Зомбі-Україна

п’ятниця, 24 травня 2019 р, 11:46

Предсєдатєль разом з Покотько, якого він спеціально посадив до себе, їхали додому з Великого Рогачика після оглядин Борсуковського ОФФГ.

– Отже ж, блять, ти бачиш: ума як ракушки, а воно туди ж! Добре Грабаря цього умовили. А бугалтерша, як тобі? Село-сука-неасфальтіроване, а туди ж пре: Максіма ще і труна не вистигла, а жатку вже на метал здали: все списали гарненько, комісію, блять, зібрали! Слава богу вивезти не встигли: ти ж бачив – нова жатка, майже! Ой, важко нам буде там, Стьопа, ой важко... Да, довбойоб він був, прости Господи, не можна так про покійних… Да… Знаєш як він казав: «Шо там бути агрономом: двадцять раз посіяв, двадцять раз зібрав, все – пенсія!» – Денисенко голосно засміявся, а потім додав, – царство йому небесне, грішному.

– А так воно і є – піддакнув Покотько.

– От що Стьопа. Валеру, водія свого став там, хай бере хлопців і розтавляє по об’єктах. Все переписати, опечатати, перерахувати до останньої курки, помідора, залізяки. Хто проти – бийте, я відмажу. Але мають зрозуміти, що то в нас все має легко пройти, ти розумієш мене, так?

– Так, шефе. Думаю все нормально буде. Трохи покошмаримо і самі підуть під нас. Чи вперше?

– Та да… Нє, ну ти бачив, дєятель ібі-його-мать, та всі вони там козли! – ще раз обурився Денисенко, – ти чув це: я здєсь буду агрономом! Ха, і з чого воно так рішило?

– Та хто їх цих сумашедших знає, Федір Іванович? Може йому Максім щось обіцяв, може ще шось. От і уявила людина собі більше, ніж може на себе взяти. Буває… Його попусте.

– Аби подляни ніякої не зробив, поки попусте. Я Борсука блокнот бачив – там пише, що пшеницю треба обробляти. І Грабарь каже – час вже. А без них нічого б тут не робилося. А тепер, як Максіма не стало, воно тут, бачите, рішає тепер: обробляти чи ні… От, падло!

Покотько сидів поруч і відчував, що Денисенко вважав господарство вже своїм. Федір Іванович зненацька перевів розмову на іншу тему:

– Ну тепер розповідай: як там в обласному центрі?

– Та що там розповідати, я ж казав: документи зробив, то головне. А все інше – так…

– А про що люди говорять?

– Та які люди? З кумом ото посиділи з годину і все.

– А що він? Працює?

– Так. Зараз на молокозавод влаштувався.

– Що розказує?

– Та каже, що нічого їсти не можна, що в магазинах продається. Синтетика одна. У них завод начав морожене робити. Остання новинка – морожене із майонезом. Як почув, аж перепитав, чи то він серйозно? А він каже – да! Отаке, Федір Іванович! – повільно і чітко прохрипів Степан.

Денисенко недовірливо чи то хекнув, чи то усміхнувся, помотав головою, вимовляючи «Н-да-а-а», ще раз здивовано-розгублено хекнув і спитав:

– Що в магазинах? Жратва з’явилася?

– Та таке: ковбаси якісь бачив, хліба – повно, молоко теж є, але дороге! В секонд ще заходив – дітям шмоття набрав. Обувачка – гімно-гімном, ще й ціни не сложать їй. Нічого цікавого... А от, ще: малому трактора купив з прицепом, німецький, кажуть. Гарний, зелений. І дорогий – сім тисяч отдав.

– Да-а-а… Нічого, Степан, їсти є – і Слава Богу. А трактора, то правильно ти малому взяв, хоч і дорогий. Мені, мей, нема кому трактори купувати… – він замовк. Обидва трохи посиділи при своїх думках. Першим порушив тишу (якщо грюкання машини по ямах так можно назвати, а можна, бо тиша, то коли люди мовчать) начохорони.

– Федір Іванович, – повільно прохрипів Покотько, – а що там кажуть за ті два Місяці? Нам ще довго на них дивитися? Бо страшно щось, якось ніяковію від них…

– Не знаю, Стьопа, – повільно і задумливо відповів предсєдатєль. – Був я на нараді, вчора, в Кам’янці. Там сказали розповідати людям, що Сонячна, мать її, система зараз проходить поруч з великою космічною, блять, газовою хмарою. І мовляв, Місяць від тої хмари відбивається, а ми бачимо його відображення… Якось так…

– Та яке відображення? Вони ж похожі один на одного, як близнюки: вони ж не віддзеркалюються!

– Ні, Стьопа, така та хмара викривлена, що нам приходить зображення таке, як наче їх два. Та хмара немов прямий ефір в телевізорі. Пам’ятаєш, коли футбол або Верховна Рада одночасно іде по всіх каналах? – Степан кивнув, Денисенко продовжував, – Так от, от тієї хмари нам пряма трансляція і приходить, Але вона дуже далеко, і тому ї ї неозброєним оком на тлі Чумацького шляху ти не побачиш. Ота чудасія у нас.

– А що в Енергодарі коїться?

– Страшне шось, як і всюди. Блискавка була, перед тим як Максім убився. Людей з охорони там всіх повбивало. МНСники їздили, щось заміряли. Хер їх знає, нам теж сказали все пояснювати так, наче воно природно. Але отак, одне за одним, ти б повірив? – Степан заперечливо похитав головою, – І я б не повірив. І люди – не вірять. Особливо коли за останній тиждень десяток похорон пройшло тільки на нашому вузлі. Під Мєлітополєм, як ви звідти поїхали, потім ще два дні Валік і Алєксєїч дочищали і не справилися. А вчора туди вже з Запорожжя війська дісталися, то зупинили. Гахали так, що в нас було чути, люди полякалися – думали війна.

– Е-е-ех, – сумно здихнув Покотько, – Про блокпост вам говорив про новий?

– Який це новий?

– Під Григоровкою.

– Так він же там наче і був?

– Там то й лишився. Закривають нас на карантін капітально, Федір Іванович. Мене вичистили там так шикарно, що мабуть я з мами таким чистим не виходив, коли родивсі. Гроші всі нові дали замість моїх.

– Нічого не вкрали?

– Ні – всюди автоматика. Чистота, красота, і тихий сум від всього цього. Машину – і ту простерилізували.

– І давно це?

– Позавчора завершили монтувати комплекс. А там він немаленький. І оприскувачі на межі з кислотою.

– Да, хуйові справи, Стьопа. А думаю, що це старий Опанесенко з чорною рукою ходить? Мабуть намагався кордон десь перейти і обпалило, а мені казав, що в бані об пічку обпікся. Але він вже збирався. Нічого, де наше не пропадало. Хоча, доля вона така, он бачиш, Андрюха Рубленко – пройшов і Крим, і Рим, як-то кажуть. А доля – на виході з рідних воріт спіткала в мирний час… Ти,бачиш, – продовжував Денисенко, – і тижня не минуло, а як все помінялося. Така сама херня, як у нас, майже по всій області коїться, на південь трохи менше. Але вчора під Бірдяньськом була спишка. В Пологах, кажуть, вообщє піздец що твориться. Тільки в Гуляй-Полі спокійно. Але туди теж людей нагнали. За що це нам, а Степан?

– Хто його знає, Федір Іванович, хто його знає, – зітхнув начохорони.

– В Енергодарі щось незрозуміле – продовжував Денисенко, – кажуть, якась аномалія рости там з землі почала, наче як гриб…

– А хто каже?

– Та старий Опанасенко і казав. Казав що бачив її здалеку. Воєнні окружили там периметр, нікого не пускають, і самі не ходять. Артилерію підтягнули, вертольоти вже два дні кружать. Мі-24, два штуки. Один білий, ще оонівський, інший – в камуфляжі. Заряджені обидва. Але не стріляли ще. Шо то буде, а Степане?

–Буде як буде, – насторожено відповів Покотько, – а нам зараз треба жити…

Вони далі їхали, машину трясло. Другий пікап позаду так само скакав на розбитій дорозі. За півгодини, поки дісталися до Кошманівки, то декілька разів зустрічали військових, МНСників, які питали дорогу на Енергодар.

Тихий ще два тижні тому Кам’янський район перетворювався на якийсь пульсуючий неправдоподібними подіями театр. І ці «гастролі», як говорив останні два дні Денисенко, йому вже починали набридати. Роботи в полі стали, люди втікали з навколишніх сіл і вивозили сім’ї. Правда багатьох вертали на блокпостах.

Тоді селяни почали відновлювати землянки по «затишних» місцях, намагаючись пересидіти небезпеку десь по гаєчках чи балках, в укриттях на кшталт погребів і криївок, укріплених зсередини деревом. Відновлювали їх швиденько, натягували різних запасів і зникали всією сім’єю. А таких схованок по області було дуже багато: війна навчила, що ховатися треба ретельно, і бажано не надовго в одному місці. А якщо надовго і в одному – то це треба десь ховатися в Молдові.

Людей ставало менше, а військових та рятувальників з санітарами – все більше.

13:07

Денисенко та начохорони дісталися до Кошманівки і попрямували до контори. На стоянці перед будівлею стояла незнайома машина: брудний старий гєлєнтваґєн з військовими номерами.

– А це ще кого хуї принесли? – задумливо вимовив Федір Іванович.

– Не наші. Мабуть хтось з командування.

– Добре, Степан, ти їдь – займися складом зброї. А я піду, з’ясую.

Покотько висадив шефа, і предсєдатєль попрямував в свій кабінет. У приймальні його вже чекали. Це були двоє військових, обидва до 40 років, у обидвох на петлицях майоріли шестерні. «Інженери…» – подумки здивувався Денисенко, а вголос вимов:

– Добридень, хлопці. До мене?

– Добридень, пане голово, до вас.

– То проходьте. Люда, – перевів він погляд на секретарку, – Хлопців кормила, чаєм поїла?

– Та да. Чай попили, а їсти відмовилися. – відповіла та.

– Тоді давай нам трохи бутербродів якихось і чаю, а ми поки поговоримо, добре? – він поглянув на військових, ті мовчки погодилися, – То прошу до мене, заходьте!

Поки Люда готувала чай і закуску, в кабінеті вже точилася розмова.

Сідайте, хлопці, зараз тьолочка чаю принесе, а ви розповідайте поки…

Після перших слів військових Денисенко думав, що у них вже, а далі й у нього, їде дах.

– Хлопці, я все розумію: небезпека, треба палити їх. Але: косити??? Я ніяк не пойму: ну на хера вам два комбайни гандонити? Ми зомбаків переживемо, а техніку мені потім хуй-хто відновить!

– Федір Іванович, ми ж не просимо у вас найкращу техніку. Нам начальство дозволило спробувати, запчастини і матеріали дає. І ми не вимагаємо від вас, а просимо. І вас розуміємо. Але то шанс. Ми обладнаємо дві машини і будемо їх збирати «на врожай». Тут одні переваги: соляру палити не треба, економія боєприпасів. А соціальний бік: людям спокійніше буде, як побачать що щось робиться – хоч розмови підуть. Ваша розвідка он доповідає, що в Енергодарі якась активність підозріла. А ви – перший великий населений пункт на шляху тієї активності. Ми дві години у селі, а вже все знаємо. Погоджуйтесь…

– Люда розкололася по повній? – жартівливо спитав Денисенко, киваючи в бік дверей.

– Так.

– Ох і Люда… Добре, ну, я розумію танк переобладнати, ну, ладно вже – бульдозер – ті хоч пруть. А що таке комбайн? Чому комбайни? Воно ж пшеничку розроблено збирати, а не м'ясо напівгниле. Добре, розказуйте що хочете робити.

– Все просто, – почав один з них, – Спочатку обшиємо простим залізом, так щоб він нагадував прямовисну скелю. На гору до кабіни драбинку, що складається і туди ж забирається. Зверху – кулемет чи два, про всяк випадок і прожектор – на нічні жнива. А жатку переробимо повністю.

– І як? – оживився Денисенко

– Згори основний вал мотовила пустимо, а від нього, через «конічку» – вертикальні жорна до двох метрів в висоту. Саму жатку на катки поставимо. Жорна будуть працювати як м’ясорубка. А біовідходи пустимо напряму через шнек, тільки його і сепаратор треба переробити трохи: діаметр трохи зменшити і леза встановимо. Деку заварюємо, від неї транспортер. З бункера робимо резервуар – там кислота, нею прополіскуємо біомасу, потім відразу на розкидувач, звідки воно випадає, щоб землю не бруднити, прямо в поліетиленові мішки чи на плівку – це простіше зробити. Всі відходи лягають рядком, а ззаду їх санітари підбирають і вантажать. Ну і треба буде декілька ще ножів всередину замість сит вкинути, щоб не забивалося. В результаті отримуємо велику рухому м’ясорубку.

– А ще зважте на плюси: землю всю не попалимо – промовив другий інженер, – маса буди випадати рядком десь до метра завширшки, палити всю площу не треба. Потім за два-три роки і згадувати забудете, що щось на тій землі відбувалося: переорали два рази – і сій наново. Екологія збережеться. А от після того що відбулося під Мєлітополєм на тому тижні, так тепер там сіяти років із десять не можна: мало що знезаражувати тепер з три-чотири роки прийдеться для профілактики, так ще й залишки ґумуса попалили вщент. Там тепер окрім бур’янів і капусти нічого не виростиш.

На цих словах Денисенка аж скривило: капуста з її великими бруньками-головками, що перекочувались з місця на місце, давно була проблемою. Наче якийсь спрут, вона розкидала на різні боки свої качани, і ті захоплювали територію настільки ретельно, що через рік забруднена сотка ставала гектаром непролазних капустяних джунглів, а ще за рік захоплювала площу діаметром до кілометра.

Також бруньки з центральної частини заростів, які не мали змоги відкотитися далеко, проростали в центрі, вже на існуючих рослинах, і так за два роки утворювали невеликий курган метрів з 5-10 заввишки. Великі зелені плями цих чагарників, які під час війни ніхто не контролював, подекуди настільки порозросталися, що люди, коли вирубували їх, знаходили під хащами зелених териконів цілі села.

А ще йому пригадалося, як селекціонери в 50-х роках в Союзі намагалися вивести їстівну капусту для людей. На те було витрачено купу державних грошей і 10 років праці цілих агротехнічних інститутів. Але як не старалися, культура все одно залишалася жорсткою. Навіть у перемеленому стані капустяна клітковина майже не перетравлювалась, а тільки завдавала кольок. В результаті завершилося те все тим, що капустою засмітили половину території сучасного Казахстану, де були розташовані експериментальні ділянки. А дослідників, за наказом останнього диктатору СРСР (Союзу республік-сателітів Росії), кого розстріляли,а кого погнобили в концтаборах чи тюрмах. Хоча казахам згодом те допомогло: вони таки вивели декілька вдалих кормових гібридів і стали лідерами світу з експорту м’яса коней, яким капуста прийшлась до вподоби.

Ця стисла історична довідка, що швидко сплила в голові, і змусила Денисенка не роздумуючи вимовити:

– Добре. Я вам віддам майже новий Скіф наш херсонський, джон-дік в мене є один старий, і два старих дона є, но крепкі і на ходу. Тільки ви мені документи на них оформіть, щоб на ревізії ніхто на мене їх не повішав, як зданий по-тихому брухт. Зможете?

– Тю, та звісно. І людей в поміч дасте?

– Та дам. На гаражі можна ремплощадку організувати. А ну, тепер ще раз і повільно.

Один з військових встав і поклав перед Денисенком папку. В ній було два десятки аркушів з кресленнями машини. Денисенко почав дивитися їх.

В двері постукала, попереджаючи що вона заходить, і не чекаючи дозволу заперлася Люда з тацею, на якій парували три кружки чаю, та стояла тарілка з бутербродами з домашнім маслом, і окремо тарілочки з салом і хлібом.

– Ой як добре ти, Люда, зробила! – радісно промовив предсєдатєль і лагідно додав – Красно дякую тобі, ясочка ти наша! Ну, хлопці, їжте. Мені все одно це треба ще переварити. То краще за перекусом, ніж на голодну, – і він взяв кружку,відсьорбнув з неї, вдоволено прицмокнув, а потім вкусив бутерброда. Військові приєдналися до нього, і вся кампанія, майже в унісон, ритмічно заворушила щелепами.

Після відвідин Денисенка, військові одразу поїхали до Кам’янки, а предсєдатель зайнявся питанням організації ремплощадки. До вечора всі чотири комбайни були біля гаража.