Вершниці апокаліпсису для конспіратора

Свічки мерехтливим полум'ям відбивалися у дзеркальних поверхнях. Вереснева ніч проникала у шкіру крижаними іклами. Валентина все ще дивувалася тому, який світ яскравий, об'ємний, перенасичений звуками, палітрою барв у світлі й пітьмі. А головне, які незрівнянно гострі та запаморочливі відчуття дарує справжнє кохання!

Жінка потерла затерплу спину й усміхнулася думкам про свою нещодавню подвійну перемогу. Сума виграшу виявилася трохи нижчою за обіцяну, і виплатять її вельми не скоро. Валентина водночас пишалася своїми творчими здібностями та проклинала брехливих організаторів конкурсу, які поцупили понад половину її нагороди за тяжку працю на літературній ниві. Пояснили це тим, що бійка між авторами завдала забагато збитків.

Та зараз це вже не мало значення. Скільки часу та зусиль довелося витратити, аби влаштувати цей романтичний вечір. І ось нарешті вона опинилася наодинці з коханим.

Просто перед нею, наче омріяний подарунок у яскраво-білій обгортці, лежав її трофей – ідеальний чоловік. Вона заслужила на нього, бо вистраждала своє щастя, на відміну від молодих мантелеп, які ще й життя не бачили.

Антон терпляче чекав на свою королеву. Його міцне оголене тіло звабливо визирало з-під білого простирадла.

— Ходи до мене, люба. Мій діамант жажде твоєї огранки.

— Шо ж ти такий нетерплячий. Всім вам мужикам треба тільки одного.

— Ти зводиш мене з ума. Ти прекрасніша, за мою книгу. Я зроблю для тебе все, любов моя! — темрява приховувала Антонів вираз обличчя. Але авторка яскраво уявила його погляд, сповнений обожнювання і щирого захоплення.

Це була їхня перша романтична вечеря на самоті. Валентина насолоджувалася кожною миттю. Змішала найдешевше вино зі спиртом і наповнила два келихи. У світлі свічок напій чорнів густою кров'ю.

— За нас! — дзенькнуло скло, й пійло розтеклося всередині приємним полум'ям.

Ще кілька келихів, і раптом Валентину охопила нестерпна туга за втраченою молодістю. Жінка схлипнула:

— Вова здох. Падло таке! Проміняв мене на грьобаних бандюків! І здох! А хіба любов можна на шось промінять?!

Антон співчутливо гладив її по голові. Погоджувався з кожним словом.

— Пашка – утирок проклятий! — вона ображено шморгнула носом. — Кинув мене саму з дитиною! Сцикло кончене! Злякався рідної жени! І це після стількох років брака! І ти мене чуть не кинув!

Валентина спрямувала погляд в темряву. Підпалила цигарку й затягнулася гірким димом. На мить здалося, що в густому мороці причаїлося чорне чудовисько. Його жовті очі спалахнули полум'ям свічок, пропалюючи всередині неї згарище.

Незрозумілу тривогу втамували ще кілька келихів і вибачення Антона.

— Я був сліпцем. Ти краща за всіх тих шльондр. Прости мене. Я тіки зараз поняв, шо люблю тіки тебе.

Валентина продовжила розповідати йому про свою гірку долю та дрібні болячки, що заважали повною мірою насолоджуватися життям.

Нарешті закінчивши розповідь, жінка торкнулася рельєфного біцепса.

— Та ти змерз. Щас моя любов тебе зігріє

— Так! Давай пізнаємо ще глибше внутрішній світ один одного. Сонце життя мого! Люба Валю! Ми тепер завжди будем разом.

— Завжди будемо разом, — відлунням повторила Валентина.

Вона припала до гостинно розтулених вуст. Позбулася одягу, стягла біле простирадло й спрагло притислася до несподівано холодного чоловічого тіла.

***

Катерина Василівна різким рухом розчахнула двері. Довелося припхатися на роботу через сторожа-пияка, якому знов щось приверзлося. А з іншого боку він мав вагому причину зазирати до чарчини, позаяк його син загинув у АТО, яка вже давно перетворилася на війну.

На столі в тьмяному жовтавому світлі поблискувала порожня пляшка і самотній гранчак. Петро Іванович виліз з-під столу, й похитуючись, почимчикував назустріч лікарці.

— Кат-терино Василівно! Ласт-тівко! Нарешт-ті... — він спробував обійняти лікарку.

Вона спритно ухилилася й скривилася від його проспиртованого подиху.

— Заспокойтеся! Наука заперечує існування повсталих мерців і привидів. Чи тих... Хто вам там знов примарився.

Минулого разу йому вчувалося виття з секційної. Довелося сплатити штраф за хибний виклик поліції. Позаминулого – чиїсь кроки біля холодильних камер. Катерина роздратовано зітхнула. Ще один такий дзвінок посеред ночі – і вона більше не прийде. Вже літній чоловік, а поводиться, як мале дитя!

— Т-там, — процокотів зубами Петро Іванович і тицьнув вглиб приміщення.

— Що там? — насупилася паталогоанатомкиня і прислухалася до чорної тиші в коридорі.

Зненацька з глибини пітьми пролунав потойбічний стогін. Хтось прохрипів:

— Я вся твоя. Готова до злиття наших тіл і сердець.

— Ч-чуєте? Госп-поди Ісусе, сп-паси нас г-грішних, — сторож захрестився тремтячою рукою.

— Так, ходімо, — Катерина невдоволено глипнула на Петра, який зіщулився та демонстрував тремор м’язів.

— М-може викликат-ти когось?

— Кого? Мисливців за привидами? — лікарка увімкнула світло в коридорі й рішуче постукотіла підборами до джерела моторошного голосу.

Можливо, це інтерни дивилися порно чи зумисне перелякали сторожа. Ох вона зараз їм і влаштує навчально-виховну вівісекцію!

Петро озброївся табуретом і нехотя почовгав слідом.

Клацнув ще один вмикач. Побачене змусило Катерину Василівну заклякнути, подібно до мерця в першу добу після смерті.

Здоровенна оголена дупа – це перше, що прикувало ошелешені погляди.

Опасиста і повністю гола жінка присмокталася до нижньої губи мерця з потужністю новенького японського пилосмока. Водночас смикала його прутень з завзяттям працьовитого дачника під час збору врожаю моркви.

— Ну давай! Давай! Покажи міць своєї любові! — вона завертіла задом і спробувала осідлати чоловіче тіло. Кушетка надсадно зарипіла, погрожуючи розвалитися.

Сторож нецензурно вилаявся. Табурет з гуркотом випав з його рук.

— А щоб мене пранці поїли! — отетеріло прошепотіла Катерина Василівна. Вона обережно наблизилася до некрофільського дійства, аби переконатися у справжності химерного видива та ідентифікувати учасницю екстравагантної любовної сцени, що посміла паплюжити храм науки та смерті. Брови лікарки ще більше поповзли вгору, а щелепа відвисла, мов у трупа, коли в огрядній жінці зі швом на пів щоки вона впізнала ледачу санітарку.

Валя не зважала на світло й появу сторонніх. Продовжувала ґвалтувати синюшно-блідий труп. Мертве тіло здригалося від її різких рухів, наче манекен для відпрацювання ударів. Паталогоанатомкиня подумки зауважила, що заклякання ще не минуло, отже мрець свіжий. Його каламутні очі витріщилися в потойбічну порожнечу. На посинілих вустах виднілася розмащена помаранчева помада. Відвисла нижня щелепа надавала обличчю здивовано-нажаханого виразу. Грудну клітку вкривали татуювання, але шва від розтину не було.

Катерина Василівна не пригадувала, щоб до моргу привозили схоже тіло. Вона глибоко вдихнула, аби остаточно прийти до тями після побаченого, і гаркнула:

— Що тут відбувається?!

Про всяк випадок лікарка відступила до дверей, бо ж немає нічого небезпечнішого за схиблених живих людей.

Валентина з переляку сіпнулась, ледь не гепнувшись з кушетки. Оглянула затуманеним поглядом струнку постать Катерини Василівни. Схопилася за голову, що запульсувала болем. Незграбно сповзла на підлогу й затулила собою Антона.

— Не дзявкай, сучко! Чо приперлась?! Стерва кончєна! Не лізь до мого мужика! — Валя бризкала слиною. Її очі світилися моторошним божевіллям. Вона повільно насувалася на Катерину й загрозливо жестикулювала, здригаючись всім опасистим тілом. — Ти – прошмантовка аморальна! Позорний стовп общества! Такі не мають право жить! Ти спортила мій романтичний вечір. Но ти не вкрадеш мою любов! Чуєш, грьобана падла! Ніхто більше не вкраде мою любов!

Зненацька санітарка вхопила патологоанатомічний ніж. Кинулася на лікарку.

Катерина зойкнула. Вискочила за двері. Затріснула їх, навалившись усією вагою. Важка туша загрозливо гримнула в них по той бік. Сторож допоміг тримати двері, а лікарка провернула ключ у замку.

***

Світ навколо набув надмірної чіткості. Валентина замружилася від яскравого світла. Сіла на підлогу. Виблювала. Відчула сильний холод і натягла кофтину. Дивне бентежне почуття ніяк не полишало її.

Жінка обвела поглядом кімнату. Занадто блідий Антон не рухався. "Чому він мовчить? Чому з його розтулених вуст більше не звучать компліменти і зізнання в коханні?" Серце закалатало від моторошного здогаду.

Валя підстреленою птахою кинулася до нього. Долоні обпік холод. Жінка затрясла вклякле тіло у марних спробах розбудити:

— Вставай! Проснись! Ти шо, зовсім поморожений?! Не жартуй так, утирку! Кинуть мене здумав?! Ах ти ж падло!

Жінка люто матюкалася. Щосили гамселила вкляклу холодну грудну клітку. Зрештою знесилено опустилася на підлогу, в ще теплу калюжу блювотиння.

Валентина знову, на цей раз обережно, поторсала труп за передпліччя. Узялася цілувати холодну липку шкіру.

— Ну давай, проснись. Я буду тебе любить всігда. Ми будем вмісті. Ця грьобана сучка смерть нас не розлучить!

Та Антон продовжував незворушно витріщатись у смертельний морок помутнілими очима. Він більше не скаже їй, яка вона прекрасна, не поцілує, не покличе заміж. Вона назавжди залишиться старою, хворою і нікому, зовсім нікому не потрібною. Всі її викидають зі свого життя, немов сплюндровану ганчірку. Ніхто її не полюбить! Ніхто не зможе збагнути, яка гірка доля її спіткала!

Валя впала на підлогу і зайшлася в істериці. Гучно схлипуючи, шепотіла нецензурну лайку та прокльони.

Коли трохи заспокоїлася, замислилася над тим, чому Антон мертвий. Спробувала пригадати останні події...

Дійсність вилилася на голову, наче відро крижаної води. Розбуркана лікарями, Валентина пригадала, як незграбно вивалилася з капсули апарату віртуальної реальності.

До неї підійшов сам власник Книгоргу. Він нервово смикав дорогий годинник на зап'ястку й фальшиво усміхався:

— Поздоровляю, ви побідили в конкурсі. Ви виграли п'ятдесят тисяч доларів і ще один сеанс віртуальної реальності.

Авторка хутко залізла назад в апарат, мріючи знову якнайшвидше потрапити до рук владних героїв зі своїх книг. Лікарі щось ввели їй внутрішньовенно. Усе навколо заграло яскравими барвами.

Нова віртуальна реальність виявилася інакшою. Тут Валентина зустріла Антона з величезним оберемком червоних троянд. Той просив вибачення за свої зради, клявся у вічному коханні й поводився, мов ідеальний чоловік з її книги.

Несподівано він запросив її на романтичну вечерю у... морзі.

— Тільки поруч зі смертю ми можемо осягнути всю велич життя і любові, — він простягнув їй розкішний запашний букет.

Хіба ж вона могла не погодитись?

Перед очима все розпливалося червоним маревом. Паморочилося в голові – чи то від щастя, чи то від перепаду тиску.

Четверо кремезних чоловіків повели її до мікроавтобуса, мов королеву. Коли приїхали, один з її "королівської свити" для чогось узяв пляшку горілки й вирушив до сторожа. Решта молодих красенів запевнили, що вона має почекати в автівці, доки Антон приготує романтичну вечерю.

Так незвично було опинитися на остогидлому робочому місці вночі. Пітьма зазирала у вікна порожніми очницями. Жовтаве світло неприємно пекло очі. Скляні шафи аж двигтіли й подзенькували від Валіних кроків у пронизливо-мертвій тиші.

Їй запропонували причепуритися й повідомили, де на неї чекатиме Антон.

Вона замріяно вдихнула на повні легені солодкувато-гострий аромат дезінфекції й вирушила на зустріч з коханням усього свого життя...

Несподівано її осяяв здогад: Валентина не пам'ятала, як вдруге отямилася від віртуальної реальності.

Її спогади перервав скрегіт замка. Авторку жорстко шарпнули, змусивши підвестися. Боляче заломили руки за спину й штовхнули до виходу.

Вона запручалася у лещатах міцного захвату. Заревла пораненим звіром:

— Пустіть, суки! Больно! Ви не настоящі! Це все не настояще! Верніть мого Антона! А-а! Убивають! Шо ви дєлаєте?! Ізверги! Верніть мене в реальність! Падли! Мої люди найдуть вас! І згноять ваші продажні душонки! Верніть мою любов!..

Її крик розпачливим голосінням лунав у стінах нічного моргу. Валентина з жаским подивом усвідомила, що якщо її посадять за ґрати, то вона буде наче головна героїня улюбленої російської мелодрами.

"То може я ще найду свою настоящу любов?" З цією думкою Валя заспокоїлася й покрокувала назустріч недосяжному, як її улюблений комунізм, світлому майбутньому.