Глава 3. Тюльпани: голландська технологія

середа, 15 травня 2019 р., 10:12

В передпокою кабінету Денисенка сиділи його головний агроном та секретарка Люда. Люда сиділа тут вже давно: ще при старих предсєдатєлях, і при окупантах, і при всіх інших – любила свою роботу. Це була жіночка років 50, сива, в вицвілому синьому платті з заплатами. Андрій ділився з нею останніми новинами.

– Тєлєвідєніє запрацювало, ви бачили?

– Та бачила. Тільки що його дивитися: чорно-біле, ще й рябить постійно. Чоловік каже, що сигнал поганий.

– Та хоч якийсь, а то сидимо тут як в льосі, і не знаємо нічого. Газети останнього разу призили в сільпо ще в квітні.

– ой не знаю, Андрійку, колись це ТВ вже свою чорну справу зробило, – сказала вона і зітхнула.

– Та да, – зітхнув у відповідь Андрій.

– Чуєш, агрономе? А що кажуть нового про тих мертвяків? Я чула, що вони до нас з Криму пруть.

– А хто каже?

– Та була на вихідних в Мєлітополі, на базарі. Там і чула, але то про Херсон казали, таке ото, чергове обострєніє наче було – їх же вже рік від зомбаків трусить. А сьогодні баби, як я корову на тирло гнала, то говорили, що вспишка не тільки у нас. По всій області, наче.

– Може і з Криму… – сказав і задумався Андрій, – Кажуть вони в темряві заводяться. Я пам’ятаю, їм як світло відрубали ще в 15-тому році, з тих пір, мабуть, на зомбі і почали перероджуватися. Їхній тєлєвізор – то і було джерелом. – сказав він та заусміхався сам своєму жарту.

– Та скажеш таке! – сміючись запротестувала Люда.

– А чом би й ні? Їм досі світло туди ведуть. До речі, був на трасі і сам бачив, як крани, вантажівки та довговози тягнули якісь конструкції – дуже схоже на електроопори. Та і Покотько казав, що коли в брата був в Сірогозах, то там розповідали, що лінію вже відновлюють. А що ви хочете: чотири місяці неповних, як війна скінчилася. Більше трьох років без світла люди сиділи – от нечиста там і заводиться.

– Та скажеш таке, теж – тільки встигла відповісти Люда, і в прийомну зайшов Денисенко:

– Вітаю! Андрію, заходь!

Обидва зайшли в кабінет і присіли. Денисенко уважно подивився на Андрія і почав розмову.

– Ну шо, головний агроном? Як себе почуваєш?

– Та, нібито нормально…

– От і добре, – він усміхнувся, – є в мене одна розмова і справа саме для тебе. – Андрій уважно слухав, а Денисенко продовжував, – Так от: ти про вирощування тюльпанів чув колись?

Андрій перемінився в обличчі і посміхнувся:

– Та чув. Особливо як їх в Жовтих Водах висиджують, а потім чиряки лікують місяцями.

– По іншому не можна – технологія одна для всіх, – трохи суворо, наче вчитель вимовив голова і додав із зітханням, – І нам треба її освоїти.

– Оце так новина! Та де я вам стільки бабів наберу? – перелякано і здивовано вигукнув Рубленко, – То ж голландці, продвинута нація! А нашу посади – подавить же все!

– Нічого не знаю – розбирайся, завтра вже луковиці привезуть. Якщо поставиш справу на потік – буде тобі все. Розумієш – все! І нема там нічого складного: займаєш дві теплиці нові під це діло, на ніч – візьмеш у діда Капустяна два генератори для опалення і все до них. А бабам – лінімент синтоміцину я виписав з району, якщо чиряки підуть у них по сраці. У медпункті вже лежить – ще вчора привезли. Як буде потреба – звертайся до Лідії Захаровни – фельдшера нашого, то вона видасть.

– Федір Іванович, а з чого такий поспіх? Навіть і розмови про ці тюльпани ніколи не було, так – сміх один.

– Час настав, Андрюха. Поки у нас тут вспишка зомбі, то нам дають ресурси. І маємо їх використовувати. Зрозумів? Іншої нагоди – не буде. І друге питання: помічника твого Льошу Тихохода я віддаю Максіму Борсуку – дивитися і вчитися, як Максім пшеничку вирощує. Він у тебе наче з тямущих. А ти – нового підтягуй бійця і навчай. Нам треба багато агрономів: землі – багато, людей – мало. І, як бачиш, ні з Києва, ні з Дніпра, ні з Херсона спеціалістів нам не присилають, то маємо самі кадри вирощувати. Ну, тепер все, іди і працюй.

Андрій встав і вийшов з кабінету.

Зараз він прямував облізлим напівтемним коридором старої радгоспної контори до своєї робочої кімнати. Думки його були не то щоб сумні, але й не веселі. Радше – заклопотані. На фронті було все простіше. Але це мирне життя, з його несподіванками і постійними змінами, трохи агронома напрягало.

Дійшовши до потрібних дверей, він порився в кармані піджака, дістав ключа і відкрив старі скрипучі двері. «Треба змастити» - в чергове подумав агроном і пройшов до свого столу. Андрій сів і почав розгрібати папери. Але з голови не йшли вчорашні події, розмова про тюльпани з Денисенком, якісь домашні термінові справи, як ото полагодити клітки для кролів, яких мав привезти кум на вихідні тощо.

Переглядаючи упівока папери, він на деяких спинявся поглядом, наче вони були важливі, і сортував їх на дві купи. І тихенько повторював: «Зомбі. Тюльпани. Кролі. Кролі. Квітки. Мертвяки. Так-так-так…». Потім замовкав, наче щось обдумував, продовжуючи зосереджено сортувати папірці, але з часом вертався до своїх думок і знову повторював на всі лади тих «кролів-кроликів», «мертвяків-зомбаків» чи «тюльпани-ландиші, вони ж конвалії» .

Один документ привернув його увагу – агроном довго розглядав його, майже весь завмер – ворушилися лише очі, що пробігали рядками. В приміщенні нависла тиша. Андрій наче здалеку почув як цокає секундною стрілкою старий настінний годинник на батарейці. Агроном припинив читати і підвів очі на нього: майже одинадцята година. «Може чаю якось випити? – промайнула думка, – ні. Ні, ні і ще раз ні – тут щось не так» – збентежено думав агроном.

Він відкинувся на спинку стільця і заціплено дивився на годинника. Секундна стрілка поволі робила чергове коло. Він оглянув приміщення: все наче на своїх місцях. Книжкова шафа з тріснутим склом, заклеєним скетчем, тумбочка з електричним чайником, його чашка поруч, на поличці декілька гостьових чашок, на відкритій полиці в тумбочці – чай, цукор, пакунок з їжею, що зранку дала йому жінка. Все на місці.

По стінах розвішані графіки, карти ділянок, прапор, декілька зачуханих грамот, календар з пишною дівчиною на тракторі – подарунок від постачальників добрив, старі тріщини на затертих шпалерах – і ті всі на місці! Але щось не так. Не кролі його бентежать, не зомбаки, не стан посівів і не, прости господи, ті кляті тюльпани. «Що ж воно так муляє? Аж робити нічого не хочеться. – думав агроном, знову побачивши циферблат годинника, – вже за половину дванадцята – оце так час біжить. Так, досить розслаблятися, треба думати щось з цими тюльпанами, аби вони повиздихали, прости господи».

Привівши думки до ладу агроном заходився писати план і потрібні для його здійснення заходи. Трохи відволікшись від роботи він знову поглянув на годинника – минуло загалом дві години і він відчув як хоче їсти. Потім поглянув на два десятки списаних паперів і з задоволенням відмітив про себе, що добряче таки попрацював, то має право і поїсти.

Вставши з-за столу він позбирав папери, збив їх до пачок, щоб розчистити стіл для обіду, потім розвернув пакунок, розклав його вміст, сів і заходився їсти. Андрій взяв запашну тушковану ляшку з качки, тільки-но встромив в неї зуби, із передчуттям задоволення від м’яса, як двері без стуку розчинилися, і в кабінет зайшов Покотько.

– Смачного, агрономе! – нашвидку привітався він. – Ти їж-їж.

Андрій трохи зніяковів, бо як раз намагався вгризти відмінне домашнє м’ясо, але відволікшись трохи розслабив щелепи і окремі волокна застрягли в зубах. Він нашвидку прожував і голосно проковтнув, що вдалося відгризти, а потім подивився на Покотька і вимовив: «Чого тобі, Степан Миколайович?» За вікном заторохтів мотор х’юлекса предсєдатєля, звук від якого тихішав віддаляючись: машина майже відразу рушила від контори. Обидва мовчки поглянули на вікно. Звук стих і вони знову подивилися один на одного.

– Та я той, ось тобі акти перевірки по твоєму хазяйству приніс – склад добрив ми перевіряли – все нормально, все справно. Підпиши – це просто копії з актів, які ми перед посівною робили, бо ревізію треба внепланову, шеф доручив. І ще Денисенко мені щось про тюльпани казав – ти тепер головний в цьому новому напрямку, то сказав тобі без перешкод давати матеріальні різні засоби, без його візи. Каже він забув тобі сказати – його чогось в район визвали.

– То він поїхав зараз у район?

– Так, при мені хтось позвонив – то він аж підхопився і бач, як швидко. Сказав, до вечора не буде.

– Степан Миколайович, присідай, їсти щось будеш, може по сто грам? В мене є. Пригощайся, не стісняйся.

– Та я б такий, що чаю…

– То бери он на тумбочці – процедуру знаєш, – посміхнувся Андрій. Покотько направився до тумбочки з чайником.

– А що ти думаєш з приводу оцього всього? Мене непокоїть, Степан Миколайович, оце все: тепер ця пошесть нам життя не дасть… – він не встиг договорити, як Покотько перебив його і сказав:

– Не знаю. Наче вони нестрашні: як на мене, то можна і ногами їх відбуцати – не такі вже і страшні ті мертвяки. Я з братом сьогодні знову говорив. Він каже, що в них як почалося, то армію за два тижні ввели, трохи постріляли, а потім вакцину привезли – людей щепили. Люди ту вакцину дуже хворобливо переживали: всі худі якісь ставали, боліли сильно, але за місяць-півтори відходили. Звідки воно береться – ніхто толком не знає. Там і зараз їх ловлять, але менше вже. А тобі чого боятися? Ти он вчора хвацько їх клав, хоч і пальців не маєш. – начохорони з повагою посміхнувся до Андрія.

– Та хвацько то хвацько… Але, боюся я щось – муляє мене. Денисенко з тюльпанами цими добре вигадав – буде чим відволіктися, але ці потвори – з голови мені не йдуть. Не те що боюся їх, але напрягає ситуація. Воно не люди, не звірі, а таке ото – сірість, гній якийсь, тільки гірше, розумієш?

– Та розумію, Андрію, – на цих словах закипів і клацнув вимикачем чайник, Покотько вже стиг тим часом засипати цукор і покласти трикутного пакетика чаю до чашки. – Тобі чаю зробити? – агроном кивнув у відповідь на знак згоди, а сам продовжив жувати, Покотько почав готувати чай і йому, а сам говорив далі:

– Брат толком теж про них багато не знає. Хуй їх маму відає, звідки воно взялося. Але ловлять вони їх – нормально, ніхто більше не постраждав з того часу як вакцину всім вкололи. Нам таке теж мабуть буде. І треба армію чекати – поки вакцину будемо переварювати, – він взяв обидві чашки і перейшов до столу, – В тебе печиво якесь є? Бо не люблю отак просто, – Андрій глянув на пакунки, простягнув руку і розвернув пакунка з пирогом з варенням, пропонуючи жестом Покотьку пригощатися. Той взяв шмат, подивився і промовив: – От поки ми тут хворітимемо, то армія їх буде зачищати і тримати, а потім, як нас попустить та вакцина, то вони лишать тільки блокпости і все – далі самі маємо справлятися. – він замовк, глянув на пиріг у руці і обережно вкусив його, почав повільно жувати, наче визначаючи смакову гаму. Андрій дивився на нього, Покотько все швидше жував і ковтав смаколика, вдоволено гойдав головою і потроху присьорбував гарячий чай.

– Все одно – неспокійно щось мені, – порушив мовчазне поглинання їжі Андрій, – не подобається все це: і дивно, і наче не страшно – я сам вчора десяток прикінчив – а вони ще рухаються. Одному голову відбив, а вона котиться і щелепами плямкає-плямкає-плямкає. На фронті простіше було: стрельнув сєпара – той впав і більше не плямкає, не ворушиться. А ці: щелепами так чвак-чвак, чвак-чвак, наче як не наїлися, прости що до столу... – глянув він на Степана.

– Нічого, я теж вчора дивився на них – думав в них конвульсії передсмертні. Аж поки не попалили – не перестали рухатися, потвори. Але те не саме страшне. Я питав брата, що з людьми буває – з не вакцинованими, якщо заразяться від зомбака. То він каже, що погано буде – там і вакцина не допоможе. – він відсьорбнув чаю, потім зробив ще кілька ковтків, остаточно перехилив чашку і допив декількома великими ковтками, встав і сказав:

– Все добре Андрію, не переживай – вони відносно контрольовані, підмога скоро прийде, батьківщина нас не забуде. Добре, глянь акти і занеси мені, а я побіг –сьогодні до вечора треба машину нову з району забрати. Дякую за чай, бувай! – начохорони вийшов з кабінету, закрив двері. Пройшло дві секунди, і двері прочинилися знову, Покотько всунув в кімнату свою голову і весело запитав:

– Слухай, агрономе, а правда, що тюльпани баби мають висиджувати, як квочки курчат? – і він засміявся. Андрій уважно подивився на Покотька і чи то роздратовано, чи то з сумом відповів:

– Правда, Федір Миколайович. Луковиці вимагають постійної температури не менше 36 градусів та вологості, щоб прорости, а засобів гріти їх і зволожувати одночасно – немає. От у нас технологію і вдосконалили... в Жовтих Водах…

Начохорони, почувши це, декілька разів хмикнув, потім голосно задоволено заіржав і остаточно зникнув за дверима. Андрій лише слухав, як стихають його кроки.

Поки звук від ходи Покотька зник, агроному здалося, що минула ціла вічність. Андрій знову відкинувся на спинку стільця і задумливо спостерігав за годинником на стіні: начальства сьогодні вже не буде, план він склав, пообідав. «Може поспати?» – думав Андрій, але навіть гіпнотичний розмірений рух секундної стрілки, яка поволі, посмикуваннями з невеликою відтяжкою на кожній секунді, просувалася коло за колом, не змогли його приспати.

В голові Рубленка знову почався трохи підзабутий відеоряд, який складався то з зомбі, кадри з якими змінювали кролі в клітках, то тюльпани, за які Денисенко пообіцяв йому «все» і, навіть, трохи більше. Але геть не це зараз хвилювало Андрія. І він про те знав, відчував, але що саме – ні уявити, ні згадати не міг. Неясні спогади обстрілів, десь наче під Бахмутом чи Докучаєвськом, боїв за взяття невеликих і великих селищ міського типу, де їх обстрілювали з кулеметів, снайперські атаки на тихих вже наче позиціях під час останнього року війни, ме́лькали уривками в голові, але агроном списував їх на стомленість і хвилювання від вчорашньої сутички з мертвяками.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.