Вершниці апокаліпсису для конспіратора

Голова Антона, здавалося, ось-ось вибухне від болю. Таблетки, які він запив коньяком пів години тому, все ще не діяли. Сонячне проміння безжально застромило сліпучі пазурі в очі. Гучне брязкання посуду на кухні кожним різким звуком трощило мозок на дрібні черепки. Сонце виблискувало на порожній склотарі, що вишикувалась на столі. Раптові звуки. Нудотно-вицвілі кольори. Пекельне світло. До жаскої безпорадності розщеплена на уламки свідомість.

Письменник затулив вуха і замружив очі. Сіпнувся від металевого брязкання посуду. Знову витріщився на понуре безладдя в кімнаті. Він немов застряг у часовій петлі. І цей зашморг виніс смертельний вирок творчості та новим яскравим враженням.

Теленькнув дверний дзвінок. Чоловік схарапуджено підскочив і вилаявся. Кого там вже принесло лихо у ці безпросвітно темні часи морального і фізичного занепаду талановитого митця?!

Антон насупився. Затамував подих і сторожко прислухався: а якщо це приватна охорона Світланиного чоловіка пронюхала, де він мешкає? Той підстаркуватий годувальник авторки точно не дасть йому спокою!

У коридорі почулося шаркання кроків злочинно необачної дружини.

Серце шалено загупало. Письменник рвонув до дверей з кімнати. Потер скроні, що запульсували болем від різкого руху. Його крик: "Не відчиняй!" пролунав надто пізно. Замок клацнув, немов затвор зброї, приставленої до потилиці.

Ні! Антон не ховатиметься, мов останній боягуз! Зараз так віддухопелить незваних гостей, що ті й кісток докупи не зберуть!

Він вхопив табурета. Ногою розчахнув двері. Ті аж гупнули об стіну. Дружина скрикнула й відскочила на поріг кухні.

Для підняття бойового духу, письменник, мов скажений ведмідь, проревів нецензурну погрозу. Похитнувшись, кинувся в атаку.

Табурет врізався в одвірок за сантиметр від голови ошелешеного хлопця зі служби доставки води. Той з гуркотом пожбурив повну сулію. Вискочив у під'їзд. По сходах затупотіли швидкі кроки.

Юля тремтячим голосом пробелькотіла:

— Ант-тоне! Т-ти чого?

У відповідь він мляво запустив тим же табуретом на звук жіночого голосу. Не глянувши, чи влучив, втомлено почовгав до своєї кімнати.

Нарешті письменник наважився увімкнути ноутбук. Жадібно перехилив келих коньяку й втупився у порожній аркуш. Викурив сигару. Знову звернувся по допомогу до п’ятизіркового товариша. Та улюблений напій не рятував від непозбувної бентеги. Протягом останніх днів чорна туга лише тьмяніла й відступала під дією алкоголю, щоб повернутися разом з похміллям і завдати нового, ще нещаднішого удару.

За три години письменник так і не склав бодай одне словосполучення, яке б належним чином оспівало та возвеличило головного героя і його видатні перемоги. Зазвичай, Антон в муках народжував принаймні одне вдале речення на тиждень. Тепер же він виявився неспроможним надрукувати жодного слова.

Чоловік почувався так, наче всесвіт поставив за мету знищити його і щомиті робив це найбільш бузувірськими способами. Вхопився за голову й застогнав. Як таке жахіття могло трапитися з ним? Як автор майбутнього найвеличнішого шедевра міг втратити хист до творчості? Його задум мав би вже давно розквітнути на сторінках чистою і досконалою мовою, а не чаїтися в темних закамарках свідомості серед запилюжених стосів нереалізованих ідей.

Він підвівся з-за столу й узявся намотувати кола кімнатою, наче звір, загнаний у клітку власних невдач. Думки розсипалися мертвим листям під важкими кроками часу.

Письменник пожбурив у стіну порожню пляшку. Ось якби ще одну пігулку, котра б повернула його в стан того шаленого піднесення, яке він відчув вдома у Світлани. З цією нав'язливою думкою він боровся протягом двох тижнів. Кілька разів перевернув догори дриґом усю квартиру, але Юліну заначку грошей так і не знайшов. Довго тряс дружину, вхопивши за барки, в надії, що гроші посиплються рясним дощем просто з її вилинялого халата. Та все марно.

Єдиний вихід – знову потрапити додому до Світлани та знайти, де вона ховає той наркотичний препарат...

Антон увімкнув телефон і переглянув вхідні повідомлення. Від винуватиці свого паскудного самопочуття отримав обурливе: "Досвідулі. Ти привносиш в моє життя негативчик". Мало того, ця нестерпна авторка так і не спромоглася на обіцяну рекламу Антонового твору.

Письменник вилаявся. Копнув порожню пляшку. Багаторівневий план, як здобути визнання, розсипався картковим будиночком на могилі його безсмертної творчості.

Антон запнув штори та продовжив читати вхідні повідомлення.

Лілечка Подольская: "Прівітулечки, любчику!!!!! Почому мені не пишеш, не звониш?!?!?!"

Він відповів їй нецензурною сакраментальною фразою і пожбурив телефон у дальній куток дивану. В неї ні свого житла, ні популярності – вона йому ні на який ляд не здалася! Ліля самим лише своїм існуванням нагадувала йому про забльований ранок, решту наслідків вживання ''чарівної'' пігулки й ганебну зустріч зі Світланиним чоловіком. Дівчина уособлювала Антонову ницість і безпорадність, яку він ретельно ховав навіть від себе.

''Так і не зумів наваляти тому мудаку!'' — Антон гепнув кулаком по спинці дивану. Міцний правий хук відгукнувся болем у зап’ястку, нагадуючи про безсилля, що скувало відважного воїна колючим дротом.

Сигнали нових повідомлень лунали, наче опівнічний писк комара. Здавалося, Ліля ніколи не випускала з рук телефон.

Антон нехотя сягнув рукою у щілину в дивані за мобільним. Якби не його досконалий самоконтроль, то розгатив би під три чорти набридливий ґаджет.

Ліля не припиняла діймати його нецензурною лайкою, написаною з помилками.

Коли він прочитав наступне повідомлення, то серйозно замислився над тим, щоб негайно дременути куди-небудь до Мексики.

Лілечка Подольская: "Свєтуля установила в спальні камерочку, щоб на тверезу башку описать усе!!! І знаєш што? Я зовсім неповнолітненька!!!!! Будь зі мною милим!!!!!! Я ж могу отнести відосик в поліціюшку!!! Не будь плохим хлопчиком!!! Хіххаха! Кстаті я беремєнна от тебя! Тепер ти обовязаний жениця на мені!!!!!! І носити мене на руках!!!!! Хаххіх!"

Далі слідував відеозапис злощасної ночі, який промовисто доводив той прикрий факт, що завагітніти неповнолітня авторка цілком могла.

Антон стиснув кулаки: придушив би малолітню лярву!

Та небажання ризикувати власною свободою спонукало відкласти вбивство до кращих часів. У буцегарні аж ніяк не місце таким, як він, талановитим деміургам літературних всесвітів! Згадка про в'язницю воскресила в його пам'яті ще одну авторку. На Книгорзі "УЛЬЯНА Senade", а в житті Валентина, якраз щось там писала про тюрму. З нею він листувався вже майже пів року й зібрав про неї вдосталь інформації. Таємницею лишилася тільки зовнішність і вік письменниці. Втім, Антон вирішив нарешті осяяти її примітивне існування своєю появою.

Все ж таки, аби повернути собі натхнення, Антонові потрібна нова дівчина, яка буде в захваті від його творчості та запросить до свого житла, де він зможе сховатися від Світланиного чоловіка, поліції та батьків неповнолітньої шльондри.

Лише навала справжніх читачів спроможна повернути йому бажання писати. Антон був більше не в змозі залишатися митцем, чиї шедеври досі утаєні від істинних поціновувачів. Невже людство невиправно деградувало й нездатне відрізнити діаманти, себто його твори, від розмаїття лайна, тобто усіх інших книжок?..

***

Мешкала наступна у списку авторка зовсім неблизько. Та заради належного визнання справжній письменник здолає будь-які перешкоди! Навіть витримає сім годин у потязі, аби дістатися до задимленого заводами мегаполіса, розташованого на сході центральної України.

Антон викараскався з потягу, наче з розпеченої бляшанки. Характерний задушливий сморід всередині вагону змінився на трохи свіжіше повітря. Тонку творчу натуру автора розтоптала юрба примітивних створінь.

Дорогою до виходу з вокзалу, письменник про кожного з отари двоногих на пероні міг повідати бридку незугарну історію, подумки прочинивши чужі шафи зі скелетами. Антон би легко втоптав у багно й занадто тверезих чоловіків у випрасуваних сорочках, і жінку середніх років з пекінесом у сумці, і навіть сивого діда з онукою дошкільного віку. Ніхто б ніколи не здогадався, що брудні таємниці, витягнуті автором назовні, – лише витвір його невгамовної уяви. Брехня і правда, взагалі, надто ефемерні поняття. Правдою є те, у що вірять люди. Об'єктивної ж істини просто не існує в природі! У кожного своя правда і своя брехня, яка в сприйнятті інших здатна ставати тією примарною істиною, змінюючи їхні уявлення тимчасово чи назавжди. Люди жалюгідні: вони самі так прагнуть піддатися чужому впливу, що навіть не помічають своєї рабської натури. Та він бачить їх наскрізь і готовий здобувати все нову владу над чужою покірною свідомістю. Узяти хоча б ту ж Валентину. В листуванні вона увесь час торочила про те, що країні потрібен сильний лідер. Антон готовий стати настільки сильним лідером в її житті, що вона й дихнути не зможе без його дозволу!

Побачення з популярною авторкою було призначене в одному з місцевих генделиків. Неподалік від входу до низькосортного закладу якийсь волоцюга в брудному дранті затято прощався з вмістом шлунку. Інший налиганий по самі вінця завсідник шалмана обіймався з деревом. Антон зневажливо глипнув на пияків і гидливо скривився.

Письменник надавав перевагу дорогим нічним клубам, але сьогодні обирати не доводилося. Грошей у нього не водилося від слова зовсім, про що він поквапився повідомити авторці телефоном:

— Уяви тільки! Якісь паскуди у мене вкрали автомобіль! Там залишилися всі гроші, банківська картка… Люба, сонечко! Ти ж не покинеш мене напризволяще? Ми вже майже одна сім'я. Позичиш трохи грошей?

Валентина нецензурно забідкалась, насварила його за необачність, прокляла сучасні правоохоронні органи та надзвичайно високий рівень злочинності, але зголосилася позичити гроші при зустрічі.

Антон сховав телефон і продовжив стовбичити під нещадним сонцем. Подумки перебирав матюки на адресу непунктуальної Валі, яка запізнювалась вже аж на десять хвилин. Провів хтивим поглядом молоду струнку дівчину в смарагдовому сарафані, але вона процокотіла на підборах повз нього.

Тим часом з дверей наливайки вивалився пияк. Істота перевальцем шкандибала ламаною траєкторією, наче підстрелена звірина, в якої поволі відмовляли ноги.

— Тобі повилазило?! Не наближайся до мене, — попередив необачного пияка автор майбутнього бестселера, навіть не збираючись відступити з дороги. Це усілякі нікчемні маргінали повинні оминати його – майбутнього видатного класика, якого волею випадку занесло до цієї гидомирної діри.

У відповідь воно гикнуло й розмастило по мармизі кров з носа, який розпух до розміру дебелої картоплини. Чолов'яга ще трохи попетляв шляхами "іншого виміру", який відкривається лише після певної кількості випитого. Врізався в Антона, після чого таки помітив його.

— Пардонь, братан, — з третьої спроби вирекло синє створіння.

Антон аж ніяк не міг стерпіти подібного нахабства. Священний особистий простір його – майбутнього відомого письменника так по-бузувірськи порушив якийсь брудний виродок! Подібні нікчемні істоти з глибин соціального дна не мали права навіть наближатися до нього й дихати одним повітрям з ним, інтелігентною та високодуховною особистістю!

Зневажений письменник вхопив пияка за барки:

— Дивись, куди преш! — досвід в царині літератури дозволяв лаяти нетверезого небораку усіма найбільш некультурними висловлюваннями, які тільки спромоглося вигадати людство.

На гнівний крик заозиралися перехожі.

Пияк засмикався. Спробував сфокусувати погляд на незрозумілому подразнику, що несамовито вивергав матюки просто йому в обличчя.

— Ти шо? Ти х-хто? — вирячився він, чим викликав новий шквал люті в Антона.

Завсідник генделика також прагнув висловити свої думки та почуття вичепуреному надокучливому хлющю, що геть його не поважав. Та язик не слухався, а замість думок в голові танцювала білочка під запальну гру мавпочки на тарілках.

Бажання провчити агресивного чужинця спонукало аватара до дії.

Пияк замахнувся. Письменник ухилився вбік. Але частково пропустив образливий удар у вухо по дотичній. Антон вмить відповів аперкотом у щелепу. Пияк провалився у глибокий нокаут, розпластавшись на брудному асфальті.

— Ти шо Васю кривдиш?! — над Антоном навис двометровий голомозий здоровило в окулярах. Показово похрумтів пальцями й стиснув здоровенні кулачища.

— А тобі яке діло? Геть від мене! — запротестував письменник проти такого ницого товариства.

Голомозий вилаявся. Струснув за барки нахабного чужинця, наче стару серпневу грушу.

Антон несамовито пручався. Спробував розбити огидну пику нападника. Той заблокував удар передпліччям. Легко й невимушено жбурнув письменника на землю.

Несправедливість світу вбивала. Ось так ці бридкі налигані простолюдини ставляться до талановитого митця. Та попри всю зневагу й біль від невдалого приземлення, він підведеться й помститься усім своїм кривдникам! З такими думками Антон зіп'явся навкарачки.

Звідкілясь війнуло дешевими жіночими парфумами з присмаком чогось гострого, різкого й огидного.

— Та шо ж ти робиш?! Утирок! Не трогай його! Падло ти кончєне! — над автором заступила сонце ще одна скеля. — Міліція! Рятуйте! Каравул! Убивають!

— А ви не втручайтеся, пані, — буркнув здоровило. Він принизливо вхопив письменника за барки та поставив на ноги, після чого схилився над нокаутованим Василем.

Жінка вхопила дивом живого Антона за руку і потягла геть, якнайдалі від розлюченого здорованя. Опинившись на безпечній відстані від голомозого, вона обернулася до нього і вигукнула:

— Шоб ти здох! Урод незаконнорожденний!

Письменник обтрусив одяг від пилу й уважно оглянув свою рятівницю: заплилі жиром поросячі очиці, розмальовані блакитними тінями майже до брів, бульдожі обвислі щоки, пихато стиснуті помаранчеві вуста і коротка стрижка солом'яно-жовтого кольору знизу і, чомусь, яскраво-бузкового зверху. Складки жиру під тісною блузкою робили жінку схожою на кільчастого черв'яка. Попри зайву вагу та поважний вік, вона доволі жваво перевалювалася з однієї ноги на іншу.

Він не збирався дякувати пенсіонерці, якій і так випала завелика честь зберегти майбутнє світило світової літератури й торкнутися до генія.

— У мене призначена зустріч, — Антон спробував вивільнитися з її сталевої хватки. — Йдіть собі, куди йшли.

— Ти шо! Це ж я, Валентина. Ми договорилися зустрітися біля ''Першої краплі'', — жінка вчепилася в нього, наче кліщ, який цілу вічність чатував на здобич.

Авторка зітхнула з полегшенням: ''Як же добре, шо удалось запобігти вбивству мого майбутнього чоловіка! '' Коли вона підходила до місця зустрічі, то помітила бійку. Впізнала в бідоласі, що відчайдушно замолотив ногами в повітрі, свого Антона. І ось тепер він з недовірою розглядав її. Невже і цей теж накиває п'ятами, побачивши Валю наживо? Вона ще міцніше стисла його руку. Другого такого шансу може й не підвернутися.

Антон завис на добру хвилину. Ця огрядна стара – і є Валентина. Новина стала для нього ударом нижче пояса. Як настільки прикре непорозуміння могло трапитися з ним? Невже його обвела кругом пальця якась потворна баба?! Ухопити б її за рідкі барвисті патли й вперіщити опасистою пикою об найближче дерево! Але тоді вона точно не рекламуватиме його твори.

Він що, марно пів дня трясся в задушливому потязі? Навіть якщо від самого лише вигляду Валі до горла підступала нудота, письменник намірявся зробити її найпалкішою прихильницею своєї творчості. Вона повинна прорекламувати в дописі працю усього його життя так, щоб нарешті не було відбою від читачів.

— Щось я тебе не впізнав. У твоїх соцмережах я бачив багато зовсім інших фото.

— Так то моєї племінниці, — пояснила Валя. Антон відчув, як її рука спітніла. Здавалося, що він намертво прилип до сирої зіпсованої рибини.

— Дуже негарно з твого боку так брехати і видавати себе за іншу людину, — насупився Антон.

— Це, щоб читачів привлекти, — почала виправдовуватися вона. — Люди щас стали примітивними. Дивляться тільки на внєшность, падли. А внутріня красота нікому нафіг не нада.

— Так, народ зараз зовсім не цінує справжнє мистецтво, — закивав письменник. — Лише треба гарна обгортка, порожня всередині. Тому в мене неприпустимо мало читачів. Тільки ти можеш допомогти мені з огранкою мого діаманта, щоб моя творчість нарешті осяяла мільйони читачів.

Валя не зовсім второпала, про який діамант йшлося. На думку спадали хіба що різні непристойності. Аби лише цей молодий красень не покинув її – це єдине, що турбувало авторку.

— Я рекламую твори тільки найближчих людей, — її бульдожі щоки розсунула грайлива усмішка.

— Тоді ходімо в якийсь пристойний заклад, — відповів він. — Пізнаємо глибше внутрішній світ одне одного.

Валентина прихопила з собою усі свої заощадження, тож щедро пригощала Антона алкоголем, інвестуючи в їхнє спільне щасливе майбутнє.

Письменник натхненно розповідав їй про свою книгу. Завзято налягав на горілку з дешевим коньяком, але все одно відчував запах бридких парфумів авторки та не міг розгледіти в її мармизі розмальованого бульдога бодай щось приємне.

Ще після кількох чарок він майже помітив її ніжну вразливу душу, яка приведе його шедевр до успіху. Чи, можливо, то просто горілка шумувала в голові й нашіптувала ідеї для компліментів.

— Ти не така, як інші. Ти – особлива. За тебе! — виголосив тост добряче піддатий письменник.

Він хвалив то свій твір, то Валентину, блукаючи косим поглядом по залі забігайлівки. Та все ж, навіть кінська доза алкоголю не допомагала розгледіти в потворній зовнішності авторки бодай щось приємне.

— Ось ти читала Толстого, — Антон гикнув, закусив ще одну чарку скибкою яблука і продовжив. — Чи там Горького?

— Кханешно! — затрясла другим і третім підборіддям Валя, щоб звучало переконливіше. — Це ж, мать її, класика! Мої романи – тоже стали б класикою. А все патаму шо в мене є, як їх... Моральні принципи, во! Я нікогда не буду переводить свої книги на американський язик. Бо Америка – це аморальні...

— А моя книга, — перебив її письменник і одним махом глитнув цілий гранчак горілки. — Об'єднує в собі все. Гик... Всі найкращі риси класики.

Гамір у тьмяній залі змішався з ритмічною музикою у вигадливу симфонію. Якщо примружити очі й дивитися крізь коньячну чарку, то Валентина нагадувала королеву синіх ельфів з його твору й здавалася майже вродливою.

Письменник наповнив чарку коньяком. Похитуючись, він виліз на стіл, наче на п'єдестал, і урочисто виголосив:

— Валюхо! Ти прекрасна, гик… Як моя книга. А книга прекрасна, як ти!