Вершниці апокаліпсису для конспіратора

З плакатів на стінах витріщалися порожніми поглядами російські співаки та актори.

Ліля закружляла по кімнаті, волаючи на все горло:

— Ти мая єдінствєнная-а-а!!! Я раждьон, чтоби любіть ліш тє-е-б-бя-а-а!!!

Від нещадної звукової атаки голуби на вулиці нажахано розлетілися. Кілька вікон у сусідніх квартирах роздратовано захряснулися. Десь тужливо завив пес.

Свого співу, на власне щастя, дівчина не чула, бо слухала музику на повну гучність у бездротових навушниках.

— Лілю! Прекрати верещать! На тебе сусіди жалуються! — мати витягла навушник з вуха доньки. — Іди снідать і збирайся. Сьодні їдеш до Софії Степанівни.

— Ну мам, — заскиглила дівчина. — Щас же виходні.

— Швиденько! А то заберу телефон.

— Так не чесно! — Ліля ображено тупнула ногою й попленталася на кухню з показною скорботою в'язня, якого ведуть на страту.

Щоранку на неї чекала впроваджена матір'ю безглузда традиція: сніданок усією сім'єю. Жодної справедливості не існувало: батькові можна було користуватися телефоном за обіднім столом, а їй, майбутній популярній письменниці та відеоблогерці, – ні.

— Це для твоєво ж добра, — і без того несмачну кашу псували материні повчання. — Що ти собі думаєш? Через місяць ЗНО. А ти ще не рішила, куди вступати. Тобі буде полєзно посмотрєть на професію ветеринара. Хочеш, щоб ми купили тобі йорка? От побачиш, що тварини – не ігрушки, а велика отвєтствєнность.

— Ну мам, не нада, — Ліля роздратовано длубала ложкою гречку. — Мені ще рано работать.

— Ще й як нада!

— Ну, мам… Я у слєдуйщєм мєсяці буду луччє учиться.

— Я це вже чула мільйон раз! Тобі нада подумать про будущє, а не целими днями сидіть в інтернеті.

— Я нікуда не піду! — дівчина роздратовано відкинула за спину довге русяве волосся. — Я вийду заміж за міліардерчика чи популярного пєвца. Не нада мені твоя робота!

— Таких малолітніх дуреп – хоть жопой жуй. Де ти візьмеш того міліярдера?

— Тогда я!.. Тогда я стану ізвєсной писательницей! Моя подруга виставляє в інтернеті свої книги і класно заробляє. Я тоже так буду!

— В тебе шість з української і сім з літератури. Яка ж з тебе писательниця? Ти й двох слів без ошибок не напишеш! Чого ж тоді ти матері не даєш почитать свої шедеври?

— Ти нічо не панімаєш!

Ліля вже написала багато чого, але показати це батькам вона б нізащо не наважилася. Їй все ж таки ще жити з ними до успішного заміжжя чи здобуття статусу комерційної авторки. Та й один тогорічний випадок довів їй, що її оточення у реальному світі занадто жорстоке і зовсім не готове сприймати прогресивне літературне мистецтво.

Того нещасливого дня юна авторка навмисне залишила у класі відкритий зошит зі своїм першим коротким любовним романом. Твір так і називався: "Короткий любовний роман про плєнницю грозного дракона Ліліанель, яка навчила його любити і стала королєвою царства огняних драконов".

Сам текст був не набагато довшим за назву, тому кілька однокласників таки мали нещастя його прочитати. Та чомусь ніхто не оцінив її високих творчих поривів. Перші читачі зиркали на неї, перешіптувалися й реготали. Соцмережами ще довго гуляли меми, де Лілі прифотошопили весільне вбрання, а поруч з нею красувався варан у смокінгу.

— Щоб я більше не чула цих глупостєй, — безапеляційно відрубала мама. — Возьмися нарешті за ум! З твоїми тройками ти не підготовишся до ЗНО за нєсколько днів.

— Це не глупості! Це жестоко! Хейтити моє творчєство! — Ліля жбурнула ложку в недоїдену кашу.

— Петро! Скажи їй! — мати штурхнула ліктем батька.

Чоловік неохоче відірвав погляд від смартфона:

— Лілю, слухайся маму. Вона все вірно каже.

— Ви самі фігові батьки на світі! Я нікуда не піду!

— Швидко встала, зібралась і попензлювала! Будеш далі коники викидати, грошей не дам на ті твої брови. І оте твоє, як його... Оту холєру з волоссям, — зненацька гаркнув батько, аби нарешті в тиші та спокої почитати новини спорту.

***

Ранок у ''засланні'' на екскурсію з профорієнтації почався не так вже й жахливо. Ліля увійшла до приміщення ветеринарної клініки й потрапила до просторого холу з високою стелею. Праворуч розташувалися скляні шафи з препаратами. Ліворуч – диван для відвідувачів. Трохи далі поблискували металевими ґратами клітки для тварин. Дівчина вгледіла великі електронні терези й бадьорою ланню скочила на них, гупнувши по залізу підборами. Гучно зітхнула з полегшенням: не погладшала.

Софія Степанівна провела новоприбулу у приймальню. Двері звідти вели у тісну підсобку.

Там Ліля перевдяглася у короткий білий халат, перевзулася у нові рожеві туфлі на рівній підошві й прикипіла поглядом до дзеркала, уявляючи себе заможною і популярною моделлю.

— Нічого не чіпай без дозволу. Щось не ясно – запитуй, але тільки коли немає відвідувачів, — проінструктувала Софія Степанівна новобраницю.

Ветеринарна лікарка одразу не сподобалася Лілі. Обличчя, не знайоме з макіяжем, і немодна дуля замість зачіски доповнювали образ суворої наглядачки, яка весь час намагалася припахати юну творчу натуру до прибирання.

Спершу довелося витирати пил у приймальні. Ліля накреслила пальцем на запилюженій полиці ікласту мармизу. Усі її думки заполонив елегантний вампір Едвардіно. Погляд авторки зачепився за клубок собачої шерсті в кутку. В уяві постав заклятий ворог вампіра – м'язистий і волохатий перевертень Вовчинелла. Вона виклала зі шприців трикутник. Намалювала в пилюці сердечко, що більше скидалося на дупу. Поблукала поглядом по плакатах на стіні. На одному з них увагу привернула ікласта щелепа собачого скелета.

І тут дівчину осяяло: а якщо перевертень і вампір теж вклепаються один в одного?.. І вони обидва разом з чарівною Лідіеллою житимуть однією великою сім'єю! Порнографічна сцена за участі всіх трьох персонажів так і рвалася на сторінки нової книги. Та враз на розпашілі тіла в уяві немов хто перекинув відро крижаної води. Підступно вигулькнула згадка про непопулярність власних недописаних творів.

Авторка закотила очі й зітхнула: неперевершена Лідіелла мала причарувати значно більшу кількість красенів! У популярних книгах Світлани взагалі цілі табуни альфа-самців змагаються за серце і розкішницю головної героїні. Юна письменниця зовсім не збиралася відставати від своєї єдиної подруги та наставниці.

Ліля недбало ялозила ганчіркою на одному місці. Вирішила додати до когорти шанувальників своєї досконалої героїні ще владного та жорсткого короля драконів і таємничого темного мага. Усі чотири принци битимуться не на життя, а на смерть за неї! За Лідіеллу – просту людську дівчину, яку безсердечна матір продала в рабство злій відьмі!

Ліля уявила, як владні красені оголюють мечі або дещо інше, значно цікавіше... Шарпнула на себе шухляду з ампулами. Та загуркотіла на підлогу. Флакони на краю столу спіткав ''ефект доміно''. Ліля зловила одну склянку. Вискнула, послизнувшись на розлитій вазеліновій олії. Відчайдушний помах руками призвів до палкої зустрічі склянки з віконним склом. Як не дивно, врятована пляшка фізрозчину вціліла. Натомість вікно ощирилося кількома тріщинами.

''Ну просто чорна магія якая-то!'' — дівчина ошелешено глипнула на руїни довкола.

Вереск, дзенькіт і гуркіт привернули увагу Софії Степанівни, яка мала фатальну необачність вийти до операційної, що знаходилася в сусідній кімнаті.

Ветеринарна лікарка розчахнула двері, проковтнула кілька нецензурних зворотів, глибоко вдихнула запах розлитого спирту й майже спокійно поцікавилася:

— Що тут сталося?

— Не знаю... Воно само... — Ліля здивовано потупила погляд на гору уламків під ногами.

— Треба ж бути обережніше. Не чіпай бите скло. Принеси віник з туалету.

Ліля неспішно продефілювала клінікою кілька разів. Авторку осяяла проста у своїй геніальності ідея. Лідіелла з її нової книги побуде полонянкою у розкішному палаці кожного з владних героїв. Усі заможні красені по черзі жорстоко зґвалтують її, довівши справжність свого палкого й некерованого кохання. А тоді вже вона – головна героїня, не авторка – обере того, хто полонить її спрагле до любові серце, та віднайде свою істинну пару.

Юна письменниця сяяла, наче залита вазеліновою олією підлога… У захваті передчувала, як буде описувати одразу декілька гаряченьких сцен. Або всі владні красені пройдуть тернистий шлях ворожнечі та ненависті один до одного, який неминуче приведе їх до міцного чоловічого кохання?.. А потім... А потім вони всі разом запропонують свої руки та серця неперевершеній Лідіеллі. У неї на кожному пальці сяятимуть обручки з величезними діамантами. А в цей час десяток м'язистих оголених брутальних альфа-самців різних рас...

— Лілю! То де віник? — вимогливий голос Софії Степанівни повернув до прозаїчної дійсності.

Дівчина нехотя попленталася на місце катастрофи. Лупаючи очима з накладними віями, повідомила:

— Його ніде немає.

У цей найбільш недоречний час теленькнув дзвоник на дверях, сповістивши про прихід клієнтів.

— Вийди, привітайся і попроси їх почекати, — наказала ветеринарна лікарка і вихором метнулась ліквідовувати наслідки урагану ''Лілія''.

Винуватиця бедламу неквапливо випливла в коридор. Зайшла до туалету, де зачепилася поглядом за своє відображення в дзеркалі. Поправила довге волосся, зібране заколкою у хвіст. Серйозно замислилася над тим, на який бік краще зачісувати чубчик.

''От би бистріше появився мій коханий. Такий, щоб осипав мене усіма сокровищами миру! Тоді не нада буде работать, — дівчина замріяно вдихнула аромат дезінфекції. — Свєтка каже, що мені нада більше вкладувать у себе. Ідєальний лук мені точно поможе."

— Агов! Є тут хто живий? — пролунав незнайомий чоловічий голос.

Поправивши зачіску, Ліля згадала про наказ ветеринарної лікарки та вирушила зустрічати ''прибульців''.

— Драстє. Ви зовсім не вовремя.

— Ми записувалися на пів десятої, на кастрацію, — чоловік промовисто підняв переноску, звідки нажахано визирав смугастий кіт.

— Прикольненько, — Ліля манірно розсміялася, й гадки не маючи, що воно таке, ота "кастрація". — Софія Степановна сказала вам ждать.

Кіт і його власник неприязно зиркнули на неї та розташувалися на дивані для відвідувачів.

З почуттям виконаного обов'язку Ліля неквапливо помандрувала приміщенням в надії, що її осяють нові шалені творчі ідеї.

Софія Степанівна матеріалізувалася у холі й відвела дівчину вбік.

— Мовчи і нічого не чіпай, — стиха, щоб клієнт не чув, просичала лікарка на юну письменницю.

Після цього сувора наглядачка несподівано привітно привіталася з відвідувачами, перепросила та покликала їх до операційної. (Там Ліля ще не встигла відзначитись своєю незграбністю.)

За наказом ветеринарної лікарки, яка одразу ж її не злюбила, Ліля покірно сиділа у приймальні та нічого не чіпала. Наступні пів години провела в соцмережах, слухаючи музику та читаючи свіжі плітки про представників російської естради. Відволіклася від телефона лише коли на прийом принесли білого померанського шпіца.

— Ой, який він няшненький! — Ліля полізла обіймати й цілувати ошелешеного пацієнта.

Власник тварини очманіло вирячився на дівчину, але змовчав.

Новина про те, що саме відріжуть білому і пухнастому створінню, не на жарт шокувала вразливу творчу натуру, коли вона нарешті дотумкала, в чому полягала ота кастрація. Лілі аж стало зле, і вона вийшла в коридор, аби не дивитися на майбутнє криваве живодерство, яке миттю домалювала багата уява.

"А що, єслі б мого любимого співака Ромчика Романова, такого ж няшного, як цей псюнчик... А що, єслі б його тоже ізбавили от чоловічого достоїнства?! Варварство! — подумки обурювалася Ліля. — Може, мені написати про це містичний любовний романчик? Зла вєдьма оторвала яйця мужественому і класненькому лицарю. За те, що він їй ізмєнив. Потім він зустрічає Еліну, свою настоящу любов і... І благодаря настоящому коханнячку відрощує яйця заново!"

— Лілю, ти мене чуєш? — Софія Степанівна спустила авторку з небес.

— Га?

— Помий підлогу, — лікарка тицьнула їй до рук швабру та відрядила наводити лад на місці ранкової катастрофи, про яку тепер нагадувала лише масна пляма на кахлях.

Ліля не схотіла торкатися руками брудної насадки на швабрі, тому просто вмокнула її у воду й чисто для проформи посовгала по підлозі. Кімната неначе зазнала всесвітнього потопу. Щоб не послизнутися, авторка всілася за стіл з комп'ютером.

Їй нарешті вдалося вигадати опис замку вампіра, і його конче треба було кудись записати. Мобільний дівчини залишився на підвіконні, по той бік "моря". В око впав добряче пошарпаний життям зошит. Всередині він був незграбно скріплений нитками та частково списаний до горя нерозбірливими каракулями. У школі б за таке вчителька вліпила одиницю. Письменниця відрізала кілька аркушів і списала дві сторінки акуратним почерком. Короткий опис розкішного вампірського палацу був готовий.

Софія Степанівна зайшла до кімнати й послизнулась на мокрій підлозі.

— Лілю! — гримнула на школярку. Придивилась до по-бузувірськи понівеченого амбулаторного журналу на столі й не повірила своїм очам. Її обличчя наблизилося за кольором до білосніжної стіни. Хапаючи ротом повітря, наче риба на суходолі, вона тицьнула пальцем у розкритий записник. — Це... Ти... Як?!

— Що з вами? Вам що, плохо? — Ліля вирячилася на неї великими очима, повними збентеженого нерозуміння. Так вона зазвичай витріщалася на математичку, коли та намагалася її бодай чогось навчити.

— Що ти наробила?! — гримнула Софія Степанівна.

— Помила пол. Ви ж самі сказали, — дівчина здивовано закліпала довгими віями. І чого ця безнадійно відстала від моди наглядачка до неї домахалася?

— Оце що таке?! — лікарка струснула понівеченим зошитом перед отетерілим обличчям дівчини.

— Чорновичок? Я просто... Мені нада було записать... — авторка акуратно склала аркуші та запхала їх до кишені.

— Ти зіпсувала амбулаторний журнал! Важливий документ! Прийде перевірка і що я їм покажу?! — вона з гучним ляском жбурнула записник на стіл. — Я ж тебе як людину просила! Нічого не чіпати! Ще й води поналивала! Гірше за п'ятирічну дитину! Більше нічого! Ти мене чуєш?! Нічого не чіпай!

Здавалося, що ''нічого не чіпай'' звучало з вуст ветеринарної лікарки частіше, ніж ім'я так званої помічниці.

Софія Степанівна зробила глибокий вдих і спробувала заспокоїтись. Припустила, що школярка вдалася до шкідництва лише тому, що надто молода і нічого ще не знає та не вміє. Зрештою, зжалилася над неборакою і доручила Лілі набрати води в контейнер для дезрозчину.

— Раковина в операційній. Ставиш його в раковину. Набираєш холодну воду до позначки. Обережно приносиш сюди і ставиш на підвіконня. Екоцид я насиплю сама. Від маршруту не відхиляєшся і нічого не чіпаєш. Все зрозуміло? — лікарка спробувала доброзичливо усміхнутися, але вийшов хижий вишкір, притаманний владним красеням з обкладинок книг на Книгорзі.

Спроба дати Лілі ще один шанс стала черговою фатальною помилкою.

Дівчина кивнула і приступила до виконання поставленої задачі. Раковина знайшлася на зазначеному місці дислокації. З тим, щоб відкрутити кран, теж проблем не виникло. Задоволена собою авторка безцільно блукала поглядом по операційній.

"Ну от, ніяка я не неудачниця. Не даром Свєтка говоре, що треба мислити позитивненько. А чи мають мислити позитивно всі головні героїні моїх книжечок? — Ліля так зависла, розмірковуючи над цим питанням, що проігнорувала незрозуміле хлюпання. Здавалося, ще трохи — і в її мозку від напруги щось зламається і вибухне так, що аж посиплються іскри з очей. Не знайшовши відповіді, вона все ж звернула увагу на плескіт, що наполегливо линув від раковини. Вода давно наповнила контейнер і жваво цебеніла на підлогу.

Авторка байдуже глипнула на сліди власної недбалості. Закрутила кран, вилила зайву воду до позначки, підняла контейнер. Нога ковзнула по мокрих кахлях. Дівчина верескнула. Змахнула руками, наче підстрелена птаха, у марній спробі здолати гравітацію. Впустила контейнер. Вода вихлюпнулась на голову. Підлога втекла з-під ніг. Сідниці боляче зустрілися з підлогою.

Ліля провела рукою по мокрому обличчю. Прокліпалася. В поле зору потрапив сплюндрований манікюр. Вона зайшлася гучними схлипуваннями.

До операційної зазирнув молодий чоловік у синьому лікарському костюмі. Уздрівши зарюмсану дівчину в епіцентрі потопу, здивовано вилаявся.

Коли з'явився він, Лілі здалося, наче сам Роман Романов випурхнув з пекельного потойбіччя російського шоубізнесу у костюмі рожевого купідона і заспівав лише для неї свій найкращий хіт.

Вона заклякла. Вирячилася на незнайомця очима панди, постраждалої від сльозогінного газу.

Чоловік миттєво сподобався Лілі: такий дорослий, з дводенною щетиною. Він так жадібно вп'явся у неї поглядом. Спершу вона дурнувато ошкірилася від думки, що цей красунчик потонув у її карих очах і в захваті від її золотого волосся. Та мокрі пасма своїм холодним дотиком до обличчя нагадали авторці, який непристойно жахливий вона мала вигляд. Дівчина рвучко обмацала своє мокре вбрання. Схопилася, наче схарапуджена мокра курка. Оглушивши спантеличеного незнайомця вереском, чкурнула в підсобку.

— Та що ж це таке! — Софія подала Лілі рушника. — Ти хоч щось можеш зробити нормально? Тобі треба було просто набрати воду. Набрати довбану воду! І все! Навіть мій шестирічний син справляється з цим завданням. От скажи чесно: ти навмисне все псуєш і ламаєш?!

— Воно... Воно с-само так вишло... Случ-чайно, — шморгнула носом винуватиця потопу і продовжила витирати волосся.

— Як ти жити збираєшся?! Ти за пів дня ледь не розгромила клініку! — ще б трохи, і з очей Софії Степанівни посипалися б блискавиці й спопелили безталанну школярку. — Тебе ж на жодну роботу не візьмуть! У нас прийоми й операція. Сиди тут. Не ворушись і не дихай! Нічого… Ти мене чуєш? Нічого, зовсім нічого не чіпай! Твоя мама сказала, що сама забере тебе ввечері, щоб ти не бейдалась бозна-де.

Розлючена лікарка пішла працювати, а Ліля узялася поправляти макіяж.

— Ти так суворо з нею, — почула дівчина голос того симпатичного чоловіка. — Вона ж лише дитина.

— Та ніхріна ж собі дитина! — скільки ж лютої ненависті бриніло у голосі Софії! — Може, хочеш переписати вісімдесят сторінок амбулаторного журналу? Чи пояснити Андрійовичу, чому на вікні тріщини?

Дзенькнули двері, сповіщаючи про появу відвідувачів. Жалібно заскавчав пес.

З одного боку, Ліля образилася на вродливого незнайомця за те, що назвав її дитиною. А з іншого боку, він її благородно захищав від злої наглядачки.

Авторка майже повернула собі минулу красу, висушившись феном. Пообідала і рішуче вийшла з підсобки з твердим переконанням: "Ця мегера Софія мені не указ!''

Вона безцільно вешталася коридором, коли в приймальній кімнаті задзвонив телефон. Обидвоє лікарів були зайняті в операційній. Той симпатичний ветеринар нарешті збагне, яка Ліля доросла та самостійна, якщо вона сама відповість на дзвінок!

— Альо, драстє.

— Добрий день, — у слухавці пролунав жіночий голос. — У нас котик гуляв на вулиці і зник на кілька днів.

— Та не переживайте! Найдеться.

— Він вже знайшовся. В нього шишка на шиї. Він став гірше їсти. А сьогодні ця шишка ніби як кровоточить почала. Він її десь поранив, мабуть. Кров звідти така якась густа.

— Ой, фу! Навіщо ви мені таку гадость розказуєте?! — скривившись, вигукнула Ліля.

— Це ж ветеринарна клініка, так? — голос жіночки потойбіч сповнився сумнівів і стурбованості.

— Ага, ага.

— Я б хотіла показати кота ветеринару...

— Ой, не нада! Ніхто не захоче дивитися на ту бридотоньку.

Жіночка, несподівано для Лілі, геть осатаніла й почала кричати різні образливі речі.

Рипнули двері операційної й звідти вийшла Софія Степанівна.

— Досвідулєчки. Хай котик виздоравлює, — мовила школярка і спантеличено відбила дзвінок.

Телефон зрадливо задзеленчав знову. Ліля підскочила. Ледь не впустила слухавку. Пригадала рекомендації Світлани про те, що потрібно позбуватися негативу в житті. Тицьнула лікарці джерело потенційного негативу.

Софія Степанівна відповіла на дзвінок. Зі слухавки лунав такий крик, наче був увімкнений гучномовець. Брови лікарки злетіли від подиву. Вона спопелила поглядом Лілю. Довго просила вибачення в не на жарт розлюченої клієнтки. Розібравшись з цим, Софія вирушила по душу горе-помічниці. Та зіщулившись, вклякла на дивані для відвідувачів.

— Лілю! — від голосу Софії Степанівни забряжчало скло вітрини з препаратами. — Ти взагалі нормальна?! Тебе хтось просив відповідати на дзвінки?! Це тобі не балачки з подружками! Ти хоч розумієш, що через тебе клініка втрачає клієнтів?!

Ліля розуміла. Чудово розуміла, що їй страшенно не подобалася лікарка, яка постійно до неї присікувалася через дрібниці. ''Може, вона завидує мені, бо я молода і красива? Або ревнуєт до цього симпатяжки?" — міркувала вона.

Та заради молодого ветеринара Ліля готова була прийти сюди ще, попри те, що її допомогу тут зовсім не цінували.

Після словесної прочуханки, в житті юної письменниці настала світла смуга: їй нарешті пощастило нормально познайомитись з красенем, який вперше побачив її в неприпустимо незугарному вигляді. Він назвався Олександром і запропонував звертатися до нього на ти. Ліля розцінила це як сигнал для початку активних ''бойових'' дій за любов усього її життя в його особі.

Вдома вона отримала тягла від батьків за рейвах у ветеринарній клініці. Доки вони намагалися напоумити доньку, та подумки кружляла в обіймах Олександра.

З того вечора дівчина образилася на батьків за те, що запроторили її в безоплатне рабство. Принципово не розмовляла ні з ким, окрім оголених до пояса красенів на постерах.

— Привітусі, Ромчику! — звернулась вона до світлини заввишки майже в людський зріст. На ній був зображений російський співак, що виборсувався з рожевої сорочки.

— Я сьогодні встрітила свою долю. Настояще коханнячко, прикинь. Але я все ще тебе люблю.

Щоб ''паперовий'' хлопець в цьому не сумнівався, вона поцілувала його в безглузду наркоманську усмішку.

— І тебе я теж дуже люблю. Ти мій відпадненький мачо, — це палке зізнання вже адресувалося російському реперу Бакстеру.

Дівчина погладила його паперовий торс, брутально-синій від наколок. Замилувалася грізним виразом його мармизи, якої б злякалися навіть досвідчені кримінальники.

— Тільки ви мене панімаєте, мої любі хлопчики.