Глава 2. Чорнобєлоє ТВ
вівторок, 14 травня 2019 р. 11:32
У полі на півдорозі до Великого Рогачика стояли «х’юлекс» Денисенка та стара іржава «ніва» Максіма Борсука – власника сусіднього ОФФГ. Максім був невеличкий на зріст, лисуватий мужичок років під сорок і проти статечного Денисенка виглядав трохи мілкорозмірним шпендиком. І стояв Борсук перед предсєдатєлєм як школяр, якого відчитують за зроблену мілку шкоду, і чим далі точилася розмова, то тим більше Максім ставав меншим на зріст, ніби занурюючись в землю, а Денисенко навпаки – витягувався вгору і боки, заповнюючи собою весь простір перед ним, як здавалося Максіму.
А розмовляли вони, вірніше розмовляв більше предсєдатєль Кошманівського ОФФГ, вже більше двадцяти хвилин: про нічну атаку, про Максімову легковажність, про самих мертвяків, про місцеве районне керівництво, яке нічого не робить, а як робить, то вже запізно. І про те, на кого сподіватися, як не на сусідів, а не чекати допомоги з центру, як її вчора не дочекався Денисенко зі своїми хлопцями, а як дочекався – то вже наче і допомоги не треба було. І ще про багато що: про епідстановище, про міри захисту, про оповіщення людей. І нарешті перейшли до справ більш звичних і приємних. Денисенко завершував свій монолог:
– Ти зрозумій, Максім! – голосно казав Федір Іванович, – ти хоч і довбойоб, але я тебе дуже поважаю: ти на своїх двох тисячах вирощуєш пшенички більше, ніж я на своїх відведених під неї чотирьох. І не ображайся: агроном ти – добрий, а от управлінець – гімно, мєдлєнно реагуєш, коли треба швидко. І, як я бачу, дуже мєдлєнно, коли треба навпаки – дуже бистро! Я ж не просто так тобі вчора дзвонив.
– Та ладно, проїхали вже. – ніяковіло відповідав Борсук, неконфліктний, але дуже нудний по своїй натурі.
– Та проїхали. Я тебе чого просив ще зустрітися: агронома молодого хочу дати, щоб ти його навчив.
– Та нема коли мені з ним тягатися! – запротестував Борсук, – І що там її ростити: у мене земля три роки «гуляла», от і дає тепер. Що тут приховувати? А місцями, там де бомбили надто сильно, не родить і досі. Чому в мене вчитися?\
– Ні, – різко обрубав його Денисенко, – відмову не прийму. А якщо будеш відпиратися – вантажівок не дам тобі літом.
Борсук замовк: як не як, а сперечатися з Денисенком йому було не з руки, але і баласту у вигляді учня йому тягати за собою теж не хтілося. Тому він лише закивав головою, сподіваючись на те, що якось воно та буде.
– От і домовилися, – резюмував Денисенко, – а що до епідобстановки, то ти мене зрозумів: телефонуєш відразу, і я тобі присилаю все що треба. І своїх я вже попередив: як мене нема, то тобі все одно все видадуть чи надішлють. Усе, давай!
Предсєдатєль протягнув свою правицю, і Борсук невпевнено потиснув її. Ідучи до машини, Денисенко ще раз повернувся і крикнув: «Завтра і пришлю. Бувай!» Він сів в «х’юлекса», завівся і рушив. Максім залишився стояти біля своєї «ніви» в роздумах: «Мертвяки, агроном-спостерігач від Денисенка, допомога, за яку колись прийдеться віддячити… Хоча хто його знає, може і не забере в нього предсєдатєль його хазяйство – зі своїм ледве справляється… Хоча може і забере: землі в нього більше, техніки – теж більше. Морозовку он як відтяв: і не пискнути, не зойкнути ніхто не встиг. З цими думками невеселими він сів в машину, завівся і поїхав до себе в контору.
12:30
Доїдаючи свій обід, Денисенко міркував. Вся ця вчорашня пригода з мертвяками його вже не лякала, скоріш веселила. Але він задумався над іншим: роботи в полях, люди, діти, худоба – все це було тепер під постійною загрозою. «Загроза, загроза, загроза, – бурмотав він собі під ніс, коли наливав чай з термосу, – коли вже ця загроза пройде? Східну загрозу – відбили, загрозу голоду – теж відбили, тепер загроза епідемії… І коли це вже скінчиться?»
І тут він чомусь згадав свій розбомблений Червоний Кут, загиблу сім’ю, родичів, друзів. Згадав зруйновані цвинтарі, де вперше їх збирали на наради в селах Херсонщини з «локалізованими» ділянками, перед очима пройшли худі вакциновані люди, яких їм показували у спецлікарнях. «Голодомор – відпочиває» – думав він і сумно качав головою. Чай стиг, предсєдатєля час від часу сьорбав його.
З роздумів Денисенка вивів стук у двері, які відразу і розчинилися.
– Доброго дня, Федір Іванович! – в кабінет ввалився басистий високий Валік Григоренко – начальник місцевого райвідділу поліції.
– А, Валік. Заходь-заходь. Нарешті! Ви мєнти як були мєнтами – так і лишилися: приїзжаєте коли все закінчилося, – він усміхнувся.
– Федір Іванович, ну ти ж знаєш: було б всього вдосталь – я б примчався. А так сьогодні мені солярки твій калєга давав – Кущенко з Мєлітополя. А ближче спитати ні в кого.
– Валік, а ти ще далі ні в кого не питався? Нє, блять, знайшов в кого спитати за сто сорок кілометрів, Валік? – розгубився Денисенко не знаючи вірити чи ні начполіції, а потім продовжив, трохи отямившись від безглуздості заяви поліцейського:
– Та чи я тобі солярки не давав ніколи? Валік, ти ж знаєш: я поділюся, як є. А в мене є завжди. Небагато, зовсім трохи, так – для себе. І для тих – хто допомагає... – він замовк, а потім тихенько і хитро спитав, – патрони привіз?
Валік розтягнув рота в посмішці і прошепотів:
– Та звісно: хто ж в наш час в гості с пустими руками ходить?
16:13
У дворі гаража ОФФГ двоє хлопців колупалися під покотьковським «нісаном» без передніх коліс. Після вчорашньої дороги (спочатку на локалізацію, а потім – звідти) машина майже перестала слухатися руля: розбовталися рульові, ще й загубили колодку десь на скачку, а одне колесо взагалі перетворилося на «квадрат» – вивернуті брили асфальту та залишки бетонної подушки, що колись були дорогою, робили свою справу чітко і добре.
Сам Покотько стояв неподалік і курив, роздратовано поглядаючи то на свого «нісана», то на тимчасово видану замість нього стару сіру «таврію», старшу за самого начохорони років на три мінімум. Докуривши, він підійшов до хлопців і спитав:
– Ну шо там?
– Степан Миколайович, там – жопа. Одна тяга наче ціла, але треба вигинати – а це вже їй, вважайте, настало. На праву сторону сварку треба як мінімум – ричага варити треба або запчастини нові – там все ухайдокано вже. Маточину би замінити і все що навколо. Якщо самим все точити – два-три дні, коли метал на́йдемо потрібний. Десь шукати готове – не знаю навіть... Як мінімум на дев’ятсот тисяч ремонту, а може і на весь «лімон» – відповідав старий сивий механік, а молодий помічник погодливо кивав головою на кожному його слові.
– Пацани, варіть, гніть, але зробіть шоб їздила, – вимовив чи то розчаровано, чи то зле Покотько і пішов до своєї «коробчонки». Він сів у машину і поїхав до офісу – на «індивідуальну планьорку», як наказав Денисенко. «Може в шефа грошей спитатися? В Запорожжі там, канєшно, шукати нічого, а в Мєлітополі можуть і знайти. В Дніпро б змотатися, та це два дні в дорозі – не відпусте, навіть як грошей дасть...»
Машина скрипіла, чихала, але поволі їхала, чим ще більше дратувала начальника охорони.
16:20
Привітавшись з секретаркою, яка перебирала якісь папери, Покотько пройшов до кабінету Денисенка.
– Вечір добрий, шефе! Грошей дасте? – з порогу заговорив начохорони.
– А чом би й не дати? Дам, звісно дам, але після жнив.
– Спасибі шеф! – роздратовано відповів Степан
– Нема за що, завжди раді. Сідай, – він вказав рукою на стілець і Степан присів.
– А якщо серйозно, Федір Іванович: «нісану» моєму вже геть пизда приходить. Запчастини деякі по четвертому-десятому-сто-пиздець якому разу переварюють. А як знову на зачистку перти? Таврія – машина гарна, тільки пулємьота на неї не встановиш.
– Тю, Стьопа! Та може його тоді і ремонтувати не треба, га? – Денисенко лукаво підморгнув.
– В смислє? – спитався Степан
Степан уважно дивився на шефа, а той продовжував:
– Валік у мене був.
– Мєнт? – беземоційно і втомлено уточнив начохорони.
– Да, тільки не мєнт, а начальник районного відділку поліції. І ти його довжен любити.
– Та с чого б це мені його любити? Чи він мені машину робочу відремонтує безплатно і швидко?
– Ні – не відремонтує, це точно. А от нову я тобі вже замовив. У нього – обіцяв післязавтра пригнати.
– І з чого така щедрість, я хтів би знати? – здивовано, але не так холодно спитав Покотько, бо нова примарна машина від начполіції вже встигла трохи відігріти холодну душу начохорони.
– Ні з чого, просто дуже дружити хоче, а вона йому зараз без діла. На півроку обіцяв дати, поки йому штат не розширять – все одно гниє під відділком без діла. Не нова звісно, але робоча, – він зробив паузу і повільно вдоволено вимовив, – тобто ціла!
Покотько був трохи ошелешений новиною. Натомість Денисенко продовжував:
– В принципі, наприкінці наступного тижня можеш на ній поїхати у Запорожжя по патрони: нам рознарядка прийшла. І ми, як заражений район, тепер маємо право на підвищену норму боєприпасів для підтримання епідобстановки – це вже офіційно. А так як ми район уражений цією гидотою, то ще одна тобі новина: маєш щотижня мотатися на медогляд. І пацани твої – теж, інакше без справки з району не випустять – блокпости вже встановлюють.
– Весело, – піддакнув начохорони.
– Ну, «весело-не весело», а підкоритися треба, бо Валік сказав, що без справок буде ще «веселіше». Це тобі не окупантів по нашим степам ганяти – це зліша зараза. І що до патронів і іншого: ми тепер маємо у себе сертифікований склад облаштувати, і ти стаєш за нього особисто відповідальним – почнеш з ремонту старої конюшні, все там облаштуєш, готуй заявку на матеріали. І ще одне – маєш склад ГСМ обладнати: розширюємо площу, щоб встановити додаткові цистерни для НЗ соляри. Порахуй скільки треба матеріалів на огорожі, додаткові ворота, і людину ще треба тобі знайти на підсилену охорону. Це задачі першочергові, бо солярку вже за два дні привезуть.
– А де ж я людину візьму? Чергування всі і так розписані – хлопці з рейдів чи постів днями не вилазять: поспати тільки часу і лишається…
– Не знаю, Степан Миколайович, не знаю, – перебив його Денисенко, – але ти в нас начальних охорони – тобі і шукати. То ти мене зрозумів – працюй: хочеш чужих бери – он у Барсука скільки людей вештається, хочеш своїх – сіл на нашій землі вистачає. Але пам’ятай, що все треба швидко робити: треба все до ладу зробити, щоб за паперами співпадало, і за наявністю людей, бо інакше ні патронів, ні солярки нам не дадуть. А щоб тобі веселіше працювалося, то наказ такий: склади всі папери на розширення штату. Виконай до четверга, і тоді – ти вільний. В п’ятницю їдь спокійно по нову машину, мені все потім доповіси і покажеш. Зрозуміло? І ще одне – нам треба ревізію зробити внєпланову, по всьому господарству. І теж швидко – це вже сам як знаєш, так і роби, – і він запитливо поглянув на начальника охорони.
– Зрозуміло, то я пішов? – трохи ошелешено промимрив Покотько, але загалом залишився розмовою вдоволений.
– Звісно. Чекай, ледве не забув, – голова перейшов на шепотіння, – Валік патрони привіз – неучтьонка, тобі дати?
– Кх-м, ще й питаєте?! А який калібр, а бува ще чогось не привіз, ну гранаток там яких-небудь?
– Та тихіше ти, – цикнув на нього Денисенко, – я сьогодні до вечора тут, то під’їдеш десь після шостої, як Люда піде, зрозумів?
– Зрозумів, – весело і по змовницьки тихо прохрипів Покотько.
– Ну все, бувай!
Покотько вийшов з кабінету: настрій в нього був добрий, лагідний, і навіть грайливий. Він посміхнувся на прощання секретарці Люді, і вийшов на вулицю. Начохорони радів травневому теплу, посміхався сам до себе та на повні груди вдихав свіже повітря – життя сьогодні було до нього привітним. Ідилію навіть не порушувала стара «таврія», на яку він ще зранку навіть дивитися не міг. Сідаючи в машину він так сильно грюкнув дверима, що задрижав весь кузов автівки, заскрипіла вся пластикова обшивка, а стрілки на допотопних приладах декілька разів істерично відбили максимальні позначки, і тільки потім повернулись до нульового положення, в якому ще деякий час давали дрижаків. Степан тільки самовдоленно хмикнув і поїхав додому вечеряти: такі планьорки йому подобалися. За мертвяків він навіть і не згадував.
За сім хвилин Покотько вже під’їжджав до хати. Надворі сидів його старший син Микола. Побачивши машину хлопець встав і пішов відкривати ворота. Заїжджаючи в двір начохорони призупинився і поздоровкався:
– Ну що в нас тут, синку, порядок?
– Все нормально, пап, тєлік сьогодні запрацював!
– Не день, а хоч до рани прикладай! – задоволено проричав Покотько-старший.
Він протягнув машину в двір і залишив її під гаражем. Вийшовши, продовжив розмову з сином.
– І що показували?
– Львів, Адесу…
– І що там?
– Та начебто непогано… Пап, я хочу в Адесу, поступати на техніка ефіру телевізійного чи мобільного зв’язку.
– Хм… – тільки й зміг вимовити батько
– Ти ж бачиш – мобільний зв’язок ще відновляти і відновляти. ТВ-вишка Василівська ледве дихає – теж там комусь працювати треба. Зв’язківці зараз без роботи не сидять – он у нас скільки мотаються селом. Зараз екзамени здам в школі і хочу в Адесу – там інститут наче зберігся.
– А чого «наче»?
– Ну як про Адесу показували, то в титрах було написано «зйомки Адеської інформаційної агенції при сприянні ТРК АдесГрТВ». І студентів там показували на практиці, з тєлєстудії Адеської, казали що це «майбутні телевізійники».
– Ну виясняй. Як виясниш – то поїдеш! А що новини: Києв, ще щось показували?
– Ні, ввечері новини обіцяли, якщо сигнал буде...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!