Останній бій

На носі був випускний вечір, подруги витратили півдня на вештання бутиками. Відчуваючи втому, Каміла мріяла опинитися у себе вдома: лягти на ліжко, дивитися в стелю і думати, думати, думати... Здавалося, голова може луснути від нескінченних роздумів, а мозок все невгавав:

«Трясця, яка я дурепа. Що толку побиватися через те, що вже сталося? Адже в цьому немає жодного сенсу...»

— Як я тобі в цьому балоні? — приміряючи сімнадцяту чи вісімнадцяту за рахунком сукню, висмикнула її з думок усміхнена Світлана, дефілюючи перед великим дзеркалом.

— Ця теж нормальна, — руда знехотя поглянула на невгамовну шопоголічку і знову вперила очі в екран смартфона.

Сама вона, ще з годину тому, визначилася із вибором. Запакована у фірмовий пакет сукня була відкладена консультантом на поличку біля стійки касира, чекаючи, поки її заберуть.

— Якщо ти не відлипнеш від телефону і не допоможеш мені обрати не просто нормальну, а дійсно класнючу сукню, ми вийдемо звідси вночі, — кинула погрозу шатенка, спираючись для переконливості долонями в боки.

Позаду них почулися приречені зітхання продавчинь, які так само, як і Каміла, перебували на межі нервового зламу.

— Бери ту, яку ти міряла від самого початку. Вона ідеально тобі підходить, — випалила руда, чудово знаючи, що Суріна не жартує.

— Точно?!

— Точно!!!

Починаючи закипати, Сірова відліпила затерплу дупу від пуфа, щоб розім'яти пальцями м'язи, проклинаючи прискіпливість подруги.

«Цікаво, Зоя так само часто думає про мене чи одразу ж забула, як тільки я сіла в автівку Дімона? Хоча навряд, я ж недосвідчена шмаркачка... Бляха, та яка мені взагалі різниця, що вона собі думає про мене!»

Психотерористка, яка зникла за ширмою, невдовзі з'явилася в сукні-футлярі, скептично розглядаючи себе в дзеркалі.

— Ти впевнена? Точно ця?

Почувши всоте за день украй задовбавше запитання, Каміла не втрималася та жбурнула в неї зім'ятим у кулаці чеком, поціливши точнісенько поміж очей. Суріна відкрила рота, щоб обуритися, але їй не дали цього зробити.

— Впевнена! — розлючено рявкнула руда сатана, погрозливо насуваючись на подругу, яка втратила всілякий страх. І совість, якщо вона її взагалі мала. Заштовхавши шопоголічку в кабінку, Каміла поглянула на наручний годинник, скрегочучи зубами: — Суріна, ми через тебе простирчали тут дві години. Може, досить катувати мене та людей?! По тобі Ку-клукс-клан плаче. Задовбала вже всіх!!!

— Випускний буває тільки раз у житті, — почувся з-за шторки повчальний голос модниці. — Ну, або двічі. Залежно від того, вступимо ми в універ чи завалимо вступний іспит.

Сіровій закортіло потриматися за її горло, до хрускоту в трахеї.

— Життя в тебе також одне. Якщо не припиниш мене діставати, то потрапиш на випускний у дерев'яному макінтоші!

— Добре-добре, візьму цю сукню. Тільки не психуй! — примирливо усміхаючись, здалася Світлана. — Знаєш, Каммо, ти жахлива подруга, та й порадниця з тебе ніяка.

— Ага, так і є, — не стала сперечатися з нею руда.

Вона давно затямила, що краще погодитися з усім, що б там не патякала Суріна — щось доводити їй все одно марно.

Радісна шопоголічка вийшла з примірочної, ще раз прискіпливо оглянула сукню на вішаку і нарешті передала її касиру. Дівчина за стійкою, фальшиво всміхаючись, заходилася поспіхом пакувати товар, побоюючись, що клієнтка знову може передумати. Лише коли за вбрання було сплачено та видано в руки, вона помітно розслабилася.

— Дякую, що обрали наш бутик! — защебетала до випускниць, проводжаючи обох до виходу. — Приємного вам вечора!

— І вам дякую за ваше терпіння, — підморгнувши їй, реготнула шопоголічка.

— І за те, що не витурили нас копняками під зад, — пирхнула глузливо Каміла, ухиляючись від руки Свєткі, яка мала намір шльопнути її по спині.

Навантажені пакунками, подруги невдовзі вийшли на вулицю. Бадьоро крокуючи у напрямку зупинки, «язиката Хвеська» безупину торочила про надважливі справи, із якими їм ще доведеться розібратися завтра. Похмура Сірова мовчки човгала поруч, продовжуючи думати про своє.

«Цікаво, чи є хоч крихітний шанс, що ми ще колись зустрінемося з Зоєю? На вулиці чи, наприклад, у кав'ярні. Або ще десь. Місто ж у нас невелике… Сподіваюся, що ні! Не хочу її більше бачити!»

— Нам обов'язково потрібно зробити зачіски та манікюр, — авторитетно заявила Світлана. Занурившись у планування випускного вечора, вона розмовляла сама із собою, скоса поглядаючи на руду мовчунку, в якої змінювалися вирази обличчя залежно від того, про що вона думала. Слухає Каміла її чи ні, Суріна не була певна, тому вирішила це перевірити: — А ще наші стрічки з похоронного бюро забрати.

— Угу… — мляво реагуючи на її балаканину, погодилася з нею Сірова.

Суперечливі думки про Зою зводили руду з глузду. То вона хотіла написати їй в Instagram гнівне повідомлення, висловивши все, що про неї думає, то надіслати сумний смайлик з припискою «скучила за тобою», наплювавши на гордість.

— А ще я записала нас на глибоку депіляцію брів.

— Ммм, круто...

— Треба не забути зазирнути в секс-шоп! — мелючи нісенітниці, Суріна водночас дратувалась і розважалась. — Придбаємо собі затискачі для сосків. На них якраз знижка.— Чудова ідея.— Мда, складний випадок, — промимривши це під ніс, Світлана махнула на подругу рукою і далі вже йшла мовчки.

Втім, Сірова навіть цього не помітила. З того часу, коли вона востаннє бачила Зою, минуло двадцять сім годин, сорок три хвилини і шість секунд. Їй же здавалося, що минула ціла вічність. Руда скорбота втомилася себе шпиняти за безглузду поведінку того злощасного ранку... Але хіба вона могла вчинити інакше? Не могла, надто сильно образилася на Зою. Зрадницькі думки знову і знову повертали Камілу в лігво зміюки, в її ліжко, в її обійми, в яких вона заснула щасливою. А коли прокинулася і випадково підслухала телефонну розмову — веселковий світ зруйнувався. Пальці самі знайшли в телефоні номер Гориніна, вуста зашепотіли: — Забери мене.

«Трясця! Не можна було їй дозволяти кусати себе. Підла зміюка впирскнула в мене свій токсин, отруївши мозок...»

Вперше в житті Сіровій хотілося повернути час назад. Опинитися на березі річки. Вилаяти Зою. Прогнати її. Чи хоча б відмовитися їхати до неї додому. От тільки машини часу в неї не було.

«Ще й цей Дімон!»

Рудій досі не вірилося, що вона подзвонила саме Гориніну, попросивши його приїхати за нею. Ще й погодилася на пропозицію супроводжувати себе на випускному вечорі. Так, вона розлютилася на Зою, дізнавшись, що та вважає її порожнім місцем, навіть після спільно проведеної жаркої ночі і не менш спекотного ранку. Але хіба це привід наступати на ті ж самі граблі з альфачем, з яким вона не бачила спільного майбутнього? Отож, це було вкрай нерозумно робити.

— Сірова, не гальмуй! — вхопивши задумливу подругу за руку, Світлана поволокла її до зупинки.

Маршрутка, що зупинилася біля них, всмоктала в себе засапаних дівчат, проковтнувши разом з ними ще кількох пасажирів, і невдовзі проштовхнула до задніх рядів. Отримавши болісний тичок під ребра, Каміла озирнулася на Світлану: в карих свердликах був докір, наче вона була їй винна сто гривень, які забула повернути.— У чому справа? — обурилася Сірова, натираючи забитий бік.— Ти мене взагалі слухаєш? — не менш роздратованим голосом пирхнула шатенка, нахабно штовхаючи похмуру подругу до місць, що звільнилися. Всівшись і поклавши на її коліна свої закупи, вона продовжила бубоніти: — Я тут розпинаюсь перед нею, а вона…

— Та слухаю я тебе. Відвали! — відмахнулася від неї Каміла, намагаючись утримати в оберемку гору пакунків і заховати за ними присоромлене обличчя.

— Ага, а як же! — Буркотливий тон Світлани не дозволив їй знову загубитися у світі роздумів, зітканих із докорів сумління. — І про що я щойно тобі розповідала?

— Про різну фігню, пов'язану з випускним, — пирхнула руда, відвертаючись до вікна.

Їй осточортіло мусолити одну й ту ж саму тему — сукні, туфлі, зачіски... Бла-бла-бла!

— Я тут краєм вуха чула, що ти помирилася з Гориніним, — докірливим голосом продовжила дошкуляти їй подруга, мружачи очі. — До речі, я дізналася про це не від тебе! — остання претензія натякала Камілі на початок повчальної проповіді від неї.

— Хотіла зробити тобі сюрприз,— спробувала віджартуватися руда, подумки проклинаючи джерела інформації всезнайки, завдяки яким неможливо було щось приховати від неї.

І без того паскудний настрій з кожною секундою ставав дедалі гіршим.

— Сюрпризом для мене стала новина, з ким ти насправді провела ніч після іспиту, Каммо! — відбрила Суріна, зовсім не переймаючись тим, що вони перебувають в оточенні людей. Відчуваючи, як спалахують щоки, Каміла узялася зніяковіло натирати пальцями шию, де ховався засос, прикритий під товстим шаром тонального крему. — Я увесь день чекала й сподівалася, що ти сама мені про все розповіси. А ти…

— А що я? Немає там про що розповідати! — випалила руда паніка, знервовано роззираючись і ще більше шаріючись — чи то від сорому, чи від спогадів.

— А я так не думаю! — не погодилася з нею подруга. Вона осмикнула долоню брехухи, з цікавістю розглядаючи багрову мітку, що майоріла на блідій шкірі. — Тому чекаю від тебе сповіді з детальним звітом: скільки разів, у яких позах і таке інше.

— З якого це дива я маю тобі розповідати про таке?! — справедливо обурилася Каміла.

— А з такого! — не на жарт розійшлася Світлана, палаючи праведним гнівом. — Або ти сама мені про все розповідаєш, або ти мені більше не подруга!

Відрізавши їй шляхи до відступу, шантажистка пришпилила останньою фразою руду, немов Курдюмов колекційну комашку до дошки.

— Гаразд, чорт із тобою. Буде тобі сповідь, — здалася Сірова, зацьковано косячись на пенсіонерку, яка закладала хустку за вуха, щоб краще чути їхню розмову. — Але тільки не тут!

— Чудово, — осяяла її щасливою усмішкою любителька пікантних історій. — Пропоную вийти на моїй зупинці. У мене якраз завалялася в шафі спайка пива і пачка чипсів.

— Давай не сьогодні. Пізно вже. Та й завтра нам треба рано вставати, бігати по салонах… — у спробі відтермінувати неминуче, заторохкотіла Каміла, схоплюючись із із сидіння. Їй заледве вдалося не погубити пакети, про які вона геть забула. Впершись колінами в ноги подруги, що перегородили прохід, руда паніка з благанням озвалася до неї: — Скоро моя зупинка. Дай мені вийти!

— Е, ні. Так справа не піде, моя люба. — Спостерігаючи за потугами боягузки, яка намагалася від неї втекти, Суріна ще й вчепилася пальцями в спинку сидіння навпроти. — Ми їдемо далі, і це не обговорюється. Переночуєш у мене.— Знову мама буде лаятися, що я вже другу ніч у тебе тусуюся, — жалібним голосом заскимлила Каміла, сподіваючись, що шантажистка від неї відчепиться.

— Дай мені свій телефон. Я сама відпрошу тебе у тітки Регіни, — безапеляційно заявила усміхнена Світлана.

— Ось, тримай, — руда неохоче вклала свій гаджет в її долоню.

***

Тим часом на іншому кінці містечка велася схожа розмова.

— Трясця, і що мені робити, Русю? Таке враження, що моя мама просто обожнює мене підставляти! — Зоя заливала окропом ромашковий чай, не припиняючи жалітися усміхненій подрузі. — Спочатку з тим іспитом, тепер з випускним.

Нестримний регіт Руслани, яка вислухала всю історію від початку до кінця, страшенно її дратував. Ні щоб порадити щось слушне! Але де там? Сидить і заливається сміхом, як дурень сироваткою…

— Як що? Йти на випускний. Можна подумати, що в тебе є інший вибір, — безтурботно знизавши плечима, винесла невтішний вердикт чорнява.

— Але ж це виглядатиме так, наче я її переслідую! — невдоволено скривившись, зітхнула оповідачка, масажуючи пальцями перенісся.

— Та ти шо! — бурштинові очі навпроти виблиснули веселощами. Зоя зиркнула на неї з-під насупленого чола, вуста перетворилися на тонку лінію. Глузлива посмішка Русі трохи згасла. — Не переймайся так, Зоїч. Ти завжди можеш пояснити тітці Алі, чому не можеш піти на вечірку, і таким чином відмазатися від ролі наглядачки.

Тарнавська зрозуміла, що адекватної поради від цієї дотепниці їй не дочекатися.

— Та ти шо! — передражнила вона Руслану, театрально приклавши долоню до грудей. — Ти й сама чудово розумієш, що це не варіант! — Булигіна невизначено стенула плечем. — І взагалі, невже ти також вважаєш, що гіпертензія мами виправдовує її відлинювання від обов'язків наглядати за п'яними випускниками? — роздратовано випалила, хоча й сама чудово розуміла, що верзе дурниці: підвищений тиск — це не жарти.

Щоразу згадуючи той злощасний ранок, Зоя закипала від люті. Вона не хотіла знову бачити руде дівчисько в обіймах когось іншого. Стискала кулаки від безсилля й бажання придушити того зализаного гелем довбограя, який насмілився відібрати у неї її дівчинку. А чи була Каміла її дівчинкою? Це навряд. Проте думати про цих двох, як про пару, і що її використали в меркантильних цілях, було просто нестерпно.

— О, так-а-а, тітка Аля — справжнє зло! Твій тиск у паху і уражене почуття гордині, звісно, набагато важливіші за погане самопочуття рідної матері, — не втрималася від шпиньки Булигіна, старанно дмухаючи на гарячий чай. Зоя розлючено виблиснула очима, але нічого їй на це не сказала. Нічим було крити. — Схоже, це дівчисько і справді особливе, як ти й казала.

— Коли це я тобі таке казала?! — обурливо пирхнула Зоя.

— Ну, не гнівайся, Русю. Тут особливий випадок. Розумієш? — усміхнена стьобщиця підперла кулаком підборіддя і, хитро примружившись, запитала: — Хіба це були не твої слова, Зоїч?

— Ну, мої... — вимушено погодилася білявка, підтиснувши губи. — Я й справді так думала, поки не дізналася, що Каміла в стосунках.

— Ти мене дивуєш, подруго. Що це ще за дитячий садок?! Куди поділося те самовпевнене стерво, яке я знаю?! Йди на випускний і доведи тій шмаркачці, що тебе не тіпе, що тебе використали і продинамили!

— А що, як тіпе? Я не хочу мати жалюгідний вигляд, — зацьковано зиркнула на неї Зоя.

Булигіна присвиснула і почала роздратовано тарабанити пальцями по столу: її подруга й справді виглядала нікчемно. Була схожою на похнюплену підлітку, що ніяк не в'язалося з її крутим гонором. Оце так справи…

— Тоді вмов Данку піти з тобою на випускний. Хай прикинеться твоєю дівчиною. Типу, ти теж не самотня і таке інше. Градова тобі не відмовить. — Простягнувши руку до вази з цукерками, Руслана передала одну подрузі. — На ось, з'їж «корівку» і заспокойся. На тебе боляче дивитися. 

— А тобі не здається, що вдавати, ніби я з кимось теж зустрічаюся, це якраз і є дитячий садок?! — відмела безглузду пропозицію подруги Зоя, нашпиговуючи нещасну цукерку зубочистками й уявляючи на її місці усміхнену пику хлопця Каміли. — Давай краще ти зі мною туди підеш? Безліч людей знає, що ми з тобою найкращі подруги і що між нами немає і не може бути романтичних стосунків. З тобою я почуватимуся набагато комфортніше.

— Ні-ні-ні, і ще раз ні! Навіть не проси мене про таке, — заперечливо замахала руками перед благальним обличчям Зої, ледь не перекинувши чашку з чаєм. — І не дивись на мене очима вмираючого козеняти, це тобі не допоможе. З мене вистачило школоти в цьому році. Я вже сто разів пожалкувала, що погодилася працювати в освіті. До речі, це була твоя ідея вивчитися на педагогів. І я досі не розумію, навіщо тебе тоді послухала. Схоже, у мене було якесь затьмарення мозку.

— Русь, там не школота, а бурсота. Може, й тобі там хтось приглянеться. А як ні, то хоча б розважишся з кимось, — не втрачаючи надії, висунула останній козир Тарнавська.

— Ти при своєму глузді, Зоїч? — не вірячи власним вухам, зареготала Булигіна. Відкусивши від солодкої вафлі чималий шматок, вона зосереджено перемелювала його на дрібні крихти. — Моя поява на випускному виглядатиме так, ніби ми з тобою вийшли на полювання. Воно тобі треба? Думаєш, консервативний директор сильно зрадіє цьому? А твоя мати?

Зоя була змушена погодитися з нею і розпачливо випалила:

— Тоді що ти пропонуєш мені робити? Сама я загнуся там, бігаючи і заглядаючи по всіх кутках, слідкуючи, аби ніхто з бурсоти не впився в хлам. Сумніваюся, що завуч чи директор погодяться скласти мені компанію в цьому. Мене просто ганятимуть, як наймолодшу.

— Знову повторюся: візьми з собою Градову!

— Та що Градова?! У ній від сили півтора метра зросту та сорок п'ять кіло ваги. Теж мені помічницю знайшла! — обурилася Зоя, дивуючись черговій абсурдній пропозиції Руслани. Їх завжди привітна й усміхнена подруга явно не дотягувала до рівня «грізної тітки», з якою б рахувалася молодь у стані алкогольного сп'яніння. — Я взагалі дивуюся, якого дідька Данка попхалася у правоохоронні органи — вона й мухи не образить. Бачила б ти тих дівуль з училища, вони її навіть не помітять, коли йтимуть на перекур. Затопчуть нафіг.

— Пф-ф... Ти просто не бачила нашу Данку у справі. Коли сержант Градова заступає на патрулювання, її неможливо впізнати, — реготнула Руслана, пригадавши кумедну і трохи шокуючу історію. — Коли вона вбирається в патрульну форму, то перевтілюється з тихої мишки на «домінатора». Нещодавно Градова сама, без підтримки, скрутила юрбу хуліганів. Я тоді мало дар мови не втратила, а ти знаєш — мене не так легко здивувати. Даси їй команду «не зводити з алконавтів очей», а сама сядеш собі у куточку за столиком і будеш спокійно пити каву.

— Невже Данка реально настільки матьора? — з недовірою перепитала Зоя.

Вона, навіть у теорії, не могла уявити їхню подругу в образі «грози хуліганів». Надто вже тихою і пухнастою здавалася для цієї ролі маленька брюнетка з очима оленяти Бембі.

— А то. Зуб даю. Вік волі не бачити, — відчебучила «чорнявка в законі» і зареготалася.

— Добре, повірю тобі на слово, — теж сміючись, Зоя почала шукати в телефонній книжці номер подруги. — Сподіваюся, «домінатор» не підкачає. 

— От побачиш, сержант Градова тебе ще здивує. Головне, приглядай за нею, бо її іноді несе. 

Тарнавська приклала палець до вуст, натякаючи, щоб Руслана затихла. 

— Привіт, Данко. Як твої справи? 

— Привіт, Зойко. Ой, навіть не питай, — сутужно зітхнула стражденниця. — Мозок наче скловатою набитий після випитої на двох із Русею пляшки самбуки. Вона, здається, ще за пивом бігала, але я вже не дочекалася її, бо вирубилася.

— Де? На пляжі?! — ошелешено перепитала слухачка. — Охо-хо...

— Чому на пляжі? Вдома, на дивані, — не зрозумівши, що білявка над нею кепкує, серйозним голосом пояснила Градова.

— А, ну тоді норм. — Зоя скосила погляд на доволі бадьору Булигіну, що чавилася сміхом. — Слухай, Данко, чого я тобі дзвоню. Хотіла в тебе запитати, які в тебе плани на завтра.

— Якщо хочеш запропонувати знову зустрітися і накидатися, то я пас, — скоромовкою випалила подруга, — мене досі нудить.

— Та ні, бухати якраз не треба. Скорше навпаки. Мама мене попросила побути наглядачем у її ПТУ-шниць на випускному, і я не відмовилася би від твоєї допомоги.

— Ой, навіть не знаю, Зойко. Я збиралася завтра сходити в басейн. Потім до батьків хотіла заїхати і поприбирати вдома перед початком зміни. — Перелічивши причини відмови, Дана поквапом випалила: — Попроси Руську сходити з тобою. Вона тобі не відмовить.

— Вже відмовила, — Зоя підтиснула вуста і з докором подивилася на Руслану. — Вона перевела стрілки на тебе, кажучи мені: «Данка тобі не відмовить». 

Булигіна нахабно видерла у неї з рук телефон і одразу ж почала переконувати Градову не кидати Зою напризволяще. Коротко описавши їй ситуацію, в якій опинилася подруга, вона спробувала звернутися до романтичної натури Дани: 

— Зрозумій, Данко, якщо її зараз не підтримати, Зойка більше ніколи не зможе відкрити комусь своє серце. Замкнеться в собі, почне водити додому нерозважливих дівчат. Зіпсує життя їм і собі! — Помітивши, як Тарнавська закочує очі, Руслана ледве втрималася, щоб не пирснути сміхом. Вона розуміла, що переграє, але зупинитися вже не могла. — Тому ми просто зобов'язані їй допомогти. Будучи її найкращими подругами, ми не маємо права кинути нашу Зойку в біді.

— Ми?! — справедливо обурилася Градова. — Ти ж їй відмовила!

— Я не відмовляла! Просто не можу піти, бо захворіла.

Покашлявши в телефон і шмигнувши носом, смолянокоса крутійка підскочила до Зої, щоб затулити долонею її відкритий рот, аби вона бува не бовкнула чого зайвого.

— І як називається твоя хвороба? Запалення хитрощів?! — гмикнула Дана, відчуваючи, що її дурять. — У п'ятницю з тобою все було добре.

— Бронхіт, який може перейти в запалення легень, якщо не поберегтися. Я в дитинстві часто на нього хворіла. Знаю, що кажу.

Голос Булигіної був настільки переконливим, що Градова здалася.

— Ех-х, ну раз таке діло... Гаразд, тоді я згодна. А ти не сиди в Зойкі довго, йди додому і лікуйся.