Глава 2. Чорнобєлоє ТВ

вівторок, 14 травня 2019 р. 11:32

У полі на півдорозі до Великого Рогачика стояли «х’юлекс» Денисенка та стара іржава «ніва» Максіма Борсука – власника сусіднього ОФФГ. Максім був невеличкий на зріст, лисуватий мужичок років під сорок і проти статечного Денисенка виглядав трохи мілкорозмірним шпендиком. І стояв Борсук перед предсєдатєлєм як школяр, якого відчитують за зроблену мілку шкоду, і чим далі точилася розмова, то тим більше Максім ставав меншим на зріст, ніби занурюючись в землю, а Денисенко навпаки – витягувався вгору і боки, заповнюючи собою весь простір перед ним, як здавалося Максіму.

А розмовляли вони, вірніше розмовляв більше предсєдатєль Кошманівського ОФФГ, вже більше двадцяти хвилин: про нічну атаку, про Максімову легковажність, про самих мертвяків, про місцеве районне керівництво, яке нічого не робить, а як робить, то вже запізно. І про те, на кого сподіватися, як не на сусідів, а не чекати допомоги з центру, як її вчора не дочекався Денисенко зі своїми хлопцями, а як дочекався – то вже наче і допомоги не треба було. І ще про багато що: про епідстановище, про міри захисту, про оповіщення людей. І нарешті перейшли до справ більш звичних і приємних. Денисенко завершував свій монолог:

– Ти зрозумій, Максім! – голосно казав Федір Іванович, – ти хоч і довбойоб, але я тебе дуже поважаю: ти на своїх двох тисячах вирощуєш пшенички більше, ніж я на своїх відведених під неї чотирьох. І не ображайся: агроном ти – добрий, а от управлінець – гімно, мєдлєнно реагуєш, коли треба швидко. І, як я бачу, дуже мєдлєнно, коли треба навпаки – дуже бистро! Я ж не просто так тобі вчора дзвонив.

– Та ладно, проїхали вже. – ніяковіло відповідав Борсук, неконфліктний, але дуже нудний по своїй натурі.

– Та проїхали. Я тебе чого просив ще зустрітися: агронома молодого хочу дати, щоб ти його навчив.

– Та нема коли мені з ним тягатися! – запротестував Борсук, – І що там її ростити: у мене земля три роки «гуляла», от і дає тепер. Що тут приховувати? А місцями, там де бомбили надто сильно, не родить і досі. Чому в мене вчитися?\

– Ні, – різко обрубав його Денисенко, – відмову не прийму. А якщо будеш відпиратися – вантажівок не дам тобі літом.

Борсук замовк: як не як, а сперечатися з Денисенком йому було не з руки, але і баласту у вигляді учня йому тягати за собою теж не хтілося. Тому він лише закивав головою, сподіваючись на те, що якось воно та буде.

– От і домовилися, – резюмував Денисенко, – а що до епідобстановки, то ти мене зрозумів: телефонуєш відразу, і я тобі присилаю все що треба. І своїх я вже попередив: як мене нема, то тобі все одно все видадуть чи надішлють. Усе, давай!

Предсєдатєль протягнув свою правицю, і Борсук невпевнено потиснув її. Ідучи до машини, Денисенко ще раз повернувся і крикнув: «Завтра і пришлю. Бувай!» Він сів в «х’юлекса», завівся і рушив. Максім залишився стояти біля своєї «ніви» в роздумах: «Мертвяки, агроном-спостерігач від Денисенка, допомога, за яку колись прийдеться віддячити… Хоча хто його знає, може і не забере в нього предсєдатєль його хазяйство – зі своїм ледве справляється… Хоча може і забере: землі в нього більше, техніки – теж більше. Морозовку он як відтяв: і не пискнути, не зойкнути ніхто не встиг. З цими думками невеселими він сів в машину, завівся і поїхав до себе в контору.

12:30

Доїдаючи свій обід, Денисенко міркував. Вся ця вчорашня пригода з мертвяками його вже не лякала, скоріш веселила. Але він задумався над іншим: роботи в полях, люди, діти, худоба – все це було тепер під постійною загрозою. «Загроза, загроза, загроза, – бурмотав він собі під ніс, коли наливав чай з термосу, – коли вже ця загроза пройде? Східну загрозу – відбили, загрозу голоду – теж відбили, тепер загроза епідемії… І коли це вже скінчиться?»

І тут він чомусь згадав свій розбомблений Червоний Кут, загиблу сім’ю, родичів, друзів. Згадав зруйновані цвинтарі, де вперше їх збирали на наради в селах Херсонщини з «локалізованими» ділянками, перед очима пройшли худі вакциновані люди, яких їм показували у спецлікарнях. «Голодомор – відпочиває» – думав він і сумно качав головою. Чай стиг, предсєдатєля час від часу сьорбав його.

З роздумів Денисенка вивів стук у двері, які відразу і розчинилися.

– Доброго дня, Федір Іванович! – в кабінет ввалився басистий високий Валік Григоренко – начальник місцевого райвідділу поліції.

– А, Валік. Заходь-заходь. Нарешті! Ви мєнти як були мєнтами – так і лишилися: приїзжаєте коли все закінчилося, – він усміхнувся.

– Федір Іванович, ну ти ж знаєш: було б всього вдосталь – я б примчався. А так сьогодні мені солярки твій калєга давав – Кущенко з Мєлітополя. А ближче спитати ні в кого.

– Валік, а ти ще далі ні в кого не питався? Нє, блять, знайшов в кого спитати за сто сорок кілометрів, Валік? – розгубився Денисенко не знаючи вірити чи ні начполіції, а потім продовжив, трохи отямившись від безглуздості заяви поліцейського:

– Та чи я тобі солярки не давав ніколи? Валік, ти ж знаєш: я поділюся, як є. А в мене є завжди. Небагато, зовсім трохи, так – для себе. І для тих – хто допомагає... – він замовк, а потім тихенько і хитро спитав, – патрони привіз?

Валік розтягнув рота в посмішці і прошепотів:

– Та звісно: хто ж в наш час в гості с пустими руками ходить?

16:13

У дворі гаража ОФФГ двоє хлопців колупалися під покотьковським «нісаном» без передніх коліс. Після вчорашньої дороги (спочатку на локалізацію, а потім – звідти) машина майже перестала слухатися руля: розбовталися рульові, ще й загубили колодку десь на скачку, а одне колесо взагалі перетворилося на «квадрат» – вивернуті брили асфальту та залишки бетонної подушки, що колись були дорогою, робили свою справу чітко і добре.

Сам Покотько стояв неподалік і курив, роздратовано поглядаючи то на свого «нісана», то на тимчасово видану замість нього стару сіру «таврію», старшу за самого начохорони років на три мінімум. Докуривши, він підійшов до хлопців і спитав:

– Ну шо там?

– Степан Миколайович, там – жопа. Одна тяга наче ціла, але треба вигинати – а це вже їй, вважайте, настало. На праву сторону сварку треба як мінімум – ричага варити треба або запчастини нові – там все ухайдокано вже. Маточину би замінити і все що навколо. Якщо самим все точити – два-три дні, коли метал на́йдемо потрібний. Десь шукати готове – не знаю навіть... Як мінімум на дев’ятсот тисяч ремонту, а може і на весь «лімон» – відповідав старий сивий механік, а молодий помічник погодливо кивав головою на кожному його слові.

– Пацани, варіть, гніть, але зробіть шоб їздила, – вимовив чи то розчаровано, чи то зле Покотько і пішов до своєї «коробчонки». Він сів у машину і поїхав до офісу – на «індивідуальну планьорку», як наказав Денисенко. «Може в шефа грошей спитатися? В Запорожжі там, канєшно, шукати нічого, а в Мєлітополі можуть і знайти. В Дніпро б змотатися, та це два дні в дорозі – не відпусте, навіть як грошей дасть...»

Машина скрипіла, чихала, але поволі їхала, чим ще більше дратувала начальника охорони.

16:20

Привітавшись з секретаркою, яка перебирала якісь папери, Покотько пройшов до кабінету Денисенка.

– Вечір добрий, шефе! Грошей дасте? – з порогу заговорив начохорони.

– А чом би й не дати? Дам, звісно дам, але після жнив.

– Спасибі шеф! – роздратовано відповів Степан

– Нема за що, завжди раді. Сідай, – він вказав рукою на стілець і Степан присів.

– А якщо серйозно, Федір Іванович: «нісану» моєму вже геть пизда приходить. Запчастини деякі по четвертому-десятому-сто-пиздець якому разу переварюють. А як знову на зачистку перти? Таврія – машина гарна, тільки пулємьота на неї не встановиш.

– Тю, Стьопа! Та може його тоді і ремонтувати не треба, га? – Денисенко лукаво підморгнув.

– В смислє? – спитався Степан

Степан уважно дивився на шефа, а той продовжував:

– Валік у мене був.

– Мєнт? – беземоційно і втомлено уточнив начохорони.

– Да, тільки не мєнт, а начальник районного відділку поліції. І ти його довжен любити.

– Та с чого б це мені його любити? Чи він мені машину робочу відремонтує безплатно і швидко?

– Ні – не відремонтує, це точно. А от нову я тобі вже замовив. У нього – обіцяв післязавтра пригнати.

– І з чого така щедрість, я хтів би знати? – здивовано, але не так холодно спитав Покотько, бо нова примарна машина від начполіції вже встигла трохи відігріти холодну душу начохорони.

– Ні з чого, просто дуже дружити хоче, а вона йому зараз без діла. На півроку обіцяв дати, поки йому штат не розширять – все одно гниє під відділком без діла. Не нова звісно, але робоча, – він зробив паузу і повільно вдоволено вимовив, – тобто ціла!

Покотько був трохи ошелешений новиною. Натомість Денисенко продовжував:

– В принципі, наприкінці наступного тижня можеш на ній поїхати у Запорожжя по патрони: нам рознарядка прийшла. І ми, як заражений район, тепер маємо право на підвищену норму боєприпасів для підтримання епідобстановки – це вже офіційно. А так як ми район уражений цією гидотою, то ще одна тобі новина: маєш щотижня мотатися на медогляд. І пацани твої – теж, інакше без справки з району не випустять – блокпости вже встановлюють.

– Весело, – піддакнув начохорони.

– Ну, «весело-не весело», а підкоритися треба, бо Валік сказав, що без справок буде ще «веселіше». Це тобі не окупантів по нашим степам ганяти – це зліша зараза. І що до патронів і іншого: ми тепер маємо у себе сертифікований склад облаштувати, і ти стаєш за нього особисто відповідальним – почнеш з ремонту старої конюшні, все там облаштуєш, готуй заявку на матеріали. І ще одне – маєш склад ГСМ обладнати: розширюємо площу, щоб встановити додаткові цистерни для НЗ соляри. Порахуй скільки треба матеріалів на огорожі, додаткові ворота, і людину ще треба тобі знайти на підсилену охорону. Це задачі першочергові, бо солярку вже за два дні привезуть.

– А де ж я людину візьму? Чергування всі і так розписані – хлопці з рейдів чи постів днями не вилазять: поспати тільки часу і лишається…

– Не знаю, Степан Миколайович, не знаю, – перебив його Денисенко, – але ти в нас начальних охорони – тобі і шукати. То ти мене зрозумів – працюй: хочеш чужих бери – он у Барсука скільки людей вештається, хочеш своїх – сіл на нашій землі вистачає. Але пам’ятай, що все треба швидко робити: треба все до ладу зробити, щоб за паперами співпадало, і за наявністю людей, бо інакше ні патронів, ні солярки нам не дадуть. А щоб тобі веселіше працювалося, то наказ такий: склади всі папери на розширення штату. Виконай до четверга, і тоді – ти вільний. В п’ятницю їдь спокійно по нову машину, мені все потім доповіси і покажеш. Зрозуміло? І ще одне – нам треба ревізію зробити внєпланову, по всьому господарству. І теж швидко – це вже сам як знаєш, так і роби, – і він запитливо поглянув на начальника охорони.

– Зрозуміло, то я пішов? – трохи ошелешено промимрив Покотько, але загалом залишився розмовою вдоволений.

– Звісно. Чекай, ледве не забув, – голова перейшов на шепотіння, – Валік патрони привіз – неучтьонка, тобі дати?

– Кх-м, ще й питаєте?! А який калібр, а бува ще чогось не привіз, ну гранаток там яких-небудь?

– Та тихіше ти, – цикнув на нього Денисенко, – я сьогодні до вечора тут, то під’їдеш десь після шостої, як Люда піде, зрозумів?

– Зрозумів, – весело і по змовницьки тихо прохрипів Покотько.

– Ну все, бувай!

Покотько вийшов з кабінету: настрій в нього був добрий, лагідний, і навіть грайливий. Він посміхнувся на прощання секретарці Люді, і вийшов на вулицю. Начохорони радів травневому теплу, посміхався сам до себе та на повні груди вдихав свіже повітря – життя сьогодні було до нього привітним. Ідилію навіть не порушувала стара «таврія», на яку він ще зранку навіть дивитися не міг. Сідаючи в машину він так сильно грюкнув дверима, що задрижав весь кузов автівки, заскрипіла вся пластикова обшивка, а стрілки на допотопних приладах декілька разів істерично відбили максимальні позначки, і тільки потім повернулись до нульового положення, в якому ще деякий час давали дрижаків. Степан тільки самовдоленно хмикнув і поїхав додому вечеряти: такі планьорки йому подобалися. За мертвяків він навіть і не згадував.

За сім хвилин Покотько вже під’їжджав до хати. Надворі сидів його старший син Микола. Побачивши машину хлопець встав і пішов відкривати ворота. Заїжджаючи в двір начохорони призупинився і поздоровкався:

– Ну що в нас тут, синку, порядок?

– Все нормально, пап, тєлік сьогодні запрацював!

– Не день, а хоч до рани прикладай! – задоволено проричав Покотько-старший.

Він протягнув машину в двір і залишив її під гаражем. Вийшовши, продовжив розмову з сином.

– І що показували?

– Львів, Адесу…

– І що там?

– Та начебто непогано… Пап, я хочу в Адесу, поступати на техніка ефіру телевізійного чи мобільного зв’язку.

– Хм… – тільки й зміг вимовити батько

– Ти ж бачиш – мобільний зв’язок ще відновляти і відновляти. ТВ-вишка Василівська ледве дихає – теж там комусь працювати треба. Зв’язківці зараз без роботи не сидять – он у нас скільки мотаються селом. Зараз екзамени здам в школі і хочу в Адесу – там інститут наче зберігся.

– А чого «наче»?

– Ну як про Адесу показували, то в титрах було написано «зйомки Адеської інформаційної агенції при сприянні ТРК АдесГрТВ». І студентів там показували на практиці, з тєлєстудії Адеської, казали що це «майбутні телевізійники».

– Ну виясняй. Як виясниш – то поїдеш! А що новини: Києв, ще щось показували?

– Ні, ввечері новини обіцяли, якщо сигнал буде...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.