Глава 13. Чарівник

нд, 25 травня 2019р, 21:07

Водітєль Покотька і його заступник – Валєра Криничний, вийшов за гараж покурити. Тут у нього було своє місце з лавочкою під навісом. Валєра вийшов покурити не те, що всі курять, а те, що в магазинах не продається. Нічого дивного в цьому не було, бо багато пацанів після війни посмоктували щось веселе. Поліція за те діло людей сильно не ганяла, а травички росло вдосталь: як за кожною хатою, так і на кожному городі.

У Валєри були свої запаси. Але наприкінці травня з’являлася «мацанка» – можна назбирати пилка і «вбитися» першим врожаєм цього року. І сьогодні йому це вдалося: була вільна хвилинка надвечір і він трохи собі накатав тої «мацанки».

Діставшись «бєсєдки», як він називав цей навіс, Валєра поліз до кишені, дістав маленький клаптик газети, складеної декілька разів і розкрив його. На папері лежала чорна пахуча купка. Специфічний аромат відразу вдарив Валєрі в носа. Він потихеньку поклав папірець з цінною начинкою на столика, а сам присів на лавочку і дістав папіросу. Розтабачив, забив її і задоволенно затягнувся.

Прокашлявшись гарненько, Валєра трохи поплив: в голові злегка гуло, а картинка пішла хвилями. Від рапсу йому завжди ставало добре, легше, спокійніше. Тим більше нічний бій, після якого в нього ще гуло в голові, і перед і досі очима стояв розірваний і пошматований Льоша з Морозовки, став забуватися, хоча до цього снився весь день, коли прибувши додому Валєра ліг і проспав 12 годин поспіль. Тепер же йому ставало все однаково, і він не звертав уваги на думки, спокійно відштовхуючи їх чи переводячи увагу на самі різні речі: на небо, на сарай навпроти, на свої пальці чи на плодові дерева, висаджені перед його городом.

Тому появу людини, яка зайшла з боку городу і направлялася до нього, він сприйняв без відчуття страху – його самого багато хто боявся, а він – майже нікого, тільки: Бога, свою жінку і Покотька. «А тим більше зараз, – думав він, – кого мені боятися? Тільки самого Бога та жінку. А Покотько зараз тут не при владі – я в себе вдома. От хто це сюди преться? Хто це вообщє?»

Тим часом людина підійшла і привіталася:

– Вечір добрий, Валєра.

– Добрий, добрий – підозріло, але спокійно відповідав Криничний.

– А як тобі погода?

– Та начебто нормально. А чого питаєш? І хто ти – не взнаю. – Валєра відчув, що незнайомець його не боїться, наче знає його, але і сам він відчуває себе спокійно – небезпеки нема.

– Та ти мабуть забув? Я ж Саша. Саша Маташнюк.

Валєра задумавсь: «Який ще, блять, Саша Маташнюк? – здивовано міркував він собі, – не знаю я ніякого Саші, хоча може хтось з нових? Люди, за останній час, як мухи перед очима мелькають», а вголос сказав:

– Щось я тебе не пам’ятаю, Саша…

– Нічого, я ж віднедавна тут. З Морозовки я, мене Покотько на усілєніє прислав тільки сьогодні, і поселив наче десь тут… Я той, випив трохи, і оце селом блуканув. Бачу хтось сидить, підійшов – ти!

– І в Морозовці не помню я тебе…

– Так я ж тільки два тижні як зі служби.

– Служив?

– Так. Ротація пройшла і мене комісували, нарешті. У мене ж пальці відморожені.

– Як це?

– Та, блять, стидно розказувати. Всю війну пройшов без подряпини, так хуйня одна незначна: то черкнуло, то на виліт, по легкому. А це під Таганрогом нас в одне село заперли вже цієї зими. А там нікого і нічого. Ну ми там хати знайшли, що вціліли з одного краю. Нас в одній оселі було семеро душ. Піч затопили: всяку хуйню засипали ото в неї – і давай топити. Наче тепло стало. Дістали спирт, що виміняли в радистів на консерви, напилися і лягли спати. А прокинувся я на полу. Холодно, блять, ніг не чую. Підводюся, бачу – навіть без шкариків спав. Піч погасла. Двері – відчинені, снігу трохи намело, з усіх шпарин тягне. Хлопці сплять – дрижать усі. Я – кричати: вставайте, померзнемо, бо всі ж роздіті. Ледве встав і розходився, а ступні правої – не відчуваю. Ну, після того ще два дні там стояли і пальці почали синіти. Ліву ногу тоді ще встиг відігріти, а праву – ні. Обідно, блять, аж до сльоз!

– Да, обідна хуйня – підтвердив Валєра.

– Дай підкурити?

– Чекай, друже, – Валєра поліз до кишені за сірниками. Він намацав коробку, витяг її та вирішив сам запалити сірника. Коротенько чваркнула яскрава іскра і на мить обличчя незнайомця освітилося від вогню. Валєра помітив яке воно було сірим, з якимось надутими щоками, синіми губами, ніздрі були чорними, а з них стирчало товсте волосся і наче ворушилося, як черв’ячки. Криничний злякався і відсахнувся від незнайомця, – Та шоб тебе, Саша! – закричав водій.

– Та чого ти? –спитав перелякано Саша і став в очікуванні. Валєра підніс ще раз палаючий сірник до нього і побачив що з обличчям все нормально, – От, блять, я тут просто мацанку першу пробував. Мерещеться мені. – він підніс сірника до папіроси і Саша смачно прикурив, випустив дим і промовив з задоволення і розумінням:

– А-а-а-а, буває… Так от, мене і ще декілька пацанів тоді на больничку забрали: хто з легенями, хто почки простудив, а я і з почками і з пальцями попав. Дісталися ми туди на четвертий день, як то все почалося. І врач сказав, треба пальці на нозі рубати, бо антибіотиків тільки на ліву ногу вистачить. І відрубали. Потім мене до Донецька перевели – долікували, ну там вже й дослужив, та таке ото – добував, а потім і комісували в апрелі. Я поки всі документи оформив: і на землю, і на зброю, і на гроші, а у мене ж і нагороди є – їздив в Києв получати, поки відпустка, а потім сюди перебрався. Я ж до війни в Енергодарі жив…

– Да-а-а, нема тепер Енергодара… – протягнув Валєра, дивлячись собі під ноги, і підвів очі. Саші вже не було. «Де це він зник? що за…». І тут Саша вийшов за рогу гаража, – Ти де це був? – роздратовано спитав він.

– Та я ж казав тобі – посцяти відходив, ти ж сам мені сказав за сарайчик сходити!

«Щось я геть не вкурю» – повільно думав Валєра.

– Давай ще покуримо? – запропонував Саша. Валєра трохи помовчав, а потім спитав:

– Ти хто? Хто ти?! Звід-ки?! Що тут робиш?!! – голосно і по складах перепитався він в незнайомця.

– Та Саша я! Не гоні Валєра, ти що убитий?

– Нє, я просто тебе не помню. – повільно відповів Криничний, якого вже зовсім накрило.

– Є в тебе курити?

– Є. На. – Валєра дістав пачку папірос і простягнув незнайомцю. Він відчув його пальці, яки забрали пачку. Саша швиденько дістав дві папіроси, підкурив їх обидві своєю запальничкою і простягнув одну Валєрі. Валєру щось бентежило, а що – він не розумів.

Криничний взяв цигарку і підніс її до рота, затягнувся. Папіроса смерділа цвіллю, а край її був вогкий, наче його слинила вся кошманівська череда. Він дивився на папіросу і думав затягуватися ще чи ні? Чи то Саша її обслинив, чи той він сам, бо якраз зараз стояв з розкритим ротом, з якого капала тягуча чи то слина, чи то піна.

– Та кури вже! – зле вимовив Саша та насильно втулив йому папіросу до рота, схопивши своєю рукою Валєрину долонь. Валєра від здивування гикнув, закашлявся, а прийшовши трохи до тями, закричав:

– Ти що, сука, робиш? Я тобі зараз коліно прострелю!

– Та ти шо, Валєра? – здивовано і опасливо вимовив Саша, якого він тепер погано і неясно бачив прямо навпроти себе, – я ж не чіпав тебе, мовчу сиджу. Якщо я тобі мішаю – так і скажи, я піду. Я що обідив тебе?

– Ти нашо мені папіросу в мордяку тичеш?! Ти хто такий?!

– Валєра, та ти чого? – перелякано питав Саша, – Я ж віддав її тобі в руки. Тебе що геть накрило?

– А ну стій, сука, зараз я тебе… – закричав Валєра і, зрозумівши що сидить на лавочці, спробував встати, але йому не вдалося. – А ну, а ну, а ну! – він простягнув руки до Саші, але так і не зміг підвестися – А ну вали нахер звідси!

– Добре, добре, тихо, я піду. Вибач, як що не так… – Саша боязко відійшов від нього – пробач, як що не так, пробач, Валєра, я ж тебе нічим не хтів образити, пробач. – він повторив це ще декілька разів. Валєра мовчки сидів, а потім заплакав.

– Ти чого, друже?

– Прости, чоловіче. Прости... Щось мені зле.

Валєрі дійсно було зле: в голові його таке іноді траплялося і на тверезу, а зараз він мабуть знову щось згадав. Він підняв руку, намагаючись обійняти Сашу і притиснути до себе. Але його рука не намацала плеча незнайомця, і провалися в повітрі, зльоту сильно вдарившись об лавочку, де він щойно сидів. Долонь потрапила в якусь слизьку сіру калюжу, і від удару рідина розприскалася і потрапила Валєрі на обличчя. Краплі були холодні, неприємні, і наче повзли по шкірі. Він втерся рукавом. Однак одна з крапельок залишилася на нижній губі, і він, намагаючись зібрати слину і сплюнути її, навпаки – випадково із вдиханням втягнув сіру смердючу кульку слизу в себе і закашлявся. Після чого спокійно сів і сидів ще з годину. Тепер він розмовляв з «Сашою» напряму – у своїй голові.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.