Зомбі-Україна

середа, 3 липня, 2019 р.

Слабке гудіння апаратури дратувало. Наче як довкола гуділо декілька старих роздовбаних вентиляторів блоків живлення та час від часу чулися однотипні системні сповіщення. Це починало його дратувати і врешті решт Денисенко відкрив очі і побачив перед собою товсту трубку дихального апарату, встромлену в незручний загубник, що стирчав у нього з рота.

Він лежав на лікарняному ліжку, до руки була приєднана крапельниця, по тілу повзли декілька дротів датчиків життєдіяльності. Предсєдатєль спробував поворушитися і це йому не вдалося: руки і тіло сковували товсті паси. Він огледів свою палату: навпроти нього було встановлено відеокамеру за міцними ґратами. На камері поволі миготіла яскрава червона лампочка десь за об’єктивом, бо час від часу Денисенко спостерігав невелику світлову рожеву пляму за пристроєм.

Вікно ліворуч було оснащено дебелою решіткою. Стіни побілені і чисті. В кутку на стелі з цього ж боку він розгледів вентиляційний отвір, також захищений сіткою з металевої полоси і намертво вмуровану в стіну. Світло в кімнаті було м’яке і не подразнювало очі. Але Денисенко відчував, що він вже давно не дивився своїми очами і зараз відчував їх наче як легкі пушинки, погляд був ясний, чистий, він майже не кліпав повіками.

Праворуч від нього були двері і невелике віконце, теж забране дебелими ґратами. Двері були металеві, пофарбовані в приємний блакитний колір. По контуру кімнати йшла чорна смуга заземлення.

Над собою він побачив ще одну решітку – під нею був динамік і довгу трубу з рядом форсунок-розприскувачів. Труба тягнулася стелею уздовж всього ліжка і потім плавно занурювалася в плиту перекриття.

Денисенко спробував поворушитися. Він відчував, що хоч ремні його міцно тримали, але трохи простору для руху все ж давали. Тоді він повільно язиком виштовхнув набридливий загубник і закрутив головою, щоб той прибрався з його обличчя. Він почав самостійно вдихати повітря.

Потім він різко смикнувся усім тілом, потім ще раз – результату нема – тіло його майже не слухалося. Сконцентрувавшись, голова ОФФГ ще зробив декілька сильних ривків, стискаючи пальці на руках і ногах, дико шкірячись і вкладаючи всю силу в кожен рух і вирвав нарешті перший пас – ліва рука була вільна.

В цей час він почув над собою голос:

– Вітаю, вас Федір Іванович, чи те, чим би ви там не були! Бачу вам вже краще?

– Хто ви?! На-шо мене трима-єте?! – змучено вимовив Денисенко, бо зараз йому дійсно було то важко зробити.

– Федір Іванович, вас можна так називати? – пролунав спокійний голос зі стелі.

– Так, я – Федір Іванович Денисенко. Голова Кошманівського ОФФГ Кам’янського району Запорозької області! А ви хто?

– Я – Сергій Льовченко – співробітник АПІЗДАТО. Ви можете зберігати спокій? Якщо так, то лишень тоді я все вам поясню. Інакше ми будемо змушені знову вас накачати заспокійливим.

– Що вам від мене треба?

– Якщо ви будете лежати спокійно, то нам треба лише поговорити і дещо вам показати. Ви здатні тримати себе вруках?

– Так, я повністю розумію що я роблю.

– Добре. Чекайте і лежіть спокійно – за вами спостерігають. Зараз зайдуть санітари і знову вас пристебнуть до ліжка. Зберігайте спокій.

Денисенко спокійно очікував. За 10-15 секунд в палату зайшло шість озброєних людей в білих ОЗК. Вони наставили на нього автомати. Денисенко лежав і не ворушився. Один з «санітарів» підійшов, дістав наручники і пристебнув лівицю Федора Івановича до ліжка. Потім він зробив те саме з іншою рукою. Ще парою кайданок він зафіксував його щиколотки. Після чого перевірив кріплення пасів, що утримували тулуб.

Коли він завершив огляд і знерухомлення бранця, то зайшов за спинку ліжка і почав там щось крутити. Половина ліжка піднялася і Федір Іванович таким чином опинився в сидячому положенні. Боєць відійшов, став до інших і взяв напоготів автомата. А очевидно старший з них щось пробурмотів в маску.

Зачекавши 5-7 секунд в палату ввійшли ще двоє в ОЗК. Їх костюми відрізнялися: на головах були великі прозорі шоломи з динаміками. Один з новоприбулих ніс ноутбук. Він підійшов і сказав:

– Доброго дня вам пане голово! Я Сергій Льовченко, щойно спілкувалися.

– Сергію, що тут відбувається? Я не розумію…

– Спокійно, Федір Іванович. Я вам спробую зараз вкотре вже пояснити. Справа в тім, що ми спілкуємося вже не вперше. Сьогодні у нас 3 липня. Ви тут перебуваєте вже більше місяця. Готові слухати? Тільки спокійно: ви маєте себе контролювати в будь якому разі, щоб вам не здавалося. Бо інакше ми вимушені будемо вам дати заспокійливе.

Денисенко кивнув на знак згоди. Він абсолютно не боявся незнайомця. Його радше смішило все це: озброєні люди в ОЗК, які бояться, мабуть, більше самого Денисенка, незрозумілі розмови, він взагалі не вірив що це відбувається з ним.

Льовченко розповідав. І чим далі точилася його оповідь, тим більше Денисенко дивувався. Коли завершився бій, що відбувався 29-30 травня, Денисенко ще пам’ятав як його знайшли бійці бакроти. А все що відбувалося потім, він зовсім нічого не міг згадати. Льовченко розповів, як предсєдатєля вакцинували, потім доправили в Дніпро в військовий госпіталь і там з Денисенком почались дивні перетворення – він таки заразився зомбі-хворобою і вона якось дивно прогресувала.

З часом його перевезли до Києва і тепер вони всі знаходяться в госпіталі Міністрества оборони, який за необхідністю, перепрофілювали в центр по вивченню зомбі.

– Ми вас спостерігаємо більше трьох тижнів. А тепер дивіться, що саме ми спостерігали, – Льовченко розкрив ноутбук і поставив на коліна предсєдатєлю і запустив переглядач.

Денисенко побачив запис своєї палати. На екрані він сидів на ліжку, як і зараз. Довкола нього було безліч людей для такого малого приміщення. На запису точилася розмова, але звуку не було. Потім він побачив як різко підхоплюється з ліжка, намагається нападати на людей. Його валять, кладуть на ліжко, прикручують пасами. Льовченко зупинив запис.

– Ми вже в третє намагаємось спілкуватися з вами. Перші такі прояви були у вас ще в Дніпрі. Але спочатку ви завжди вели себе адекватно, а потім тільки казилися. І ми, як бачите були змушені так робити з вами. До речі, хвороба з вас не виведена: всі наші вакцини не діють проти вас. Ви – виняток. Тож, Федір Іванович, ви для нас і цікавий екземпляр, і піддослідний, і бранець. Ми вас триматимемо до тих пір поки ви не зізнаєтеся, хто ви зараз є насправді, що керує вами, голово Денисенко? Розумієте?

– Але я не розумію! Я зовсім не пам’ятаю, що зі мною відбувалося.

– Ваш захист Великого Рогачика набув великого розголосу Україною. Пам’ятаєте ваші комбайни? Вони тепер вдало використовуються по всій території зараження. Зараз хвилі зомбі спадають – ми їх перемагаємо. Але ресурси наші не нескінченні. На щастя, та потвора – на АЕС, відновлюється не швидко.

– Нашо ви мені це розповідаєте? Мене цікавить що зі мною і чи можу я повернутися додому?

– Федір Іванович, справа в тім що ми вам покажемо зараз інший запис, і ви зрозумієте другу причину тримання вас тут. – він знову запустив програвач відео. Федір Іванович побачив свою палату. Він був цього разу сам. Лежав прикутий до ліжка і крутив головою, повертався всім тілом, намагаючись випростатися. У записа був звук. Він чув власне мугикання. На запису предсєдатєль побачив як він випльовує загубника і починає щось нерозбірливо говорити. Поволі звуки таки оформлюються в слова і денисенко почав розуміти свій голос: «Мені потрібна власна територія. Я розкидав спори, я лишив поклади, я буду виникати повсюди і знову. Віддайте мені територію.»

Льовченко зупинив запис і промовив:

– То навіщо вам територія, Федір Іванович? У вас і так багато землі… – він припинив говорити. Вони дивилися один на одного і мовчали.

Добре, як ви не знаєте, навіщо вам земля, то я відповім. Ми вважаємо, що ви заражені. Створіння обрало вам долю бути носієм і - перемовником. Тому досі ви залишаєтеся в людиноподібному вигляді, не мутували. Але ваша свідомість повністю під її контролем. Я не знаю чому вона зараз вас не тримає, але це так. Дивіться запис далі.

Денисенко був ошелешений. Він не міг повірити, що сам тепер є зомбі чи напівзомбі. Тим часом Льовченко знову увімкнув програвач. Зараз на запису з палати були троє в ОЗК і сидячій на ліжку предсєдатєль. Звук працював і Федір Іванович почув наступне:

«Ви мене не переборете» - роздавався хрипкий неприємний голос з його – Денисенка, рота. Очі були стулені. «Я сиджу глибоко під землею. Рано чи пізно я знову дам про себе знати. Мені просто потрібна територія. Дайте мені землю і спокій. Інакше я і далі підніматиму проти вас ваших же живих і мертвих. Спори по всій країні – у мене багато ресурсів. Це все. Більше нічого не казатиму.» Льовченко спинив запис і знову заговорив:

– Я от що думаю, Федір Іванович. Ми зараз ввели повний карантин на Дніпровських берегах і річках, що в нього впадають. Навалу зупинено, оборона в нас міцна, весь світ – допомагає, не хтять другої «Ростовської АЕС». І рано чи пізно ми знайдемо спосіб остаточно нейтралізувати вас.

Денисенко зненацька схвильовано заговорив:

– Добре. Як ви вважаєте мене інфікованим, то я згоден на ваші умови – лікуйте, питайте. Але я геть не пам’ятаю, щоб я це казав, що ви ото мені показуєте! Як треба – робіть що хочете. Тільки не дайте тут зачахнути! Я хочу додому.

– Це вже краще, то давайте трохи поговоримо про деталі вашого звільнення. Нам треба краще розуміти істоту, вам треба додому. То ми згодні звільнити вас в обмін на співпрацю. Сподіваюсь ваш новий хазяїн зараз чує нас?

Денисенко якось незграбно смикнувся, вирівнявся і не своїм голосом промовив: «Так. Давайте поспілкуємось втрьох»…