Зомбі-Україна

понеділок, 27 травня 2019 р, 09:15

Степан говорив зі свою жінкою.

– Наталя, не будемо чекати кінця екзаменів. Ви ідете сьогодні!

– Але ж як так?

– Отак – так. Зібралися і поїхали. Сьогодні автобус буде на Херсон о другій годині. Ви – їдете. Дуже все небезпечно. Я переживаю, що ви можете не встигнути, а я тоді собі цього ніколи не прощу – краще застрелитися.

– А шоб тебе, Стьопа, таке кажеш вже. А як же хазяйство, кури…

– Та, блядь, повиздихали б вони, твої кури, то я б тебе з дітьми ще раніше відправив. А тепер он бачиш що коїться: повний район військ, перевіряючих, санітарів і всякої іншої пиздоти. – гримів Степан, – Людей, он, сім’ями завертають! Чи хочеш по посадках ховатися від усього цього? Ні, навіть не кажи: збираєтесь і їдете.

Наталя мовчала. Спорити з чоловіком вона не збиралася. Тільки тихо розплакалась. Степан глянув на неї і промовив:

– І не думай! Збирайтеся, я в час заїду і відвезу вас на остановку.

Після чого він вийшов з хати. Наталя так і стояла посеред кімнати і плакала. Вона чула як завівся мотор машини, і як чоловік виїхав з двору – він повіз Миколу до школи. Постоявши ще деякий час і трохи заспокоївшись, жінка пішла збирати дитячі речі.

Вона швидко перебирала їх, складала у купки, переглядала. Потім знайшла велику клітчасту «багажку» і все в неї склала. Потім склала свій одяг у невеличку спортивну синю сумку. До неї поклала і пакунок з шампунем, зубною пастою та щітками. Трохи взяла ліків. За півгодини речі були зібрані, і Наталя пішла готувати їсти в дорогу.

Час минав. Вона вже наварила їсти чоловіку на два дні, і зібрала ящик їжі собі і хлопцям. В духовці допікались пироги. В цей час Валєра Криничний привіз зі школи Миколу. Хлопець вийшов, водій натиснув на сигнал і поїхав

Наталя вийшла з лєтньої кухні, і побачила як син входить в двір. Він помахав їй рукою. Жінка, дивлячись на дитину, знову розплакалась. Тим часом юнак підійшов до неї.

– Мама, чого ти? Ну чого ти?

– Нічого, синку, – сказала вона, витираючи сльози, – їсти будеш? Я борщ свіжий зварила.

– Буду. Не плач, ну чого ти?

– Йди, сам собі насип. Потім в хату йди – речі збирай, їдемо сьогодні.

– Як так? Батько ж казав екзамени здати і їхати…

– Я вже речі зібрала. Іди глянь, що тобі ще треба, і в час приїде і забере нас, на автобус відвезе… Ну йди вже, їж. А я в хату піду, трохи приляжу…

…13:03…

Покотько заїхав в двір, підійшов до дверей віранди, відчинив їх і крикнув в хату:

– Хлопці, Наташа, давайте на вихід!

Микола витягав з віранди сумки, Покотько забрав ящик з їжею з кухні. Вони все вкинули у багажник. Тим часом вийшла з хати Наталя з малим Тарасом. Всі сіли тихо в машину.

– Ну, Боже поможи, – тільки й вимовив Покотько і повіз сім’ю на трасу.

На зупинці зібралося досить багато людей, десь душ двадцять. Частина була з них ті хто прийшов проводити рідних. Всі одночасно принишкли, як під’їхала машина начохорони, поглядаючи в бік автівки. Покотько висадив сім’ю, а сам пішов і дістав речі з багажника. Наталя і Микола стояли мовчки, малого Тарасика Семена взяв на руки та притиснув до себе.

– Тату, де ми їдемо, в гості? – питався малий.

– Так, Тарасику, в гості, в велике місто поїдите, до моря – там гарно.

– і ти поїдеш? – продовжував питати малий, дивлячись то на батька, то на його машину.

– Ні, синку, я не їду. Ти з мамою і Миколкою поїдеш. Купатися там будеш, загоряти.

– А чого ти не їдеш?

– Робота в мене тут, сина, та і хату треба глядіти.

– А потім приїдеш?

– Да, приїду. Ти тільки маму слухайся і Миколі допомагай, добре?

– Да, я буду. А коли ти приїдеш?

– Скоро, Тарасику, скоро.

Під’їхав автобус. Люди кинулися до дверей, вони відчинилися і прохід загородив пузатий водій. Це був дядько, з яким Степан говорив недавно – він з ним домовився про місця.

– Хто на Херсон – заходять спочатку, хто ближче – потім. День добрий!

Степан протиснувся крізь натовп з дитиною на руках і зайшов в салон. «Сідайте он там» - вказав водій на два місця ліворуч, і Покотько пішов проходом між кріслами. Наталя з Миколою піднялися за ним. Він всіх всадив і пішов до виходу, стикаючись з поспішаючи ми зайняти місця пасажирами. Люди штовхалися і лаялись.

Знадвору другий водій відривав багажні люки. Степан закинув сумки, ящик з їжею, і підійшов до вікна, навпроти якого сиділа його сім’я. Наталя з малим на руках біля вікна, а далі – Микола.

– З Херсона позвониш мені – там є автомати, добре?! – кринув він

Жінка кивнула у відповідь. Тим часом посадка завершувалась. На зупинці лишилося сім душ людей. Двері зачинилися, автобус рушив. Чи то Степану здалося, що дружина плаче, чи то знову накрапував всіх вже задовбавший дощ. Малий махав йому рукою і батько дивився на сина, поки міг його бачити. І плакав, і не розумів: чи то набридливий дощ накрапував, чи сльози лилися так, що він навіть не розумів, чи його вони, чи ні? .

Степан погляну на небо – весь горизонт було затягнуто хмарами. Потім на землю: маленькі сірі цятки впалих крапель перетворювалися на копійчані кратери, розганяючи і зрошуючи придорожню пилюку під собою. Їх ставало все більше, земля повільно намокала.

– Степан Миколайович, підвезете до села? – спитав хтось з проводжаючих.

Степан ще раз подивився на від’їжджаючий автобус, потім на людей і сказав:

– Всі до мене, в машину, бо понамокаєте тут. Ви – в салон, а ви, – він звернувся до двох чоловіків, – в кузов лізьте, там брезент є, накриєтеся, якщо сильний піде.

Люди наперебій почали дякувати і залізли в машину.

Покотько тримає сина на руках, той тягнеться до нього руками до обличча, Покотько серйозний , син - сумний. На фоні люди зупинка, десь вдалині їде автобус. Поруч стоїть жінка і старший син – сумні. Люди уважно дивляться на Покотька.

13:25

Дощ лупив вже сильно. Люди на ремплощадці порозбігалися: хто зайшов в гараж і курив, хто розклався обідати. Десь за селом було чути грім.

– Це не надовго, нас краєм захватує, – сказав дядько Петя, дивлячись на солдатиків, –х вилин за сорок пройде, може раніше.

– Та хто його знає… – відповів один з них.

– Та я знаю, – весело сказав Петро, – Я тут давно живу. Якщо гримить з боку Енергодара, – механік тицьнув кулаком з відтопиреним великим пальцем собі за спину, – то стороною пройде. А якщо з боку Морозовки, – він затягнувся папіросою, випустив дим і продовжив, – а якщо з боку Морозовки, – і вказав рукою десь вдалечінь поперед себе, – то надовго. Рельєф у нас тут такий, – пояснив він тоном, яким приїжджим пояснюють що і до чого в цій місцині, і нічого тут їм умнічать.

З боку Морозовки в цей момент небо полоснула розлога як корінь блискавка. А згодом, за секунди півтори, спочатку почувся електричний тріск, а потім і гахнув грім. Дядько Петро аж втягнув голову в плечі, а присутні почали коментувати і усміхатися.

Біля комбайнів двоє солдатів в плащ-палатках прибирали запчастини, ставили на місце зняті панелі. Всі чотири машини були розібрані. Навісів, щоб їх сховати, на території гараж не було. Робота – стала.

Приїхав старший інженер, капітан, всім солдатам видав плащі і наказав перетягувати запчастини в бокс і продовжувати працювати в середині. По черзі солдати мінялися по двоє і працювали на вулиці: чи то скручували, чи то приміряли вузли і деталі. Десь о п’ятій приїхав Денисенко і вигрузив пів-бідона гарячого чаю та контейнери з їжею. Дощ лив безперестанку майже до вечора і припинився лише о сьомій.

19:07

Покотько вернувся додому і зайшов в хату. Не знаючи навіщо, він направився в дитячу кімнату. Там, на столі, стояла новенька яскрава іграшка, яку малий Тарасик забув взяти. Степан засмутився. Він згадав як вибирав цього трактора, як переживав, чи сподобається він малому. А Тарас просто забув її, думав начохорони.

Насправді Тарас не забув іграшку – він просто лишив її батькові, щоб той не сумував і брав її гратися. Дитина…

Наталя вже телефонувала йому, що дісталися до Херсона і тепер мають ночувати на вокзалі, бо поїзд на Адесу буде тільки вранці. Раніше великий, а нині маленький напівзруйнований-напіввідбудований вокзал вщент заповнений людьми, навіть ніде присісти, то вони не знають де притнутися, розповідала вона. Тарасик дорогу переніс нормально, Микола весь час з ним. І все таке інше – дорожнє.

Знадвору почувся крик: «Степан Миколайович! Степан Миколайович!»

«Хто там ще?» – подумав Покотько і пішов з хати.

Як вийшов, то побачив спершегося на ворота свого водія – Валєру Криничного.

– Валєра, ти? – гукнув він, підходячи до воріт.

– Та, я. Добри вечір, Степан Миколайович, можна до вас?

– Та заходь. що ще сталося?

– Степан Миколайович, є розмова одна, давайте десь відійдемо, щоб менше чули нас.

– Давай. Пішли в лєтню кухню. Сто грам будеш?

– Та можна, тільки сто.

– Та я більше і не пропоную. Настрою не має.

Вони зайшли в кухню, Валєра огледівся, присів за стіл, а Покотько підійшов до серванта і дістав з нього шкалик і два стаканчики. Потім відкрив старого стола-тумбу, витягнув звідти хліб, тарілку з нарізаним ще вранці салом, половину цибулини.

– Розливай, а я поки піду в холодильник гляну, там наче м'ясо якесь має бути.

Степан вийшов в сусідню кімнату, вхід до якої прикривався фіранкою. Тим часом Валєра розлив самогонку. Потім підійшов до серванта і прокричав: «Степан Миколайович, я чашки візьму, під воду». «Бери-бери, там в шкафчику глянь, а вода надворі, на столі у відрі, що під кришкою»

Валєра взяв дві чашки, вийшов на вулицю. Поруч з дверима стояв довгий саморобний стіл на козлах з кругляка. Зверху він був оббитий вигорілою від часу і сонця кольоровою плівкою. На нім і стояло емальоване синє відро з кришкою.

Водій відкрив її та заглянув у відро, начебто подивитися, чи є в ньому вода. Схиливши голову майже над самою ємністю, він відкрив рота і з його зубів у середину впало декілька сірих масних крапель. Вони швидко розчинилися, а покотьківський заступник взяв чашки і набрав у них воду...

Повернувшись, Валєра побачив, як Покотько вже розігрівав казанок. Пахло тушкованою картоплею з качкою. На столі вже стояли дві тарілки і лежали виделки. Валєра пройшов до свого стільця, поставив воду і присів.

Як казанок трохи нагрівся, то Степан по черзі наповнив тарілки, Валєра налив стаканчики і вони випили. Мовчки стали закусювати. Трохи поївши, Степан відклав виделку і спитав:

– Та я той, що хтів… - почав Криничний, дивлячись на чашку з водою, до якої Покотько навіть не доторкнувся, – люди якісь странні ходять селом… От пару днів тому, вийшов собі в свою бєсєдку, ввечері, розслабитися трохи. А до мене через город преться один.

– А розслабився добре, перед тим як побачити? – спитав Покотько.

– Нє, я ж не фанат, для нервів, не більше, ви ж знаєте… Я точно з ним говорив. А потім ні в селі, ні в Рогачику, ніде його не бачив, Льоша він назвався, казав що ви його до нас в Кошманівку перевели.

– Не пам’ятаю нічого такого, – перебив його Покотько, – нікого я не переводив сюди. А ще шо?

– Різне, я вже і сам вагаюсь. Начебто мерещаться вони мені.

– Хто?

– То ось мінога десь бачу за кущами, то вдалині хтось ходить, і звуки – весь час чую шось…

– Валєра, ти бува часом з глузду не з’їхав?

– Та нє, Степан Миколайович, хоча іноді страшно мені щось… Може в отпуск піти? – спробував пожартувати водій.

– Ні, отпуск – то точно не діло. Ти обстеження проходив, щеплення робив?

– Та робив – все нормально.

– Добре, давай ще раз продизенфікуємось – наливай, а завтра в тебе вихідний – відпочинь трохи. І не переживай, вони вже всім мерещаться…

Покотько і Валєра випили, знову закусили. Валєра відсьорбнув трохи води. Покотько випив, поставив рюмку на стіл, взявся закусювати. Водій продовжив розмову:

– Степан Миколайович, а ви не запиваєте?

– Ні, не люблю. То як закуски нема, то можу запивати, а так – нє.

– А-а-а…То що вообще кажуть, Степан Миколайович? що чекати? Я знаю, ви жінку з малими до Херсона відправили…

– Так, – трохи поміркувавши, напружено відповів Степан, – невесело в нас зараз тут, сам знаєш. А що до того, що тут буде, то ніхто не знає. До речі, ти тут більше на місці, що хлопці, які настроєнія?

– Та нормально наче. Як військові прибули – повеселішали всі.

– То добре. Завтра трохи відпочинь. Як не попусте тебе – відправлю в госпіталь. Якщогеть погано стане – кажи. Може ти просто до трави дорвався, бо я знаю вас не перший день: спочатку потрохи і «все під контролем», а потім тільки в «дурку» чи наркології і везти – ти не перший. Може під’язував би, а, Валєра?

– Та я на траві вже роки три, Степан Миколайович. І після неї мені просто не сумно, голова не болить. У мене ж контузії…

– Та знаю… Знаю, Валєра… І з нею не добре, і без неї – погано. Ладно, трохи тут затихне все це, то я тебе на больничку відправлю, до Запорожжя, а як вийде, то і в Дніпро, в найкращий військовий госпіталь, як ветерана. А завтра – відпочивай. Влада, сусіда твого візьму завтра, я сам йому позвоню зранку. Ну шо, – Покотько змінив тон на більш веселий, – розливай гостю по третій, бо навіть в самій поганій хаті і то три рази наливають! А потім підемо покуримо.

Валєра усміхнувся, швиденько розлив. Вони чокнулись і швидко спустошили стаканчики. Покотько закусювати не став, а потягнувся до води. Валєра запитливо глянув на начохорони. Той швидко відсьорбнув і встав за столу. Його трохи похитнуло.

– Та що таке? – трохи роздратовано вимовив Покотько, – наче й не випили стільки, шоб качало. Втомився я шось…

– Нічого, Степан Миколайович, – якось впевнено і бадьоро вимовив Валєра, – це просто цілий день на ногах. Відпочиньте трохи.

– Давай, покуримо і по домівках.

Вони вийшли на вулицю і закурили. На небі вже зійшов перший місяць. Покотько подивився на Валєру, той якось зачаровано в цей час спостерігав за небом. «Мабуть, точно шмале як паровоз зараз» - подумав Покотько і наче почув відповідь: «Ні, взагалі не курю, покинув». Він не зрозумів, чи то дійсно почув ці слова, чи йому почулося і злякався.

– Валєра, що ти кажеш?

Валєра мовчки повернувся до Покотька і уважно подивився на нього. Він просто дививися. А начохорони чув його голос у себе в голові: «Не курю, я кажу, Степан Миколайович. І ви тепер не будете.» Степана почав охоплювати якийсь жах, він закричав:

– Ти що робиш?! Ти шо, падлюка, робиш?!!

Валєра різко штовхнув Покотька, той впав, водій накинувся на нього зверху, одну руку притис до землі, а на іншу навалився всім тілом, а вільною долонею закрив начохорони рота. Криничний дивився на свого начальника уважно, без емоцій, наче вивчав його. Тим часов Покотько «слухав» водія: «Нема чого боятися, Степан Миколайович. Ви – тепер з нами. Якщо не будете слухатися – уб’ємо, якщо будете слухатися – будите жити. Ми вже в вас, і від не позбавитися. Будьте і ви з нами. Я благаю і вмовляю вас».

Степан начав борсатись, намагаючись випростатися з під бугая Валєри, чи щоб воно там не було у його тілі. «Не треба пручатися – бо буде гірше, погоджуйтеся» - лунав голос в голові Покотька. І він завмер. Степан Миколайович злякано і сильно дихав. «Погоджуйтеся, погоджуйтеся» - примирливо вмовляв голос.

На якусь секунду він відчув, що Валєрина хватка трохи ослабла і спробував вирватися. Але йому знову це не вдалося, а водій тільки сильніше наліг на нього. «Добре, Степан Миколайвич, ми вас відпускаємо.». Валєра перевів руку з рота до шиї Покатька і сильно натиснив йому на кадик. Покотько закашлявся, а з Валєриного рота тим часом йому на губи бризкнув струмінь червоно-сірої тягучої рідини, схожої на шмарклі. Після чого Валєра відсахнувся від Покотька, встав і пішов з двору.

Покотько ще трохи відкашлювався, намаючись виплюнути з рота гірку слину водія. В голові його шуміло. Він не знав що робити. Намагався встати, але його хитало. Він намагався зібрати думки до купи, але в голові гуло, думки плутались і здавалися такими, що не належать самому Степану, а наче хтось йому їх звідкілясь диктує. В очах то мерехтіло, то було ясно, але не надовго. І все повторювалося знову.

Нарешті він перестав кашляти і відчув біль у горлянці – таки добре його притис водій. Думки трохи зібралися в щось подібне до упорядкованого стану, але він постійно чув чий голос. «Будеш з нами, будеш з нами» - лунало, як йому здавалося, всередині самого мозку. Він різко струснув головою і прохрипів: «Ну ні, не для того я родився…», після чого випростався, відкрив машину і дістав свій «форт», що возив в бардачку. Потім зогледівся, проповз в лєтню кухню і там – застрелився.

21:27

Як трохи небо проясніло, предсєдатєль ще раз заїхав, десь о пів на десяту, подивитися що робиться на гаражі. На вулиці вже було темно, сиро і холодно. Одне добре – вітру не було, небо ставало ясним і виднілися зорі і півмісяць.

Оглядаючи небо, Денисенко перевів погляд на лінію горизонту: кожного дня предсєдатєль тепер це робив, наче сподівався що не побачить те, чого боявся і що його постійно лякало та напружувало. Але він знову зійшов: ще не високо, але вже було його помітно. А робота йшла: хлопці порпалися біля старого іржавого дона, перегукувалися, сміялися, курили.

До Денисенка підійшов капітан.

– За дві години будемо випробувати знову, як вчора. Подивитеся? – не гордо, але в захваті, радісно і впевнено вимовив військовий.

– А чого б не подивитися? Спирт у вас є чи самогон? Чи може привезти?

– Обмити випробування?

– А чом би й ні? За два дні таку роботу переробити! Тай хлопці хай погріються – на дощу цілий день, шоб не простужувалися… – суворо, але з турботою сказав предсєдатєль, – не переживай, капітан, багато в нема, так ото – для своїх трохи тримаю. У мене багато чого для своїх є, розумієш? що є – поділюся.

Капітан заусміхався, кивнув і мовчки відійшов до комбайна.

23:35

За дві години, як уже почалася глупа ніч, Денисенко привіз на гараж бутиль самогону, закуску і посуд. Солдати вже підготували мішки з капустою. Випивку і їжу поставили на імпровізований столик з двох шин накритий листом заліза на виході з боксу на випадок, якщо дощ піде. Капітан підійшов до Денисенка і відрапортував, що все до випробувань готово.

– Запускайте, – віддав наказ предсєдатєль, і хлопці завели комбайна і почали кидати в нього мішки з капустою.

Машина затягувала їх як сліпих кошенят, перемелювала і викидала позад себе. Загалом на сорок мішків пішло трохи більше 10 хвилин часу. Кидали і по одному мішку, і по два, і навіть по три – комбайн справно шинкував качани разом з пластиковою мішковиною, трамбував і випльовував перероблену масу на землю позаду себе.

– Ну шо, випробування можна відсвяткувати? – спитав Федір Іванович і жестом запросив всіх до столу.

Люди усміхалися, обговорювали побачене, раділи.

– То коли завершимо роботи?

– Схема зрозуміла, думаю днів за п’ять завершимо. – відповів інженер, підняв стаканчика і в один ковток випив його вміст, – а може і раніше, як Бог дасть. Дайте води – трохи запити – злий він у вас! – сказав капітан і посміхнувся.

Всі випили і продовжили вечеряти.