним залишається цей запах,

Медовий неповторний аромат.

Новому дню махають липи лапи,

Птахи пісні щебечуть всі підряд.

Пірнаю в море затишку природи.

І розчиняюсь в благодаті цій,

І відчуваю хвилі насолоди,

Тримаючи цвіт липи у руці.

12.06.2024. АКВа

Дякую за натхнення Петру Войцехову

Ішов за примарою

Промайнувши літ

Вбачаючи у ній діву із своїх снів.

" Дурень " - си шептали вітрьові голоси.

Дідух намагався врятувать

Та муза заплутала ум.

Й душу спокусила.

Крокую за нею,

Наче покірне ягнятко

Шкода, що не звірятко.

Тихо шепочуть стежини лісові:

" Тікай"

Вітер гойдає гілля старих дубів

Мавка співає пісню про кохання

Де серця зливаються воєдино.

І все б чудово

Лиш серденько зрадливо ридало:

" Це все омана "

А я лиш безглуздо всміхався.

В дурні пошитий

Самим собою

Убитий.

Мавчиний тан

Прудкий, наче ураган.

Змінить все в мить

Мене вже не врятувать.

Раз

Я бачу дива.

Два

Попереду провалля

Три

Музою згублений митець.

І забута ця оповідка

серед сторінок легенд.

По ній залишилось

лиш три нещасні рядки:

" Чорнобогом проклятий.

Мавкою убитий.

Мареною забратий. "

От і вся дань митцю,

Котрий музу полюбив.

світ - крапля поту на моїй долоні

світ - ока два мої, дві напівсфери

світ - ніс мій, яким вдихаю Всесвіт

світ - рот мій, ним я сміюсь в безодню,

жбурляю зірки-ноти у простір-час!

світ - сущеє в мені

світ - моя думка, мозок, тулуб мій

та мої руки, ноги... - мій організм

світ - то є я!!!...

...а далі все - дзеркальні лишень скалки

що відображують мій розвиток та зріст

усю могуть мою та велич

в багатоликості своїй - я є безмежний!!!...

як я безмежний у мені...

Мур-няв, я граюсь з палітуркой,

Та так це виглядає з боку тих людей.

Насправді ж я - вивчаю всі науки,

Які захочу, у книжках ось оціх.

Я лапками книжки скидаю,

А потім мордочкою розгортаю.

Читати вмію без проблем!

Ото я лажу й прочитаю.

Ось, що насправді "навчальний процес".

Я вже знаю наук безліч:

Психологія, біологія та анатомія!

Господар мій - лікар, то все пізнаю.

Люблю я читати та все узнавати,

Бо колись не мав змоги ції.

У всіх котів були темні часи,

Тим паче, коли ти вуличний кіт.

Згублене щастя вогником тліє,

Що співом птахів не відгукнеться.

Там пустка й сум — долоні стискає,

Спогади сяють, коли серце болить.

О, втрачена мить! Як тінь…

Непомітна, але така болюча у серці моїм.

Спогад про мить, що вже не вернеться,

Лихоманить від туги душу палку.

Примара чи Ви? — запитую співом скорботним,

А відповідь «сучна» у морок ховає слова.

Бо любов — це дар богів недосяжних,

Що лишають печаль, що ніяк не згаса.

О, примара! - ти втрачене щастя,

Твій усміх, твої очі — бажання моє.

Але час не спинити, не повернути.

Босоніж приходь у грішні думки.

У темній кімнаті лісу сирени світлом прошиті.

Господи, не убиті, ми поки ще не вбиті!

Крізь пальці світло проступає,

Поруч когось воно забирає.

Кричи, молю мовчи!

Вбий бога, вбий демона свого.

Вбий усе, що ти знав!

І впади, до дна свого впади!

Забудь, що це життя пізнав!

Забудь про все-усіх,

Бо тіло і так згниє.

А ти ще є?

Освальд Артман

Д., 20.XII.2023

За мотивами гри "Dragon Age: Original"...

~•••~•••~•••~

"Я підштовхую історію, коли це потрібно. Але іноді її доводиться штовхати"

Флемет

~•••~•••~•••~~

На південь, до найнезвіданої мерзлоти

Є небезпечне місце повне відьом, варварів та чудовиськ...

Там шукають надії найдивніші сни,

Там нишпорять пороки та страхи, там багато дивних збіговиськ...

Оповіді легенд про те, що на тих болотах живуть

Старі велетні-дерева з серцем зі сталі...

Що немає там світла... Лише сніг і пустка живим "затишок" пророкують,

А крижана темрява поглинає гріхи, біль, сум небувалий...

Що там світ туману, що приховує зло -

Прокляття ввібрало помсту матері безкрилої,

І лють клинків окропила кров'ю давно

Густі рани землі, ставши добротною могилою...

Що там виповзає з темряви нежить, катувати дурнів,

І погань грається по стилих венах дурманом...

Руїни та привиди, що все ще чекають на свої дев'ять кіл...

Там холод і голод шириться у глибині душ бездоганно...

Там мешкає відьма, що живе віки не за законами смертних -

Вирощує "дочок", сміється над світом, сперечається з богами...

Де світло змикається з пітьмою її дочки-перевертні,

Уникаючи побуту людей, красу ховають за розбитими дзеркалами...

У їхніх снах незнайомі обличчя та маса дивних дверей,

Таємниці доріг, гори, спрямовані на небо, за обрій...

Дивачкам, що виросли серед дерев, звірів та тіней,

Чужий людський світ - небезпечний, недобрий...

Відомо їм, що приходить із темряви, з-під гір,

Вражає собою, опоганює все живе, землю...

Коли Стародавній Бог прокидається – починається Мор.

Зло завжди на чеку... Тих, кого веде Клич, не сплять, внемлють...

Вироджується світ, висихають поля та моря,

Небо ніби безодня з щільно-чорними хмарами як у нуарі...

...Відьма Диких Земель невпинно твердить дочкам:

"Нехай знайдете ви шлях у темряві... Підказки в моєму Гримуарі..."

Чи то помста, чи то кара Творця за Стародавніх Богів

Жадібним дурням, що жагою гордості старовинні -

Вини гралися з Тенью, закликаючи її зі снів,

Магією крові вляпавшись на віки в моровому павутинні.

Хай прибуде порятунок, або ж світ у прірву впаде -

Не нам вирішувати... Людське серце часом чорніше за морок...

Кожен у цій подорожі своє місце чи смерть знайде.

Але хто скаже, чий шлях у пітьмі - то порожній сполох?

...Оповіді легенд не завжди земний затишок пророкують...

Той, хто вірить, - буде вірити; той, хто мовчить, - мовчатиме бездоганно.

Відьму з Диких Земель бачать то там, то тут...

Кажуть, вона теж Стародавній Бог - перероджуватися їй притаманно...

~•••~•••~•••~~

P. S. "Якщо запитати, чи реальна вона, Флемет розсміяється і скаже, що не обмежує себе необхідністю бути одночасно лише в одному місці."}÷)

~серпень•2020~

Зі збірки "Казки, які не розказані на ніч"

ці танці віхоли мені -

меланхолійних літ минуле.

світанки де світліші були,

святково шумні ясні дні,

кохання справжнього пора,

міцної дружби непохитність...

...тепер безпристрасність та хитрість,

вагання, сумніви, хандра.

сліпа в мовчанні самота

як поспів спогадам у тиші -

горійшим посміхом в колишнє

ця в сьогоденні пустота.

коли похмурість в небесах

і лине час, прямує нині

безглуздим шляхом в прірву днини... -

а там твій ризик, там твій страх.

і танці віхоли зими

у відчай, в розпач...

на оману

твій шлях був явлений в тумані,

тобі в ілюзіях пітьми -

бо час почав зворотний рух

в твоїх тих спогадах у тиші...

...сніги летять...летять горішні!

у танці шумних завірюх.

Повітря здіймає широкії пензлі,

На горем пропечену землю пускає

Широкі мазки, мальовничії плями,

Що білим торішні шляхи приховають.

На аркуші білому свіжі стежини

Малює людина ногами у берцях.

Дорожнім лишає дороги людина,

Допоки ще б’ється розпечене серце.

Допоки крихке сновидіння триває,

Допоки не віриться в біль і у лихо,

Допоки у небі птах крила здіймає,

Допоки коралі нанизує тихо.

Червоні коралі на снігові білім.

Якби ж то ім’я не згубилось в безмір‘ї…

Якби ж хоч комусь пригадався він милим…

Якби ж то прожити все наново вірно…

Та сніг замітає дороги минулі,

Хто правий, хто винний - уже не згадати.

І крапля по краплі усе, що не сталось,

Продовжує в сніг, як рубіни, спадати.

Зарано! Зарано! Не встало ще сонце!

Побачити небо безхмарне і синє!

Відчути крізь ніч на губах теплий подих…

Та вічність приходить.

Навіки.

Від нині…

***

Під той камінь

Вода не тече..!

Під той камінь

Вода не тече..,

Який старим та мертвим

Живе...

А вода не може

Прийти --

Свіжа вода не може

Прийти,

Щоби нове обновлення

Знайти...

Не той мудрий,

Що все має --

Не той мудрий, що

Все має,

А той, який за нове

Дбає...

Ой..!

Приліпиться до гнізда,

Як мала пташина --

Тая вісточка жива,

Яка є свіжина...

Будем жити --

Не тужити..,

Будем нове будувати,

А за старим,

Що пішло --

Не будемо

Банувати...

Сонце сходить і заходить -

Сонце силу посилає,

Щоби камінь зрушить

Могли,

Як життя нове

Буяє...

Під той камінь

Вода не тече..!

Під той камінь

Вода не тече..!

Не тече --

Не може,

Бо сили немає,

Як мертвим

Живе...

Зрушить камінь

Поможи --

Поможи нам, Боже..!

----------------------------

23.11.2023; Paris (Aurora)

===========================

(!!!)

Автор :::

Катинський Орест

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999224

(Katynskyy Orest)

============================

 ***   ***   ***

Частину життя легше 

           Втратити,

              Як вернути,

Бо ми не завжди власні 

         Над тим,

Що життя робить, 

          Тихо —

          З нами,

Щоби своєчасно

        Відчути

І…  це приходить

        Непомітно —

 Лише один крок

                       Набік,

Для свого задоволення,

                 Збагачення,

               Панування,

      Амбіціозності,

                 Зради,

       Чи іншого 

Владного тезису

         Життя..,

 А плата — (?)

Назад дороги вже

        Не існує,

   Бо впав міст

                  Творення,

Яким наш вибір помилки

   Відданість руйнує…

————————————–

19.11.2019;  Paris  (C.S)

==========================

(!!!)

Автор публікації :::

Катинський Орест (Katynskyy Orest)

https://www.chytaichyk.com/mist-vyboru-pomylky/

===========================================

Мовчу. Мовчу, ні - ні мовчу не пишу.

Ночами слухаю тендітну тишу.

Ні ще не в пеклі не в раю.

Мовчу, тихенько дихаю , й мовчу.

Скажи.Скажи мені що буде далі.

Як остогидло це життєве ралі.

Лечу, мовчу , а у душі кричу.

Що буде далі? Я ж мовчу.

От так. От так проходить рік за роком.

Життя стираю кожним кроком.

Білію сивію , лечу, мовчу.

А у душі кричу.

Що то було? Було кохання. ?

Відчув лиш біль та сподівання.

І всеж я в пеклі, не в раю.

Тебе кохаю. І, мовчу...

© Андрій Абрамов ( Onra Onra )

Мій персонаж – він безсердечний,

В його очах горять вогні,

Він гострий на язик, безмежний –

Таких заждались вже в труні.

Він елегантний й незалежний –

Соціопат в одній струні,

Він погляд свій кида бентежний –

І всі мовчать, немов німі.

«Егоїстичний і бездушний» -

Так кличуть лицаря мого,

Та дотеп всуне він їм слушний –

Полюблять знову всі його.

Він все, що думає, те й каже –

У ньому цензора нема,

Але за це він і поляже –

Уб’є його дурних юрба.

Колись було приємно жити в світі.

Було приємно знаходитись із людьми.

Та що ж тепер? В якому світі ми?

Чому навколо егоїсти? Історія говорить - було так завжди.

Хіба, насправді злі, жорстокі і байдужі ми,

Коли ж в подобу Божу створені були?

Чи може, то змінилось сприйняття -

Значення Господа, людей, життя?

Коли і так, чому ж у сторону ганьби?

Це важко зрозуміти, та світ такий як був,

Лиш сенс буття змінився назавжди.

27.05.23.

Я йшла легкою ходою,

По сірій доріжці життя.

Я мріяла бути з тобою,

Відкрити портал в майбуття.

Туди, де немає страждання,

Від невідворотніх подій.

Туди, де цвіте лиш кохання,

В долині похованих мрій.

Чому ти знов сумна? -

Печаль тебе сповня.

Чи в тім моя вина,

Що ти така сумна?

Чому

Я чую жаль в твоїх словах?

Ти знов

Ховаєш біль в своїх очах.

Сумна

Не має прихистку душа.

Чому ти знов сумна?

Печаль.

Твоя печаль не має меж.

Тебе

Покрила плетивом мереж.

Сповня

Твій зір затаєна сльоза.

Печаль тебе сповня.

Чи в тім

Твій біль, що стали мовчазні?

Моя

Душа стомилася в борні.

Вина

Моя, що не знайду слова.

Чи в тім моя вина,

Що ти

Мов диво-квітка чарівна,

Така

Прекрасна, чиста як весна -

Сумна?

І серце жалем наповня

Що ти така сумна.

Розгорається в небі полум'я

в небі полум'я зорі ранньої.

Розливається в серці радістю,

в серці радістю незвичайною.

    Знову з'явишся ясним променем

    ясним променем, тихим подихом.

    Зачаруюсь я ніжним поглядом

    ніжним поглядом, легким дотиком.

Я шепчу тобі: Мов вишневий цвіт

мов вишневий цвіт ти прекрасная.

Ти скажи мені, як зовуть тебе

як зовуть тебе, зоре ясная?

    А у відповідь: не питай мене

    не питай мене, не питай мене.

    Сни короткі та ти пам'ятай мене

    пам'ятай мене, пам'ятай мене.

Запалало в небі полум'я

в небі полум'я зорі ранньої.

    Я прийду, тільки ти упізнай мене

    упізнай мене, упізнай мене.

    Пам'ятай і чекай мене.

Проходим квест на виживання –

То тяжке життя.

Хай краще нам не знати, що не буде

У щастя вороття.

Плекайте, люди, віру, що закінчиться

Ця проклята війна.

Нам суджено розвісить синьо-жовтий прапор

І написати кров’ю: «ПЕРЕМОГА!»

На жаль, не всі побачать, як роквітне веселково

Мальва-Україна,

Але я певна, душі це відчують скрізь,

Бо в серці пророста навічно Батьківщина,

Раніше думала, патетика, слова,

Переконалася: кров – загадкова рідина.

Вона червона, бо важлива, бо значна.

Червона кров, а чорная – земля.

Пройдуть роки, історики напишуть книги,

Чи правда буде там? Не знаю…

На трупах наживуться злодії-бариги,

Без цього якось не буває.

Але ми свідки, зможем дітям розказати,

Як насправді все було…

Ракети щедро нищило і відбивало ПВО,

Як місто вуликом великим генераторів гуло,

Як кожен знав, що їхній путін –

То великий злодій і ху***.

Світ дивувався, як титани ЗСУ

Стояли крицею,

Я кіборгами досі їх зову.

А волонтери – додаткова армія в тилу,

Їх значення неоціненне,

Місія – звернути шию ворогу.

Ми все спроможні будем розказати,

Як плакала над тілом доньки

Вбита горем мати,

Як мерзли сім’ї на руїнах спалених,

Розбомблених домів,

Земля на гній переробила

Тіла залишених катів.

На попелищі-згарищі

Нові міста збудують,

Любов і спротив в генах

Дітям-внукам закарбують,

Герої-люди славитимуть Україну

На весь світ,

НЕЗЛАМНІСТЬ буде кодом сотень тисяч літ!

А знаєш, я б зараз міг чистити тобі мандарини.

Кімната б заповнилась запахом цедри та звуком k-popу.

Я б швиденько приніс пляшку вина з магазину

І на кухні ми б зварили глінтвейн. Найкращий в Європі.

А ввечері ми б залізли під одну теплу ковдру.

І під якийсь різдвяний фільм, обмінялись дарунками.

Ти б уважно спостерігала за героями та сюжетом,

А я заледве стримувався, щоб не відволікати тебе поцілунками.

Не пам'ятаю коли востаннє просив щось на новорічні свята.

В цьому році моя компанія - сім'я та коти.

В цю ніч у всіх українців заповітна мрія одна

Але мої різдвяні бажання це перемога і ти.

Матусенька, ріднесенька

Я тебе кохаю,

Буде в тебе серденько

Без кінця і краю.

Хай любов і доброта

Заповнюють душу,

Але все ж зізнатися

Я у чомусь мушу.

Ти в мене добріша,

Ти в мене гарніша,

Ти в мене світліша

За сонечко на небі.

Все ж ти в мене краща

Матусенька моя,

Хай душа співає,

В мене та й твоя.

- А ви чули мовчання?

Приголомшливий дзвін.

⁃ Воно не стоїть втручання,

Не варте і змін.

⁃ Ви чули мовчання ?

Цю пустош, цей крик?

⁃ Після нього бажання,

Щоб розум мій зник.

Ну а ви?

⁃ Чи ви чули мовчання?

⁃ Ні! Більше ніколи!

Не хочу!

Забути б про своє існування,

Позабути всі свої роки.

Але все ж…

⁃ А ви чули мовчання?

⁃ Так, я змирився, я звик.

В мене є лиш одне бажання,

Щоб світ створений богом зник.

Щоб знову почути мовчання…

Щоб знову почати спочатку….

На чорному листку нічного неба

Історію писали блискавиці,

Всі літери від альфи до омеги

Вогнем палали, стрілами неслися.

Хто прочитати вмів ці диво-знаки,

Де адресат гучних громів писання?

Летіли звістки жовтими листками,

розкидані вітрами, як востаннє.

А ти шукав одне важливе слово

В тих символах, написаних грозою,

Щось особливе, сильне, вийняткове,

Щоб струмом било, не чіпаючи святого.

Чи задрімав під звуки громовиці,

Чи дивна тінь упала на фіранку,

В поезії обіймах опинився,

Шепнула слово й зникла між ниток дощу-серпанку.

Крижані й червонясті, доторкнешся і хочеться мліти

Чи мацали ви її холодні, але ні,

не від холоду, від любові морозні ланіти?

Мов два лазурових озерця, мов співанком налиті криниці

Чи зазирали ви в її, і ні не від страху, від кохання широкі зіниці?

Теж холодні, але іскри гарячі їх ледь-ледь помітні

Чи торкали ви рук її, з строгими рисами, але все ще тендітні?

Хай й ніхто не побачить, добре,  дощ незабаром вже змиє

Чи вдихали ви запах, чи тулилися ви до  лебеддиної шиї?

Спиралися ви, на її тОнке та сильне, немов різьблене вітром плече?

Ви навіть не спробували її зрозуміти!

Добре що кров в її жилах досі тече.

6.08.2022

Гучна музика у її навушниках

Вітер здуває вже вимите руде волосся,

Що колись було червоним - зараз недбало зібране в хвіст, не чищені кеди

В голові неструктуровані думки, гучне многолосся

В житті її бурхливому і повному завжди бракує меду...

30 06.2022

І знов поет писатиме тужливо

Про страх, війну і кров марно пролиту

Ізнов співатимуть пісень журливих

І заново учитимуться жити...