Вершниці апокаліпсису для конспіратора

Велетенська розпечена скеля притисла Антона. Він спробував вдихнути, але каміння лещатами скувало грудну клітку. Невже йому, настільки довершеному та досконалому митцю, заздрить навіть сама природа?.. З цією думкою він відчайдушно заборсався й застогнав. Ні! Він не здасться такій безглуздій смерті! З останніх сил хапонув спертого задушливого повітря. Нажахано вирячив очі у присмерку незнайомої кімнати.

— Чого тобі не спиться? — хриплуватим голосом обурилася "скеля".

Його хмільна свідомість не знаходила логічного пояснення, що то за величезне бабище. Антон не пригадував, щоб вчора замовляв ожирілого "вампіра" з розмащеною по всьому писку кривавою помадою.

Письменник з переляку вгатив по бульдожій пиці. Виснажений після пиятики, він ледве відштовхнув якнайдалі важку тушу, що вивергала матюки. Пальці загрузли у дряблих, спітнілих складках жиру. Чоловік гидливо скривився, витираючи руки об простирадло.

"Якого дідька?" — збирався поцікавитись Антон, але слова колючою грудкою застрягли в пересохлій горлянці.

Кімната нагадувала оселю його бабусі: такий же сервант з порцеляною, з якої ніхто не їсть, і полиці, заставлені російською класикою, яку ніхто не читає.

З почуттям жаского дежавю, письменник спробував пригадати вчорашній вечір. У голові поволі заскреготіли іржаві коліщатка, посилюючи мігрень.

Ще вчора йому здавалося, що ситуація під контролем: Валя сказала, що в нього чудова книга й пообіцяла рекламувати її, наче свою власну. Почуваючи себе господарем долі, автор влаштував у шалмані імпровізований літературний вечір, зачитуючи з телефону свої геніальні рядки. Інші відвідувачі й бармен чомусь не оцінили тієї унікальної нагоди познайомитися зі справжнім високим мистецтвом. Лише ошелешено витріщилися на письменника, наче на пересічного налиганого вар'ята.

"А все тому, що ці примітивні істоти не здатні оцінити вишуканість досконалого літературного слова! Це бісер перед невігласами!" — пояснив Антон їхнє небажання долучитися до прекрасного і вічного.

Хтось поцілив у невизнаного генія зіжмаканою бляшанкою з-під пива. Письменник, ледь не навернувшись, зліз зі столу і враз спохмурнів, дужче від осіннього дощового неба.

Спершу обурений автор силкувався з'ясувати, хто посмів вдатися до подібного нечуваного блюзнірства. Ніхто з присутніх не зізнався. Всередині скривдженого митця раптом прокинувся лютий воїн, ладний голіруч роздерти кожного на своєму шляху. Валя насилу втримала його від несамовитих поривань влаштувати побоїще. Попри те, що вона весь час скаржилася на вегето-судинну дистонію, радикуліт і ще якусь болячку, жінка виявилася до біса сильною.

Усвідомивши, що таки неможливо очистити світ від примітивних створінь, які геть зневажають його творчість, Антон узявся критикувати все людство й окремо кожного відвідувача генделя. Щоб додати експресії своїй драматичній промові, він розтрощив кілька келихів.

Валя весь час нарікала на те, що в радянські часи люди були кращі й книжки читали, не те що тепер... Антона не особливо приваблювали ті темні часи, де минуло його тяжке дитинство серед малолітніх виродків, що за лихим жартом долі звалися його однокласниками в початковій школі. Але він, доки був при тямі, у всьому підтакував Валі.

Третій розбитий келих ознаменував завершення бенкету.

Далі письменник пригадав, як петляв зигзагами до виходу, наче той пияк Вася, якому довелося загасити світло вдень.

Уява Антона підкинула наступний жаский спомин: присмак гіркого попелу під час нетверезого поцілунку з Валею. Тоді аж нудота підкотила до горла. Здавалося, всередині панувало спустошене згарище. Навіть новий рекорд з літрболу не позбавив нутроворотних спогадів.

Він повернувся у похмуре сьогодення і дбайливо накрив жінку простирадлом, аби потворна оголена туша не врізалася в його пам'ять розпеченим залізом. Те видиво було здатне зробити імпотентом навіть такого ідеального чоловіка, як Антон.

Тим часом Валя трималася за підбите око. Продовжувала лаятися й ревти пораненим буйволом. Від несамовитого горлання голова письменника ще більше запульсувала гострим болем. Йому схотілося вчинити з галасливою жінкою, як з набридливим будильником: гамселити чимось важким, доки гвинтики не посиплються.

— Я не навмисне. Кошмар наснився, — шляхетно перепросив він, хоча вона сама була винна.

Жінка трохи знизила гучність нецензурної лайки.

Антон одягнувся й поплентався на кухню. У ніс вдарив гіркий сморід пересмаженої олії, диму дешевих цигарок і гидомирний сопух гнилі.

Письменник відчинив холодильник у пошуках пива. Пальці вгрузли у щось липке. Він гидливо витер руку об ганчірку, що висіла замість фіранок, і окинув поглядом периметр: сірі від нальоту шафи, засмальцьована доісторична плита, вичовгана дерев'яна підлога, колись пофарбована в колір лайна, замизкані бозна-чим і вже зовсім не білі стіни, повне цебро сміття. Декорації до найбільш моторошних фільмів жахів не витримали б конкуренції з тією кухнею у присмерку, де, здавалося, з хвилини на хвилину з якогось брудного кутка мусило вигулькнути чудовисько.

Інтоксикований алкоголем організм майбутнього літературного генія зрештою не витримав бентежних ранкових вражень і вивергнув вміст шлунку в іржаву раковину.

Вмившись, Антон хазяйновито наколупав льоду з морозилки. Попри те, що власниця цієї загидженої халупи не варта такої турботи, він допоможе їй з лікуванням підбитого ока. А вона натомість матиме честь допомогти йому з рекламою його величної книги.

Тим часом Валентина зі стогоном потерла гематому на обличчі. Вдягла халат і прислухалася до блювотної симфонії, що долинала з кухні. Рвучко заштовхала в сумку з Антоновими речами останній елемент приворотного обряду й прошепотіла записане у блокноті закляття.

Прочумавшись після вчорашнього та повернувшись до кімнати, Антон віддав пакет з льодом жінці й став помалу збиратися. Він не мав наміру залишатися в цьому мерзенному занедбаному барлозі з гіршим од скаженого ведмедя бабищем.

— Куда? — гаркнула Валентина, притискаючи лід до свого "прожектора".

— Мені вже час їхати.

— Не пущу! — вона повністю перекрила собою вихід, розставивши руки.

Антон байдуже глипнув на її підбите око, що мало такий вигляд, наче його ковтнули гігантські вуста Світлани.

— Сонечко, заспокойся. Я ж у Києві працюю. Спеціально, щоб тебе побачити, узяв вихідний, — він втомлено прикрасив реальність.

— Ти тепер повинен жениться на мені! Я можу пробачити це, — авторка промовисто притисла лід до підсліпуватого "ліхтаря," — тільки законному мужу!

— Ну звісно, ми одружимося, — запевнив її Антон. — Тільки трохи пізніше. Я поїду. А ти поки прорекламуєш мою книгу. Як владнаю усі справи на роботі, повернуся. Віддам тобі гроші. Тоді й подумаємо про весілля. До речі, позичиш на квиток?

— Ну добре. Але дивись мені! — Валя пригрозила йому пальцем і простягла рештки своїх заощаджень.

— Та щоб я тобі брехав? За кого ти мене маєш?! — аж образився Антон, хапаючи гроші.

Валя навалилася на нього, поцілувавши на прощання. Він насилу виборсався із задушливих обіймів. Щойно за ним зачинилися двері, скривившись, витер обличчя від слини.

"Як же глаз болить! Но любов вона така, гірка і болюча, — розмірковувала жінка, прикладаючи лід до синця. — Хоть Антон трохи запальний, зате настоящій мужик. Владний, з характером! Не то шо мій бувший Пашка – тюхтій, яких ще пошукати!"

***

Пекельна подорож врешті завершилась, і письменник з полегшенням вдихнув вихлопні гази Києва.

Коли він дістався додому, Юля полишила завантажувати одяг у пральну машину й поцікавилася:

— Як твоя поїздка до видавництва?

Звичайно він заздалегідь повідомив їй найбільш доречну мету своєї подорожі.

У відповідь чоловік жбурнув невелику торбу з речами їй під ноги й буркнув:

— Мій теж випери.

— Ну чого ти? Що вже тобі знову не так? — дружина рвучко та роздратовано узялася витягати одяг. Їй здавалося, що чоловік ігнорував її, мов хатню робітницю чи невидиму примару.

Антон, розмірковуючи над ницістю і нікчемністю людства, яке винайшло громадський транспорт, попрямував на кухню.

Зненацька перед ним напнулося гігантське червоне ''вітрило''.

— Що це? — вигукнула Юля. Її величезні очі наповнилися образою і люттю. — Звідки це в тебе?!

Письменник спантеличено вирячився на гігантські труси, якими, наче вітер парашутом, метеляла перед ним дружина. Він з подивом розгледів на спідньому жовтий серп та молот. Радянська символіка розташувалася на найбільш доречному місці й мала прикрашати чиюсь дупу, таку ж здоровенну, як російська держава.

— А брешеш, що грошей немає! — він ступив крок назустріч і гнівно тицьнув у спіднє розбрату. Очі чоловіка набули кольору злощасних трусів. — Вже он скільки мотлоху накупила! Не пам'ятаєш навіть, що в тебе є! Чи це подарунок твоїй розжирілій мамаші?

— Що ти мелеш?! Я знайшла їх у твоїх речах! — жінка схлипнула. "Вітрило" струснуло новим шквалом гніву і розпачу. — Це ж яких розмірів та твоя баба?! Збоченець! Брехло! За що ти так зі мною?

— Заціпся, божевільна курво! — Антон схопив дружину за волосся й вгатив нею об стіну.

Юля кричала, розмащуючи кров обличчям. Погрожувала поліцією. Мимрила в істериці, що подасть на розлучення.

Письменник неспішно випив пару келихів коньяку. Насвистуючи пісню, яка лунала в маршрутці, зібрав свої речі.

Доки дружина продовжувала скиглити й горлати, Антон записав у нотатник геніальну фразу, яка, мов дар богів літератури, осяяла майбутнього автора бестселера: "Щоб почати нове життя, треба знищити старе."

***

Після ще одної виснажливої поїздки у потязі, Антон тупцював з двома величезними торбами та букетом троянд біля воріт у приватному секторі. Постукав знову й прислухався до віддалених кроків.

У дворі заливався гавкотом пес. Тхнуло свинями й ще чимось бридким, характерним для села. За сітчастим парканом виднілася стара хата, що чекала на ремонт довше, ніж Антон на належне визнання свого письменницького таланту. Таке місце проживання аж ніяк не пасувало талановитому митцю, але вибору наразі не було. Чоловік Світлани міг досі його розшукувати. Ліля щодня погрожувала нацькувати на нього батьків і правоохоронців, якщо він не одружиться з нею. Карина теж могла становити загрозу, бо він надто слабко її провчив.

А всьому виною його природна доброта і людяність! От гамселив би Юльку щодня, то б і натхнення не полишало його, й з дружини було б більше толку. А так взагалі розперезалася: погрожувати поліцією законному чоловікові надумала! Він спробував пригадати на цю тему прислів'я: "Небита дружина, як у хаті скотина..."

Ворота відчинила жінка у розтягнутому одязі й колись білій хустці. В одній руці вона тримала граблі, іншою щось зосереджено друкувала в телефоні. Антон ледве впізнав Агрипину.

— Привіт, кохана. Я зрозумів, що не можу жити без тебе і...

Та ошелешено вирячилась на незваного гостя. Кинула граблі. Спробувала прикритися руками, наче була гола. Зойкнула й зникла в будинку, грюкнувши дверима.

— Агов! Ти куди? — вигукнув Антон, насупившись. — Я ж до тебе приїхав...

За кілька хвилин Агрипина вийшла на подвір'я. Від її шовкової червоно-синьо-зеленої сукні у чоловіка аж замигтіло в очах.

Письменник уявив, як йому вручають Нобелівську премію з літератури. Щасливо усміхаючись, зазирнув в очі Агрипини, одне з яких було ненафарбоване, й радісно повідомив:

— Тепер ми будемо жити разом.

— Що? Ти так несподівано приїхав. Ти не попередив... — вона отетеріло зиркнула на його торби й букет персикових троянд, які підозріло нагадували сусідські.

— Я кохаю тебе. Виходь за мене, — він простягнув їй обручку, яка колись належала Юлі, й квіти, загорнуті в кілька аркушів паперу. Ставати на одне коліно не ризикнув, бо все подвір'я вкривав пташиний послід.

— Огосподи-боже! — на громовий вигук Агрипини аж визирнула допитлива бабця з-за сусідського паркану.

— В натурі кабздець! Ой, перепрошую! — вона щасливо розплакалась, від чого біля лівого ока потік чорний струмок. Узялася манірно обмахувати розпашіле обличчя руками, випацьканими в червоній помаді.

— Це... Так!.. Так несподівано... Ой! Пресвятий Боже! — белькотіла авторка. — Я згодна! Але... Не зараз... Не зовсім... Не знаю, чи варто так поспішати. Я ж не якась легковажна та легкодоступна дівка! Мені не можна мізки пудрити! Треба подумати...

— Звичайно, думай, скільки потрібно, — він узяв торби й посунув до хати.

— А ти куди? З речами... — ошелешено вирячилася вона на не в міру хазяйновитого нареченого.

— В будинок, звичайно, — Антон глипнув на неї, мов на розумово відсталу. — Я ж до тебе з усією душею. Обручку, квіти – все найкраще, найдорожче – все тільки для тебе. Кілька тижнів обирав! А ти щось якась негостинна.

— Ти мене вибач, але ж це неправильно. Це ж розпуста – жити з чоловіком до шлюбу, — знічено шморгнула носом жінка. Ось нарешті їй випав шанс покласти край своїй самотності. Тільки б не стати такою ж, як ті вульгарні, нікчемні хвойди, що вішаються на усіх підряд, а потім старішають самотніми й нікому непотрібними!

— Я скажу тобі так. Все в нас правильно, — запевнив її Антон, розбираючи свої речі. — У нас обов'язково буде весілля. Тільки через рік.

— Чому через рік?

— Мій брат помер від раку два місяці тому. Тому зараз ще не час влаштовувати найбільше свято в моєму житті. Я продав автомобіль, будинок в Італії. Все продав, щоб оплатити йому пересадку жовчного міхура і селезінки. Але все марно. Він однаково... — Антон картинно відвернувся, зітхнув і втупився в порожнечу.

— Який жах! Мої співчуття, — Агрипина поставила квіти в склянку й обійняла Антона.

Зненацька, жінка, мов ошпарена, кинулася до свого телефона й потонула у віртуальному світі.

— Як ти можеш ігнорувати мене в такий важливий день? — письменник поклав руку на її мобільний, з наміром відібрати клятий гаджет. — Я тут тобі душу відкрив. А ти?..

— Так... Вибач. Зараз, — через кілька хвилин авторка нарешті підвела погляд. — Це дуже важливо. На Книгорзі новий конкурс.

— І що? — насупився Антон. — Це не привід відмовлятися від реальності. Я приїхав до тебе здалеку, узяв відпустку.

— Вибач. Просто це дуже особливий конкурс.

— Та невже? — його брови злетіли в обуреному подиві.

— Семеро фіналістів змагатимуться за головний приз: сто тисяч доларів. Я повинна перемогти. Не заради себе, заради батька.

— Я теж візьму участь. Так в нас буде більше шансів на перемогу, — одразу зацікавився Антон й схилився над тріснутим екраном її телефону. — Що треба робити?

— Рекламувати Книгорг в усіх соцмережах. Ось дивись. Спершу я розміщую свій допис, наприклад, тут. А вкінці місяця надсилаю адмінам ось сюди скріни, де видно кількість переглядів, лайків та репостів. І так в різних соцмережах. Можна створювати необмежену кількість рекламних дописів та відео. Переможуть ті, чия реклама приверне найбільшу увагу. Щоб читачі лайкали мої дописи і відео, доводиться роздавати їм промокоди на мої книги. Все це займає весь вільний час. Комерційним авторам дають додатково десять лайків за кожну платну книгу. В нас десь аж двадцять комерційних авторів. А ще в мене три книги в процесі. Треба регулярно випускати нові частини.

— Отже, в тебе поки що більше шансів на перемогу, ніж у мене, — неохоче підсумував письменник. — Ми ж тепер сім'я. Ти повинна допомогти мені з цією рекламою.

— Я не знаю, чи встигну. Ще город, консервація овочів...

— Все ти встигнеш. Ти, головне, ні на що не відволікайся й роби нам вдалу рекламу. У тебе це чудово виходить. А я подбаю, щоб тобі ніхто не заважав.

Агрипина кивнула й продовжила свою діяльність у віртуальному світі.

Антон роздратовано оглянув убогий інтер'єр нової оселі. Хазяйновито заходився переставляти меблі й облаштовувати собі затишне місце для роздумів і творчості. Підсунув крісло до столу з ноутбуком і залишився майже задоволеним тимчасовими умовами проживання.

Письменник відкоркував вишневу наливку, яку надибав у погребі, й замислився над тим, як йому виграти конкурс. Переглянув вхідні повідомлення. Ліля та Валя продовжували йому писати. Як вправний мисливець, він зумів зробити так, щоб жертви самі його переслідували. А ці двоє авторок ще можуть бути корисними...

Він видалив усі листування зі своїх облікових записів і сторінок з його справжнім ім'ям. Лише після цього повідомив Агрипині, Лілі та Валентині свій пароль. Ризиковано, але сто тисяч доларів того варті. Окрім того, чим більше конкурентки створять реклами від його імені, тим менше часу вони матимуть на просування себе у фінал конкурсу.

Антон зручніше вмостився у кріслі й перехилив келих вишневої наливки. Посміхнувся своїм планам на розкішну квартиру у центрі Києва та дорогу автівку.