Останній бій

Останній тиждень червня неквапливо наближався до логічного завершення, розчиняючись у вечірній прохолоді. Рудокоса примара застигла на містку й зачаровано спостерігала, як помаранчева куля ледачо котилася небосхилом, фарбуючи яскравими барвами каламутні води річки. Хвойні гіганти, що росли суцільною стіною на протилежному березі, жадібно простягали до неба руки-гілки. Здавалося, лише їм було під силу утримувати сонце в полоні обіймів аж до ранку.

Від милування присмерком дівчину відволік фоновий шум. Піщаний пляж, подекуди вкритий пожухлою травою, був рясно всіяний відпочивальниками. Довкола мангалів заклопотано поралися чоловіки, які цмулили пиво та роздмухували під шампурами вугілля. Розпашілі жінки сиділи під парасольками на строкатих пледах та вели неспішні розмови. Неподалік від них дітлахи вовтузилися з домашніми улюбленцями, намагаючись вирвати зі слинявих пащ свої іграшки. Значно далі, на витоптаному кросівками полі, хлопчаки ганяли м'яча й енергійно вигукували команди. Не менш галаслива компанія її однолітків під бринькання гітари горлала матюкливі шлягери, зовсім не соромлячись літніх людей, що з осудом бельмували на них... Скидалося на те, що тут зібралася добра третина мешканців містечка, які хотіли приємно провести час у родинному чи дружньому колі.

Меланхолійно розглядаючи цей середньовічний табір, «жриця вогню» намагалася знайти там вільний клаптик землі, щоб провести обіцяний обряд підношення богам. Коли намітила ціль, вона прихлопнула комара на щоці і спустилася сходами до водойми. Зупинившись біля більш-менш вдалого місця, присіла навпочіпки і з вишкіром психопата заходилася витягати з рюкзака старі конспекти та ненависні туфлі.

«Звиняйте, що не буду за вами ревти... Плакальниця з мене ніяка» — змарніле обличчя прикрасила крихітна усмішка.

Нашвидкуруч збудувавши жертовний вівтар, Каміла чиркнула сірником. Спершу підкурила цигарку, а тоді жбурнула вогник у пожмакану макулатуру: багаття, підживлене назбираними під корчем сухими гілочками, миттєво розгорілося, готуючись прийняти щедрі дари. Помітивши, як язики полум'я почали підбиратися до дрібних лугових квіточок, палійка сварливо гримнула:

— Агов, ненажеро, ану не займай їх!

Вербовий прутик безапеляційно приборкав його апетити, підгортаючи в жерло обвуглені папірці.

«Очманіти, ці суцвіття жовтців так схожі на очі тієї шаленої кралечки... Даремно я втекла від неї, до всирачки злякавшись своїх почуттів» — обличчя перекосила бунтарська гримаса, і вона миттєво заперечила собі: — «Пф-ф. А що я їй мала сказати?! Може, сходимо на каву чи в кіно? Та ну нафіг — якась маячня! Годі морочити цим голову!»

Поки набурмосена дівчина годувала багаття принесеними із собою «смаколиками», до неї кілька разів підходили хлопці із сусіднього табору. Вони намагалися запросити руду дивачку на шашлики, жартома переконуючи її, що добре просмажена курятина набагато смачніша за обвуглені нотатники. Однак Каміла не зважала на дотепи мудрогеликів: просто бурмотіла під ніс щось нерозбірливе, навіть не дивлячись у їхній бік. А коли вона кинула в полум'я «диявольські колодки», нерви залицяльників остаточно здали. Покрутивши пальцем біля скроні, вони зрештою підібгали хвости та повернулися до себе ні з чим.

«Правильно, валіть звідси. Рятуйте свої боягузливі дупи. Теж мені, кавалери знайшлися», — здригаючись від беззвучного сміху, Сірова продовжила длубати жертовне підношення обпаленим патичком, відмахуючись іншою рукою від диму. — «Ну і сморід я тут розвела. Якого дідька ці знаряддя для тортур так сильно кіптявлять?..» — але палійка й тут знайшла плюси: — «Хех, принаймні комарі перестали мені дошкуляти».

Раптово за її спиною почувся знайомий до дрижаків уїдливий голос:

— Що ти тут влаштувала, Каміло? Невже чогось кращого в АТБ не знайшлося, тому ти вирішила засмажити те, що було під рукою?

«З.О.Я?! Невже це дійсно вона?!! — На спантеличеному обличчі «жриці» розквітла радісна усмішка, яка швидко зникла, — Та ні — це причадяний глюк. Надихалася димом, от мене й вштирило...»

— Ау! Є хто вдома?! Ти мене взагалі чуєш?!! — наполегливіше забубоніла мара, пробиваючись крізь щільний заслон хаотичних думок.

— Згинь, Сатано! — вперто вигукнула руда, відмовляючись вірити в її існування.

— Ти що, зовсім втратила страх? Зараз я тобі покажу Сатану!

Вискубнувши жмут трави, обурена білявка поцілила ним у язикате дівчисько.

«Бляха, не проглючило!!!» — нервово сковтнула слину Сірова, витрушуючи зі свого волосся ошматки.

— Вибач. Я не хотіла тебе образити, — промимрила вона, кладучи у вогнище зашмуляне учнівське посвідчення.

— Якось слабко віриться! — недовірливо пирхнула Зоя, спопеляючи гнівним поглядом потилицю палійки.

«Жриця вогню» на фізіологічному рівні відчувала на тому місці опік розміром із тенісний м'яч. Чи, може, з баскетбольний. Або навіть із гірський валун... Їй складно було підібрати влучні епітети, коли в голові робилося казна що. Наразі Каміла знала тільки одне: руйнація спокою з'явилася разом із появою Зої. Коли вона набралася сміливості та повільно повернулася до неї, то перше, що побачила, — це нескінченно довгі ноги, щільно обтягнуті чорними легінсами, тканина яких імітувала зміїну шкіру. Серце пропустило удар від цього чарівного видовища. Налиті темрявою зіниці боязко підстрибнули вгору і залипли на оголеному животику, що визирав із розрізу розстебнутої до ліфа сорочки.

«Хіба можна ходити між людьми у настільки відвертому вбранні?! Мало тебе мамця лупцювала в дитинстві!»

Зволоживши язиком пересохлі вуста, насуплена дівчина піддалася непереборному бажанню продовжити еротичну екскурсію звабливим тілом, яка досить швидко закінчилася. А все через груди, що зухвало випиналися в декольте оливкової тканини. Вони буквально примагнітили спраглий погляд рудої, вмить паралізуючи ще й повіки.

«Я могла б вирячитися на них цілу вічність. Цікаво, які вони на дотик...»

Усмішка милувальниці стала настільки широкою, що їй здавалося, ніби щоки от-от репнуть, якщо вона негайно не припинить шкіритися, мов причумлена баракуда. Вирішивши, що готова піти навіть на цю жертву, Каміла підвела погляд вище, розглядаючи вуста, на яких майорів самовдоволений усміх. Від побаченого дівчину наче окропом облили. Через лютий сором за свою неандертальську поведінку їй закортіло негайно провалитися крізь землю. Чари миттєво розвіялися, луснувши болотяним міхуром, натомість залишивши по собі гіркий осад із душком власного ідіотизму.

Через це рудій скалці знову захотілося нагрубити підлій гадюці. Помститися за свою ганьбу. Болючіше вкусити. Сірова вже відкрила рота і навіть встигла набрати в легені повітря, як потік лайки застряг кісткою в горлі. Бо щойно збагнула: З.О.Я. дивилася на неї не з глузуванням, як спершу здалося, а з непідробним інтересом. Тому вона здулася, наче повітряна кулька, втративши запал кривдити свою чи то рятівницю, чи катівницю. Навіть власне серце палко підтримувало цей бунт — воно було ладне випасти на згарище й принести себе в жертву. Від цих думок бідолаху мало не знудило метеликами від хвилювання. Потупивши очі, вона скрушно зітхнула. Тоді прочистила горло та постаралася надати голосу бодай краплю байдужості, перш ніж запитати:

— Як ти мене знайшла?

— Кхм-кхм, — давлячись чи то сміхом, чи їдким димом, Зоя прикрила кулаком рот. — Тебе важко було не помітити. Ти тут таке влаштувала, що тільки сліпий би тебе не знайшов. — Зніяковіла дівчина смикнула плечем. Білявку аж ніяк не влаштовувала ця замкнутість, тому вона вирішила трохи її подражнити, щоб вичавити бодай кілька слів. — Насправді я вирушила на пошуки довбограя, який влаштував цей безлад, щоб дати йому чортів, а натрапила на тебе. Схоже, хтось на горі має на нас свої плани. — Але її відвертість також не спрацювала: палійка з вдаваною цікавістю продовжувала вдивлятися в попелище, наче йшлося не про неї. Тому Зоя терпляче перепитала мовчунку, максимально пом'якшивши голос: — То якого милого ти тут влаштувала, Каммо?

— Підносила жертву богам, — промимрила під ніс «жриця вогню», заполошно перебираючи пальцями край футболки.

Дивацтв у цьому дівчиську було хоч греблю гати, але саме цим вона і приваблювала Зою. Ну, може, й не тільки цим…

Уся річ була в ароматі, що йшов від Каміли. Він був для неї якимось особливим, звабливим і бентежним. Це вона помітила майже одразу — коли кумедна щебетунка сіла до неї в автівку; потім в училищі, коли вони цілувалися в накуреному сортирі; а ще коли дражнила зніяковілу колючку на іспиті, шепочучи їй на вухо всілякі дурниці. Як тільки Зоя вдихала п'янкий аромат рудокосої красунечки, вона миттєво втрачала голову: починала діяти на інстинктах і поводитися, немов ненормальна. Так само, як зараз, нахабно порушуючи всі кордони:

— Навіщо? Яким ще богам? — вкрадливо запитала, торкаючись її пальців.

— Я пообіцяла віддячити їм за те, що вони послали мені тебе цього ранку.

Очі Каміли нажахано збільшилися.

«Дідько! Невже я це бовкнула вголос? Це просто треш! Відстійніше цей день закінчитися просто не міг… Як же соромно-о-о!!!»

Намагаючись викрутитися з ганебної ситуації, руда паніка гарячково залепетала:

— Кхм… Я зовсім не це мала на увазі… Насправді я хотіла сказати…

— Я й не знала, що ти настільки набожна, Каммо, — промуркотіла Зоя, підходячи до неї впритул. Іншою рукою білявка обережно торкнулася палаючої щоки, змушуючи об'єкт бажань подивитися на себе: — Ти справді дякувала богам за зустріч зі мною? Я правильно усе зрозуміла?

Вкотре потрапивши під гіпнотичну дію зміїних очей, осоловіла дівчина відчула, як у неї щезає земля під ногами. Слухаючи спокусливий голос, вона ніби ширяла в повітрі, летячи Зої назустріч. «Опиратися марно», — нашіптував внутрішній голос, позбавляючи контролю над тілом. Її вуста мимоволі заворушилися, белькочучи якісь нісенітниці:

— Ну, так… Ти допомогла мені вчасно потрапити на іспит… Замінила на ньому гоб... Кхм-кхм. Тобто, свою маму. Врятувала нас із Свєткою від відрахування з училища… А ще ти... Ще...

І знову ступор. Знову цей проклятущий непереборний бар'єр, зітканий із самозахисту, що заважав зізнатися Зої у почуттях. Він наче здавив пазуристою лапою горло Каміли, забороняючи розповісти про головне...

— І це все? Ти тільки тому тут мало не влаштувала пожежу? — попри те, що Тарнавська стрімко втрачала терпіння, вона вміло вводила дівчину в транс тихим лагідним голосом, ніжно проводячи великим пальцем по щоці. — Ти добре подумала, Каммо? Більше нічого не хочеш мені сказати?

— Ні, — пискнула руда, замруживши очі.

— Чому ти постійно намагаєшся мене обдурити? — гуркіт обох сердець заглушував увесь пляжний гамір: гавкіт собак, сміх дітлахів та хмільні піснеспіви. — Подивися на мене.

— Я… — ігноруючи прохання, Каміла зробила глибокий вдих і ледь чутно промимрила: — Я не знаю... Я не можу.

— Невже я настільки тобі огидна? — голос Зої звучав із відчутним надломом, що ніяк не асоціювалося із зухвалим характером. — Якщо так, то просто скажи мені це, і я піду.

«Бляха, ну ж бо, Сірова, не тупи. Зізнайся їй, що вона тобі подобається… Не будь ганчіркою… Давай же, зроби хоч щось!!! Ти просто зараз втрачаєш свій останній шанс!»

Мовчанка затягнулася. Повз застиглих дивачок проходили люди: вони з цікавістю позирали на них і йшли собі далі. Крик чайки, що ширяла над рікою, вирвав їх із заціпеніння. Каміла опустила голову, до болю зціпивши зуби.

Зоя, як і обіцяла, відступила назад.

— Отже, так і є. — Злість та образа, що скупчилися в сонячному сплетінні, сочилися отрутою в кожному її слові: — Поняття не маю, навіщо я взагалі витрачаю на тебе час. Бувай.

— Стривай! — нарешті спромоглася витиснути з себе бодай слово руда панікерка, подумки даючи собі ментального копняка. — Я… Я просто задумалася.

— Та невже. І про що ж? — без ентузіазму запитала Зоя, дратуючись ще більше: на себе — за свою нав'язливість; на Камілу — за її нерішучість. Під час кожної розмови з дівчиною їй доводилося буквально лещатами вишарпувати з неї слова, хоча кожною клітинкою тіла вона відчувала, що також подобається цій партизанці. Вирішивши затриматися на кілька секунд, Зоя поквапила її: — Ну? Довго мені ще чекати?!

— Я нещодавно зрозуміла… — зазирнувши в зміїні очі, які виблискували ворожнечею, Каміла вхопила її за долоню. — Зрозуміла, що мені подобаються стрьомні жінки.

Брови Тарнавської здивовано злетіли вгору.

— М-да... Це найгірший комплімент, який мені коли-небудь робили, — весело усміхаючись, вона зробила крок назустріч цьому рудому сонечку з настороженими очима та гострим язичком. — Ох вже мені ця школота. Господи, на що я себе підписую?

— Взагалі-то я не школота, а бурсота, — набурмосилася Каміла.

Вона настільки сильно перенервувала, що в неї геть пересохло в роті, тому довелося знову облизнути губи — про всяк випадок, якщо доведеться сказати щось іще.

Не маючи сил відірвати спраглого погляду від звабливих контурів, які наче запрошували до поцілунку, білявка перепліла їхні пальці й притягнула дівчину до себе.

— Ну, звісно. Це одразу все змінює. Поїхали звідси, бурсота.

— Куди? — про всяк випадок уточнила Сірова, хоча насправді була ладна поїхати з нею куди завгодно.

— Туди, де нам не заважатимуть цілуватися. — Тарнавській до нестями кортіло забрати Камілу з цього залюдненого місця, відвезти туди, де немає свідків. Боячись відлякати її своєю наполегливістю, вона поспіхом додала, м'яко тягнучи дівчину за собою: — Поїхали до мене? Я тебе кавою пригощу або чимось міцнішим. Пропоную разом відсвяткувати завершення твого навчання в Чистилищі.

— А як же королева?.. Кхм… Знаєш, я якось не надто палаю бажанням святкувати щось разом із твоєю мамою, — заворожено дивлячись на округлі сідниці білявки, промимрила Каміла, навіть не збираючись пручатися.

— Ти таке балакуче чудо, Каммо, — рвучко зупинившись і повернувшись до неї, Зоя зазирнула у величезні димчасті очі й засміялася. Розуміючи, що дівчина не поділяє її веселощів, вона нахилилася до її вуха, муркочучи: — Я вже давно живу окремо від мами.

— Супер, — зітхнувши з полегшенням, Каміла тепер вже сама волокла об'єкт бажань до сходів. — Мені також не терпиться забратися звідси.

— Рюкзак свій забери, — нагадала їй Зоя про покинуту напризволяще річ.

— Точно. Дякую.