Зомбі-Україна

То й же день, 16:00

У гаражі сиділи Петро та Олексій – два механіки Денисенка. Хлопці щойно завершили ремонтувати трактора. І вимивши добряче руки від солярки, мастила та кіптяви, на шкірі яких ще не встигла висохти бодай-як витерта вода, розкладали свої тормозки. На чорному від гаражного бруду старому журнальному столику, що стояв за ящиками з інструментом, де до речі була і переодягальня, поступово з’являлись банки з борщем, пластикові затягані контейнери з макаронами та салатом, загорнутий в білу тканину буханець хліба, молода зелена цибуля. Хлопці неспішно розмовляли.

– То ти бачив? – спитав Петро. Це був геть сивий, але ще не старий дядько високого зросту, з міцними руками. Петра в селі знали добре – майстер був з найкращих.

– Та бачив, дядько Петю, – відповідав йому молодий чорнявий механік Льоша, до речі його племінник.

– І що думаєш?

– Та нічого. Живі – і Слава Богу. Хоч і дивно це…

– Це все ті бляцькі окупанти винні – з них все почалося.

– Та вони тут до чого? Їх вже більше року як тут нема, три місяці як взагалі їх нема – війну ж ми виграли. То до чого вони тут?

– Це все з Криму почалося Льоша. Тобі зараз скільки, 21? Значить як все починалося тобі років 15 було. Ти вже і не пам’ятаєш. А я знаю. Вони коли в той Крим приперлися, то там же лишень наші військові частини стояли – там же ніхто ніколи не жив. Так, порти час від часу люди будували: і греки тищу років тому, і іспанці років 200 тому, і кого тільки по тому Криму не носило, навіть, пам’ятаю, наче якісь полінезійці теж там порт колись будували – на розкопках їх понаходили, але то давно було, ще й греків не було на землі. То ми в школі проходили з історії. Але довго не жили – 10-15 років поживуть і кидають – не витримують. А з минулого століття той Крим Росія вгледіла і поставила порт. Керчь звався. Пожили там років 10 і новий поставили – Се́ма-сто́піль, а той – покинули, лише переправа там паромна була. А потім і Семасто́піль покинули – інший якийсь збудували. І так кочували тим Кримом 50 років. А як ми з Москвою до союзу стали, то вони нам ті порти передали. Ну наші дурники тоді все підписали – віддали їм Кубань, Воронєж, Бєлгород і трохи ще там землі підкинули. А як той союз розпався – всім було погано. А Криму – саме гірше. Тоді всі люди звідти і поїхали.

– А чого?

– Та місце таке – нема там життя, а ще й коли жерти нічого, то за що там сидіти. От і лишилися там лише наші військові. Дороги туди заросли, а залізничні колії – поіржавіли. Але руські там, ще за часів союзу, колись вирощували часник.

– Часник? – здивувався молодий механік.

– Так. Ніхто не знає як, але вирощували, то факт. І той часник вважався самим найкращім в світі і був однією зі статей експорту. І дуже цінився.

– Я його лише на картинках бачив.

– Да? А я навіть куштував – сильна гидота, дійсно смачна! Тільки кожного дня їсти би не став. Це така річ як мед – потрохи треба, раз на тиждень.

– І до чого ж тут часник? – спитав Льоша сьорбаючи борщ і кусаючи пір’їну зеленої цибулі, бо йому було цікаво.

– А ось до чого. Часник більше як в Криму ніде в нас не росте. От руські, як війна почалася, і захопили його, аби знову часник вирощувати, а то в них один хрін та й хрін, та ще інде гірчиця росте, і та вироджується. Того вони і поперли. Але долю не змінити: «Не жили вони багато – то і нє хер (бабця моя казала, а твоя, відповідно, прабабця) починати». А наші довбодятли, сиділи-сиділи, не знали що з тим Кримом робити. От побачив би – самі б його покинули, інші теж там не висиджували довго, а ми що – розумніші за всіх? Така місцина дивна цей Крим, мабуть там і іспанці би довго не витримали.

– Дядю Петю, а хто б витримав?

– Не знаю,може той хто цієї історії не знає, можливо якісь нові полінезійці, але де їх взяти нових, якщо старих всіх глобальним потєплєнієм змило? Отака херня, Льоша.

– А до чого тут Крим і окупанти до вчорашньої ночі?

– А от до чього. Василя брат, ну, Василя Степанченка, моєї жінки двоюрідний брат, що в Василівці живе, так от, його брат в армії. І вони запускали туди безпілотними. Всю війну. Розказував, що всі до одного наші безпілотними ті окупанти позбивали, але один не вцілили – вернувся неушкоджений і з фотографіями тієї місцини де літав. Так от, ті фотографії засекретили і ніхто їх більше не бачив, а хто бачив – з тих підписку взяли про нерозголошення. А Василя брат – бачив ті фотографії. І він розповідав якось по п’яні, що там було всякої чудасії різної: якісь машини круглі, якісь заводи чудернацькі. Я так думаю вони щось в землю там лили, бо часник мало того, що в природі родить раз на 5 років, то ще й не на тому ж місці, а тільки на новому. А вони тим часником весь Крим засівали. Мабуть якусь технологію таки вигадали. Але бач як сталося: переїли того часнику і розвалилися к хєрам. Такий він злий мабуть у них виходив, що геть без розуму залишилися ті окупанти. От їх союзники і приборкали – нічого на весь білий світ своїм перегаром часниковим дихати. А от те, він підвів очі до гори, шо вчора всі бачили – то самий прямий …

– День добрий, хлопці – роздався позаду голос Денисенка, і Петро так і не встиг висвітлити Олексію причини вчорашніх нічних подій.

Механіки обернулися і побачили предсєдатєля. Льоша дожував і привітався кивком голови, а Петро встав, витер руки і підійшов до Федора Івановича: не часто голова заглядав по таким закуткам, а це означало, що щось трапилося.

– Доброго дня, Федір Іванович – привітався Петро, – чого це самі до нас дісталися, трапилося щось?

– Петре, ти шо, смієся з мене? – втомлено вимовив він і потиснув протягнуту руку механіка, після чого присів на якийсь ящик, – трапилось… Максім Борсук, на в’їзді в нашу Кошманівку, з траси злетів, розкурочив КПП, не справився з управління і вилетів з траси, потім перекинувся декілька разів. Не вижив…

– Оце такої… – розгублено вимовив Петро, а Льоша, його небіж, аж привстав, – які люди гинуть: то Андрій, тепер Максім…

– Я його витягав з машини – руки не могли від руля віддерти так вчепився, і сивий, і блідий якийсь він весь був, лице – біле як крейда, я такого ніколи ще не бачив, Боже борони. Так от, я чого до вас: як дообідаєте, то візьміть трактора і притягніть його ніву сюди – хай тут постоїть, бо її ж до вечора на метал розтягнуть. Там Валєра криничний зараз, він чекає… Повірити досі не можу… Машину тут поки притуліть, її завтра з Борсуковського ОФФГ приїдуть і заберуть… Є у вас курити? Я щось своє в машині лишив.

– Та знайдемо, Федір Іванович, – розгублено промовив Петро і дістав свої папіроси, відкрив, простягнув Денисенкові. Той взяв одну і закурив, а потім сказав:

– Добре тут у вас, тихо, спокійно. Я ще трохи посиджу – і піду.

– Та сидіть скільки треба – злякано промовив Льоша, і відразу ж співчутливо продовжив, – втомилися, Федір Іванович?

– Ой, Льоша, краще б втомився, чим отак, коли не знаєш звідки завтра припече…

16:40

На розкуроченому блокпості, в який в менше години назад на великій швидкості в’їхав покійний МаксімБорсук. Тут стояли машина швидкої, що вже встигла прибути з Кам’янки – в неї вантажили запаяне в мішок тіло, машина Валєри Криничного – водія Покотька, який просто перебував тут для порядку, і службовий джип кам’янської поліції – якийсь чоловік у цивільному спілкувався з одним з переляканих солдатів, що охороняли КПП.

– Я бачу – несеться. Летить. Я йому показую – стій! Махаю-махаю, а потім як угледів: очі в нього перелякані, сам весь ізжався за тим рульом – чи трусило його, чи що? А потім, розумію – він же на нас пре! І тоді хлопця кричу «Тікаймо!» – і всі в різні боки. А він – пр.ямо через рамку. Я підвівся, і тільки вже бачу, як та ніва перевертається. От і все.

– Да-а-а, не густо… - задумливо промугикала людина в штатському. Він поглянув на місце ДТП: біля зім’ятої "ніви" копирсався експерт, а за три метри від нього стояв патрульний у формі.

В швидкій гахнули задні двері - санітари завершили вантажити тіло. Водій карети меддопомоги натиснув легенько на клаксон, даючи зрозуміти, що вони вже справились і відбувають. Валєра поглянув на фургон лікарів, махнув рукою їм на прощання.

Поліція покрутилася на місці пригоди ще хвилин 15-20, потім кам’янські зійшлися до купи біля машини, щось трохи погомоніли, сіли в автівку та забралися геть. Криничний лишився сам на сам з охоронцями КПП. ТІ розгублено оглядали понівечену рамку. Ще за хвилин десять під’їхав дядько Петро з гаража на старому МТЗ. Він виліз з трактора, зняв з-за кабіни трос, примотав його до ніви і потягнув автівку в гараж. Криничний поглянув на все ще раз і підійшов до солдат:

– Скільки вам тут ще стирчати, поки зміна прийде?

– Ми вже доповіли – командир має прибути от-от.

– Їсти хочете?

– Ні, дякуємо. Води б – він нам рюкзаки подавив і фляжки.

– Ну, тут я вам допомогти можу, – він направився до своєї машини, відкрив задні дверцята і з карману, за переднім сидінням, дістав пластикову пляшку, схожу на двохлітровий термос, і повернувся з нею до солдат:

– Пийте, а шо лишиться – собі десь злийте, бо я вже сьогодні сюди не вертатимусь. Солдати почали по черзі пити. Санітар, був перший: він зробив декілька ковтків, передав ємність іншому, а сам пішов ритися в смітті, що лишилося від їх невеликої палатки. Там віднайшов понівечену флягу і повернувся із нею до групи.

Хлопці вже завершили пити, санітар переливав залишки води до своєї ємності, коли з боку села до них під’їхав військовий хамер – санітарний офіцер нарешті прибув на місце події і взяв ситуацію під свій невгамовний контроль. Криничний поздоровкався з ним за руку і відчув свіжий запах самогону, який не перебивав навіть запах цибулі, якою офіцер намагався замаскувати «свіжак».

«Так, – подумки протягнув про себе Валєра, – цибуля тут, друже, не допоможе. В таких випадках тільки чарівний часник рятує. Та де ж ти його візьмеш в нас час, коли і в мирне врем’я його було не дістати… От сильна була гидота: міцна і смачна!»

– Часник… – Криничний навіть не помітив, як промовив це вголос.

– Що ви кажете? – перепитався санітар, а солдати здивовано переглянулися поміж собою.

– Та таке – нічого серйозного, про одну справу згадав – от і «тихо сам з собою я вєду бєсєду». Їхати мені час, бувайте хлопці! – він забрав свою пляшку, розвернувся і пішов до машини.