Всі вірші

Не шукай мене серед тисячі історій,

Навіть якщо розгадка — в одному слові.

Я існую в незвіданих,

Незнаних частинах космосу.

Не шукай відповідей на всі запитання Всесвіту,

Не розв’язуй усіх нерозв’язаних рівнянь.

Я хочу залишитися нездійсненною мрією,

Недописаною книгою,

Випадковою гіпотезою.

Не шукай мене серед легенд і міфів,

Навіть якщо розгадка прихована в мертвих мовах.

Я передаюся з уст в уста

Забутими народами.

Не шукай відповідей на свої здогадки,

Не завершуй усіх досліджень.

Я хочу залишитися історією,

Давньою притчею,

Лише згадкою.

Пиши....

Пиши, моя дівчинко, просто сідай і пиши

Най почерк стрибає і букви якісь кривулясті

Очищуй від болю усі закапелки душі

Там лінії долі відбились не рівні - хвилясті

Записуй суцільно, а можеш пунктирно. Не суть.

Важливі моменти внесе запопадливо пам'ять,

а все неважливе шалені вітри віднесуть

у вічність, де страх перетвориться в рам'я

Пиши, моя дівчинко, просто сідай і пиши,

В буремні часи тиша, бачиш, то гостя не часта

Пізнай її кожним таємним відбитком душі

Я хочу, щоб очі твої знов світилися щастям

28.05.2026

Крок. Подих. Крок.

Тіло стає монументом.

Втома здирає ілюзії,

Осад прожитих хвилин.

Святе право каменю — побути ніким.

Без цілей. Без сенсів. Без імені.

Ми носимо в тілі порожні вокзали,

де довго немає ніяких новин.

Лягай і дивись.

Земля під тобою не провалиться.

Вона теж втомилася обертатись

Дівчинка танцює під дощем:

Парасолька ловить кулі з сталі,

Та одна упала й просто вщент

Її ніжну душу розхрестала.

Дівчинка тримає у руках

Дуже міцно сховочок маленький -

То є порятунок, то є знак,

То міцні обійми її неньки.

Вчора пішов тато на війну,

А вона зібралася й танцює.

Ніби вихор мрій здіймає у пітьму,

Й оберіг для рідного малює.

Кожен крок - зусилля надважке.

Кожен рух - душа ридає знову.

Тато дав завдання нелегке:

Вірити у нього і чекать додому.

І минають дні, сплива вже рік.

Ось і літо, півтора вже року.

А його нема ще у воріт,

І вона танцює: крок за кроком.

Знає ж бо, танок її - чарівний.

Він його від кулі врятував.

З ворогом в бою нерівнім

Донечку свою в думках тримав.

А вона - то ніби наша Україна.

Вся згорьована за час війни,

Вся розтрощена, уся в руїнах!

Та духом не підкорена біді.

Криваві плями покривають тіло,

І душа прострілена наскрізь.

Та не вбито, не забрато віру!

Танцюй дівчинко, танцюй, кріпись!

Вір! Вір в тата, і у Перемогу,

Світлого добра над темним, злим.

Вихором танка твого німого -

Ворога хай б'є небесний грім.

...Дівчинка танцює під дощем,

Під дощем із теплих літніх крапель.

Парасолька не потрібна вже!

З Перемогою вернувсь додому тато.

Те відчуття, коли не знаю.

Хочеться писати, але про що?

Лежу і за словами рибалю,

Якнайгучніше в думках шепочу.

Чи то застигши на світлофорі,

Коли інші вже висять над потоком.

Ті останні секунди червоні:

Гіпнотичні, нескінченні, глибокі.

Чи то містом блукаючи

На фіксі без гальм, без страху.

В моменті ніби зникаючи,

Ніби ти на цілого світу даху.

Виходить "ні про що" — це про все:

Коли є все навколо, і немає тебе;

Коли вітер крізь простір несе;

І "про що писати" вже не гребе.

мовчання — теж слова,

своєрідні, непомітні.

воно не може за себе сказати,

тому інші беруться його розшифрувати:

нічого не сказав — змовчав,

значить, збрехав,

пустив пилюку в очі.

нічого не сказав,

бо й слів нема насправді —

значить, нетямущий,

без думки і без правди.

а я просто люблю мовчати,

не все словами треба рвати.

коли немає що сказати —

можна просто помовчати.

чому від мовчання в діалозі

стає всім незручно,

ніби нам уже й не по дорозі?

в цю хвилину варто не мовчати,

а коротко і ясно сказати:

«якщо вам дивно і незручно —

ось двері.

ось ручка.»

бо якщо людині тиша ріже вуха,

то хай іде —

інших слуха.

Пшеничний хміль і небо золоте,

Сліпучий день розлито над ланами.

А серце б'ється, стиснуте, пусте -

Між гноєм ран і свіжими бинтами.

Сліпа планета котить мертву путь,

Впиваючись кривавими жнивами.

Нам дано все. Ми осягнули суть.

Та вічний Каїн досі поміж нами.

Чуби схилились в скошені хліби,

Завіяло вселенською зимою.

Наш цвіт зійде з насіння і журби,

Щоб знов лягти під чорною косою.

Це - радість болю. Наш фатальний щем.

Життя росте із власної могили.

Ми вічність підпираємо плечем,

Щоб ці колосся знов заголосили.

Коли закінчиться війна,

Червону сукню я куплю,

Додам намисто до вбрання,

Зроблю червоний манікюр.

Коли закінчиться війна -

У шафі піксель оселю,

Рюкзак залишу край вікна,

Зніму з себе тоді броню.

Коли закінчиться війна,

Зніму свої я старі берці.

Не буду більше я сумна -

Відкрию я коханню серце.

Коли закінчиться війна,

Я змию пил важких доріг,

І я відчую, що жива...

Лише на скронях білий сніг...

Коли закінчиться війна,

Собі я шрами залишу...

Без позивного... без звання...

Червону сукню одягну.

Коли закінчиться війна...

Червону сукню одягну..

16.01.2026

Привіт, кохання моє

я вже люблю тебе більше за все

Ми будемо разом завжди,

крізь туман і дощі

Але навіть ураган не зламає

вогонь всередині нас

Я бачу тебе у снах, любов моя

Бачу твої карі очі, посмішку блискучу

Чую аромат твого парфума

Я знаю ти будеш прекрасним батьком

для сина нашого

Я вже чекаю коли зустріну тебе

і стану найщасливішою на Землі

Я виходжу на подвір’я —

і вони повсюди:

нитки чарівні,

що сплітають люде.

Кожна нитка має два кінці,

зв’язує людські мізинці.

Я вірю в долю і силу ниток,

що супроводжують кожен наш крок.

Час настане — і нитки ці

зав’яжуть у вузлик свої кінці.

Ви думаєте: як це зрозуміти?

Помітити. Не пропустити.

Вам не допоможе розум,

очі, вуха.

Знадобляться ваше серце,

душа й руки.

Серце відчує справжній жар,

пекучий, мов сонця удар.

Душа, душа, душа —

впаде із неї важка ноша.

Руки одна до одної потягнуться

і вже ніколи не розімкнуться.

Отакі вони — червоні нитки:

звʼяжуть мізинці — і долі близькі.

Під світлом сяйва з-під небесся

Я читаю кожне слово ...

Він придумав нову мову

І присвятив її мені.

Він сказав, що я як осінь

В старім місті Севастополь ....

Холодний вітер тягне з моря

Запах солі і болота ...

Осінь сипить жовкле листя

І ховає сонце в хмарах ...

Він казав, що так не можна

Севастополь любить осінь

Спокійну, тиху й непомітну...

Вона не палить... тихо гріє

На ринках запах винограду.

І в повітрі дивна свіжість.

Мій солодкий кате…

Нерозділене кохання — злий жарт пекла,

Що грається зі мною, не з нами.

Небеса заніміли, рахують зітхання,

Дивляться згори, як я ледве дихаю...

Долоні на камінь — приймаю цей вирок,

Без лат і без меча я покірно здаюсь.

Саме тут, на ешафоті, мій солодкий кате,

Не благатиму ні порятунку,

ні твого примарного поцілунку...

Нерозділене кохання — мій бій і моя

неземна насолода,

Немов заборонений плід у раю.

Ти — мрія, якій не судилось здійснитись,

Що лише одним грайливим поглядом своїм

Обернула на руїни мої фортеці надії...

відстанню вважаємо ми

зорі, сховані у морі

ті місця, що так просто не знайти

морем звемо долі

сотнями рахуються милі

між космічними зорями

відстань же для мене ти

ти, твої примарні очі

20.10.2024 (одеса, спогад про повний місяць за день перед цим віршем)

Тебе святили в смерть мою.

Тебе ненавиділа я

Коли б померла я чи ти

Чи стало легше би мені?

А чи я знищила тебе?

Твоє життя, любов, надію,

Яку плекала раз у раз.

Ти - промінь сонця і тепло зірок.

Та для мене...ти є мука.

Жахлива, грізна і пуста.

У нього я бажала смерть твою..

Та вмерла врешті-решт сама.

Одна.

Зранку біля моря

Вже кружляють чайки...

І невпинно доля

Розставляє крапки...

Я на Ланжероні

З вітром розмовляю,

Птаха на шевроні...

Я тебе чекаю...

Кава в філіжанці...

І дощить в Одесі.

Ти подібна пташці,

Що співає серцем...

Лаунж у шумі моря

Та в душі - відлунням,

Дощ в нас на повторі -

Те не видно людям...

Зараз ти - в підземці,

Небо в місті плаче...

Почуття у серці

Набувають значень...

Я спитав: «Як справи?»

Не мовчи, я прошу...

Моя гірка кава

Розчиняє втому...

Завтра на пероні

Я тебе зустріну,

Подих в унісоні,

Хміль від дофаміну...

Разом до прибою -

Моря шум ловити,

Будемо з тобою

Разом каву пити.

01.05.2026

Прителіла з лісу куля,

Оберталась мов життя,

Одинока що зозуля,

І маленька як дитя...

На руці сидить мов гуля,

Викликає співчуття,

І товстенька що цибуля,

Зараз стрибне в укриття.

Наша пам'ять як бабуля,

Омолоджує буття,

Проте оркам буде дуля,

Все просреться в них в сміття...

Вірш був народжений 1 травня 2023 року.

https://www.facebook.com/share/p/18m9L4vW4P/

стоячи по пояс в холодній воді

і промовляючи у вирій темної ночі,

я тримаю хрестик у свóїй руці

а ночі тут нескінченно довгі

питання чи Бог справді живе

чи вже давно полишені мощі

я вірю у власний його образ. той, що в розумі тільки гуде

він має сенс для мене і досі

06.10.2025

Твір є художнім переладом піратської пісні "Tyme Flyes when You’re Havin’ Rum " (Pirates for Sail).

Прослухати пісню (українську версію) можна за посиланням: https://suno.com/s/MEtHctpUXaYeAtlO

Не буде щастя в Лондоні для сина злидаря,

Тож я покинув рідний дім — подався у моря.

З купецьким кораблем пішов у західні порти,

А за шість тижнів нас знайшли розбійницькі вітри.

На обрії був корабель — ми бігли навтьоки,

Та скоро наздогнали нас ті чорні прапори.

Коли пірати взяли нас, їх кеп промовив вмить:

"Помріть або за нами йдіть, із ромом час летить!"

Із ромом час летить, мій друже,

Із ромом час летить.

Коли стріляєш з всіх гармат — іспанець вже горить.

Коли під чорним знаменом ти ходиш — пам'ятай,

Що скоро мандрам вже кінець,

Бо з ромом час летить!

Пістоль при скроні підказав: я вибору не мав,

Покинув свій я корабель і буканьєром став.

І хоч своє життя зберіг, по правді кажучи,

У моїх мріях лиш були пригоди, ром, скарби.

Старий пірат вручив мені пістоля і ножа,

Я взяв, і капітан сказав: "Ну, синку, вже пора.

Ми джентльмени вдачі — від нас життя біжить,

Тож йди і частку забери, із ромом час летить!"

Із ромом час летить, мій друже,

Із ромом час летить.

Коли стріляєш з всіх гармат — іспанець вже горить.

Коли під чорним знаменом ти ходиш — пам'ятай,

Що скоро мандрам вже кінець,

Бо з ромом час летить!

Два довгих роки я ходив іспанськими морями,

Ми грабували кораблі від Порто до Панами.

Ми забирали все у них — такий був наш закон.

Коли ішли Карибським морем — за нами була кров!

Тож Адміральство в Лондоні послало кораблі,

А в Порт-Роялі зрадник сказав, як нас знайти.

І крикнув капітан наш: "Їх ближче підпустіть!

Жорстока битва буде в нас, із ромом час летить!"

Із ромом час летить, мій друже,

Із ромом час летить.

Коли стріляєш з всіх гармат — іспанець вже горить.

Коли під чорним знаменом ти ходиш — пам'ятай,

Що скоро мандрам вже кінець,

Бо з ромом час летить!

Ми підняли червоний стяг, побігли до гармат.

"В бою пощади не чекай", — сказав старий пірат.

Ми видали хороший залп, та більше їх, ніж нас.

Як пів команди полягло — нас пов'язали враз.

Нас всіх у Лондон привезли в кайданах, мотузках,

І кат вже руки потирав — він відчував наш страх.

Тож капітан сказав мені: "Як добре ми ішли,

Але мандрівці вже кінець, із ромом час летить."

Із ромом час летить, мій друже,

Із ромом час летить.

Коли стріляєш з всіх гармат — іспанець вже горить.

Коли під чорним знаменом ти ходиш — пам'ятай,

Що скоро мандрам вже кінець,

Бо з ромом час летить!

Тепер, як розповів усе, то зрозуміли ви,

Що від мотузки ката вдалось мені втекти.

А як зміг провернути це — ще розкажу колись.

Мандрівка моя ще трива, із ромом час летить!

Із ромом час летить, мій друже,

Із ромом час летить.

Коли стріляєш з всіх гармат — іспанець вже горить.

Коли під чорним знаменом ти ходиш — пам'ятай,

Що скоро мандрам вже кінець,

Бо з ромом час летить!

Із ромом час летить, мій друже,

Із ромом час летить.

Коли стріляєш з всіх гармат — іспанець вже горить.

Коли під чорним знаменом ти ходиш — пам'ятай,

Що скоро мандрам вже кінець,

Бо з ромом час летить!

Найгірший ворог мій — це я сама

І все життя ним я була,

Ненавиділа в ньому все:

Від зовнішності до нутра.

Та може, прийшов вже час порозумітись,

Ввійти в гармонію буття

Подивимось, чи вийде в нас

Покаже нам лиш плин життя.

Так, помру, але не зараз

Зараз я жива стою

І маю на житті мету

Стати вільною жадаю

Щодня за це веду я боротьбу.

Щастя — ворогу найкраща помста,

Бо його знищення його мета,

Мрій, радій, люби життя.

Триває битва, чутно вибухи. І постріл

Вирішить майбутнє може,

Вирішить минуле може.

У історії брехні багато,

Бо пише той — хто переможе.

Битва ця — за нашу правду,

Щоб "героєм" кат не став.

Не знаходжу віршів про кохання,

Що за мене сказали б про нас.

А я маю таємне зізнання

І розкрити його прийшов час.

Це не стане для тебе сюрпризом,

Ти давно про нього вже знав.

Полетіло в твій бік воно списом –

Ти одразу ж його упіймав.

Схопився так міцно, надійно..

Ніби точно ось-ось втече.

А воно безтурботно й наївно,

Загорталось у твоє плече.

Пригорнувшись до серця – застигло,

Щоб почути гомін душі.

І у ній зізнання запалило

Щось рідне, подібне собі.

Не потрібні чужі нам вірші,

Бо здатна тобі присвятити

Всю себе й всі слова найтепліші,

У зізнання їх перетворити.

Здавалось, спокута — розрізана навпіл,

тінями зморена шовкова нить,

що темними ночами шумом згортає

кастровану, збуджену ницістю хить.

І все, що зламало мене, розтоптало

на крихти бетонних заліплених стін,

сховало від смутку і болю навіки

в печері сварливо-ласкавих і світлих митців.

Блукаючи в дотиках, зморених вітром,

скалічених тугою сонячних снів,

згорталась любов під важкою недугою

в праведних днях біля дальніх мостів.

Гарматоподібними кволими, стиглими

стінами я пробиралась на схід —

до забутих листів, що списані в небі розлогому,

битими горами памʼятних слів.

Я би вже давно звисав з кількох згорілих люстр,

Й небеса в блакитний колір би обличчя фарбували,

Й я б найзліші плани долі розбивав... В пам'яті провали

У шеренгу шикувались: я, найслабший із солдатів,

Відчаю набравшись, перший зазирнув у дуло.

Вихор паперових клаптів здуло в напрям школи,

Й я стрибав із зошитів в щоденник: ось він —

Молодий письменник, що собою так ніколи і не став.

Я грав із небом в хованки: мій янгол рахував до ста

Вершин нескорених в записці — я шукав в колисці,

Списаних чернетках і шкільних конспектах власне «я»;

Як бачила мене моя сім'я; і що мені писати у записці.

Плече від ременя вже не болить,

Вже пліти броніка не давлять спину.

Мене живить степна блакить!

Тепер я легко на руки візьму дружину!

Ми з України! Нас вже не спинить!

Не ми розкручуєм війни пружину…

Остання буква очі мозолить.

Не вперше в лісі нам збирать ожину…

Святая Русь нам рать мочить велить!

Ми перевірим кожен дім, стежину…

Над морем жодна падла не злетить!

Бо ми єднаємось у цю важку годину!

Вірш був народжений 7 травня 2022 року.

https://www.facebook.com/share/p/1HDh3eaezP/

Мила дівчина їде в вагоні,

Посмішка майже всю ніч,

Поруч військовий що був на кордоні,

Повен усіх протиріч...

Поки він спав, вона на долоні,

Швидко писала свій спіч.

Станція. Тихо. Вона на пероні...

На столику лиш її клич...

За тата помститись, це у законі...

Зробимо це цьогоріч!

Тут жодна скотина не буде на троні...

Лиш черепа вздовж узбіч...

Вірш був народжений 24 грудня 2023 року.

Реальна історія. Реальна зустріч. Реальний лист. Мстимося за усіх татусів досі...

https://www.facebook.com/share/p/18xqhprjJm/

Ти знову втіка́єш. Ти знову течеш,

Забувши про всіх і про кожних.

Про те, як трима́лась за мо́є плече,

Й ловила гарячий мій подих.

В полоні чуттів... Нерозбірливий крок,

Немов кошеня на підлозі.

Повільно виходиш з театру ляльо́к,

Ховаючи в погляді осінь.

Набри́дли виста́ви і ма́ски нудні,

Хоч то і не ля́льки, а люди.

Та ти не знайде́ш забуття́ в однині,

Хоч серце й вискакує з гру́дей.

Тобі прокричу́: "Зупинися на мить!

Я справжній, живий, в не спогад!"

Можливо, що я народився і жив,

Щоб цей упіймати твій погляд!

26.04.2010

Зазирніть у буктрейлер!

Літають осколки вдень та вночі,

Рубають авто та дерева,

Нема вже кущів, є лише корчі,

І хмара над нами сталева...

Нам йти ще далеко, мабуть до Керчі,

Хоч спека лютує серпнева,

Ми скучили вже по домашні харчі,

Вода у Дніпрі кришталева...

Герої не гинуть, броня на плечі,

Краса надихає місцева,

Гранітне каміння лежить на мечі,

Трава навколо рожева...

Вірш був народжений 3 вересня 2023 року.

https://www.facebook.com/share/p/1H9nLQPL1V/

Сільські депутати взривають гранати,

Не буде доплат голові,

В бюджеті немає грошей на донати,

Є гроші доплат на крові...

Мізки розкидало по стінах кімнати,

Хабар на столі - чайові,

Ми мали ці ради давно розігнати!

Бо косять бабло на траві...

Не треба тепер когось проклинати!

Послухайте! Ми бойові!

Ми маємо разом росію прогнати!

У владі потрібні нові...

Вірш був народжений 16 грудня 2023 року у відповідь на певні гучні корупційні події на Закарпатті.

https://www.facebook.com/share/p/1JZcSRTzAZ/

2017

Коли серце розбите, коли серце плаче,

Коли є немилий світ,

Коли є любов, не має віддачі,

Душа заливається на взрид,

Коли сльози крізь сміх

І сміх через сльози,

Коли в серці сніг

І полум'я й грози...

Ти хочеш усе комусь дарувати,

Ти хочеш в очах тих безмірно купатись,

Дивитись, сміятись ні їсти, ні спати,

А тільки кохати, кохати, кохати...

Так ниє, так рветься на волю мов птах,

Це все заспівали давно вже в піснях,

Для тебе все нове й старе мов століття,

Для тебе один день і осінь, і літо,

Весна і зима усе навпаки,

Коли доторкнешся хоча б до руки.

Коли така буря і грози, і шторм,

Коли серце вірить думкам напролом,

Це справді кохання постукало в двері,

У серці мов в раї, в душі мов в пустелі,

Що буде не знаєш, що є не стерпіти,

Тобі залишається щиро любити

І вірити тихо, надіятись гарно,

А може це все таки не на марно?

Ще тільки червень на дворі...

Він юний, я́сний та натхненний.

І сонце грається в траві,

Немов художник незбагненний.

Ще тільки червень. У садах

Гойдається ясне проміння.

А світ здається молодим,

Немов початок сотворіння...

Життя, це ніби літній сад,

Цвіте у сонці та надії...

А серце вірить у дива,

Допоки кличуть його мрії.

Роки нехай собі пливуть,

Неначе хмари у повітрі.

Та щастя, певно, не в кінці,

А в тім, щоб серцем жити в світі.

Я краду твої сни, як митець краде в інших,

Щоб потім назвати своїми.

Додаю в кожну ноту скорботу свою,

Щоб вони відгукнулись у тиші.

Пишу фарбами, наче художник,

Пишу, як поет.

Я закохуюсь, мов мерзотник,

Що не може побачити меж.

Я митець, що пірнає у інші світи,

Архітектор загублених мрій.

Я збираю легенди з нічної імли,

Щоб вдихнути життя у свої.