Вершниці апокаліпсису для конспіратора

Вітер дряпав сухим каштановим листям потрісканий асфальт. Зачинена на ремонт лікарня бовваніла сірими стінами поміж старих ялин.

Єгор Сергійович, співвласник українського Книгоргу, нервово міряв кроками подвір'я та розмовляв по мобільному. Періодично спинявся, і виструнчившись, мов перепуджений солдат-новобранець, улесливо відповідав невидимому співрозмовнику:

— Да, Сємьон Віталєвіч. Всьо гатова для етой вашей віртуальнай рєальнасті. Канєшна, Сємьон Вітальєвіч. Памєщєніє я вам нашол. Пабєдітєлі конкурса гатови. Сєводня же начінаєм тестірованіє на ніх вашей апаратури.

— Украінскій Кнігорг убиточний. Нуждаєтца в дапалнітєльном фінансіраваніі...

— Да, да, Сємьон Вітальєвіч. С нарушитєлямі правіл платформи я всьо улажу. Да, я понял.

— Етава больше нє павтаріца...

Завершивши розмову, він запалив цигарку золотою запальничкою й глибоко вдихнув гіркий дим. Вголос вилаяв Семена Віталійовича кількома нецензурними виразами. Роззирнувся, аби переконатися у відсутності свідків. Навколо виднілися лише оповиті тишею клумби з бур'яном, перекособочені лавиці та високі дерева, огорнуті ранковим промінням.

Прочуханка від російського співвласника Книгоргу добряче зіпсувала Єгорові настрій. Він розчавив недопалок, наче бридку комаху, яка ніяк не збиралася помирати. Набрав номер підлеглого. Тиху занедбану місцину розітнув гнівний крик:

— Ало! Вася! Шо за фігня, Вася?! Шо праізашло? Ти ще мене спрашуєш?! Мені люди жалуються, шо твори про АТО рекламують в блогах! Вася! Мені насрать, шо там пишуть твої автори! Я сказав нікакой палітікі на сайтє! Вася! Ти модератор ілі хто?! Забань всєх нахєр! Шоб через пять мінут бил парядак!

Поклавши слухавку, Єгор Сергійович вмостився на розхитаній дерев'яній лавиці. Відкрив калькулятор на смартфоні й знадився рахувати майбутній прибуток від справи. Економічна освіта допомагала провертати хитромудрі фінансові махінації з грошима російських спонсорів. Та й українська версія Книгоргу приносила невеликий прибуток, про який інформувати Семена Віталійовича зовсім не обов'язково.

Ось тільки гроші мають дивовижну властивість: чим більші доходи, тим більші витрати та потреби. Нова триповерхова дача в передмісті Києва сама себе не відремонтує. Забаганки дочки та дружини усе дорожчають. Їм подавай то новий смартфон кожні пів року, то колекцію дизайнерських зимових суконь. "Придумали ж таке: зимова сукня!"

Подорож до Італії взагалі могла б зірватися, якби не останній конкурс на Книгорзі й особливий підхід до його проведення. Кошти, виділені Семеном Віталійовичем на святкову зустріч авторів-переможців успішно знайшли притулок у кишені власника українського Книгоргу. "Ті графомани переб'ються й без лишніх урочистостей!"

Єгор струсив сухий листок з дорогого костюму й нервово глипнув на швейцарський годинник — подарунок російських колег. На мить чоловік відчув себе нікчемною утриманкою, яку придбали за кілька золотих брязкалець. Гроші Семена Віталійовича тримали власника українського Книгоргу на короткому повідці, наче дресованого пуделя. Український самвидав натомість мусив розвиватися лише за вектором, заданим російськими колегами.

Єгор Сергійович позбувся неприємних думок і рушив усередину лікарні поглянути, як там справи з підготовкою необхідної апаратури. Двоє здоровил у формі приватної охоронної фірми перевірили його документи й пропустили всередину.

У просторому підвальному приміщенні люди в білих халатах метушилися навколо химерних пристроїв, що нагадували гібрид гігантського апарату для МРТ і капсули для подорожей в часі з якогось науково-фантастичного фільму. Дроти стікалися різнобарвними зміями до величезного металевого куба з безліччю кнопок та гігантського монітора. Сивий китаєць в окулярах вовтузився з дротами та щось пояснював вилицюватому помічнику за допомогою перекладачки.

Власник Книгоргу навис над ними похмурою тінню:

— Всьо гатова?

— Да, осталось только подключіть нєсколько разйомов, — повідомив вилицюватий.

Єгор просканував поглядом купу різноманітної апаратури невідомого призначення. Деякі прилади він бачив у реанімаційній палаті, де колись помирала його матір, а інші дива техніки йому ніколи не доводилося зустрічати раніше. Чоловік миттю прикинув, скільки грошей може коштувати усе це обладнання й спохмурнів, подивувавшись такому марнотратству.

— Ета всьо стоіт бєшених дєнєг, — Єгор Сергійович недбало вказав рукою на довколишні дива техніки. — Раскажи па прастому, какой рєзон устраівать тєм пісакам ету вашу віртуальную рєальнасть?

Вилицюватий зиркнув на нього, наче на розумово відсталого, й став натхненно пояснювати:

— Ето нє просто віртуальная рєальность. Наше ізобрєтєніє способно фіксіровать мозґовиє волни подопитних. Затєм оно расшифровиваєт іх і создайот на іх основє ізображеніє, котороє обратно транслірується в нєрвную сістєму. Но так как ето експєрємєнтальний образєц, нам нужен уже ґотовий сценарій для візуалізациі, то єсть кніґі подопитних, чтоби...

— Та ну, — перебив його власник Книгоргу й недовірливо зиркнув на диво техніки. — Развє вазможна, шоб пряма в мазгі што-то там трансліравать?

Науковець підійшов до пристрою, схожого на апарат МРТ, й натиснув кілька кнопок, щось перевіряючи.

— Прінцип работи ВР-7327-Г такой же, как у кінотєатра 5Д. Только у нас 100Д, которий інтегрірується в організм об'єкта. Ми планіруєм протестіровать нашу сєкрєтную разработку которая станєт настоящим проривом в русской, а значіть і міровой наукє, — він ніжно поплескав блискучий бік пристрою. — Вскорє ми сможем нє только чітать мислі человека, но і создавать в сознаніі людєй іскуствєнную рєальность, которую іх кора головного мозга будет інтерпрітіровать, как настоящую!

Божевільний блиск згас в очах науковця. Чоловік спохопився й запитав:

— Ви уже подпісалі всє докумєнти про нєразглашеніє государствєнной тайни?

— Да, єщо нєсколько мєсяцев назад всьо падпісал, когда бєсєдовал с Ігнатом Усумбєковічєм, — кивнув Єгор. — Асталось токо даждаца етіх падопитних об'єктов.

Він знову зиркнув на наручний годинник. Автори мали б з'явитися ще п'ять хвилин тому, але їх досі не було.

Зненацька двері розчахнулися. На порозі постав побитий волоцюга в лахмітті. Єгор насилу впізнав у ньому свого помічника Ігоря.

— В-вони... Вони т-тут, — помічник розмастив кров з роз'юшеного носа по обличчю. Залита багрянцем рука тремтіла. Бідолаха важко хекав, тримаючись за одвірок.

— Га? — власник Книгоргу отетеріло вибалушив очі на жертву незбагненного лиха. — Хто "вони"?

У відповідь пролунало незв'язне белькотіння.

— Ігорь! Говори нормально! Чого ти в таком виді?! — гаркнув Єгор Сергійович.

— Вони... Там... б'ються, — Ігор невиразним жестом махнув собі за спину, обляпавши кров'ю молодого китайця, та втупився несамовитим поглядом у начальника.

— Як це б'ються? — з підозрою глипнув на нього Єгор Сергійович. Наблизився і принюхався. — Ти шо бухий?!

— Пішли, самі побачите.

Вулиця зустріла власника Книгоргу галасливим шаленством. Чубанина між авторками набирала обертів, але ніхто не намагався спинити це неподобство. Здоровила з приватної охоронної фірми незворушно стовбичили на вході та по периметру занедбаної будівлі.

Єгор Сергійович не мав жодного бажання розбороняти учасниць колотнечі самотужки та бруднити новий костюм, тому звернувся до охоронців:

— Чого стоїте стовпами?! Вспокойте їх! Це ж ваша робота!

— Нє положено покидать пост, — одказав один з них.

— Ви шо дебіли?! До них пять метрів! — Єгор Сергійович роздратовано тицьнув пальцем убік бійки. — Шо за бардак?! Розберіться!

— В нас наказ перевірять документи. Не пускать тих, кого нема в списку.

— І порушників порядку теж не пускати, — доповнив другий і загрозливо наставив електрошокер на багряного від люті власника Книгоргу.

Доки Єгор шукав, як зв'язатися з керівництвом охоронців, авторки продовжували гамселити одна одну.

Агрипина розмахувала червоною сумкою. Горлала так, що навіть голуби нажахано порозліталися з подвір'я:

— Ви всі – легкодоступні дівки! Бездушні безбожники! Тільки я можу спасти від темряви та перевиховати Антона! Тільки я в натурі його кохаю! Кохаю настільки, що можу пробачити йому брехню та зраду! Не лізь до мого Антона, потіпахо!

Вчителька огріла Карину торбою по спині.

— Та він мені нафіг не всрався! — чорнява дівчина вилаялась. Пригадала суворе сільське життя. Роззулась і стиснула в кожній руці по босоніжку на шпильці.

Підбор застряг у червоному шкірозаміннику сумки, як спис у щиті.

— Геть від мене! Брудна селючко! — Карина силкувалася висмикнути імпровізовану зброю з пастки. Іншим черевиком продовжувала лупцювати супротивницю, випльовуючи їй в обличчя прокльони. — Юпітер в шостому домі!.. Тобі в сраку! Будь ти проклята! Шоб ти здохла! Від сифілісу! Разом! Зі! Своїм! Бісовим! Антоном!

Агрипина, загартована тяжким подружнім життям, стійко терпіла стусани. Вона б мала пробачити Карині, душею якої заволоділа нечиста сила. Мала б підставити другу щоку й розірвати коло насильства. Та невчасно згадала хтивий погляд Антона, спрямований на ноги колишньої подруги. Лють затьмарила свідомість. Вчителька з розвороту вгатила суперницю ногою в живіт. Стягла сумку з чужого підбора, наче шашлик з шампура.

— Бачить Бог, я цього не хотіла! — звернулася вона до Карини.

Та катулялася по землі, скоцюрбившись, і трималася за живіт. Тихо скімлила від болю і бурмотіла матюччя.

Тим часом Ліля і Світлана тягали одна одну за волосся.

— Ти украла мою ідею! — молодша авторка смикнула на себе зруйновану зачіску конкурентки. — Я перва придумала писать про гаремчики! Ти всєгда крадеш мої ідеї! Я медлєнно пишу. Но я збиралася написать всьо, що написала ти!

— Це фе-ейл. Брешеш! — зойкнула Світлана й сильніше намотала волосся дівчини на манікюр. — Ти – моя бліда копія!

— Неправда! Ти старюща-страшнюща! А я найду собі не одного класненького молодого міліардерчика! Ще нєсколько годків, – і ти станеш, як сучка шарпея! Нікому не нужна уродина! — тараторила молодша авторка й енергійно трясла липку від лаку для волосся шевелюру супротивниці.

Світлана обурено хапнула повітря ротом. Велетенські губи плямкнули, сіпнувшись, і на мить сховали ніс.

— А ти!.. А ти!.. Ти... плоска, як... Як мій новий смартфончик! Ось! — старша авторка смикнула опонентку за волосся.

Ліля оглушила супротивницю вереском, вивернувши свою шию, наче дохла гуска. Обхопила Світланину потилицю й шарпнула донизу. Вгатила силіконовою пикою об коліно. Заточилась, втративши рівновагу на двадцятисантиметрових підборах.

Світлана вхопилася за роз'юшений ніс. Заскімлила від болю:

— Су-ука! Моя пластика носа!.. Як ти посміла?! Вона ж така дорога-а!..

Манікюр її правиці заплутався у зачісці колишньої подруги.

Ліля вертілася і скавчала. Марно намагалася висмикнути волосся з ворожих пазурів. Дряпала руку суперниці й копала її ногами по литках. Почувалася собакою на повідку. Цілих два роки вона в усьому наслідувала Світлану. Але заклята подруга мала розкішне життя, а Ліля в майбутньому була приречена скніти на якійсь убогій роботі, самотньою і нікому непотрібною. Це спонукало бити сильніше, аби знищити ненависну успішну письменницю принаймні фізично. Ліля, радісно вишкірившись, кілька разів зацідила Світлані коліном у живіт.

Старша авторка силкувалася відштовхнути від себе молодшу й закритися від шквалу стусанів.

Агрипина огріла Лілю і Світлану торбою:

— Вгамуйтесь! Розпусниці та блудниці галімі! Ви – огидні шаболди! Ненависть та насильство поглинуло ваші серця! Ви не заслужили брати участь у конкурсі! І публікувати щось на Книгорзі!

Світлана обхопила вільною рукою зап'ясток другої, що заплуталася у Лільчиній зачісці. Щосили смикнула. Околиці сколихнув пронизливий вереск молодшої авторки. У руці з понівеченим манікюром лишилося довге пасмо.

Ліля з величезними від жаху очима помацала свою новоявлену алопецію. Витягла з розкошланої шевелюри кілька чужих барвистих пазурів.

Поява спільного ворога в особі Агрипини ознаменувала тимчасове мовчазне перемир'я між Лілею та Світланою. Обидві накинулися на вчительку, вчепившись їй у волосся.

Карина гамселила черевиками всіх трьох авторок, доки ті билися між собою. Силкувалася якнайсильніше скалічити, щоб конкурентки не змогли брати участь у конкурсі. Лілі вона роздерла до крові плече. Агрипині звузила кругозір, підбивши око. Світлані вибила зуба, пошматувала дизайнерську блузку й наставила кілька синців на руках. Доки з закривавлених сардельок Світлани виривалися матюки, Карина щасливо шкірилася.

Антон сидів на лавиці, палив сигару й замислено посміхався. Крізь запашний дим спостерігав за шаленим побоїщем.

Після зустрічі й недовгої розмови авторки швидко втелепали, що він виявився одним таким неповторним на них усіх.

Письменник неохоче зауважив, що не всі вони ще усвідомили, що насправді не можуть жити без нього, і він – єдина істинна причина їхнього розбрату.

Та переможниці конкурсу чомусь були схильні чубитися також і через різні надумані дрібниці, що, безперечно, тьмяніли на фоні величі світила літератури та його всеможливих чоловічих чеснот.

— Я довго думала. І ось я вже знаю. Більше ніхто не знав. Це ти розповіла моєму Сєржику про нашу еротичну сцену для книжечки, — Світлана вперла довжелезний гострий ніготь, мов шпагу, в груди Карині. — Він подав на розмучення. А я думала, ми подруги. А ти... ти... ти заздрісна зміюка! Ось! Тобі не досягнути мого рівня. Я успішно женюся знову. На ще кращому, ніж Сєржик. Ось… А ти… Ти так і будеш плоска, заздрісна, страшненька селючка. Тупа посередність.

Карина від словесної оборони хутко перейшла до рукоприкладства.

Доки Агрипина і якийсь миршавий хлопець в окулярах їх розбороняли, Антон усміхався, плануючи вдосконалити своє життя разом зі Світланою, яка має відсудити у колишнього принаймні частину багатства. Ні, стара халупа Агрипини з набридливою тещею в комплекті – це не для нього! Та й губата авторка теж лише наступна сходинка до вершини успіху.

Ліля тим часом верзла йому щось про свою вагітність і їхнє майбутнє весілля на Мальдівах. Він ігнорував її базікання, мов дзижчання надокучливої мухи.

Аж тут Світлана, яку вже врятували від знавіснілої Карини, мовила, тримаючись за підбите око:

— Це файл! Вона бреше. Антоне, Ліля сама мені казала, що цей... Хоче тебе таким обрізом на собі одружити.

Агрипина з криком: "Ах ти ж профура шмарката!" узялася гамселити Лілю торбою.

Тим часом Карина кілька разів зацідила хирлявому хлопцю в окулярах і випручалася з його хватки. Лютою фурією налетіла на Антона з прокльонами за порізані дроти та зіпсований замок.

Як же він хвацько тоді вигукнув їй: "Зовсім хвора на голову?! Ти ж сама на мене вішалася!"

Агрипина звісно що повірила Антону. Облишила "виховну бесіду" з юною авторкою, і рвонула захищати нареченого від колишньої подруги.

Ліля нагородила Світлану величезним арсеналом нецензурної лайки. Антон чудово розумів молодшу авторку – за втрату такого чоловіка, як він, варто мститися решту свого нікчемного існування.

Світлана ж стала звинувачувати Лілю у плагіаті еротичної сцени, заснованої на реальних подіях. Ще й зверхньо додала: "Ось зі мною Антончик постійнісінько чатився. Йому не треба така відстійна малолітка, як ти."

Ліля вчепилася в біляві патли зрадливої подруги...

Авторки здавалися знавіснілими демоницями. Їхні очі випромінювали нищівну ненависть, а обличчя з розмащеним макіяжем ще більше спотворювалися гримасами люті, презирства та болю. Письменник дійшов до висновку, що головний герой його книги наприкінці залишиться одинаком, бо жодна з богинь усіх всесвітів не варта його величі, відваги, гострого розуму, аристократичної вроди та справжнього чоловічого характеру, сповненого усіх людських чеснот.

Тим часом Валентина ще здалеку вгледіла якесь незрозуміле заворушення на подвір'ї лікарні. Затисла у ведмежих обіймах Антона.

— Любий, шо ж ти не сказав, шо ти тоже побідив! Я не даром тобі стіки помагала. А шо це тут за бешений зброд?

Він насилу випручався з її хватки й усміхнувся:

— Хотів зробити тобі сюрприз.

Агрипина крізь куряву і лемент помітила здоровенну огрядну жінку біля призначеного їй долею чоловіка. Мов обпечена, спритно виринула з епіцентру бійки. Абияк пригладила те, що зосталося від волосся. Матеріалізувалася поруч з Антоном та, моторошно вищирившись, звернулася до здоровенної бабці:

— Перепрошую! Вітаю! Ви напевно матір Антона? Я Агрипина, його наречена. Я давно хотіла з вами познайомитися. Мій коханий багато про вас розповідав. Знаєте... Ви мене вже пробачте, але ви б могли бути кращою матір'ю.

Чим довше говорила вчителька, тим сильніше наливалися кров'ю очі Валентини, й тим більш грізним ставав її вираз обличчя. Здавалося, ще трохи – і в неї піде пара з ніздрів, наче в осатанілого бика на родео. Наступної миті лють сягнула апогею. Літня авторка важким незграбним рухом спірвала вчительку за передпліччя:

— Ах ти ж сука недотрахана! — Валя шарпнула суперницю так, що та гепнулася рачки. — Шо ти сказала?! Антон мій жених!

На Агрипину посипався шквал важких ударів ногами. Валентина вивернула їй руку. Вивільнитися зі сталевої хватки вчительці було не до снаги.

— Пусти! Що ж ти робиш?! Бездушна безбожниця! Убивця! — волала Агрипина, закриваючись від черевиків сорок другого розміру. — Антоне! Мать твою! Поможи!

Натомість Антон продовжив насолоджуватися сигарою і несамовитим видовиськом.

— Ось тобі! — важко хекала Валентина, гамселячи суперницю. — Здохни! Супергребуча тварь! Падло аморальне! Не лізь!.. До мого! Мужика!

Агрипина виплюнула кілька зубів з кров'ю. Брудно вилаялась, і, зрештою змирилася з неминучою смертю. Зашепотіла молитву впереміш з нецензурними зворотами.

Карина підкралася до Валі ззаду. З усього маху увігнала підбор у товсту обвислу щоку.

Валентина з несамовитим ревом буйвола вхопила Карину. Гепнула нею об найближче дерево. Дівчина вдарилася потилицею. Непритомна розпласталася горілиць на клумбі.

Валя схопилася за скривавлену щоку. Заголосила з таким гнівом і трагізмом, наче її розчленовували:

— Ой, рятуйте! Убили! Зарізали! Ізувечили! Ізверги! Живодьори! Тварі! Скоти аморальні!

Кожен вигук боляче розшарпував рану, але фізичні страждання лише розпалювали полум'я люті, яке вихлюпувалося назовні відбірною лайкою та прокльонами.

Струсивши попіл з сигари, Антон байдуже споглядав бійку й міркував над тим, наскільки людство деградувало і як складно серед цих брудних навіжених свиней знайти тих, хто зуміє оцінити усю неповторну велич його письменницького таланту. Знавіснілі авторки видавалися хижими рибами в акваріумі: хай там скільки вони жертимуть одна одну, глядач по той бік скла не сприйматиме їхні понівечені барвисті тіла як серйозну втрату у своєму величезному, набагато розвиненішому світі.

"Скло" розбилося. Важкий ляпас опустився на Антонове обличчя.

— Ти мене чуєш?! Гляди, шо вона зробила! — Валентина бризкала на письменника кривавою слиною й трясла його за плече. — Зроби шо-небудь! Ці утирки накинулись на мене! Всі на мене одну безащітну!

Він здивовано матюкнувся й обурено одіпхнув від себе галасливу важкезну тушу.

— Ах ти ж падло кончене! Охрінів?! Ти шо твориш? — ображено завила Валя.

Тим часом Агрипина віддерла своє скалічене тіло від асфальту. Насилу зіп'ялася на ноги.

— Не чіпай мого нареченого! — похитнувшись, вона героїчно заступила собою письменника. Прийняла на себе ще кілька стусанів від Валентини.

Тим часом Єгор Сергійович нарешті зумів зв'язатися з керівництвом охоронців. Ті отримали новий наказ, викликали підмогу і нарешті втрутилися в побоїще.

Валентину силкувалися скрутити троє здоровил. Одному з них вона потилицею розгатила носа. Інших двох з силою дебелої коняки садонула ногами. Після запеклої боротьби кайданки клацнули на товстих зап'ястках. Попри це жінка з шаленим ревом затопила під дих ліктем одному з охоронців. Вгамувати її змогли лише з допомогою двох шнурів від зламаних переносок, перемотавши дротами авторку, мов полоненого москаля.

Ліля схлипувала і не пручалася. Світлана закривала волоссям підбите око, де поволі виростали ще одні перекачані "вуста" замість повік.

Карина повернулася до тями. Обтрусила бруд і листя зі світлої спідниці. З почуттям власної гідності сперлася на охоронця, що допоміг їй підвестися, і пошкутильгала до лікарні.

— Не чіпайте мене! Я взагалі-то намагався їх заспокоїти, — роздратовано сіпнувся Антон, якого міцно схопили двоє здоровил. — Це вони почали бійку! Дискваліфікуйте цих психічок!

Та ніхто не взяв до уваги ні обурення майбутнього світила літератури, ні істеричний галас Валентини.

Єгор Сергійович втомлено зітхнув. Йому хотілося вигнати геть усіх учасників побоїща і навіки забанити їхні облікові записи на літературному сайті. Натомість він зателефонував власнику російськомовного Книгоргу з проханням перенести захід на кілька днів, щоб встигли приїхати інші автори. У відповідь отримав сувору відмову і погрозу урізати фінансування.

Побитих переможців конкурсу повели на огляд до лікарів.