Вершниці апокаліпсису для конспіратора

Валентина ходою нетверезого Халка чвалала на зупинку. Важко хекала, підіймаючись нагору. Почувалася, неначе її заживо запхали в піч крематорію. Сто двадцять кілограмів живої ваги тягнули вниз, до розплавленого асфальту. Багатство прожитих років тягнуло чи то до власної труни, чи то до спогадів.

"От раньше не було такої жарищі! Клята гейропа з Америкою! Своїм технічним прогресом вобще клімат спортили, — міркувала вона, важко відсапуючись на зупинці. Клацнула запальничкою, затягнулася димом улюбленої цигарки без фільтра. — А зараз шо? Роздеребанили все, чорти прокляті! Запізнюсь сьогодні. І шо? Хай радіють, шо вобще приїду!"

Як на лихо, на зупинці зламався тролейбус. Валентині довелося вискочити ледь не на центр проїжджої частини, аби зловити маршрутку.

Вона заледве втиснулася у задушливе нутро громадського транспорту. Розштовхала ліктями щільну стіну пасажирів й танком пропхалася далі по салону.

— Куди проходите? Не ховайтеся! Платіть за проїзд! — звернувся до Валентини водій. Він добре запам'ятав хитрозроблену пасажирку, яка вже кілька разів намагалася проїхати безплатно. Та й було складно забути дебелу бабищу з волоссям фіолетово-солом'яного кольору та яскраво помаранчевими вустами, з яких виривалися матюки з прокльонами.

— Набив, утирок, повну маршрутку! Ще й бухтить, паразит...

— Жіночко! Платіть за проїзд! — пригрозив водій.

— Яка я тобі жіночка?! Я не стара! Достану дєньгі й заплачу! Прошлий раз я дєньгі впустила!

— Та зараз вона заплатить. Тут справді тісно, — пасажирка в окулярах мала необачність поспівчувати Валентині, за що отримала свою порцію лайки від "вдячної" жіночки.

— Не треба мене захищати! Я не стара баба! Мені ваш захист не треба!

Минуло кілька хвилин, але платити Валя не збиралася.

— Доки жіночка не заплатить, нікуди не їдемо, — потішив новиною водій, зупинивши маршрутку.

— Викиньте її на вулицю! — запропонувала інша молода дівчина. — Що тепер всі мають спізнитися на роботу?!

— Завали хлебалку! Я не ганчірка, щоб мене викидати! — Валентина грозовою хмарою нависла над дівчиною. — На себе подивись! Вирядилась, як інтердєвочка! Знаю я твою ''роботу''!

Дівчина закотила очі й нервово глянула на смартгодинник. Зв'язуватися з божевільною не хотілося. Та якщо ще п'ять хвилин доведеться стояти, то вона сама виштовхає з маршрутки нестерпну пасажирку, не шкодуючи манікюру.

— Викиньмо її з автобуса! Верещить, як свиня! — підтримав дівчину чоловік у червоній футболці.

Валентина нагородила його кількома матюками. Він відповів їй тим же. Роздратовані Валентиною пасажири гули, наче бджоли в роз'ятреному вулику. Водій періодично нагадував причину позапланової зупинки та вимагав плату за проїзд.

Винуватиця рейваху продовжила лемент:

— Ви не одноосібні! Поводитесь, як стадо! Перевелися настоящі мужики. Осталось одне бидло! Як оцей! Хоч би один мені місце уступив! Сидять! Морди кірпічьом!

— Та скільки ж можна? Помовч вже! — не витримала бабуся на задньому сидінні.

— Я говорю те, що думаю! Вище голови пригнути не можу! В мене організм такий! Не можу тримати все в собі!

— Стули свій організм! — гаркнув молодий хлопець, що на свою біду забув вдома навушники.

Валентина визвірилась і на нього, лаючись гірше за російського вантажника, якому впустили на ногу рояль.

— Жіночко, — іронічно проспівав водій. — Платіть за проїзд або виходьте.

— Не вийожуйся! Щас заплачу.

— Чого стоїмо? — роздратовано загорлала пані середнього віку. — Поїхали вже! Скільки можна стояти через якусь дурепу?!

— В країні дурнів і розумні стають дурнями! — увімкнула філософа Валентина. — Таку велику дєржаву просрали! Розвалили все к єдрєні-фєні!

— Чуєш ти! Я тебе зараз у вікно викину, — масивна чоловіча рука з татуюванням тризуба лягла на поручень поряд. Валя підвела погляд на здорованя, що підпирав головою стелю. Здавалося, він міг однією лівою скрутити в'язи кільком не в міру накачаним владним героям з її улюблених любовних романів. Його важкий погляд вибив з жінки усі контраргументи. Вона нервово глитнула і запорпалась у сумці в пошуках гаманця: ''Дожилися! Біндери в маршрутках серед біла дня! Такий і заріже запросто!"

***

Валентина вишпорталася зі щільного натовпу і незграбно вивалилася назовні. Спекотний ранок після задушливого, зовсім недружнього нутра маршрутки остудив розпашілу тушу свіжим вітерцем.

Похмурий вигляд її місця роботи цілком виправдовував своє призначення: світло-сіра цегла, залатані чорним тріщини на стінах і вицвілі блакитні літери на верхівці фасаду: "Морфоцентр".

Жінка злісно глипнула на припарковану неподалік синю іномарку, що належала директору лабораторії: "Одним – усе, а іншим – нічого! Цей жирний хрич невідомо за шо отримує бешені гроші. Так ще й накрав собі на понтову тачку, падло!"

Свою роботу вона ненавиділа, але у її віці особливо обирати не доводилося. До сорока шести років Валентина не працювала, ростила сина й жила коштом чоловіка. Завжди підозрювала, що той ніколи її не любив: одружився з нею лише тому, що вона завагітніла (можливо, навіть від нього), майже не дарував подарунків, часто уникав спілкування з нею і зовсім не прислухався до її цінних та мудрих настанов. Так мало того, він ще й мав нахабство весь час скиглити, що Валя кричить на нього, а часом і піднімає руку. І це при тому, що сам же вічно доводив її до сказу своєю байдужістю! А вона ж віддала йому кращі роки своєї молодості!

Одного разу Валентина спересердя надто сильно віддухопелила його віником, бо Павло мав необачність забути про їхню річницю весілля. Чоловік підступно зібрав речі й дременув світ за очі, не попрощавшись, доки вона ходила до крамниці за новим віником.

"Безхребетний тюхтій! — жінка щосили копнула камінь, уявивши на його місці худорляву зашугану пику колишнього. — Кинув мене! Саму з дитиною! Утирок кончєний!''

Валя подумки ще з десяток разів пом'янула Павла незлим тихим словом, увійшла до похмурої будівлі та приступила до виконання нехитрих обов'язків санітарки. Абияк ялозила старою шматою по давно вже не білих кахлях. Подумки дивувалася тому, як паталогоанатомкиня Лариса Василівна вміє так дошкульно лаяти підлеглих за непунктуальність, не застосовуючи жодного нецензурного слова.

За три роки гарування в обителі смерті Валентина вивчила напам'ять усі пошкодження й плями, що не відтираються. Її руки, захищені ненадійними гумовими рукавичками, побували в найбридкіших рідинах і субстанціях, а нюх притупився від розмаїття трупних ароматів впереміш з різкими запахами дезінфектантів. Та вона не поспішала шукати іншу роботу. "Вже яка є. Зате стабільна й не треба освоювати різні кляті нововведення, — зазвичай заспокоювала себе жінка. — От бачив би Пашка-паразит, до чого довів мене! Сцикло, а не мужик! Як розходились, все ходив зі своїм довбаним адвокатом. Ще б найняв собі охорону від рідної дружини! Тютя, а не мужик! Тьфу на нього! І працює ж та аморальна гнида дальше на тому заводі! Крім аліментів ні гроша не дає! Жлоб! А я мучуся тут з радикулітом і гіпертонією! Мертвячину відтираю! Я ж на нього пів життя просрала! Готувала йому, прала, сина народила. А він?!.."

Та попри похмуру і прозаїчну професію, душа Валентини нестримно прагнула творчості.

Привезуть, бува, якого-небудь мерця з лікарні. Вона гляне на нього – і враз їй стане недобре від самої лише свавільної млосної думки, що її тіло теж колись роздягнуть, накриють білим простирадлом і повісять на ногу бирку з номером. А потім патологоанатом з байдужим виразом по-бузувірськи різатиме її, наче вона – черговий бездушний механізм. Зосереджено вишукуватиме, від чого той зламався. Витягатиме масивний органокомплекс, а можливо й відпиляє верхівку черепа, піднявши її, наче кришку скриньки з коштовностями та зазиратиме всередину. Пильно розглядатиме її мозок на блискучій металевій таці. Та в тій сірувато-рожевій ослизлій масі з темними згустками крові на розрізі вже не знайти геніальних думок, важливих спогадів і будь-яких свідчень, що тут колись буяли життям і розквітали творчі ідеї нещасної, покинутої, але такої талановитої письменниці, яку за життя так і не визнали.

У такі миті Валентину несамовито тягло до написання поезії.

Сьогодні, доки керівництво не бачило, вона зняла брудні рукавички, дістала з кишені халата невеликий блокнот і знадилася перечитувати вірші, занотовані на потертих сторінках, вкритих плямами невідомого походження.

''Сині губи... темні вени....

Може... звали його Сєня?...

Смерть самотню він зустрів....

Аж живіт позеленів..

Ех,... мені б такого Сєню!...

Щоб живий та не зелений

Щоб як промінь від рентгену

Проникав в нутро у мене,

Щоби не коловся в вену

Й не допився до гангрени...

Щоб був справжній чоловік!!

Був господарем й не втік!!!....

І щоб сильний був і владний.

І ремонт робив відпадний.

Мене любив і цінував!

Завжди квіти дарував!...

---

Її плоть самотньо гнила...

Вона наче і не жила....

На столі у секційній кров...

Чи пізнала вона справжню любов?...

Чи як і я була приречена страждати....

Й роки у бідності й труді тяжкому марнувати?...

Обросла пухлинами легені права доля..

Яка ж тяжка наша жіноча доля!...

---

Чудну я пам'ятаю мить....

Знову секційну треба мить...

А там стоїть жахливий штин!

Як від сотні псячих мін!

І так минає моя гірка доля.... ....

Я лиш самотня поетеса серед поля....

Моя любов й загадошна душа

Захована, утаєна глибоко,

Як у бариги анаша....

Кров і лайно... Лайно і кров…

Гірка, як смерть, моя любов….

---

І знов работать час іти...

Переді мной явивився ти

Весь задубілий, як твоє холодне серце за життя....

А Я ЖИВА!!!!!! А я продовжую підлоги й стін миття!!!!!!!!!

Ти Паша ДУЖЕ помилився!!

Для мене зовсім ти помер!!!!!...

Холодний і смердючий жмур,

підлий, трусливий щур!!!!

Ось, хто, утирку, ти тепер!!!!....".

---

Валентина так ніде й не опублікувала свою поезію, бо її вірші занадто відрізнялися від усього, що було популярним на Книгорзі.

Тяжко зітхнувши, вона закрила записник. Висока поезія – це добре, але варто було подбати й про власний побут. Доки ніхто не бачив, поцупила кілька нових ганчірок і упаковку хлорного вапна. В господарстві все знадобиться!

Запах мертвечини, хлорки та формальдегіду міцно в'ївся у її волосся, шкіру й одяг, невідступно переслідуючи, наче тінь. У перші місяці роботи вона відчайдушно намагалася його позбутися. Згодом звикла й не зчулася, як їдкий сморід смерті, тліну і гниття став її невіддільною частиною.

Валентина неквапливо причовгала надвір і запалила цигарку. Вона воліла вважати, що пахне, наче її огорнута нікотиновим серпанком молодість, а не мрець у крематорії.

Дим ''Прими'' дурманив і навіював приємні спогади про роки в медучилищі, яке вона так і не закінчила.

Тоді її кілька разів катав на мотоциклі сам Вова Прокопенко, син ректора медучилища. Він підвозив її на ринок і стояв разом з нею в черзі. Вона зачаровано спостерігала, як Вова неспішно діставав з твердої пачки цигарки з фільтром і прикурював запальничкою із зображенням космічної ракети. Він видихав їй в обличчя дим, осипав компліментами й обіцяв повезти на море.

Вова катав на мотоциклі багатьох дівчат, але Валя була певна, що зуміє відвадити його від них і одружити на собі.

Та сталося не так, як гадалося. У буремних дев'яностих він зв'язався з кримінальним угрупованням і його застрелили. У загибелі Вови вона звинувачувала перебудову, адже не могла собі уявити, щоб в стабільному і безпечному радянському союзі когось отак розстріляли просто посеред вулиці. Відтоді гіркота цигаркового диму нагадувала їй про втрачені можливості, перспективного відчайдуха Вовку і його вигідне становище в соціумі, яке він так і не встиг розділити з нею.

Недопалок впав кудись у суху траву, дивом не спричинивши пожежу. Валентина запалила нову цигарку і з ще більшою гіркотою згадала про Георгія. Цей був живий-живісінький і законно випущений на свободу з буцегарні. Від того їй було особливо образливо, що він мав нахабство змінити номер після першого ж побачення з нею на волі. А все так добре починалося! Познайомилися по заочниці. Вона щиро жаліла Георгія, який писав у листах, як поплічники жорстоко його підставили, повісивши на бідолаху свої злочини. Зовні він трохи скидався на Януковича, чиє вигнання Валентина досі тяжко переживала.

Жінка струсила попіл з цигарки й тяжко зітхнула.

— Валюхо, шо така кисла? — новий літній фельдшер Кирило Олегович перервав її страждання. — Хош бутерброд?

Вона глипнула на його зморшкуваті руки без обручки, в яких він тримав пакунок зі смаколиками.

— Ти іздєваєшся?! — ностальгічний сум Валентини вмить трансформувався у лють. — Я на дієті! Хочеш, щоб я розжерлася, як коровина?!

— Та чого ти? — очманів він від такої ''вдячності''. — Смачний же бутерброд. З варенкою, з огірочком.

— Намєкаєш, що я й так жирна?! Шо дієта мені вже не поможе?!

''Добре, що не встиг запросити її на вечерю, — Кирило Олегович зітхнув з полегшенням, загасив цигарку й прикінчив обидва бутерброди. — Краще з Валькою не зв'язуватись. Застарий я вже, щоб сидіти на пороховій діжці.''

На ґанок вийшла Катерина, молода санітарка. Валентина зневажала її вже за те, що в обов'язки цієї стрункої молодиці не входила допомога при розтині й підготовка мерця до видачі родичам.

— Вас там Лариса Василівна шукає, — повідомила Катерина. — Вам треба помити секційну.

— Я сама краще знаю, що мені треба! — огризнулася Валя, спопеливши поглядом вичепурену дівчину в білосніжному халаті. — У мене здоров'я вже не те. Такі шкідливі умови праці, а платять копійки! От раніше на зарплату можна було нормально прожити. Але ж ні! Демократії сраної захотіли, будь вона неладна!

— Ой, будь ласка, не починайте, — Катерина спробувала загасити скандальний монолог.

— А ти, шмаркачко, мені рота не затикай! — Валентина була не з тих, хто так легко здає позиції. — Це все із-за таких, як ти, зомбованих Америкою. Був нормальний президент. І того прогнали!

— Це Яник то нормальний? — не витримала дівчина.

— В нього дитинство важке було! Зате він проста людина з народу. Сильний лідер. Міг порядок навести! А що ти в житті бачила, малолєтка недотрахана?! Щоб таке казать про самого президента! — на останній фразі вона тицьнула сарделькоподібним пальцем у байдужі, вицвілі від спеки небеса.

— Ну знаєте!.. — Катерина глибоко вдихнула, щоб висловити все, що думає про Валентину.

Суперечка на тему політики могла б тривати вічно, як колообіг мільйонів між кишенями депутатів та олігархів, але її перервала Лариса Василівна.

— А що тут у нас за ''сієста'' посеред робочого дня? В секційній досі бардак. Валентино! Чи не будете ви такі ласкаві нарешті приступити до своїх обов'язків? — паталогоанатомкиня прохромила санітарку поглядом темних, як смертельна безодня, очей.

Робота з Валентиною була для лікарки ще тим покаранням. Позаминулої зміни недолуга санітарка примудрилася переплутати трупи й видала родичам дуже несвіже тіло Джона Доу(1), якого перемістили з бюро судово-медичної експертизи до моргу на тимчасове зберігання, аби потім відвезти до медичного університету для виготовлення анатомічних препаратів. Уздрівши в труні бородатого волоцюгу з моторошними виразками на обличчі, жінка, в якої помер батько, знепритомніла, а її чоловік ледве не подав на працівників моргу до суду. Сьогодні Валя понад дві години заповнювала документи, маринуючи згорьованих родичів померлого на вулиці під пекельним літнім сонцем.

— Докурю і піду. Жмур нікуди не втече! — огризнулась Валентина.

Цигарковий дим і полуднева спека заколисували до сну, позбавляючи найменшого бажання рухатись.

Валю дивувало, як Лариса Василівна з піонерським завзяттям копирсалася в мертвих тілах, наче десь в глибині смердючих слизьких органів прагнула віднайти заховані скарби. Патологоанатомкиня вимагала такої ж сумлінності й від колег, мов шуліка, видзьобуючи мізки за найменший проступок. Валентина не розуміла нащо так пнутися зі шкури. Через це зміни з Ларисою Василівною для неї зазвичай грали все новими кривавими барвами і в прямому, і в переносному сенсі.

— Через п'ять хвилин секційна має блищати. Інакше смалитимете свої смердючі цигарки на порозі центру зайнятості, — зачаєна лють в тихому голосі лікарки таки справила враження. Валя жбурнула недопалок на землю і розтоптала його так само нещадно, як її розтоптало життя.

___________________________________________

Джон Доу – застарілий термін, що використовувався у ситуації, коли справжній відповідач у судовому процесі невідомий або анонімний. Дуже часто під цим псевдонімом малося на увазі невпізнане тіло.