Зомбі-Україна

Той же день 16:40

Вже минула година, як Покотько виїхав з Кошманівки. Він минав без проблем КПП, проїхав Василівку і вже мчав трасою на Запорожжя. Дорога до обласного центру була завантажена. Люди виїжджали з області – по інших районах теж прокотилася хвиля атак небачених раніше істот, але Покотько про те ще не знав напевно, сподіваючись, що «спишки» лише локальні.

Хоча був тільки початок сезону відпусток, але в напрямку Азовського моря траса теж була завантажена – на зустріч, замість легковиків з втомленими за рік громадянами, йшли колони камуфльованої техніки. Як Степан міг розсудити, більшість з них то були МНСні машини: цистерни антибактеріальної обробки, автобуси з бійцями, командирські хамери. В одній з колон він навіть помітив два пожежних танки, що перевозились здоровенними ще совєцькими мазами на довгих причепах.

«Де це їх несе?.. Невже все до нас?.. Щось забагато на одну маленьку Кошманівку… Мабуть на весь район зараза пішла…» – думав Степан. Також в кожній колоні він нарахував по три-чотири машини КМП – командні мобільні пункти. Далі на зустріч пройшла невелика колона з трьох машин підтримки радіорозвідки і дві локаторні станції – це вже були ВСУ. Також зустрічалися БТРи

«Як на війну… – думав Степан Миколайович, – але ж наче не війна…»

Спостерігаючи нескінченні колони техніки, він за півтори години майже доїхав до Григоровки – залишалося спуститися пагорбом і буде саме село, від якого до Запорожжя їхати якихось 15 хвилин. Але перед останнім спуском,з гори Покотько побачив, що блокпост сильно розрісся та був капітально оновлений. Стаціонарні дзоти, патрульне приміщення – то все лишилося. Але на трасі трохи обабіч виросла нова довга споруда, яка зацікавила начохорони – тиждень тому її ще не було. І люди – дуже багато людей: віськові, санітари, цивільні – їх було доволі багато, звідси вони здавалися мурахами, хоча ще тиждень тому тут лише чергували зазвичай два солдати, і те – більше для порядку, ніж для потреби, і вже давно нікого тут не спиняли.

Але зараз все змінилося до навпаки: перед блокпостом Покотько майже годину вистояв в черзі. І ще на під’їзді він помітив довгі, до самого горизонту самохідні оприскувачі, які утворювали нескінченну десятиметрову чорну полосу під собою в обидва боки від КПП. Ці «фрегати» нікуди не рухались, отож перед ними і за ними густа зелена трава рясно вкривала землю «Щось дуже отруйне ллють, раз навіть трави попаленої нема. Кислота, навіть до попа не ходи – кислота… – думав Степан, – на карантин, мабуть, нас беруть…».

Так, роздивляючись все довкола, поступово він під’їхав до шлагбауму, де його зупинили армійці.

– Доброго дня, сержант Ди́шкант, окрема патрульна рота Нацгвардії – представився він, – документи, будь ласка! – наказав сержант.

Доброго дня, добродії, – привітався Покотько та протягнув старе шкіряне портмоне. «Зовсім молоді» – думав він, дивлячись як сержант гортає сторінки паспорта, потім перебирає картки: водійську ліцензію, збройну ліцензію, картки на машини, читає його сертифікат про стан здоров’я та уважно вивчає дату на довідці про медогляд. Дата свіжа – все нормально. Перевіряє картку щеплень, наостанок бере флеш-накопичувач, приєднує до свого терміналу. Вдоволено мугикає і віддає документи:

Все добре, Степан Миколайович. Зброю з собою везете?

Тільки дозволену, сержанте – з посмішкою, майже лагідно та мирно прохрипів начохорони, наскільки міг придати ці інтонації своєму голосу, – все в межах закону. Перевіряти будемо?

Будемо, Степан Миколайович, виходьте з машини.

Покотько вийшов з машини, відкрив задні двері – там лежав «калаш» і чотири рожки до нього. Потім показав багажник – там лежав ще один автомат і набої. Потім показав внутрішню кобуру і свій робочий «форт».

Гранати не брав, хоч і маю право, – попередив Покотько, – як є бажання – шукайте.

Добре, глянемо.

Двоє рядових в повній амуніції, з автоматами, кинулися обдивлятися машину по різні боки. За дві хвилини вони понишпорили всюди, де тільки хтіли і відійшли від автівки, говорячи, що дійсно – все чисто.

– Добре, – сказав сержант, – Порядок. А тепер, будь ласка, прослідуйте в зону антибактеріальної обробки.

– А це ще що таке? – здивувався Степан.

– Новий порядок: заїжджаєте в тунель, машина обробляється окремо, ви – окремо. Спочатку огляд, потім обробка. Не переживайте – все ваше вам віддадуть. Ситуація така, що ми не можемо ризикувати – оце все тільки позавчора тут поставили. Рушайте. – сержант віддав честь і відійшов від дороги.

Покотько заїхав в тунель, перед ним загорівся червоний світлофор. Хтось з гучномовця вимовив:

– Будь ласка, заберіть свої речі з собою: документи, гроші, зброю і все інше, що для вас цінне, і заходьте в двері праворуч. Там вас оглянуть і проведуть антибактеріальну обробку. Ключі від машини лишіть в замку запалювання. Машину вам віддадуть на виході, теж оброблену. Прошу.

Праворуч над дверима загорілася зелена лампа з надписом «ВХІД», і Степан рушив до неї. За дверима він опинився в невеличкому приміщенні де на стільці сидів солдат в білому чистому ЗВК (захисний військовий комплект) з автоматом. Навпроти були ще одні двері. З них вийшла людина в такому ж стерильному чистому комбінезоні зі сканером в руках. Від неї прямо тхнуло чистотою, а очі різало від чистоти кольору. На голові в медика був шолом з широким дзеркальним забралом. Людина поводила сканером уздовж Степана і сказала: «Ходімте зі мною.»

В наступній кімнаті, яка була значно більша, стояв стіл, шафа, і висіло декілька ЛЕД-екранів на стіні. Самі стіни були зроблені з якихось білих плит. Під екранами розташовані якісь, начебто, дверцята. Навпроти входу були ще одні двері – до наступної кімнати. Людина сказала:

– Підійдіть по черзі до екранів. На першому здайте документи на обробку, на другому – цінні речі, на третьому – гроші. Не хвилюйтеся. Документи і речі вам повернуть. Гроші перерахує автомат і на виході отримаєте таку саму суму, тільки новими купюрами. Зброю лишіть в корзині поруч. Потім роздягайтесь, я зроблю вам щеплення і проходьте в душ. На виході отримаєте свій знезаражений одяг.

– Що ще за щеплення, я ж недавно робив…

– Профілактичне, без нього – не випустимо далі. Таке тепер на кожному блокпосту – інакше епідобстановку не втримаємо. Ви ж знаєте, що коїться, – Степан кивнув головою так красномовно, мовляв, не тільки знаю, а й активну участь в тому беру, – так отож, погоджуйтесь. Як отримаєте щеплення – митися і їдьте собі далі.

Степан мовчки погодився і почав виконувати запропоноване. Він здав документи, годинника, телефон, потім завантажив в наступний ящик гроші, роздягся. Людина в комбінезоні з шприцем в руках підійшла і зробила йому укол в шию, поті м вказала на наступні двері.

Степан зайшов в душову. Це було маленьке приміщення, десь метр на метр з наступними дверима. Тут було дуже жарко, майже як в парильні. Тільки запах стояв не як в бані: пахло спиртом, хлоркою, лікарнею, одним словом. В носі неприємно залоскотало і він декілька разів чихнув. Зверху суцільним потоком линула гаряча вода. Теж з запахом. Потім струмені води вдарили з боків,а вже потім знизу.

Душ продовжувався 10 хвилин з короткими перервами. Степан звик до запаху, струмені води приємно масажували втомлене за весь день, чи то тиждень, чи то цілий рік тіло – Степан вже не пам’ятав коли він так розслаблявся – тіло і спокійно стояв в душовій. Як вода перестала бігти, з тих же отворів у кабіні почали подавати якусь пару, з тим же запахом,тільки більш концентровану, ще додався запах йоду, а потім легкий аромат нашатирю.

Степан прийшов с себе і побачив що над виходом горить зелена лампочка, натиснув на двері і вийшов в чергову кімнату. Тут також була людина в білому костюмі з шоломом на голові. Вона підійшла до Покотька, огледіла його, кивнула і запропонувала витертися і вдягтися.

В цьому приміщенні було все розташовано так само, як і в роздягальні, тільки в дзеркальному варіанті. Степан дістав свій одяг з шафи – від нього несло йодом, спиртом і ще чимось дуже специфічним, на кшталт гашеного вапна. Одяг був теплий, але сухий. Речі його теж були оброблені, гроші видали в новеньких пачках і окремо декілька купюр – все до копійки, всі нові і хрусткі. Це трохи порадувало начохорони. Потім він дістав з ящику свої документи: картки були вимиті, папери – теж теплі, але сухі і тхнули «лікарнею». На виході стояла корзина з його зброєю.

Вийшов з «одягальні», як охрестив її Покотько, прямо у тунель. На виїзді вже стояла його машина – теж оброблена, але не така чиста – на ній лишилися не витерті потьоки від автомийки. «Що ж, – подумав він – непоганий сервіс». Степан відкрив багажник, поставив до нього корзину з автоматами, потім сів в машину, відкрив всі вікна і рушив далі. До Запорожжя лишалося їхати менше 30 кілометрів.

За годину він вже сидів в кума в хаті: чоловіки вечеряли і неквапливо спілкувалися.

четвер, 23 травня, 08:00

З самого ранку Покотько домовився зустрітися з Калінкіним. Він прямував кривими вуличками Запорожжя до адвокатської контори ОБСЦЕС – адвокат його вже чекав.

Діставшись центра міста начохорони зайшов до колишнього готелю Інтурист, поділеного нині на офіси. Ліфти в будівлі не працювали, то на сьомий поверх Степан діставався пішки. В офісі було пусто – ранній час зустрічі сприяв конфіденційності розмови. Поздоровкавшись з Калінкіним, начохорони відразу перейшов до справи.

– Єгоре, давай без оцих кружлянь і реверансів. Твій візит нас дуже налякав – того і попросили зустрічі.

– Я слухаю, то в чому справа?

– Та справа в тім, що ти можеш лишити без роботи пів району.

– Як це так? – здивовано скинув брови адвокат.

– Ті гроші, що ти людям обіцяєш – то добре звісно. І ніхто не проти, щоб люди мали належні виплати, але… – і Покотько розповів йому всю історію тяжких бюджетно-фінансових відносин у державі.

Калінкін слухав уважно, не перебивав, співчутливо кивав головою, а наприкінці розмови сказав:

– Все розумію. Але маховика ми вже запустили. Як мінімум по половині клієнтів видно, що буде добрий результат.

– Як так – запустили?

– Зараз це недовго: закон – головний, так що запізнилися ви з цією розмовою.

– і нічого вже зробити не можна?

– Не можна. Навіть пригальмувати не вийде? – на що адвокат заперечливо похитав головою, - А може таки спробувати? – продовжував гнути своє Покотько, – а ми б віддячили.

– Ні, ні, ні – засміявся адвокат, – я вже виконую тут роль лише посередника. Не більше. Тим і заробляю на життя. І як воно буде далі – мене мало стосується, мені тепер лишилося заповнювати і перевіряти документи. Суди вже прийняли справи, то я більше як провідних для позивачів виступаю. І невладні це змінити ні я, ні ви, ні ваше «віддячу». Навіть не намагайтеся, бо натрапите на неприємності. Єдине, чим можу втішити, що судова система такі лишилася неповороткою. Гроші людям буде призначено, але на те піде доволі часу: може і не загнеться ваш бюджет – щось вигадаєте за рік.

– Рік? То це все триватиме рік?

– Може трохи більше, може трохи менше. В Херсоні ми починали у нас на ці справи спочатку до півтора року уходило. А зараз деякі і за шість місяців вирішуємо. Та і не переживайте ви так: буде у нас скоро як в Херсоні. Ця зараза не зупиниться – бо там її теж не спинили, лише контролюють і вчасно реагують на розповсюдження. То таке і нашу область чекає. А потім і всі інші.

Покотько вийшов від адвоката ошелешений, розгублений і наче як пустим мішком по голові прибитий. Він не міг ніяк второпати, чого його село мало лишатися без грошей із-за зомбаків, за словами Денисенка, хоча адвокат розтовкмачив йому все за окремими статтями Адміністративного кодексу і довів, що все було законно. В такому розгвинченому стані він відправився до військової частини, де мав отримати невеликий арсенал

10:30

Знайшовши військову частину він направився до чергового на КПП і розповів про суть своєї справи. Тут все склалося як найкраще: всі документи в нього були на руках – лишалося тільки дочекатися відповідального офіцера і отримати належне. Загалом, витративши дві години часу, начохорони вже від’їжджав від воріт частини завантажений патронами і боєприпасами.

11:30

Останнім його пунктом був місцевий паспортний стіл. Після війни багато картотек було знищено: мєнти не втигали евакуювати своє майно, то лишали його на окупованій території. Де його ворог і палив, і просто недбало ставився, то з документами була одна суцільна проблема. Але поступово, як території звільняли, відновлювали ці напрямки роботи. Тільки робили то частково: у кожній колись окупованій області лишався тепер єдиний паспортний стіл для всіх мешканців.

При зверненні сюди, в людей бувало по всякому. Але багатьох голів ОФФГ тут знали, і Покотьку лише було треба правильно привітатися, щоб його прийняли якомога швидше. Умовний пароль так і звучав: «Я від голови ОФФГ…» . І далі вже не мало значення від якого, бо людей з районів треба було обслуговувати в першу чергу: сільське господарство домінувало, його держава підтримувала і сприяла розвитку всіма доступними методами. Вперше чи не за останні п’ятсот років, як казали, селянин міг відчувати себе людиною і отримував людське ставлення.

Але і Покотько не забував людям дякувати, які йому допомагали. Так і зараз, потрапивши до кабінету заступника начальника паспортного столу, він коротко розповів про свої потреби відправити сім’ю на оздоровлення до Адеської області, для чого і потрібні були закордонні паспорти. Після того красномовно поплескав на свою кишеню, кажучи, що буде дуже вдячний за сприяння. Заступник начальника паспортного столу взяв дані дітей та дружини, кивнув головою, а потім запропонував хвилин за сорок – бо о першій якраз починалася перерва, пригостити Покотька кавою в найближчому кафе.

О першій вони вже розмовляли за столиком, на якому стояло дві чашки. Все сталося просто: Степан віддав по п’ятдесят тисяч за кожен паспорт, а чиновник передав йому три новенькі закордонні паспорти.

Вони розпрощалися і Покотько направився виїзд з міста. Але ще зробив одну зупинку – в іграшковому магазині придбав молодшому сину дорогу модель імпортного трактору.

14:10

Згадуючи вчорашні пригоди, як він дістався до міста, як вечеряв і ночував у кума, а потім, тобто сьогодні, швиденько справився і зробив документи на всю сім’ю, Степан Миколайович Покотько виїздив з Запорожжя. Його навіть не засмучувала пригода з адвокатом чи похмура погода: час від часу накрапував дощик, сонечко землю не гріло, і начохорони навіть відчував, як на вулиці стало прохолодніше.

За останній тиждень він навіть не міг згадати, чи було тепло. Вітер був, дощ був, дим був – багато диму від спаленої невідомої, невиданої раніше гидоти, а ще біли піт, кров, постійне хвилювання. Але все це перекреслювалося однією сильною думкою: діти та дружина будуть в безпеці. Навіть, якщо все загостриться ще сильніше, то виїдуть хоч завтра: довідки, паспорти, картки, нові флешки – все лежало зараз в окремому пакунку поруч з Покотько на пасажирському сидінні.

Траса,як і вчора була завантажена по саме горло МНСними колонами. Степан поволі обганяв їх, об’їжджав, тулився між великими і середніми вантажівками, фургонами й іншими машинами з чорними номерами, але пересувався все одно повільно.

Потік автівок з південних районів до обласного центру сьогодні зріс ще більше. Чутки ширилися, люди боялися і виїжджали до Запорожжя – сюди було легше дістатися, чим в іншу область. І виїжджали ґрунтовно: з сім’ями і з майном, яке стирчало з багажників, було прикручено до дахів автівок чи завантажено на вічні «степки» – причепи до легковиків. Вздовж напрямку на Запорожжя постійно шмигали з мігалками старі поліцейські тайоти. Загалом рух у місто був спокійний, повільний, з боку здалося, що навіть організований.

Це видовище Степана не радувало: починалася паніка, а в паніку не те що до Адеси не доберешся – до Мєлітополя хер виберешся.

«Ах, Адєса, жемчужна у моря, – пригадалися йому слова старої пісні про це місто, – хоч десь люди нормально живуть.» Він їхав і згадував, як ще на початку війни головою тамтешньої адміністрації було призначено іноземця – грузина Майкла Швікосалі, який воював за Україну і з чужими, і зі своїми. Як він підбурив людей на референдум і зробив з тодішньої облізлої, з розбитими дорогами і розкраденими підприємствами області, маленьку Іспанію, як тоді казали. Швікосалі починав з Балти – це на самому краю Адеської області – на її півночі. Там розміщувалася його адміністрація, за 40 кілометрів від фронту. Там він зібрав людей, роздав їм зброю і вже за рік здобув саму Адесу. Не без допомоги сусідів-молдованів, звісно. І коли Адеса була звільнена, люди почали все відновлювати, тоді і провели референдум про автономію. Так Адеса стала умовно незалежною територією під протекторатом Молдови на найближчі 50 років. І сталося це за рік до кінця війни.

Степан їхав і згадував новини того часу: як молдовські спецназівці допомогли Швікосалі заарештовувати всіх київських чиновників, декілька гучних судових процесів з розкрадання бюджетних грошей, та декілька невдалих спроб вбити грузина, які провалилися. Хто ті напади організовував, так ніхто і не взнав: ворогів за п’ять років свого громадянства Швікосалі нажив як в країні, так і поза нею.

Але добре у Адесі – вони вже Європа. «Може і собі все кинути, та майнути жити до моря? – розмірковував начохорони, а потім сам собі відповідав, – та хто мене звідси випустить, тим більше зараз…».

Шлях продовжувався. Покотько вже минув григоровський блокпост і під’їздив до Василівки. Рух став геть повільний: військові колони, МНСні колони, поліція і Нацгвардія скупчувалися на великій кільцевій розв’язці при в’їзді, за якою водіїв чекав черговий довгий підйом через усе містечко. Поворот ліворуч, на Кам’янку, був теж забитий – там дорога взагалі звужувалась до двох полос.

Покотько гадав як йому швидше буде дістатися додому. Якщо повернути ліворуч і виїхати за Василівку, то можна полями дістатися до Кам’янки. Рух прямо відбувався трохи інтенсивніше. Можна поїхати і прямо, а там десь повернути ліворуч, об’їхати Василівку з півдня і далі тими самими полями – додому. І буде це навіть швидше, ніж дорогою, яка вщент забита спецтехнікою. Так і вирішив: попрямував в бік Мєлітополя, аби об’їхати Василівку: гак невеликий, кілометрів з 15-20, не більше. На годиннику стрілка відбила четверту годину по обіді.

20:56

Покотько нарешті дістався додому і вечеряв. Наталя сиділа поруч і слухала його розповідь про подорож, про забиту трасу, про документи, про вертольоти, що кружляють над трасою та інші події, які Степан спостерігав за останню добу, як він розвантажувався тощо. А сама розповідала про військових санітарів у селі, які приїхали ще ввечері, як їх розквартирували на краю села, та останні новини, що чула від людей. Найстрашнішою з них була пропажа двох малих дітей з сусідньої вулиці. В цей час йому і зателефонував Денисенко.

– Вітаю, Степане. Вернувся?

– Доброго вечора, шеф. Та да, але дорога – жуть якась. Колись я до Запорожжя за три години доїздив, а тепер і половини дня мало буде.

– То добре, бо я вже думав, що ти пропав. Як з’їздив?

– Нормально – все встиг зробити, що ми планували.

– Вдало?

– З БК – вдало, а щодо того дядька – невдало.

– Давай побачимося завтра зраночку і все обговоримо, бо нових справ багато. Максім Борсук розбився вчора, знаєш вже?

– Так, жінка казала…

– Жаль його – гарний дядько був. Сьогодні вже і запаяли – під Кам’янкою ховали, я теж їздив. А от ОФФГ його тепер до нас переходить. Треба буде завтра туди мотнутися, якщо нічого не завадить, і прийняти всі діла. Візьмеш з собою двох-трьох хлопців, для солідності, поїдемо двома машинами туди і все подивимося. Зрозумів? То домовилися, бувай.

– Добраніч, шефе, – сказав Покотько і поклав телефон на стіл.