Останній бій

Тарнавська крадькома продиралася крізь густий чагарник шипшини, що розрісся уздовж металевого паркану, подумки проклинаючи «вдало» обраний маршрут і свою необачність:

«Дідько, мало не спалилися. Знову! Мені неабияк пощастило, що колишній хлопець Каміли повів себе більш-менш адекватно. В його погляді було стільки ненависті, він реально міг укатати мене в асфальт, якби вона не заступила мене собою. От лайно!»

У напів темряві гілки чіплялися за її одяг, смикали за волосся, дряпали обличчя, проте з нього не сходила задоволена усмішка.

«Ще б трохи і я взяла би руде сонечко просто в тій альтанці. І вона б дозволила мені це зробити, адже сама сказала що хоче...» — Від цих думок білявку пробив озноб. — «О, Боже! Фу-у-ух... Дихай, Зоя! Треба якось навчитися стримувати свої бажання. Те що Камма так поводилася, це принаймі нормально. А я-то що виробляю?! Піддалася гормонам, наче якийсь сексуально стурбований підліток. Хоча, це і не дивно, з моєю дівчинкою інакше й бути не може. Вона така сексі. Так приємно знати, що Камма тепер моя. Так-так, тільки МОЯ!» — нутром розлилося приємне тепло, змусивши Зою ще ширше всміхнутися. — «Коли моя дівчинка знаходиться поряд, мило шаріється, зухвало усміхається, цілує мене — мені зносить стріху. Від її аромату я сама заводжуся з пів оберту… Бр-р-р, все, досить про неї думати!»

Нарешті вибравшись з хащів, білявка наполохала своєю появою купку курців. Вони миттєво покидали недопалки і почали їх топтати ногами. Та з таким завзяттям, що на це неможливо було дивитися без посмішки. Хлопці були схожими на «пожежників савани», а дівчата на давильниць винограду — тільки діжок з ягодами бракувало.

Оскільки настрій назлядачки значно покращився, вона не стала читати нотації випускникам, через те що вони геть знахабніли, шмалячи просто на ґанку їдальні. Докірливо похитавши головою, Зоя мовчки вибігла сходами вгору, пронеслася довгим коридором та влетіла в їдальню. Загальмувавши поряд із здивованою подругою, кинулася її обіймати.

— Данко, вона моя! МОЯ! Вона сама мені про це щойно сказала!

Патрульна шикнула на неї, відчепила руки від своєї шиї і почала гримасничати: тричі кліпнула правим оком, тричі витягнула вуста в тонку лінію і тричі кліпнула лівим оком. Перебуваючи у піднесеному настрої Зоя навіть не звернула уваги на дивакуватість подруги, бо їй нетерпілося поділитися з нею чудовою новиною.

— По завершеню вечірки я заберу її… — Тарнавська осіклася, помітивши, з якою шаленою швидкістю закліпала віями Дана, що їй могли позаздрити навіть колібрі. Від старання, на лобі подруги виступило кілька крапельок поту. — Та що з тобою не так?! Тобі щось до ока потрапило?

Зітхнувши, Градова приречено застогнала. Серед них трьох, Зойка завжди була найслабшою ланкою у грі «Крокодил», тому продовжувати корчити перед нею гримаси не було сенсу.

— Це я їй до ока потрапила. — Озирнувшись до усміхненої мами, Зоя мало не впустила щелепу на підлогу. Виходило, що вона увесь час стояла неподалік і все чула. — Привіт, доню.

— Привіт, мам, — вичавила з себе вітання білявка і з докором втупилася на скислу подругу, надсилаючи їй ментальний посил:

«Данко, що за підстава?! Чому ти не попередила мене?»

— Та ну тебе, Зойка, — відмахнулася від неї Градова і пішла робити обхід, буркнувши на останок: — Вчи «морзянку».

Спостерігаючи за потішною поведінкою подруг, і бачачи як ошелешена донька змінилася на лиці, Алевтина Аркадіївна зареготалася.

Тепер Зої стало зрозуміло, що саме мала на увазі Каміла, коли казала, що сміх «королеви гоблінів», схожий на гавкіт оскаженілих псів. Востаннє мама так реготала, коли їм було по одинадцять років. Алевтина Аркадіївна застала тоді їх за курінням. Зоя стояла з подругами на балконі, а мама загородила своїм тілом вихід і моторошно реготала. Ох і дісталось ж їм тоді від неї...

— Так-так-так. І про кого це ти щойно розповідала Дані? Невже у тебе з'явилася дівчина?

Нашорошена Зоя осяяла маму насмішкуватою усмішкою.

— Що? Ні. Нікого у мене немає! Я цей... Про нову сумочку Данці розповідала, яку нещодавно придивилася в магазині. — Розуміючи, що верзе казна що, білява крутійка всеодно збиралася, до останнього, стояти на своєму, — Знаєш, така зручна, в ній ще багато відділень є.

— То ти тепер із сумочками розмовляєш? І вони тобі відповідають. Цікаво-цікаво, — картинно здвувалася жінка і знову розреготалася, через що пишні груди заколивалися хвилями.

— У кожного свої дивацтва, — віджартувалася Зоя, подумки підбираючи кращі варіанти відмовок.

— Ну да, ну да, — задумлививим голосом промовила Алевтина Аркадіївна. — Дивацтва різні бувають, — і з посмішкою запитала, — То де вона?

— Хто?! — напружилася донька.

— Твоя сумочка. Від якої в тебе світяться очі, — підказала їй мама.

— На складі, — буденним голосом відказала Зоя. — Мені щойно передзвонила продавчиня, сказала, що замовила її для мене у постачальника. Скоро доставлять додому.

— Ти ба, як оперативно працюють, — очі жінки примружилися і вона подивилася за спину крутійки, яка теж почула голоси, що наближалися до них.

Зоя простежила за маминим поглядом і нервово глитнула. Наче у сповільненій зйомці, в одвірку з'явилося її руде сонечко зі своїми друзями. Світлана з хлопцем пройшли повз неї, а от Каміла пригальмувала. Вона усміхнулася їй, простягнула руку до завмершої в очікуванні катастроф Зої, і висмикнула з розтріпаного волосся шипшиновий листочок. Тарнавська спостерігала за діями дівчини з кам'яним виразом обличчя. Схоже руду це неабияк повеселило. Вона захихотіла, нахилилася до неї і прощебетала на вухо:

— Може, разом поїдемо додому? Цього разу можемо залишитися до ранку у мене.

Зоя затамувала подих не вірячи своєму «везінню». Судомно перебираючи варіанти, як їй тепер виправдовуватися перед матір'ю, вона навіть боялася глянути в її бік.

— Оце так. Я й не знала, що ти так добре потоваришувала з моєю донькою, Сірова! — почувся за спиною Каміли до болю знайомий саркастичний голос «улюбленого» завуча.

Руда паніка упізнала б його з-поміж тисячі інших, тому вона мало не зомліла.

— Якого дідька?.. Мать твою… Сюди принесло?! — плутаючись у словах і намагаючись не залаятися ще більше, дівчина приголомшено витріщалася на таку ж бліду, як і вона сама, Зою.

Тарнавська невизначено знизала плечима і перевела насторожений погляд на маму, яка не зводила з них очей.

— Стає дедалі цікавіше, — на обличчі «королеви» сяяла таємнича усмішка. По ній було помітно, що її бавила вся ця ситуація. Зоя ніяк не могла збагнути, чому мати не сердиться на неї, адже вона суворо заборонила їй наближатися до Сірової, а тепер стоїть і посміхається, наче все добре. — Нагайдай-но мені, доню, відколи це ти почала таксувати.

— Я не таксую. Просто пообіцяла дівчатам, що підкину їх додому. — Нарешті знайшлася, що відповісти Зоя. — Ми з Данкою відібрали у їхніх кавалерів ключі від автівки, адже ті вже встигли десь наклюкатися.

— Яка ти в мене, виявляється, альтруїстка, доню, — реготнула жінка, примружвши очі. — Допомагати незнайомцям, які опинилися в біді — це так по-християнськи і так не схоже на тебе.

Грузлива усмішка «королеви стьобу» стала настільки широкою, що Зої здалося наче кінчики маминих вуст от-от торкнуться вух. Каміла вочевидь взагалі втратила дар мови від її вишкіру, або ж гострила язика, поки її не займали. Неочікувано перед їхніми очима матеріалізувалася спина Суріної, яка заступила їх, викликаючи на себе вогонь:

— Доброго вечора, Алевтино Аркадіївно. Раді вас бачити на нашому святі. Як ваш тиск?

— Вашими молитвами, усе добре. Я також рада всіх вас бачити. Ви такі нарядні та красиві сьогодні, вам дуже личать ваші сукні.

Очманівши від незвичної поведінки матері Зої, Сірова дивилася на неї із подивом. Ще б пак, завуч постійно лаяла дівчат за те що вони час від часу одягали в училище занадто відверті сукні або короткі спідниці, стверджуючи, що своїм безсоромним виглядом учениці провокують хлопців чіплятися до них, та й взагалі відволікають їх від навчання. Спершу прискіплива жінка викликала порушниць у свій кабінет, годинами читала їм нотації, а опісля дзвонила батькам.

— Дякуємо. Ви також чудово виглядаєте і вам дуже личить ця усмішка. — Алевтина Аркадіївна підкинула до чола брову, чекаючи на пояснення від Світлани. —  Ну знаєте, не ваш моторошний вишкір, яким ви нас зустріли в перший день навчання. Який так і натякав: Вам всім тринда! А саме ось ця приємна усмішка, з якою ви прийшли до нас на випускний.

«Вона, що, їбанулась?!» — втиснула голову в плечі Каміла.

Чи-то надлишок алкоголю розв'язав Суріній язика, чи розуміння того, що завуча більше не варто боятися, позаяк їм більше не доведеться мати з нею справ... Хто його знає. Не встигла Сірова подумки помолитися за упокій безпечної подруги, як заливистий сміх «королеви» розлився їдальнею, відбиваючись від стін і врізаючись у вуха.

— Кращого компліменту мені ніхто не робив! Дякую! — втішилася Алевтина Аркадіївна.

«Срань Господня, що тут в дідька відбувається? Що сталося з гобліншою? Невже вона теж встигла хряпнути пуншу?» — вразилася Каміла, не взмозі повірити власним вухам.

— Каміло, — погляд завуча переметнувся на неї, — я чула, що ти на відмінно склала іспит з мого предмету. Молодчинка. Виходить, недаремно я витратила на тебе стільки часу. — Помітивши на очманівшому обличчі дівчини виразний подив, «королева» висадила її в осад ще більше: — Ти дуже здібна учениця. Ледача? Безперечно. Балакуча? Є за тобою такий грішок. Наполеглива? Ніде правди діти. Продовжуй в тому ж дусі і тоді ти неодмінно досягнеш висот у майбутньому.

— Га-разд. — Вперше за три роки почувши похвалу з вуст своєї мучительниці, руда щиро їй усміхнулася. Тепер Алевтина Аркадіївна не здавалася їй настільки стрьомною жінкою. Навіть її вишкір, з позолоченими різцями, не сліпив очей і був зовсім не макабричним, а дійсно цілком нормальним. Людським, чи що? — Дякую вам за вашу науку.

— Не думала, що дочекаюся коли-небудь від тебе слів подяки. Здивувала так здивувала, — знову розреготалася «гроза училища».

Тепер вже усі, без винятку, дивилися на неї з неприхованим шоком. Навіть директор з колегами. Завуч з ВР ніколи раніше так багато і часто не сміялася. Суріна навіть підкралася до надто веселої жінки, принюхуючись, теж запідозривши, що вона встигла пригоститися їхнім пуншем, поки вони були на вулиці. Помітивши цей маневр, Алевтина Аркадіївна підморгнула горе-розвідниці, тим самим відлякавши її. Світлана мухою повернулася в обійми Семена, кумедно наморщивши у роздумах чоло.

Не припиняючи посміхатися, завуч перевела погляд на свою «улюбленицю».

— Де ти плануєш навчатися далі, Каміло?

«Серійні маніяки так само привітно усміхаються, коли хочуть втертися у довіру до своїх жертв...» — майнула в рудій голові полохлива думка.

— У ветеринарно-фармацевтичному університеті, — натомість сказала зовсім інше.

— В нашому місті? — очі завуча полоснули по ній, наче два зазубрених іржавих клинка, від чого дівчина мерзлякувато здригнулася.

«Якого дідька вона напосідає на мене, наче муха на дохлу жабу?» — Не розуміючи, навіщо ці знання знадобилися «гоблінші», Сірова вишукувала у, здавалося б, простих запитаннях, каверзу. — «Певно хоче виставити мене нікчемою перед своєю донькою. Сто пудов здогадалася, що між нами щось відбувається, тому й робить все аби мене відлякати...»

— З якою метою цікавитеся? — наїжачено запитала Каміла.

— Ходи за мною. Дізнаєшся, — люб'язно запропонувала Алевтина Аркадіївна.

Останні слова «королеви» вибили ґрунт з-під ніг зблідлої жертви.

«Трясця! Схоже, цей допит був лише квіточками. Скоро підуть ягідки. І тим не менш, я не збираюся відмовлятися від Зої. Тільки їй вирішувати: хоче вона бути знімною, чи ні!..»

Розправивши плечі, Сірова насилу проковтнула панічну грудку і погідно кивнула.