Вершниці апокаліпсису для конспіратора

Сонячне проміння струменіло крізь заґратовані вікна колонії для неповнолітніх, не в змозі скрасити інтер'єр похмурої кімнати з надлишком заліза та безнадії.

Попри те, що урок вже почався, Агрипина Сергіївна продовжувала телющитися в старий мобільний з тріснутим екраном. А там, на Книгорі додався чийсь зневажливий коментар під її книгою. Авторка скреготнула зубами й насупилася. Звісно, письменниця заходилася дуже спокійно і доброзичливо пояснювати, що пробачає мерзенному покидьку його бездуховність та невігластво. Окрім того, вона щиро вірить у перевиховання таких маргінальних викиднів соціуму, як він. Та лихі думки не полишали її, в той час, як указка могла ось-ось тріснути в руках: "Маячня, без жодної художньої цінності… Та як можна?! Я ж усю душу вкладаю у свої книги! Ким же треба бути, щоб поливати чужу добру і світлу душу лайном?!''

Вчителька сховала телефон і приступила до виконання своїх робочих обов'язків.

Тим часом Ігор знудьговано розглядав досить молоду вчительку літератури.

Очі виїдала її фіолетова блузка, радше спотворена, ніж прикрашена зелено-червоним візерунком. Довга рожева спідниця трималася на широкій червоній гумці та підкреслювала відносно струнку фігуру жінки. Шкіра на оголених руках Агрипини Сергіївни дрижала, наче холодець в такт кожному різкому жесту, яким супроводжувалося декламування поезії Пушкіна.

Ігор пригадав холодець, що варила його мати, з гірким сумом проковтнув слину та продовжив витріщатися на вчительку.

Її довге пряме каштанове волосся було охайно зібране на потилиці. Яскрава помада та химерно нафарбовані очі трохи додавали віку. Хлопець затримав погляд на пишних грудях однієї з небагатьох жінок у виправному закладі. Вирішив, що йому подобається те, що він бачить.

— Чуєш? Гориничу! — штурхнув його сусід за партою. — А вона нічо така. Я б її... — зобразив непристойний жест.

Горинич схвально ошкірився. Чи не вперше за довгий час навчання звернув увагу на зошит.

Перешіптування безсовісних непослухів висмикнуло Агрипину з дрімучих нетрів російської класики. Розповідь про загадкову російську душу в поезії Пушкіна затихла. Вчителька стиснула указку так, що аж побіліли кісточки. Ці юні кримінальники ставляться до неї, наче до порожнього місця!

Повторювала подумки, мов мантру: "Я впораюся! Господи спаси мене від гніву та лихослів'я! Це ж лише діти з важкими долями! Святий Боже, не дай їм довести мене до сказу!"

Глибоко вдихнула й гаркнула:

— Ану тихо! Вибачайте, та ви повні нулі в усіх предметах! Двох слів без помилок написати неспроможні! Як ви жити збираєтесь?!

Гучно вгатила указкою по столу.

— Чого мордяками торгуєте?! Пишіть! Перевірю конспекти в усіх до одного!

Її улюблений біхевіористичний підхід таки примусив порушників дисципліни стулити пельки. Якщо малим вурдалакам не влаштовувати періодичне моральне загартовування, то ніщо путнє з них не виросте.

Агрипина старанно виконувала священну педагогічну місію й намагалася силоміць залучати юні кримінальні уми до світлого доброго й вічного. У свої тридцять чотири роки жінка все ще вірила, що неповнолітніх в'язнів можливо перевиховати. Сувора дійсність часто доводила протилежне. Попри це, вчителька не здавалася й не полишала складну та нервову роботу.

Власне, особливого асортименту робочих місць для педагога в невеликому місті не виявилося, а спроби влаштуватися до ліцею та місцевої школи закінчилися нищівною поразкою. "Вони просто не оцінили мою професійну кваліфікацію, — пригадала старі образи, постукуючи указкою по столу. — Без зв'язків та хабарів неможливо влаштуватися в житті! Таке вже моє вище призначення: чесно гарувати на благо суспільства та направляти на путь істинну юні заблудлі душі. Нічого не вдіяти. Така воля Божа!''

Кілька зіжмаканих папірців влучили вчительці просто в лоба. Такій точності позаздрив би досвідчений снайпер.

Агрипина завмерла в позі ошелешеного суриката. Хапнула ротом повітря. Її гнівний крик вибуховою хвилею струснув клас:

— Ви взагалі нормальні?! Хто це зробив?!

— Ну, я! — Ігор Погорілий зухвало посміхався, розвалившись на стільці.

Цього разу вона не кликатиме Івана Григоровича, який охороняє тимчасових та постійних мешканців колонії один від одного. Сама впорається! Вона ще доведе усім свою педагогічну компетентність! І ще покаже клятому непослуху, якої ж страшної непоправної та фатальної помилки він щойно припустився!

Вчителька твердими повільними кроками наближалася до винуватця реготу решти ув’язнених учнів. Її яскраво-рожева спідниця до підлоги струменіла легкою тканиною, переливалася у промінні, мов хмаровиння перед вечірньою грозою. Стук підборів лунав, наче відлік до нещадної громовиці.

— Безсовісні! Невдячні! — вона проковтнула кілька матюків, бо не могла собі дозволити знову так низько пасти. — До вас з усією душею! А ви?! Я для вашого ж добра стараюся! Намагаюся навчити вас чогось важливого і корисного!

— Тоді навчи нас варити мет! — не вгавав Ігор.

Лють Агрипини Сергіївни миттєво трансформувалася у тривалу виховну лекцію. Гнівні вигуки жінки віддавали дзенькотом у шибках. Її спідниця розліталася, наче вихор вслід за енергійними кроками.

Шибайголова байдуже стежив за рожевою тканиною. Зумисне гучно позіхав.

Усі зусилля вчительки розбивалися, наче хвилі об скелю твердолобої впертості невихованого, зухвалого й нестерпного шибеника. ''Нічого, вода камінь точить. Треба більше часу. Я його так перевиховаю! Мало не здасться!'' — підбадьорена такими думками, Агрипина продовжила гнівну тираду, з твердим наміром застосувати до малого непослуха увесь арсенал педагогічних знань та виховних методик. Впритул наблизилася до безсоромного розбишаки. Зовсім не помітила, як перетнула безпечну межу.

Ігор хитро ошкірився. Зіштовхнув ручку на підлогу. Нахилився. Щосили шарпонув спідницю.

Мить мертвої тиші роз'ятрив жіночий вереск. Ігор мимоволі пригадав, як грабував магазин і силкувався зарізати продавчиню. Агрипина Сергіївна волала як десяток недорізаних продавчинь!

Ефект від витівки перевершив усі його сподівання. Від побаченого в’язні позабували рідні матюки впереміш з фенею та підлітковим жаргоном. Нарешті педагогиня зуміла привернути їхню увагу.

Сувора вчителька в сітчастих панчохах і стрінгах заплуталася в поясі спідниці, що скував литки. Описала карколомний пірует. Вхопилася за стіл, щоб не впасти. Спробувала прикритися класним журналом. Люто пожбурила його в бік Погорілого. Зрештою натягла спідницю.

Її обличчя налилося багрянцем. Вона кликала конвойних. Нецензурно лаючись, обіцяла малолітньому збоченцю вічні пекельні муки. Натруджені на городі руки Агрипини Сергіївни розсікали повітря убивчими жестами, а від її крику закладало у вухах.

Щойно увійшли кремезні чоловіки в формі, як свист і регіт вихованців колонії змінився напруженим мовчанням. Винуватця інциденту скрутили та повели геть. Ігор вишкірився наостанок: витівка вдалася на славу.

Протягом решти уроку юні кримінальники почули на свою адресу чимало нових мовних зворотів, надто далеких від класичної літератури.

Жінка довго не могла вгамувати лють і водночас картала себе, що дозволила брудному й збоченому світу взяти над собою гору.

''Відшмагати б безсовісного шмаркача аж до синьої сраки!'' — Вчителька вжахнулася своїх лихих помислів і пообіцяла собі в неділю навідатися до церкви на сповідь. Зрештою їй вдалося викинути з уяви заборонену картину скривавленого та забитого ледь не до смерті учня, який посягнув на святе – її честь та гідність.

Після уроку Агрипина ковтнула жменю пігулок ''Справжньої болгарської валеріани'', про яку вічно торочила реклама між новими та старими серіями мелодрами ''Трі любві Варєнькі''. Вже на наступний урок вчителька йшла з твердим наміром зробити чесних та порядних громадян з цих малолітніх виродків, як би сильно вони тому не опиралися.

***

Те, до чого Агрипину схиляло керівництво, не лізло ні в які ворота! Нищівним торнадо вона увірвалася до кабінету начальника колонії.

— Петре Віталійовичу! При всій повазі до вас! — важко дихаючи, вчителька здмухнула з обличчя пасмо волосся, яке вибилося з зачіски. — Ви мене, звісно, вибачте! Та я не можу поставити Погорілому більше одиниці!

— Ви не в тому становищі, щоб ставити умови, — насупився він.

— І що?! Він небезпечний! Сьогоднішня його витівка переходить всі межі! І ось! Погляньте! Ви тільки погляньте! Отаке кінчене неподобство написав цей нікчемний, недалекий невіглас! Малолітній маніяк!

Вона тицяла під носа начальнику колонії розкритий обшарпаний зошит, яким трясла із завзяттям епілептика.

Огрядний чоловік нервовим жестом поправив окуляри й неохоче подивився на недбалий почерк.

— Тема: омоніми. Агрипина агриться… — зашпортався за химерну конструкцію з матюків. Поруч виднівся непристойний малюнок голої та злої Агрипини, яка тут скидалася на антропоморфне чудовисько. — Гм... Зате хлопець майже зрозумів, що таке омоніми. Ми скоро випускаємо його по УДЗ. За успіхи в навчанні та взірцеву поведінку, от.

На останній фразі, він мимоволі зиркнув на величезний металевий сейф біля розлогого фікуса. Агрипина скривилася від неприємного здогаду.

— Що, пробачте?! Які успіхи?! Яка взірцева поведінка?! Він напав на мене! Накинувся! Просто посеред класу! Це!.. Це безпрецедентне свавілля! Хлопець абсолютно некерований! На довічне його! Як його можна випускати?! Ви хоч розумієте, що збираєтеся зробити?! Та я дивлюсь, у вас тут процвітає корупція!

— Відставити! Заспокойтеся! — у чоловіка почав підійматися тиск. Лікар заборонив йому нервуватися. Чоловік глибоко вдихнув і спокійно продовжив. — Мені відомо про сьогоднішній інцидент. Ви порушили техніку безпеки. Не потрібно...

— Послухайте мене! — обірвала його Агрипина, яка тільки розпочала свою гнівну тираду й не збиралася спиняться на досягнутому.

— Ідіть працюйте.

— Ні! Почекайте! Послухайте мене! — з притиском мовила вчителька, не залишаючи співрозмовнику жодного шансу вставити хоч слово.

Жінка влаштувала справжню виховну лекцію, від якої не було жодного спасіння.

Петро Віталійович уже давно шкодував, що узяв на роботу Агрипину. Пожалів її батьків, з якими товаришував ще зі школи. Як то кажуть, не роби добра, не доведеться терпіти вибрики навіженої істерички. Давно подумував звільнити її. Одначе, охочих навчати юних кримінальників зовсім небагато. Ніким замінити.

Нарешті її потік нарікань на тюремну систему освіти, непутящих учнів, корумповане суспільство, деградацію сімейних цінностей та наскрізь прогнилий світ, вщух, наче десятибальний шторм. Начальник колонії повідомив їй те, що вона аж ніяк не очікувала почути:

— Учні вас не слухаються. Отже, ви не справляєтесь з цією роботою.

— Але ж... Але ж є дуже багато чинників, які впливають на поведінку дітей. Треба більше часу, щоб знайти підхід до кожного учня і... — жінка затнулася й затихла, наче радіо, в якого сіли батарейки. Враз нищівна хвиля її гніву спала, оголюючи безсилля перед керівництвом.

Петро Віталійович задоволено посміхнувся, насолоджуючись перемогою у словесному поєдинку. Влада у поєднанні з багаторічним досвідом зробили його непереможним супротивником у більшості суперечок.

— Ось бачите – ви не змогли знайти підхід до Погорілого. Не будемо ламати хлопцю життя. За нього вже внесли «заставу».

— Я виправлю оцінки Погорілого, — скреготнула зубами вчителька. — Але всі його майбутні злочини будуть на вашій совісті!

— А щодо, як ви кажете, корупції... Дозвольте нагадати про вашого батька. Я говорив з потрібними людьми. Ціна питання – п'ятдесят тисяч.

— Гривень? — ошелешено прохрипіла Агрипина.

Він глипнув на неї, наче на божевільну:

— Доларів, звичайно.

Вона розпачливо замовкла. Мимоволі зіжмакала зошит. Глибоко вдихнула, щоб прочитати клятому хабарнику наступну виховну лекцію про руйнівний вплив корупції на суспільство.

Скориставшись кількома секундами фори, Петро Віталійович з несподіваною для свого віку та статури спритністю скочив на ноги.

— Сподіваюся ми з вами порозумілися, — буркнув чоловік. — Мені вже час.

Знаючи лихий норов Агрипини Сергіївни, він хутко зачинив двері по той бік свого ''приватного'' кабінету, куди нікого не впускав.

Вчителька понуро попленталася готуватися до наступного уроку, подумки присягаючись знайти управу на кляту корумповану систему. Агрипину досі підтіпувало від безсилої люті, як то часто бувало, коли вона ще мала повноцінну сім'ю.

Вона мимоволі пригадала роки свого не зовсім щасливого шлюбу.

Старший майже на десять років Максим причарував її вродою, компліментами та подарунками. Що ж то було, як не справжнє кохання? Чоловік мав стабільну роботу, власний будинок у приватному секторі й майже одразу покликав заміж. Не те що її однолітки – вчорашні легковажні школярі, які не вміли й двох слів зв'язати та зовсім не були готові до серйозних стосунків.

На порозі РАЦСу наречений сам її чесно попередив:

— Після роботи на шахті я контужений на всю голову. Дивись мені! Не доводь до гріха.

І, як виявилося, зовсім не збрехав. Він щоп'ятниці та на всі свята, що вигадало людство, налягав на оковиту. Горілка перетворювала його на жахливе втілення диявола в людській подобі.

Не злічити, скільки разів отримувала Агрипина стусанів від чоловіка. І за що? Лише за те, що намагалася його перевиховати та вилікувати від алкоголізму.

"Може це все тому, що я не завжди можу підставити ліву щоку? Як він каже, демонструю свій складний характер. Але я маю зберегти нашу сім'ю." — міркувала вона, ховаючись у малині за хатою від тієї лютої істоти, що зовсім нещодавно була її любим Максиком. Чоловік тим часом волав не своїм голосом і з гуркотом розкидав речі в будинку. Іноді знаходив дружину й бив сильніше – карав за непослух. Траплялося, що брав до рук сокиру... Тоді Агрипині доводилося тікати до батьків. Мусила брехати їм про дезінсекцію в домі чоловіка.

Зазвичай, наступного дня винуватець її міграції до батьківської домівки прочумувався після алкогольної інтоксикації. Змучений мігренню, він нишком прокрадався на заднє подвір'я хати чи підстерігав дружину біля магазину. Дарував квіти, просив вибачення та обіцяв кинути пити. Вона йому пробачала, аби лише батьки не знали про її неспроможність впоратися з власним сімейним "щастям". Намагалася вірити, що саме таким був справжній Максим, а той лютий тиран з шаленим безтямним поглядом назавжди залишиться в минулому.

Та після чергового святкування все повторювалося знову і знову.

Жінка здригалася від кожного раптового звуку й боялася повертатися додому. Остерігалася зайвий раз потрапити чоловікові на очі або чимось його спровокувати.

''Я маю вірити, що він виправиться. Віра не потребує доказів, — заспокоювала себе Агрипина. — Я мушу випити свою чашу страждань, щоб нарешті відвадити чоловіка від чарки.''

Вона проводила йому виховні бесіди, зверталася по допомогу до відомих екстрасенсів та чаклунів, щонеділі молилася Всевишньому, аби той позбавив раба божого Максима від гріха пияцтва, але реанімувати своє сімейне щастя так і не зуміла.

Часом, коли побої та крики ставали геть нестерпними, Агрипині справді хотілося піти від нього. Одначе розлучення їй здавалося синонімом проституції. Вона ж порядна жінка, а не якась шльондра! Окрім того, не могла собі дозволити безвідповідально покинути непутящого чоловіка напризволяще. Він би без неї зовсім спився б!

А що люди скажуть? Сусіди й так чули увесь цей сором! Вночі вони часто закликали галасливе подружжя до тиші. Коли ж Агрипина нарешті намагалася виспатися, ті байдужі до чужої біди нелюди влаштовували ремонт, аби покращити шумоізоляцію у своїй оселі.

У неї до останнього жевріла віра в те, що Максим обов'язково виправиться, адже всі люди добрі в глибині душі. Жінка заприсяглася не опускати рук і копати до тієї глибини, скільки знадобиться.

Ніхто, крім Агрипини та зайнятих власним життям сусідів, не здогадувався, що вихований і мовчазний Максим періодично перетворювався на домашнього тирана. Вона ретельно приховувала синці, а коли травми ставали надто помітними, то брехала, що впала на городі. В останні роки вона так часто ''падала'', що матір запідозрила в доньки якесь рідкісне захворювання, за якого порушується координація рухів.

Одного разу Агрипину провів додому її колишній однокурсник, якого вона випадково зустріла у магазині. Цей випадок вкрай невдало збігся із запоєм Максима.

Недбало розкидані по всенькому подвір'ї порожні пляшки виразно натякали на те, що замість Максима на неї чекала нечиста сила в людській подобі.

Агрипина позадкувала до хвіртки. Не встигла. Чоловік вискочив з-за рогу. Вхопив її за зап'ясток. До тріску кісток вивернув їй руку. Штовхнув на землю й заходився гамселити ногами.

Вона намагалася гучно не кричати, аби не розлютити його ще більше. Максим же на всю околицю горлав відбірну лайку.

Раніше він швидко вгамовувався, відвісивши їй кілька стусанів. Але не того разу.

Опритомнівши, вона сершу не мала сили підвестися. Кожен вдих відгукувався різким болем у грудній клітці. Кров солоним теплим струмком стікала з розбитої скроні до рота.

Непідбитим оком побачила, що її любий Максик, який ще не встиг виправитись, спокійно допивав пляшку самогону. Щомиті чоловік міг помітити, що дружина отямилася, й віддухопелити її знову.

Почувши голоси на сусідньому подвір'ї, Агрипина порачкувала до сітчастого паркану. Пошкоджена рука волочилася по землі. З зап’ястка стирчала кістка й текла кров. Від одного погляду на відкритий перелом знудило. Нутрощі обпекло вогнем. У грудну клітку неначе увігналися ножі.

Коли сусіди вгледіли Агрипину, яка мала вигляд повсталого з могили скривавленого мерця, то одразу викликали швидку. Дебело набанячений Максим відчув неладне й передислокувався до свого товариша, де продовжив бенкет, випиваючи за здравіє власноруч понівеченої дружини.

Агрипина з останніх сил запевняла лікарів, що сама впала з драбини. Ті не повірили. Задля проформи викликали поліцію. Сусіди зраділи нагоді спекатися галасливого пияка і засвідчили причину побоїв. Правоохоронці, аби не ускладнювати собі життя зайвими оперативно-розшуковими заходами, вирішили почекати, доки "причина побоїв" повернеться додому.

З лікарні зателефонували матері Агрипини, що остаточно вирішило долю Максима. Батько Агрипини якраз святкував день народження одного з колег. Дізнавшись, що сталося, він напідпитку вирушив розбиратися з кривдником доньки. Утікач легко знайшовся за адресою свого товариша, якого добре знали батьки Агрипини. Результатом суворого чоловічого спілкування стали дев'ять ножових поранень на мертвому тілі домашнього тирана та арешт турботливого батька.

Відтоді минуло два роки. Переломи остаточно загоїлися і лише зрідка нили на погоду. Агрипині майже припинив снитися покійний Максим, і її матір більше не прокидалася від доньчиних криків.

"З одного боку хабарництво – абсолютно аморальне і неприпустиме явище! — міркувала вчителька, заповнюючи класний журнал. — Але не можна лишати рідного батька чахнути на зоні. Не по-людськи це. А де ж їх узяти ті гроші? Ех, був би тут мій Максик. Він точно б щось вигадав. Чи принаймні допоміг пережити ці тяжкі часи. Якби ж він тоді протверезів і побачив, що накоїв! Тоді б Максик точно б кинув пити! Іноді він такий хороший, коли тверезий... Говорив, яка я в нього гарна, дарував подарунки. Завжди всім керував вдома. Справжній чоловік! Був... Царство йому небесне."