Вершниці апокаліпсису для конспіратора

Густий ароматний дим огортав кімнату сивим туманом. Над просторим столом з темного дерева простягалися три довгих полиці, де акуратно вишикувалися книги. Там припадали пилом як сучасні бестселери у жанрах епічного фентезі та літ РПГ, так і деякі радянські, майже раритетні видання. Порожній келих біля старого ноутбука зайвий раз нагадував Антону, що улюбленого напою залишилося тільки три пляшки.

Письменник струсив попіл із сигари у попільницю. Насупився і спробував зосередитися.

Гамір з вулиці нещадно відволікав творця феноменального шедевра від справи всього життя.

— Кляті собаки! Скажені людські личинки!.. — чоловік гучно затріснув вікно. Він зламав би шию кожному, хто наважиться порушити священну тишу.

Щойно письменник знову спробував поринути у творчість, як надокучливе сонце визирнуло з-за хмар, свавільно відсвічуючи на екран.

Антон роздратовано підскочив до вікна. Зауважив, що білявка в будинку навпроти нівроку така. Почекав, поки вона вдяглася й запнув штори. Тепер допитливі нікчемні невдахи з вікон навпроти не мали жодного шансу зазирнути до неприступної письменницької обителі. Аж ніяк не призначені для сторонніх очей сакральні таємниці найвеличнішого творця книжкових всесвітів!

Автор поклав у попільницю дорогу кубинську сигару. Дим малював химерні візерунки в повітрі. Дотлівала остання довга сигара улюбленої марки. Лишився тільки той дешевий непотріб, придбаний дружиною, – гидота для волоцюг, котрим що пожежний чад, що тютюновий аромат. Але його не надурити! Як справжній поціновувач, Антон відчував найтонші відтінки пахощів та смаку тютюнового диму, який повертав йому натхнення й занурював у густий гіркуватий серпанок творчої атмосфери.

Ось і зараз автор майже завершив друкувати ще одне речення свого твору. Наразі він написав лише два розділи першої книги від запланованої трилогії. Вже понад вісім років створював свій opus magnum, що складе гідну конкуренцію всім світовим бестселерам у жанрі епічного фентезі.

Письменник вельми ґрунтовно підійшов до справи. П'ять років пішло лише на те, щоб намалювати географічні карти кожного з дванадцяти світів, вигадати назви цих світів, види магії та химерні найменування магічних рас у кожній країні.

Він захоплено занурився у сюжет, який продумував протягом третини свого буремного і величного життєвого шляху.

Всеволода підступно вбиває його сім'я. Він прокидається в тілі літописця в паралельному всесвіті. Раптом виявляє в себе силу переписувати дійсність і впливати своїми творами на всі види розумних істот. Героїчно перемагає всіх ворогів, рятує всі світи, мститься своїм вбивцям. Кров підлих повержених ворогів стікає по його мечу з темно-ельфійської руди. Цей меч унікальний! Лише славетному обраному з обраних підкориться зброя, досконала у своїй вишуканій смертоносності! Він – визволитель поневолених! Він – завойовник слабких і негідних Його Величі! Мандрує світами, доки нарешті здобуває безсмертя й абсолютну силу, стає наймогутнішим воїном усіх часів і народів, а згодом – найвеличнішим та найбагатшим володарем дванадцяти світів...

Що буде далі? Антон ще не знав. Все одно доки дійде до третьої книги, він точно вигадає найкраще завершення з усіх можливих! Або ж головний герой знову всіх перемагатиме та розвиватиме свої надприродні здібності в нових світах.

Письменник ще раз виразно перечитав сьогоднішнє речення:

''І став він тоді величним воїном обраним, та не з тих, які зброю мають потужну, а з тих, у чиїй твердій руці стилос прадавнього світила перепише написане, та змінить справджене, повернувши плин часу та змінивши подій розвиток, як день тривалістю в п'ять седмиць змінюється ніччю споконвічною, щоб правда в Першому Всесвіті Трьох Сонць запанувала, коли світ на межі між Нав, Яв і Брахманяв про порятунок взиватиме, й тільки воїн славетний, найсильніший з останніх дванадцяти наймогутніших, зуміє окреслити коло буття із семи вимірів царства Антинубіуса, коли опанує тринадцяту з найскладніших мов, бо тільки йому під силу кару наслати на кожну падлу зсучену, що до підлої ізради вдалася..."

Далі він задля більшої експресії додав ще кілька нецензурних зворотів. Задоволено набрав повний рот диму і повільно видихнув його через ніс. Переможно усміхнувся, немов на церемонії вручення Нобелівської премії.

Ця книга має стати без перебільшення проривом у сучасній світовій літературі! Вже зовсім скоро його безсмертний манускрипт розберуть на цитати, мов останнє відлуння істини в порожніх залах занепаду та невігластва. Рівні стосики зеленої іноземної валюти та захоплені коментарі шанувальників його безсмертної творчості вже ввижалися на обрії манким міражем.

— Антоне! — гримнув різкий голос дружини.

Досконале завершення речення, що мить тому нестримно рвалося на чисті віртуальні сторінки, розчинилось, мов дим останньої сигари, що покидав кімнату крізь відчинені двері.

— Моя мама сьогодні приїде, а вдома – бедлам. Ти не міг би винести сміття?

З кухні долинув апетитний аромат котлет, приготованих на пару. Це одна з небагатьох причин, чому Антон досі не розлучився з Юлею. Принаймні йому нарешті вдалося втовкмачити їй, що він не їсть смажену їжу, бо та шкідлива для здоров'я.

— Ні! — чоловік з силою розчавив недопалок у попільничці. Уявив, з якою насолодою розтовк би Юліну довбешку об стіну. Тоді б її зухвале вторгнення у його творчий простір стало б точно останнім.

— Ну будь ласка. Я справді не встигаю. Треба терміново зробити звіт. Ще попрасувати одяг. І приготувати вечерю...

— Я працюю! Ти збила мене з думки! — він нагадав собі, що пізніше треба буде повчити дружину гарних манер. Щось вона зовсім розперезалася!

— Так... Я маю завершити розділ карколомно успішним фіналом, — додав, повертаючись до екрана.

— Краще б ти закінчив пошуки роботи з карколомно успішним фіналом, — передражнила вона. Нажахано затулила рота рукою. Хутко вислизнула з кімнати.

— Іди в сраку! — у щойно зачинені двері полетіла книжка.

Чоловік підняв з підлоги "Домострой''(1), виданий на початку двадцятого століття. Улюблену книгу батька він регулярно тільки так і застосовував. Антон з насолодою подумав, що старий маразматик досі побивається за нею.

Після візиту дружини творчий процес безнадійно загальмував.

Письменник зайшов на літературний портал перевірити, чи не з’явились у нього нові вподобайки та перегляди. Автор нещодавно зареєструвався на Книгорзі. Спершу здавалося, що це чудова нагода, аби його складний унікальний твір побачив світ, і для цього не потрібно було повзати навколішки перед видавцями та проходити сім кіл пекла під час редактури та коректури й без того ідеального тексту. Тут його книга, безсумнівно, мала стати окрасою сайту серед засилля маячні.

Та поступово оптимізм почав згасати. Минуло понад два місяці, а майбутній бестселер все ще лишався обділеним увагою. Перший і наразі єдиний опублікований розділ мав лише чотири вподобайки. Три з них поставили авторки убогого непотребу, з розрахунку на взаємність. Власне, дві з них так і написали у приват. Антон підозрював у нещирості й четвертого читача, який, мабуть, виявився більш хитрозробленим і ще не опублікував свою недолугу писанину.

Письменник вилаявся. Стиснув кулаки й танком посунув на кухню.

Юля з кислим виразом, у своєму незмінно вилинялому халаті мила посуд. Руде хвилясте волосся жінки виглядало, наче розорене гніздо велетенського птаха. На обличчі проступили перші зморшки. Вона скидалася на королеву ельфів-зомбі Восьмого Квантового виміру – одного зі світів у його книзі. Ці другорядні персонажі мали вигляд скелетів, обтягнутих землисто-сірою шкірою. Колись давно вони були расою звичайних лісових ельфів, але накликали на себе прокляття Подиху Тисячі Смертей. Дружина теж попервах наче була нівроку, але через два роки щасливого шлюбу, якогось дідька, перетворилася на бліду, занехаяну тінь себе колишньої.

Вона уособлювала всі його невдачі та негаразди. Якби не вдиралася в його творчий простір і не відволікала на різні нісенітниці, то він би вже давно дописав усі три книги. Крім того, у дружини виявився напрочуд вузький та примітивний кругозір. Брехлива жінка лише на початку їхніх стосунків вдавала, що цікавилася його творчістю. Потім же почала ставитися до справи всього його життя, як до недолугого хобі, що заважає знайти ''нормальну'', на її нікчемну думку, роботу.

А сама-то? Теж не спроможна забезпечити їхню сім'ю грошима в достатній кількості. Це через неї він досі скнів у цій двокімнатній халупі, ходив до дешевого тренажерного залу та недорогих нічних клубів. На пристойну відпустку закордоном можна було навіть і не сподіватися. От звідки в нього б мало узятися натхнення? А все ж таки найгіршим у ній було те, що вона геть не розуміла потреб його складної творчої натури й зовсім не цінувала того, що їй поталанило мешкати під одним дахом з талановитим митцем!

Котлети стояли на столі. Виделка виявилася необачно покладена в тарілку. Серветок взагалі не спостерігалося серед брудної вбогої кухні.

Антон зловісно вишкірився: ось і причина нагримати на дружину. Роздратовано відфутболив цибулину, що валялася під ногами. Гучно хряпнув дверцятами шафи – і там серветок не знайшлося.

Від різкого звуку дружина сіпнулася. Ледь не впустила тарілку.

— Ти щось шукаєш? — стиха запитала.

У відповідь – важке мовчання.

— Антоне, ну що вже знову не так?

Запитання прогнозовано залишилися без відповіді. Тарілки гучно дзенькали об сушарку. Юля марно намагалася вгамувати тремтіння рук. До болю в пальцях стисла рушник.

Вода монотонно накрапала з крана. Жінці здавалося, що вона сходить з розуму, наче під час китайських тортур краплями води. Годинник на стіні занадто гучно відлічував секунди до чогось невідомого та жахливого. Іноді, чоловік ігнорував її тижнями. А потім на рівному місці вибухав люттю. Юля почувалася так, наче з зав’язаними очима гуляла мінним полем.

Антон вирішив потягнути інтригу й спершу неспішно розправився з апетитною стравою. Лікарі кажуть, що стрес під час прийому їжі шкідливий для травлення. Зате страх дружини слугував чудовою приправою до його трапези.

Юля тим часом попрямувала до дверей. Тиша загусла, сягнувши апогею напруги.

— Ану стій! — Антон гримнув кулаком по стільниці. Порожня тарілка підскочила, дзенькнувши виделкою.

Жінка здригнулася, мов підстрелена. Нажахано вклякла.

''Боїшся, курво! Знаєш, що заслужила кару! То не корч із себе бісове янголя!" — чоловік розцінив її страх як визнання провини.

— Чорт забирай! — Антон повторно гупнув кулаком. — Чому я у власному домі не можу поїсти, як нормальна людина?!

Дружина впірилася невидющим поглядом у стіну. Мовчала, випробовуючи його терпіння.

Він підскочив до неї. Струснув за плечі, наче ганчір'яну ляльку. Гаркнув просто в обличчя:

— Відповідай! Я тебе запитую!

— Та що тобі знов не так? — ледь чутна відповідь, звісно що, виявилася неправильною.

— Це мені?! Мені щось не так?! Зовсім охрініла?! Скільки разів… Скільки разів я тобі показував, як накривати на стіл?! Га? Навіть шимпанзе вже б запам’ятало! Ти тупа неосвічена баба! І твоя стара маразматичка така ж!

— Не говори так про мою маму, — схлипнула зблідла дружина. Витерла сльози й випалила: — Краще б хоч раз подякував, що я гроші заробляю, готую і прибираю!

Засланий люттю погляд чоловіка зробився зовсім скаженим. Антон схопив жінку за барки. Штурхнув на шафу з посудом. Її нажаханий скрик пролунав крізь дзенькіт тарілок, наче його улюблена музика.

— Не смій мені вказувати! Своїми жалюгідними копійками надумала попрікати?! Я видам книгу! Я матиму стільки… стільки грошей! Та ти за все життя стільки не заробиш у своїй грьобаній бухгалтерії. А тебе вижену нафіг, якщо не навчишся гарних манер.

Він схопив її за волосся. Тицьнув обличчям у воду на раковині, наче цуценя, що напаскудило на килим:

— Що це таке?! Ти навіть прибрати нормально не можеш. Бабські хатні обов'язки – це ніякий не подвиг! Це ти маєш бути мені вдячна! Я ж терплю тебе, не зважаючи ні на що. І не огризайся! Інакше здам тебе в дурку. Там хутко вилікують твою манію величі!

— Ай, боляче! Пусти! — крізь сльози благала Юля.

Антон штовхнув дружину в куток. Криво вишкірився. Спостерігав, як вона терла забите плече й схлипувала. Продовжив спокійніше:

— Я ледве торкнувся. Не ламай тут мені комедію!

«Не прибити б випадково цю істеричку. Вона ж навмисне доводить до сказу! Ще бракувало через кляту вар'ятку потрапити за ґрати!»

Спогад з його дитинства зринув, наче ожилий мрець з каламутного дна. Одного разу батько так приклав його об стіну, що в Антона повипадали навіть деякі постійні зуби. Зі зламаного носа річкою юшила кров. Безпорадність і ненависть закарбувалися в пам’яті назавжди. Головний біль змінила пітьма непритомності. Матір тоді нарешті спромоглася звернутися до поліції. Зламана щелепа не завадила їй все розповісти правоохоронцям. Батько таки загримів до буцегарні.

Антон вважав себе зовсім не таким, як батько. Письменник завжди тримав себе під контролем і стежив за тим, аби не залишити на худорлявому хлипкому тілі дружини жодних слідів. Цим він неабияк пишався, так само як і тим, що завжди вмів точно розрахувати силу, маючи сталеве самовладання.

— Лише поглянь на себе! — Антон зневажливо виплюнув дружині в обличчя, бризкаючи слиною.

Вона сильніше втиснулась в куток.

Чоловік, прогулюючись кухнею, продовжив:

— Виглядаєш гірше, ніж стара сільська хвойда. Ти ж не здатна зрозуміти ні справжнє мистецтво, ні взагалі щось окрім тих свої примітивних циферок. Готуєш так, наче отруїти мене хочеш. Та ти й задарма нікому така не здалася!

Він знову підійшов до неї й загрозливо просичав:

— Це через тебе я досі не видав книгу. Більше не смій морочити мене своїми бабськими тупостями. Зрозуміла? Я до тебе звертаюся!

— Угу, — вона кивнула, зіщулившись. Боялася зайвий раз поворухнутися. Сльози зливою котилися по її щоках. Пастка під назвою ''щасливе подружнє життя'' зачинилася й жінка навіть не помітила, коли це сталося.

''Так їй і треба! Зовсім вже береги поплутала, — чоловік, весело насвистуючи, сервірував обідній стіл. — Знатиме, як на мене роззявляти свою брудну пащеку!''

— А тепер сідай і їж, — абсолютно спокійно запросив її до столу Антон і відсунув для неї стілець.

— Що? — Юля висякалась у серветку, яка таки знайшлась у шухляді з ложками. Ошелешено підвела погляд. Ніяк не могла звикнути до раптових й абсолютно непрогнозованих змін чоловікового настрою. Іноді в неї виникало відчуття, що одного дня Антон без жодної причини вб’є її, а потім радісно танцюватиме навколо її трупа. Або навпаки влаштує святкування їхньої річниці весілля, яке зненацька обернеться на поминки по дружині.

Чоловік тепер урочисто усміхався. Лише в його карих очах плескалася темна байдужа порожнеча, від чого його обличчя нагадувало майстерно скомбіновану у фотошопі світлину, де очі й усмішка належали двом різним людям. За коротку мить він неначе перевтілився у власника дорого ресторану, що власною персоною вийшов зустріти найбільш шанованого клієнта. Ідеально чистий світлий одяг підкреслював міцну будову засмаглого тіла. Пряма постава, зачесане назад волосся й усмішка, що демонструвала рівні відбілені зуби, разом з пронизливим пильним поглядом надавали йому особливого шарму. Навіть трохи кривий внаслідок давнього перелому ніс не псував загальну картину. Антон тримався впевнено, випромінюючи харизму й небезпеку водночас. Спершу, коли доля звела її чоловіком, котрий наче зійшов зі сторінок любовних романів, Юля почувалася жебрачкою, яка виграла мільйон. Та з часом з'ясувалося, що таке ''багатство'' до добра не доводить.

Вона полохливим поглядом окинула стіл. Біля тарілки з кількома котлетами, красиво прикрашеними зеленню, на серветці розташувалося столове приладдя. На білій скатертині стояв свічник з запаленими свічками. Полум'я мерехтіло й відбивалося у прозорій склянці з водою. Чоловік навіть десь відкопав декоративний букет штучних квітів, розмістивши його в китайській вазі в центрі столу. Чомусь цей натюрморт асоціювався в неї з поминками по їхньому сімейному щастю.

— Сама ж вічно нарікаєш, що я ніби-то нічого не роблю й не приділяю тобі уваги, — він читав її, наче обридлу відкриту книгу, тому одразу помітив її подив і пояснив свої дії. — Бачиш – я вдосконалююся. Ти руйнуєш наш шлюб, а я все одно дбаю про тебе.

— Дякую, я... я не голодна, — вона розгублено перебирала пальцями серветку.

— Я приготував це для тебе. Сідай і їж, — спокійно, але з притиском мовив чоловік. — Ось так має виглядати правильно накритий стіл, коли я наступного разу обідатиму. Зрозуміло?

— Так, зрозуміло, — Юля нарешті опанувала себе, втомлено опустилася на стілець і почала длубатися виделкою в сірій грудці м'яса. З неясної причини почувалася винною через те, що чоловік принаймні спробував зробити щось хороше для неї, а їй не вдавалося цьому радіти.

***

Ввечері Антон зауважив, що теща припхалася на цілих двадцять хвилин раніше. Зі своїм кудлатим кучерявим волоссям Лідія Василівна скидалася на підстаркуватого клоуна. «Який бузувір наважився продати їй червону помаду?!» Цей її кривавий вишкір на шарпеєподібному обличчі снитиметься Антонові в кошмарах! Принаймні, вона стане чудовим прототипом придворного блазня в його книзі.

Письменник привітався й привітно усміхнувся, зціпивши зуби з такою силою, що ще трохи, – й довелося б розщедритися на стоматолога.

Він нутром відчував, що з тещею жарти погані. Саме вона відмовила дочку від продажу квартири та придбання нової, оформленої, звісно що, на нього. З виду завжди приязна до Антона бабця зовсім не така проста, якою здається. Насправді вона стежить за кожним його кроком, і, наче гадюка у засідці, вичікує, коли він нарешті оступиться, щоб зненацька напасти. Не на того натрапила! Він теж давно пильнує, щоб вивідати її темні, брудні таємниці. Поки що усі його спроби посварити Юлю з матір'ю не увінчалися успіхом. Але це лише поки що.

З такими думками чоловік запопадливо допомагав їй зняти тонке весняне пальто кольору землі, в яку вже давно було час його власниці. Міркував над тим, у який спосіб король гоблінів стратить тещу, тобто набридливого блазня.

Коли посідали вечеряти, теща спершу й слова йому не давала вставити. Без уґаву базікала про свою розсаду та улюблений серіал, безглуздіший і древніший за неї саму.

Коли її словоблудство нарешті вичерпалося, вона просканувала поглядом доньку:

— Юлясю, в тебе все гаразд? Щось ти якась смурна сьогодні.

— Та наче... Все нормально, — дружина вагалася, чи розповідати про сьогоднішню сварку, що не сховалося від його очей. ''Зовсім вже страх втратила!''

— Юля просто трохи втомилася. Мамо, ви не хвилюйтеся. Я подбаю про неї, — запевнив її Антон з наснагою бойскаута.

— Ой, Антончику, ти в нас такий турботливий. Моїй донечці так з тобою пощастило, — торохтіла Лідія Василівна.

— Вашими вустами глаголить істина, — нарешті йому вдалося перехопити ініціативу в розмові. — До речі, я вже закінчую свою першу книгу...

Решту вечора він розповідав темним жінкам про свої успіхи на ниві української літератури. Оскільки справжні успіхи наразі трохи забарилися, то довелося суттєво прикрасити дійсність. Проте повідомляти події з майбутнього, які обов'язково стануться, це зовсім не те саме, що й брехати.

— Ой, я не дуже тямлю в отому твоєму хвентезі, — теща звела нанівець усі його зусилля просвітити двох представниць пролетарського невігластва.

''Звісно що не тямить! Моя книга зовсім не для тих, хто безнадійно застряг між життям та старечим маразмом!"

— Це, мабуть, добре, що ти вже дописуєш ту свою книжку. Тільки коли ж тобі за неї заплатять? — зовсім добила його вона.

''От же стара жлобиха!'' — він стиснув кулаки під столом.

— Професія письменника – це вам не робота на заводі, — Антон великодушно вирішив просвітити вузьколобу стару. — Спершу я кілька років багато працюю над книгою. Потім знаходжу видавництво з найкращими умовами. Далі – реклама, продаж... На все це потрібен час… Зате потім моя книга успішно продаватиметься. От тоді я зароблятиму стільки, що ці роки окупляться сповна.

— Ну не знаю, — підступна літня жінка, схоже, навмисно провокувала його розповісти їй всеньку правду про її обмеженість та невігластво.

— Невже оте твоє хвентезі буде так добре продаватися? — не вгавала Лідія Василівна. Зараз мало хто читає.

— Ви ж говорите про те, в чому зовсім не тямите, — майстерно підловив її Антон. — Ви навіть не читали мою книгу. І твори інших видатних письменників сучасності теж. Ваші сумніви упереджені, недоречні й абсолютно необґрунтовані.

Він наколов виделкою помідор, ледь не розбивши тарілку, й продовжив, вимальовуючи овочем в повітрі химерні візерунки:

— Ось, наприклад, я детально ознайомився з усіма класичними творами. Тому лише виключно я можу об'єктивно оцінити якість своєї книги. Я все продумав і проаналізував. І я точно можу вас запевнити, що мій твір здобуде значну популярність. Він чудово продаватиметься! Моя книга – перша в історії літератури, де майже дві тисячі закладок. Закладок до найвідоміших світових бестселерів!

— Антончику, ти що, з отими... з наркоманами злигався? — Лідія Василівна нажахано округлила булькаті очиська, підмальовані зеленими тінями.

— За кого ви мене маєте?! — він майже зірвався на крик. — Якщо ви чогось не знаєте, це не дає вам право безпідставно мене звинувачувати! Щоб ви нарешті зрозуміли! В моїй книзі зібрано все найкраще, що написало людство. Але втілено це в якісно новому, переосмисленому і вдосконаленому форматі. Саме тому це гарантує моєму твору стовідсотковий успіх.

Для більшої переконливості він навів щойно вигадану статистику й розповів про ще десятки особливостей, що зроблять його твір бестселером.

— Ну подивимося, що воно буде, — занадто невпевнено погодилася з ним теща.

Цього разу йому вдалося втримати оборону від її безпідставних нападок. Проте Антон відчував, що його життя не лише загрузло в болоті, але й дала тріщину обридла стабільність в одній халупі з цими двома різною мірою непривабливими жінками. Неочищені від шкірки скибки помідорів тільки підсилювали його роздратування.

Письменник ретельно підсумував здобутки тридцяти восьми років свого бентежного життя. За цей час він починав відвідувати й кидав більше десятка письменницьких курсів, бо всюди траплялися викладачі-нездари, які однаково нічому корисному не змогли б навчити.

Цілий місяць працював журналістом у столичній газеті, але керівництво його зовсім не цінувало. Він збагнув, що його призначення – вільна творчість, а не робота над нікому не цікавими статтями.

Також намагався вивчити китайську мову, бо вичитав у мережі, що вона добре розвиває мозок. Через тиждень знайомства з ієрогліфами виснував, що його мозок і без того працює, наче швейцарський годинник.

Спроба вивчитися на програміста теж швидко зазнала фіаско, адже професія виявилася надто примітивною для складної та витонченої творчої натури автора.

Було ще чимало видів діяльності, які він майже опанував, ставши ще більш багатогранною особистістю. Та ніщо з того не вартувало його уваги, адже не надавало подальших перспектив для розвитку. Єдиною постійною справою на шляху до самовдосконалення залишилися походи до тренажерного залу та періодичні спроби знайти себе у різних видах спорту.

Антон досі залишався майже успішним письменником, що мешкав майже в центрі міста. Те кляте "майже" муляло, наче скіпка в дупі, дратувало згірш од складок на сорочці, недбало випрасуваній дружиною, та спонукало до змін.

______________________________________

1. «Домострой» – це збірка скрєпних кацапських повчань, де, зокрема, рекомендується фізично карати членів сім'ї.