Зомбі-Україна

п’ятниця, 17 травня 2019 р. 09:45

Зранку Денисенко побрився, привів себе до ладу тепер і стояв з розчіскою перед дзеркалом, наводячи красу на своїй сивій голові. Його жінка – вдовиця Олена Василівна Кучучко, з якою Денисенко зійшовся трохи менше року тому, теж збиралася: чепурилася, оглядала одяг.

– Федю, я вже готова, – сказала вона прискіпливо дивлячись в маленьке люстерко з під пудри.

– Добре, дорогенька. Я теж. Ходімо. Все ще не можу повірити, що з Андрюхою таке сталося.

– Треба молитися, Бог нас захистить. А це все – лише випробування віри нашої, витримки. Ми і не таке витримували – сказала Олена Василівна.

– Та це не випробування, скоріше – кара небесна, якщо з цього боку дивитися. Чого тільки не бачив на цьому світі, але ця гидота – точно не від Бога, Лєна. І не від диявола – ми ж її самі випалювали. Ні – земне це, не потойбічне.

Вони вийшли з хати і сіли в автівку. Денисенко завів х’юлекса і виїхав з подвір’я. Його хата стояла на одній центральних вулиць. Село було побудовано уздовж двох доріг. Одна з них вела до траси і закінчувалася в полях, переходячи в ґрунтовку, загалом кілометрів зо п’ять, не більше. Друга асфальтована вулиця примикала до неї якраз посередині, і село тягнулося вздовж неї ще кілометри на три. А потім, ще кілометрів зо сім, ця дорога виводила прямо до хутора Плавні, або як називали місцеві «Перше отдєлєніє». Там колись була птахоферма, яка гавкнулась ще в ситні радянські часи. Денисенко і жив на цій вулиці, за дев’ять хат від центрального роз’їзду.

Тож вивертаючи на дорогу, він ще від подвір’я помітив машину бактеріальної обробки, що мила дорогу ближче до перехрестя. Поруч з нею йшли люди в жовто-сірих комбінезонах з капюшонами, в респіраторах, в руках у них були обприскувачі, на спинах висіли яскраві червоні балони, на кшталт аквалангів. Предсєдатєль сказав:

– Добре, ці хоч вчасно приїхали, – кивнув він в бік бійців бакроти, що йшли по правому боці дороги, – Ти бач, від учора тут сидять – він знову кивком голови, але в інший бік, вказав на одного з дезактиваторів, який зосереджено розприскував перед собою рідину з балону.

– А швидко вони їх зачистили, тих слимаків? – перепиталася Олена Василівна.

– Та швидко. Основну масу вчора ще до шостої вечора вигребли, вивезли на старий скотомогільнік. Там сіркою їх облили, а потім палили рештки. Наче ніщо звідти не виповзло. А зараз он залишки вишукують. На аналізи декількох взяли. Кажуть раніше таких не бачили… – він їхав повільно, роздивляючись як працюють хлопці. Деяких він навіть знав – це була місцева бакрота Алєксєїча, що базувалася в Кам’янці.

– Ой, лишенько, – тільки і вимовила Олена Василівна. Тим часом х’юлекс підкотив до перехрестя. Тут стояла штабна машина районної бакзачистки. Денисенко призупинився, опустив скло і привітався з двома дезактиваторами, що стояли поруч з машиною, без масок і респіраторів, з відкинутими капюшонами і курили.

– Хлопці, вітаю! Як справи? Ще багато чистити?

– Та ні, дві третини села, по асфальту, вже пройшлися – ходити і їздити можна буде. А от у подвір’ях ще роботи і роботи, наче як підмогу з району обіцяли. А ми вже валимося з ніг – відповів один з них.

– А начальство ваше де, Алєксєїча бачили?

– Спить. Він дві години попросив – відповів інший.

Ну хай відпочиває, як прокинеться – нагадайте йому, щоб позвонив мені. А я на похорони – агронома свого ховати… – зітхнув предсєдатєль.

Хлопці мовчали, Денисенко кивнув їм і попрямував до церкви – відспівування було призначено на 10 ранку.

10:03

В церкві зібралося багацько народу – з півтори сотні душ, не менше. Тут були всі: старі, молоді, малі. Агронома в селі знали як добру розсудливу людину, що не пила самогону, піва чи іншої горілки – Андрій Рубленко дійсно не пив. Піп, стоячи над труною в голові у покійного, вже почав читати молитви.

Денисенко не добре чув, що священик говорив, то просунувся крізь натовп поближче, люди охоче давали йому дорогу. «…в ім’я Отця нашого – Бога, Матері нашої – Землі, та Сина їх – Пророка нашого Тараса. Амінь.» – почув Денисенко, і люди довкола почали хреститися, повторюючи «амінь». Предсєдатєль перехрестився, теж сказав «Амінь» і продовжив просуватися до труни.

Батюшка почав читати «За упокій воїнів». Десь на середині молитви він помітив голову, вони зустрілися поглядами. Отець Варфалаїм продовжив молитву: «… нескінченні випробування твої, Боже, нескінченні і радості. Солдата ховаємо сьогодні і просимо громадою: прийми його Боже, як сина свого Тараса. Даруй йому спокій, що не мав він на війні, даруй йому свою Божу ласку, що не знав він від людей, і не полиши в бідах сім’ю його, сиріт його, дружину його, батьків його. Даруй йому царство небесне своє. Матір наша, Земле, прийми тіло воїна, який боронив тебе, який любив тебе, якого викормила ти щедрими плодами своїми. Даруй йому спокій, щоб ніхто не турбував могили його, даруй свої плоди щедрі сім’ї його, сиротам його, дружині його, батькам його. Пророк наш Тарасе, заступнику народу нашого перед Матір’ю і Батьком нашими! Проведи його душу безсмертну до Царства Батька нашого всевічного і неосяжного. Захисти від нелюді всякої могилу, не покидай сім’ю його, сиріт його, дружину його, батьків його і будь їм за новопреставленого Андрія. В ім’я Отця нашого – Бога, Матері нашої – Землі, та Сина їх – Пророка нашого Тараса. Амінь.»

Люди знову перехрестилися і повторили «амінь». Отець Варфалаїм набрав повітря в груди і продовжив:

Усі ми знали покійного, як добру людину. Але те, що вбило його – не є людське. Але воно не є і боже. Миряни, зараз я прошу вас послухати Федора Денисенка. Шановний голове, прошу. – предсєдатєль підійшов до батюшки, став поруч і почав говорити:

– Люди! Андрія вбила незнайома нам поки форма життя – ми вже знаємо, шо це можна вбити чи спалити. Це – якась зараза, тому боятися її не треба, але остерігатися – необхідно. Вбила ця погань Андрія за його ж необачність. Але і помер він не дарма: завдяки його смерті люди відразу зрозуміли, що прийшла небезпека. Тим він зберіг життя всім нам. На жаль декілька старих людей теж було вбито цими істотами.

Тому, я вже говорив і ще раз наголошую, всі будьте обережні, скажіть сусідам, родичам, усім старим людям, що недобачають чи погано чують, щоб теж були обережні. Дітей водіть до школи до самого порогу, там і забирайте, щоб не швендяли самі по селу. Тому ще раз прошу – будьте уважні.

Андрій помер не тому що був неуважний, а тому, що ми перші, хто зіткнувся зі щось подібним – ніхто не міг чекати такої підступності від життя. Я знав його добре, і ви всі знали, знали, що він нічого не боявся, що чесно боронив Матір нашу – Землю. То ж пом’янемо його добрим словом, і проводимо з гідністю, з честю, як того вимагає від нас відчуття поваги до цієї людини. В добру путь, Андрію!

«В добру путь!» – рознеслися голоси по залі церкви. Денисенко вернувся на місце, а отець Варфалаїм почав нову молитву.

Відспівування було недовгим, з півгодини. Коли труну виносили з церкви, на вулиці почав падати дощик – теплий, невеличкий травневий дощик. Хмаринки, легкі і пухнасті, то набігали, затуляючи сонце, то розпорошувалися по небу. Дощ капав неквапливо, прибивав пилюку на узбіччях, потрохи охолоджував голови людей, що йшли в процесії.

На цвинтарі батюшка прочитав ще одну молитву, потів запросив людей підходити прощатися з покійним. Хода до тіла розтягнулася хвилин на сорок. Після чого труну накрили кришкою, священик запечатав її своєю печаткою, а двоє людей в жовто-сірих комбінезонах натягнули на неї прозорий пакет з товстого поліетилену. Один з них ввімкнув спеціальний пристрій для вакуумування, і плівка щільно облягла домовину, після чого край її запаяли.

11:26

Труну опустили до ями і люди пішли один за одним жбурляючи по грудці землі, що м’яко, майже безшумно падала на оповиту товстою плівкою труну. Денисенко стояв і дивився на процесію, спостерігаючи як та повільно засипала цвинтарним ґрунтом яму. Дрібні камінці своїм перестуком нагадали Денесенкові гуркіт залізниці. «Да-а-а, – думав він, – мабуть, саме так і звучать колеса останнього вагончика у потязі, що нас везе до Бога…». Він поглянув на рядок поки що пустих ям, що були вириті поруч, струснув розпачливо головою, взяв під руку свою заплакану жінку, і вони попрямували з цвинтара до машини.

12:10

Після похорону Денисенко відвіз дружину додому, а сам знову виїхав у село – шукати штабну машину бакроти. Він знайшов її на іншому боці села. Начальник загону Володимир Олексійович Затравикабан стояв біля машини і щось наказував трьом бійцям бакзачистки. Федір Іванович під’їхав майже впритул до їх стоянки, вийшов і привітався.

Алєксєїч кивнув йому, мовляв, хвилинку, потім ще трохи інструктував своїх хлопців, а вже опісля підійшов до предсєдатєля.

– То як, буде чисто?

– Та буде, Іванич, буде. Дороги вже добили, то зараз околиці прочешемо – щоб вже остаточно впевнитися, що нічого не лишилося. Той край вже обішли – нема нічого, ані натяку, наче як в землю вони пішли, наче і не було нічого. І тут не видно: трохи по краєчку вже пройшлися, навіть плям не лишилося. Ми з людей опитали: таке враження що з’явилися вони на дорозі, чи в подвір’ях, де раніше асфальт був. За селом слідів майже нема. Таке враження, що з під дороги і повилізали вони.

– З під дороги, кажеш? Так асфальту тут і лишилось хіба що на саму назву.

– Та ні, не просто так вони на дорозі з’явилися. Якщо уявити, що вони прямо тут по місцю і зароджувались… Фантастика, звісно. З іншого боку: звідки той зомбі-вірус взявся теж досі не виявили – люди є, вакцина є, зомбаки ці бляцькі є, а джерела немає. Може бути що завгодно. Якщо якась технологія секретна, на якихось наноботах побудована, що ті плями зліпили – то може і бути. Не можна нічого напевно казати…

– Ну і хер з ними, з тими технологіями чи ботами. А шо твоє начальство каже? Ще десь спалахи такі були? Бо, ну нехай зомбаки – це зрозуміло, і в Херсоні, і тут вже я їх бачив, але це щось новеньке.

– Новеньке. До цього часу не спостерігали таких потвор. Добре хоч засняти трохи встигли, бо так майже нічого не лишається від них: кислотна бомба буквально – роз’їда себе і все що довкола. Ми єдине що зібрали вчора – це декілька зразків. Але вони майже відразу в банках і по вибухали – сама кислота і лишилась. Намагалися вакуумувати – нічого не виходить: лопаються, падлюки. Кислота звичайна – наче як концентрована соляна, але з чимось – це ще треба бути визначати, бо лабораторії в нас нема польової. Але хлопці мої кажуть, що точно з якимись рідкими домішками, як мазут чи бітум, що, до речі, і в асфальті мають бути. І можливо пестициди ще які в них є: бутіл, наприклад підозрюють, там в наявності може бути. Бо рослини так пригнічувати – то не кожен гербіцид таке вміє: раз – і нема рослинки. І той же бутіл як розчинювач для тієї суміші міг бути. Оболонки, жаль, нема жодної: цікаво на неї було б глянути. Точно якийсь полімер: міцний і тривкий поки пляма ціла, а як вибухає, то розчиняється, і все – нічого не лишається. Таке враження, що це якийсь багатошаровий програмований полімер: зсередини кислоту і тиск може тримати, а потім розкладається миттєво. Я такого точно не вивчав і не чув. І ще одне: люди твої більше від больового шоку повмирали, скоріш за все. Я двох вчора оглянув – рани не сильно глибокі, могли і вижити. А це значить – пекло їх сильно. Так сильно, що серця в бідолах не повитримували. Може ще в кров потрапило, не знаю. До речі, сьогодні зразки з останніх візьмемо, і можете ховати завтра. А двох наказали на Запорожжя відправити – там будуть далі їх дивитися.

– А що потім?

– А що потім, Федір Іванович? Та нічого. Ти готуй макулатуру інформаційну – по всім хатам під розпис рознесіть і сповістіть. І мені примірники: розподілимо територію я розвезу по частині сел, твої – по навколишнім і прилеглим територіям, а тай хам голови розповсюджують. Зараз треба зробити, бо ти бач, скільки сьогодні людей занесли на спочин вічний? А завтра ще скільки занесуть?

– А в області що говорять?

– В область я вже сповістив – вимагають звіт. До тебе теж скоро додзвоняться – готуйся писати. Все як завжди: бюрократія включилась. А нам треба подумати, як людей вберегти: всіх хто в полі чи при худобі на випасі – інструктувати, інструктувати, інструктувати. Як можеш – більше людей в робочі бригади став, зброю видавай, одного виділяй на чергування: не можна тепер прогледіти ні мертвяка, ні оцих потвор. Хто зна де вони в чергове з’являться?

– Це все так незрозуміло мені, Алєксєїч. Вже й не знаю що собі думати. Люди – перелякані, зробити нічого не можна, нагорі навіть ніхто нічого не розуміє. Навіть нагорі і там, як мені вже мерещиться… – він виразно поглянув у небо, декілька разів підвівши голову і очі вгору, а потім додав, – пророче наш Тарасе, допомагай нам, як заслужили.

– Звісно, що заслужили – то заслужили. Але вбити їх можна – значить можна і опиратися. Що нам Запорожжя чи Києв, Федір Іванович? Без них жили і воювали, і живі лишилися. А з ними тільки швидше до Бога в гості потрапиш, тільки зв’яжися з цієї пиздобратією з великих кабінетів. Чи нам з тобою це вперше проходити? Не переживай – потравимо ми цю заразу. На фронті вижили без зброї, без БК, без лікарів, під обстрілами? Вижили. То що боятися цієї смердоти? Обережним бути – і все.

– Та всіх не вбережеш.

– Не вбережеш. Але то вже на їх совісті буде, якщо вчасно проінструктуєш – під підпис. Он мої, дебіли: скільки їх на навчання не возили до Херсонщини, скільки не розповідали, скільки я сам їх не натягував щоранку з техніки безпеки – і все одно: шо говорив, шо пердів у пусту бочку. Вчора, тільки дав ввідну, за півгодини двоє обпеклися: одному очі дезрозчином задуло – дебіт, не натяг окуляри, іншому – руку обпекло. Сьогодні ще один вибув – наштиркнувся чоботом на якусь залізяку – пробив пів-ноги, блять, кричав так – наче до самих кишок його дістало. І що: за кожного відповідати? Ні, Федір Іванович, я це вже проходив: тільки техніка безпеки під розпис в двох журналах – і тоді все буде у порядку. А поки самі не відчують загрози і не скоштують наслідків – не навчаться. На Бога Отця тільки і надійся, але ж у нього все простіше: порушив техніку безпеки – спробуй плодів її гірких. Ні Мати-Земля не допоможе, ні Пророк Тарас не заступиться. Такі правила. – зітхнув він з сумною посмішкою.

Федір Іванович дивився на Затравикабана: глибокі зморшки чолом, сірі вицвілі очі, декілька невеличких шрамів у вигляді плям, напівлиса сива голова з коротко стриженим, майже під нуль, волоссям, поламані вуха, сумна посмішка. Алєксєїч ще раз зітхнув, а потім спитав: «Давай покуримо, чи що, в мене тут чай-кава є, будеш?». Денисенко згодливе кивнув головою. Начальник бакроти розвернувся і пішов до штабного кунгу. Прєдсєдатель повільно направився за ним, час від часу здіймаючи голову до неба, і знову думав про хмарки, які нагадували йому вагончики того потяга, що всіх колись відвезе до самого Бога.