Зомбі-Україна

Четвер, 16 травня 2019 р, 07:25

Рубленко збирався на роботу. Він натягнув на голову кепку, перевірив наявність ключів від машини та свого кабінету, обмацавши кармани. Впевнився, що все взяв: телефон, паспорт, гаманець, флеш-накопичувач. Його жінка Марія, вийшла провести чоловіка та передала великий пакунок з їжею:

– Бери, Андрію. Тут і картопелька, і яйця, огірки тобі поклала, сало, ляшка з курки, і води дві літри, як просив.

– Дякую, люба. Ну, я пішов.

– Все взяв? – перепиталася жінка, – Нічого не забув?

– Все, наче – нічого. Ну бувай, рідненька!

– Бувай, котику!

Він чмокнув її в щічку і вийшов за двері. Пройшовши до воріт, щоб відкрити їх і виїхати з подвір’я, агроном побачив якусь чорну калюжу. «Невже, мастило тече з машини?» – подумав він. Але машина стояла глибше в двір, і тут він точно вчора її не лишав. А щоб така калюжа накрапала, то треба години зо дві-три. До того ж калюжа була свіжа: виблискувала на сонечку і трохи колихалась, як вода на вітру, хоча вітру не було. Андрій захвилювався: щось йому підказувало, що не можна цієї калюжі торкатися і взагалі поводитися з нею обережно.

Агроном пройшовся подвір’ям і огледів його. Більше «калюж» ніде не було. Під машиною – чисто. Він повернувся до плями біля воріт і знову її оглянув. Щось його збентежило. Андрій приглядівся: точно – міняється пляма, пересунулась трохи в двір, на якихось 3-5 міліметри, але просунулась. А над землею, що звільнилася від її краю, підіймалося три легенькі струмені, наче як пара, але ледве-ледве зеленуватого відтінку. «Як хлорний газ» – згадав Андрій, яким його і побратимів намагалися труїти під Аврорівкою два роки тому. Цей газ і той епізод він пам’ятав добре.

«Чорнильні бомби!» – злякано сплило в голові агронома, – «але звідки вони тут?.. Треба накрити цю гидоту якимось тазіком і Марію попередити, про всяк випадок». Він вернувся до хати.

– Марія! Там в подвір’ї – якась гидота повзає. Я її зараз накрию, а ти – дивися уважно, коли будеш ходить!

– Що ще сталося, Андрію, що за ґвалт? – Марія вийшла з хати в віранду, бо якраз закінчувала зачіску – теж збиралася на роботу.

– Кажу: уважна будь, якісь нові гади повзають по дворі. Будь уважна – під ноги дивися. – нервово повторив він.

– Що це таке, ти про що? Я не розумію, – жінка злякалась і схвильовано кліпнула декілька разів.

– Кохана, – повільно, але трохи роздратовано почав Андрій, – там якась повзюча гидота у нас у подвір’ї. Воно може бути небезпечне, розумієш? І ця гидота може бути і де інде, розумієш? – жінка погоджуючись кивала у відповідь, – Просто спокійно і уважно треба ходити, зрозуміла? Добре, я пішов.

Перелякана Марія залишилась стояти у віранді і спостерігати через вікна, як Андрій ходить надворі. Він знайшов невеликого старого тазіка з оцинковки, огледів його, впевнився, що той без дірок. Потім підійшов до гаражу, під стіною якого лежав цілий шлакоблок, узяв його і пішов назад до воріт.

Дійшовши до плями, агроном побачив, що вона (чи воно), ще пересунулось вперед, сантиметрів на п’ять, не більше, і намагалось рухатись далі. Андрій накрив пляму тазіком, пристукнув його ногою, щоб краї заглибилися в отсєв, яким було засипано двір, і поставив зверху шлакоблока – для надійності. Потім він виглянув за ворота. І те що побачив вразило агронома не менше.

Дорогою і на під’їздах до воріт, його і сусідів, була сила силенна цих чорнильних повзучих «калюж», що тягнулися асфальтом, заповзали в подвір’я, намагалися обвити дерева чи кущі. Всі вони були різних розмірів, але всі чорні, маслянисті, огидні. Рубленко, не довго міркуючи, дістав телефон і набрав номер предсєдатєля. Виклик не вдався – було зайнято. Розуміючи, що зараз до Денисенка він не додзвониться, Андрій сперся на ворота і закричав, сподіваючись, що хтось є у подвір’ї навпроти:

– Сєрьога! Сусіде! – і знову, тільки голосніше, – Сєрьога! Сусіде!!!

– Привіт, Андрюха! – до воріт навпроти вийшов стурбований сусід і теж сперся на них. Вони почали перегукуваться, – І шо, ти бачив? Звідки воно взялося?

– Та ні, я тільки-но вийшов. А ти?

– Андрій, я виходив, але дуже рано, ще до череди. Тоді нічого цього не було. Що робити?

– Не чіпай, до мене одне заповзло – я тазіком його накрив. А в тебе є?

– Ні, у дворі – нема. Але страшно, як дітей до школи відпускати?

– Не пускай поки, або проводи, тільки обережно: торкатися не треба – небезпечно. Я предсєдатєлю звонив, але до нього мабуть всі зараз звонять. «Калюжі» ці наче не дуже рухливі. Чекай, зараз покуримо.

Андрій відкрив ворота і хтів обережно пройти між «кляксами». На зовнішній стороні відкритої половини воріт, сиділа «калюжка», яку він не помітив під валютою. Виходячи з двору, Андрій відчув як щось холодне і липке оповило його ногу. Сергій, який стояв навпроти, не зрозумів, чого сусід якось обм’як, впав і забився в несильних і коротких конвульсіях, між якими проходило секунд 3-5, не більше. Після четвертого здригання Андрій затих.

– Андрюха, Андрюха! – перелякано вигукнув сусіда декілька разів, – Та щоб тобі, Андрюха!

На двір вийшла Марія. Сергій побачив її і закричав: «Марія, не виходь, сховайся поки в хаті!», а сам побіг до сараю, схопив там черпака, потім вибіг на вулицю та почав лупцювати ті дивні калюжі. Він зле кричав, гамселив їх праворуч і ліворуч, з десяток вже луснули під ударами лопати, але від чергового сильного удару одна з плям дала цілий фонтан бризок, частина з яких потрапила на Сергія. Він здригнувся від раптового болю, а потім почав дико кричати: шкіра на ньому почала розпливатися оголюючи плоть, яка відразу ставала чорною, наче від хімічного опіку. Він кинувся було бігти до двору, але впав і затрясся в конвульсіях.

Одна з плям повільно рушила в його напрямку, м’якими рухами залізла на гомілку і наче просочилася через одяг. Чоловіка вже не трясло – він тихенько лежав, а над ним здіймалася легка зеленкувата пара, яку відразу розвіював тихий ранковий вітерець. Потім підповзло ще декілька плям, і вони так само заповзли на знерухомленого сусіду, а навпроти те саме відбувалося з тілом Андрія Рубленка, що лежало від нього через дорогу.

Тим часом селом здіймалися ґвалт і плач, перегукувалися перелякані голоси дорослих і дітей, і летіли над вулицею прокльони – такі, що їх було чути на всю Кошманівку.

08:00

– Що це ще за хуйня така?! – кричав Денисенко в телефон, сидячі в машині на свому подвір’ї, – Алєксєїч, швидко давай сюди всіх! – він розмовляв з начальником бакроти Володимиром Олексійовичем Затравикабаном – В мене тут піздец шо твориться – все село в якомусь лайні повзючому, люди вже всі лінії обірвали – кажуть є жертви.

Пауза, Денисенко трохи помовчав, але потім обличчя його змінилося, почервоніло, очі дико викотилися і він заревів в телефон:

– Та мені поїбать на твої інструкції! Я, блять, просто дам звіт, що сто-пиздець-скількі-то душ к хуям поїли ті потвори, поки ти яйця там чухав у себе в Кам’янці! Два рази так напишу, а треба буде – окремо по кожному небіжчику бумагу складу, і тебе в ній вкажу: «поки того несчасного їли, то гандон Алєксєїч сидів в Кам’янці і думав: їхати, блять, чи не їхати людей рятувати".

Нарешті знову пауза, Алєксєїч наче спромігся щось відповісти обуреному прєдсєдатєлю, і він слухав лише якісь секунди і потім знову перехопив ініціативу:

– Та я тобі ще раз кажу – мені поїбать на твої інструкції, розпорядження і інші цидулки хоч, блять, з самого Києва! Бери людей, техніку і пхни до мене! Не доводь до гріха звонити в Запорожжя чи ще десь! Все – чекаю, бо з двору виїхати не можу – в мене тут пре їх так, що одне на одне налазить – он скоро ворота завалять, і подвір’ям вже з десяток повзає!

Прєдсєдатєль відключив телефон, поглянув у вікно автівки і перерахував потвор – їх ставало більше. Сплюнув спересердя, вилаявся, і заходився клацати мобілу наново, щоб переглянути список вхідних, як апарат задзеленчав – на екрані висвітився Покотько. Прєдсєдатєль підняв трубку, трохи послухав начохорони, а потім сказав:

– Вже знаю. Я? В засаді Стьопа – в машині сиджу. Тут їх на нашому краю щось прибуває. Давай так, зараз хлопців всіх вільних з охорони на машини, об’яву через матюгальники по всьому селі: всім сидіти вдома до приїзду санітарів і не виходити на вулицю, не відчиняти двері і вікна. Хай кажуть, що їжу ми розвеземо по обіді, організуємо машину, щоб розвозили. Це по-перше. Друге – всім хто має виходити на роботу – бути на зв’язку, не бухать – за день-два це все припиниться, і треба буде надолужувати. Третє – одну машину відправ об’їхати навколо села – подивитися, що коїться на різних краях, чи де не пре ця зараза. Єслі хто лишиться вільний – хай проривається до мене. Шо на твоєму краю, багато їх?

– Нє, небагато – можна навіть пройти спокійно чи проїхати. Але звонив Валєра Криничний, він намагався виїхати, наїхав на одну чи двох, так йому шину спалило.

– Як спалило?

– Каже наче кислота. Але він на ободі дістався до гаража – там зараз міняє колесо і буде до контори їхати.

– Хуйово. Набери і скажи хай організує бульдозера старого і ним переміщується – той від кислоти не здохне так швидко. Інші вже в курсі?

– Так, я Валері сказав – він зараз всіх і обдзвонить.

– Всьо, Стьопа, давай. Як треба, то беріть всі трактори – в них резина товста – може вдасться тракторами пробратися серед цього лайна.

– Зрозумів, шефе. На зв’язку.

Покотько поклав слухавку, а сам знову визирнув у вікно: потвори підсували до машини. Він оцінив відстань, швидко вистрибнув з автівки і перебіг до гаража. Попід стіною стояли вила, сапка і декілька лопат.

Прєдсєдатель схопив вила, критично оглянув держак – закороткий. Потім схопив ще й лопату і забіг з ними в гараж. Там схопив молотка, знайшов трохи цвяхів, і швидко сколотив два інструменти в один, потім збив черпак. Оглянув новостворений засіб оборони і вийшов у двір, зоглянувся, побачив відро і прихопив його із собою.

Він прямував до першої чорнильної плями. Вона була велика – завбільшки з дві долоні. Денисенко повісив відро на вила, витягнув їх поперед себе і поставив поруч з плямою. Та поволі просувалася в його бік. Обережно він помацав її навильником – пляма спинилася. «Обережно! Кислота» - сплив в голові старий, ще радянський, плакат на складі хімії, з чуваком в темних окулярах і резинових рукавицях до ліктів.

Федір Іванович підсунув обережно вила під цю сухопутну медузу, та трохи позвивалася, але не впала, і предсєдатєль повільно підняв вила, переніс їх на відро і опустив так, щоб пляма з’їхала до відра. «Так вже краще» – вголос сказав сам собі Денисенко і заходився обережно збирати цих слимаків. Вони були легкі, але об’ємні, час від часу намагалися вилізти з відра, після чого предсєдатєль легенько бив їх по краях, а вони, мабуть відчуваючи біль, ховалися у відрі. Насправді падали вони назад у відро не від переляку, а лише того, що м’язи їх, під дією ударів смикались, і краї плям втрачали здатність триматися за стінки ємності.

Зібравши під десяток потвор, Федір Іванович задумався чим би їх закрити, одночасно шукаючи поглядом нове порожнє відро. Нічого підходящого, окрім старого алюмінієвого бідона на сорок літрів, без кришки він не побачив. Тоді прєсєдатєль схопив декілька напівцеглин, що лежали біля стіни і несли функцію підпирання дверей коли то було треба, поклав те каміння на вила, і так само обережно протягнув і спустив їх у відро.

«Обережно, кислота! - крутилося на думці в Федора Івановича, - Ну, нічого: кислота – то кислота. Був розчин кислоти концентрований – стане розбавлений.» Після підняв вже доволі важке відро з потворами і перехилив його у бідон: роздалися два дзвінких удари цегли об дно, а потім якесь глевке хлюпання – медузи падали одна на одну. «От і добре – звідси вже не вилізуть. А щоб менш кислотні були, то трохи їм водички треба» - предсєдатєль кинувся до тераси перед літньою кухнею, де стояло набране з вечора відро води, схопив його і потяг до гаражу. Підійшовши до бідона, він відразу перехилив відро і виляв воду в нього.

Ледве-ледве Денисенко встиг прийняти руки від горловини ємності, як звідти вирвався фонтан чорних їдучих бризок. Предсєдатєль шарахнувся у бік, намагаючись як найдалі втекти від несподіваного масного феєрверку, але кілька маленьких крапель таки потрапили йому на штаню, підошву черевика і миттєво розїли їх, залишивши невеликі темні цятки і дірочки. «Оце так новина! Обережно, кислота…» – збентежено думав голова. Тим часом з бідона ще декілька разів бризнуло чорнильним фонтаном, який поволі става слабшим.

Зоглянувшись, Денисенко побачив алюмінієву кришку з виварки, підвівся, швидко схопив її, прилаштував на навильник і здаля прикрив нею бідон. Потім зайшов за гараж, взяв там ще декілька цеглин, приніс і поклав на кришку. «Хер вам, а не денисенковим подвір’ям вільно ходити» – промовив він сам до себе в голос, переводячи подих.

А потім пішов до хати і вийшов вже з автоматом. «Я вам, блядь, поповзаю, я вам, блядь, влаштую казкові ранки в Кошманівці» – зле кричав він. Пам’ятаючи попередній досвід, Федір Іванович прицілився в найдальшу від нього пляму і вистрілив – повзуюча потвора бриснула чорною кислотою і розпливлася по землі. Трава обабіч під муром, де вона щойно перебувала, миттєво змарніла і прихилилася до землі, на очах перетворюючись у якесь брунатне болото, над яким здіймався легкий зеленуватий дим, що швидко розвіювався у повітрі.

Денисенко здивовано подивився на це, потім погляд його налився люттю, губи викривилися в злій посмішці, і він методично, одиночними пострілами почав розстрілювати незваних потвор. Хвилини за десять по всьому селі здійнялася стрільба, лемент жінок і плач переляканих дітей, скажено загавкотіли собаки. І лише іноді крізь какофонію паніки і стрілянини було чути міцну лайку, яка висловлювала щирий подив селян від нахабства ранкових кислотних гостей, до нині ніколи і ніким не виданими.