Останній бій

— То ти залишишся?

Дивна поведінка круглолицеї жінки, що дивилася на неї очима наляканої лані, збивала Тарнавську з пантелику. Вона мучилася здогадками: що такого жахливого могла розповісти мама Камілі, якщо просила у неї побути буфером між ними?

«От лайно! Треба було злиняти звідси, коли була така змога...»

Погідно хитнувши головою, даючи зрозуміти Регіні Романівні, що вона нікуди не збирається йти, білявка, з удаваним спокоєм, відкинулася на спинку стільця.

— Справді?! Дякую тобі, Зоєнька. — вимучено посміхнувшись, жінка нижче схилилася над столом. — Доречі, а як ви познайомилися з моєю донькою, і як давно дружите? Я впевнена, що ніколи тебе раніше не бачила та й не чула про тебе нічого від неї. І тим не менш, твоє обличчя мені здається знайомим.

— Ем-м… Це довга історія. — перевівши погляд на кота, Зоя напружено втиснулась в стілець. — Швидше за все ви знайомі з моєю мамою. Люди кажуть, що ми з нею дуже схожі.

— А хто твоя мама? — з цікавістю розглядаючи білявку, яка мала приємну зовнішність, мама Каміли намагалася самотужки знайти відповідь на своє запитання. Чи бодай знайти в рисах гості схожість з людиною, про яку вона казала. — Як її звати?

— Тарнавська Алевтина Аркадіївна. Вона…

— Оу, можеш далі не продовжувати. Вона та жінка, яка зводила з розуму мою бідолашну дівчинку всі ці роки. — відштовхнувшись від стольниці, тепер Регіна Романівна дивилася на Зою зовсім іншими очима, — Не можу в це повірити…

«Трясця! Якого дідька я погодилася залишитися на чай? Відчуваю, що він зараз опиниться у мене на голові. Матері, які прагнуть захистити своїх дітей, бувають дуже непередбачуваними та небезпечними. Кому це знати, як не мені. Я й сама неодноразово стикалася у своїй школі з люттю грізних левиць...»

— А що вас так дивує? — склавши руки в захисному жесті, Тарнавська припідняла одну брову.

Ікласто посміхнувшись, вона скопіювала "доброзичливу" посмішку своєї мами. Виказувати страху, перед мамою рудого сонечка, Зоя точно не збиралася.

— Спершу мені здалося, що ви зовсім з нею не схожі. Алевтина Аркадіївна, вона така, ну знаєш, сувора жінка, я би навіть не побоялася цього слова — жорстка. Ти ж, навпаки, виглядаєш привітною, розсудливою, врівноваженою... Але тепер, бачачи твої міміку та жести, мушу визнати що я помилилася.

— Завучі й мають виглядати суворими, інакше б вони не змогли протриматися на даній посаді і дня. Виховні роботи з учнями та їхніми батьками, роблять з них тих ким вони є. — роздратованість, що охопила Зою на початку цієї розмови, пішла на спад. — Насправді моя мама не така вже й жорстка. Вдома вона зовсім інша.

— Не буду сперечатися. Зрештою, ти краще її знає. — примирливо усміхнувшись, скоромовкою відказала Регіна Романівна, намагаючись розрядити обстановку, — Пробач, якщо мої слова зачепили тебе за живе. Я не хотіла виглядати грубою або якось образити вас з мамою.

«Хм-м… Не думала я що, хоч раз у житті, почую вибачення від жінки, дитина якої постраждала в процесі виховних робіт Алевтини Аркадіївни. Дива та й годі...»

— Про що розмовляєте?

Повернувшись на кухню, перевдягнута у шорти та майку, Каміла сіла за стіл, з підозрою споглядаючи то на збентежену маму, то на насторожену Зою.

— Та так, ні про що. Просто знайомимося ближче. — з перебільшеним ентузіазмом весело усміхнулася своїй дівчинці Тарнавська, несвідомо стиснувши лапку кота.

Мерзотник невдоволено зашипів на свою кривдницю, але, глянувши на неї, він вирішив не мститися Зої. Поки що…

— Мілочко, а ти знаєш, хто Зоїна мама? — дивлячись на доньку хитрими очима, у яких з'явилися веселі бісики, з азартом у голосі поцікавилася у неї Регіна Романівна.

— Звісно знаю. — фиркнула у відповідь дівчина. Димчасто-сірі очі не поділяли веселощів мами, вони палали праведним гнівом. — А ось жінка, на яку я наразі дивлюся, здається мені незнайомкою.

— В якому сенсі? — наче отримавши ляпаса, Регіна Романівна відсахнулася від доньки, з подивом дивлячись на неї.

— В прямому! — гаркнула Каміла. — Коли ти збиралася мені розповісти, що збираєшся виїхати до Іспанії?

— Упс. То ти вже бачила мою візу. — знервовано промимрила жінка, ховаючи від доньки очі.

— Ага. А ще наші спаковані валізи. Якщо ти думаєш, що я поїду туди з тобою, то ти...

— Я знала, що ти не захочеш їхати в Іспанію, тому я їду туди одна. — Зробивши знак рукою, щоб донька не перебивала, жінка набрала в легені більше повітря і продовжила говорити: — Кілька років тому я подала заявку на отримання грін-карти. Я тобі якось розповідала про це. Не надто задумуючись, я вказала в графі, куди мені хотілося би виїхати, Іспанію. Ти ж знаєш, що саме туди поїхала працювати тітка Віра? — дочекавшись від Каміли ствердного кивка, Регіна Романівна несміливо їй усміхнулася. — Десь три тижні тому мені надійшло письмове запрошення, я одразу ж зв'язалася з Лихацькою і вона, за кілька днів, запропонувала мені роботу в місцевому шпиталі, який знаходиться в невеликому провінційному містечку, поряд із Мадридом. Тітка Віра працює там понад три роки. Вона повідомила мені, що їх головний лікар якраз шукає нового співробітника з моєю спеціальністю, і що він з нетерпінням чекає на мій приїзд. Я не могла відмовитися від цієї пропозиції. Така нагода випадає раз у житті.

Уважно слухаючи свою матір, Каміла виглядала дещо дезорієнтованою та пригніченою. Гроза на вулиці давно пройшла, але в душі похмурої дівчини негода тільки-но набирала обертів, жбурляючись в неї болючими блискавками. У рудій голові крутилося так багато думок і важливих питань, але жодне з них не поспішало зірватися з язика. Сірова знала, як тільки вона відкриє рота, то з нього поллється лайка та звинувачення…

— Чому ти мовчиш, Мілочко? Хіба ти не рада за мене? — стурбованим голосом запитала у похмурої доньки мама, беручи її за руку.

— Рада звісно. — неживим голосом відповіла Каміла. Зазирнувши у рідні очі вона тихо прошепотіла не своїм голосом: — Але чому ти так довго мовчала? Чому не розповіла мені все одразу, як тільки отримала запрошення? Чому я дізнаюся про це лише зараз? — З кожним поставленим запитанням, голос дівчини ставав дедалі гучним і різким.

— Ти була зайнята підготовкою до випускних іспитів, мені не хотілося тебе відволікати. Потім ти зникла на кілька днів: то ночувала у Свєткі, то готувалася з нею до вечірки. Та і я весь час була на роботі. Тому лише зараз ми можемо з тобою нормально поговорити.

— Оо, так! Діалог вийшов просто шикарним! Чи не так, мамо? — не стримавшись, гепнула кулаком по стільниці Каміла.

— Тихіше, сонце, заспокойся. Не варто так бурхливо реагувати. Ти потім жалкуватимеш, що так грубо поводилася з мамою і наговорила їй зайвого. — обережно накривши долонею руку роздратованого дівчиська, Зоя намагалася втримати її від нового нападу гніву.

Камілу всю колотило. Стрельнувши в білявку вбивчим поглядом, вона ледве стрималась, щоб не нахамити і їй також. Заплющивши очі, дівчина за звичкою порахувала до десяти. Зробивши кілька глибоких вдихів та видихів, вона начебто заспокоїлася. Принаймні трясло її вже не так помітно.

Схвильована Регіна Романівна з вдячністю подивилася на Зою, і знову звернулася до доньки:

— Я розумію, ти сердишся на мене і я дуже шкодую, що ми не змогли поговорити з тобою раніше. Повір. Але хіба це щось би змінило?

Каміла з самого малку знала про заповітну мрію мами переїхати до Європи. Але одна справа нескінченно говорити про це, а інша — дійсно взяти і поїхати...

— Не знаю. Я вже нічого не знаю і не розумію. — поклавши голову на складені на столі руки, Каміла тихо шморгнула носом, — Я так злюся на тебе, мамо.

— У чому причина твоєї злості? Розкажи мені, будь ласка. — попросила її сумна жінка, ледве стримуючи сльози.

— Я злюсь, бо ти мене кидаєш. Ти чиниш зі мною так само, як батько. — у надломленому голосі доньки було чутно стільки відчайдушного болю, що здавалося, в ньому можна захлинутися.

— Неправда, маленька. Якби я вчинила, як твій батько, то просто втекла посеред ночі навіть не попрощавшись. Я не біжу від тебе, просто хочу зробити наше життя трошечки кращим. Погодься, з пачкою євро в кишені це зробити набагато простіше. На жаль, у нашій країні не цінують медперсонал: ні лікарів, ні медсестер. За мою зарплатню не реально накопичити грошей на твоє навчання в універі. Та що там. Їх ледве вистачає на оновлення нашого гардеробу та на їжу. Про комуналку я взагалі мовчу. Але ж ти й сама чудово все знаєш.

— Знаю. — похмурим голосом відповіла Каміла. Зазирнувши в мамині очі, вона тихо додала: — Я просто не хочу залишатися одна.

— Ти не залишишся одна, Каммо. — все ж вирішила втрутитися у сімейну розмову Зоя, бажаючи підбадьорити свою сумну дівчинку. — У тебе є ми: я та Свєтка. А ще у тебе є Мерзотник. — Почувши своє прізвисько, кіт розплющив обидва ока і ствердно нявкнув, викликавши появу крихітної усмішки на обличі Каміли. — У тебе є дах над головою та любов мами. Вона обов'язково дзвонитиме тобі щодня і ви розмовлятимете з нею про усе…

— "Щодня" і "про усе" — це вже занадто і явно не про нас. — глузливо закотивши очі, пирхнула руда, посміхнувшись білявці.

— Про те, що "є дах над головою", я би теж не стала стверджувати. — прочистивши горло, промимрила Регіна Романівна, з побоюванням споглядаючи на доньку. Зустрівшись з її розгубленим поглядом, жінка поспішила пояснити: — На візу, квиток на літак, на твій випускний і на навчання у виші — на все це мені потрібно було терміново зібрати гроші. І не малу суму, ще й в короткий термін. Тому мені довелося...

— Тільки не кажи мені, що ти продала нашу квартиру! — ошелешено вигукнула Каміла, думаючи, що її мати остаточно з'їхала з ґлузду.

Мрія мрією, але це вже було занадто...

— Звісно що ні. Не мели дурниць! — обурилася Регіна Романівна, теж підвищивши голос.

— Тоді де ти взяла гроші? Продала нирку? Почала торгувати наркотиками? Чи органами немовлят на чорному ринку?

Найнеймовірніші припущення лилися з рота Каміли гірським потоком, не дозволяючи матері вставити й слова. І лише її дзвінкий сміх змусив доньку замовкнути.

— Оце ти трешуєш, доню. Тобі детективи треба писати, з твоєю фантазією.

— А тобі не завадило б зробити МРТ, щоб перевірити, чи все гаразд у тебе з головою. — відбрила Каміла, викликавши своєю бурхливою промовою черговий напад сміху у матері.

— Припини реготати. — ще більше наїжачилася і без того зла дівчина. Розпинаючи поглядом мати, що втирала рукавом сльози, вона дивилася на неї як на божевільну. — Ти можеш нарешті сказати, де ти в біса взяла гроші?!

Зої також було цікаво про це дізнатися, тому вона сиділа тихо і мовчки слухала розмову Сірових.

Відсміявшись, Регіна Романівна, поклавши руки на кругленького живота і зробившись серйозною, відповіла:

— Я стала сурогатною матір'ю для сім'ї геїв із Франції. Вони давно мріяли про дитину і були готові заплатити непристойно велику суму тому, хто погодиться народити їм двійню.

— Та ти гониш?!. — Зневірливо вдивляючись в обличчя матері, збентежена дівчина намагалася зрозуміти чи багато правди в її словах.

— Звісно, що гоню. — глузливо пирхнула жінка і знову зайшлася сміхом.

— Блін, ну ти й видала. Навіщо так лякати? Адже я реально тобі повірила. — Широко посміхаючись, Каміла ледве стримувала сміх.

— У тебе було настільки шоковане обличчя, ти б себе бачила. Обожнюю тебе розігрувати! — бешкетливо хіхікнула мама, грайливо клацнувши пальцем дочку по носі.

— Агов, ти що, взагалі страх розгубила? — награно обурившись, Каміла жбурнула в Регіну Романівна шматочком рогалика.

— Якщо ще раз побачу, що ти кидаєшся хлібом, то я не знаю, що тобі зроблю. — суворо насупивши брови, пожурила її мама.

— От коли придумаєш, тоді і погрожуй мені. — нахабно посміхаючись, пирхнула у відповідь Каміла, горделиво випнувши підборіддя.

— Я зараз тобі дупу надеру. — почувши чергову погрозу від мами. тепер вже донька зайшлася сміхом.

Спостерігаючи за сім'єю Сірових, Тарнавська зробила висновок, що нестерпний характер Каміли дістався їй від матері, хоча зовні вони помітно різнилися. Регіна Романівна була невисокою кругленькою брюнеткою, з живими золотаво-карими очима та смаглявою шкірою. Каміла ж рудокосою дівчиною, трохи вищою за маму, з димчасто-сірими очима і матовою шкірою. Хіба що чуттєві вуста та бешкетливі усмішки були ідентичними.

— Гаразд, пожартували і годі. — ставши серйозною, Каміла тицьнула у бік усміхненої мами пальцем. — Викладай карти на стіл. Звідки в тебе взялися гроші?

— Я здала нашу квартиру в оренду на три роки. Нові власники в'їдуть сюди вже завтра ввечері, тому я сьогодні зібрала наші валізи.

— Якого біса? А мені тепер, по-твоєму, де жити?! На вулиці?!! — обурення миттєво повернулося, наче нікуди не зникало.

— Житимеш у гуртожитку, як і належить студентам. — поспішила пояснити їй мама, поки Камілу знову не понесло.

— У якому ще гуртожитку? Ти зараз про що взагалі говориш? Адже я навіть не подавала нікуди документи.

— Я це зробила за тебе. — безтурботно знизавши плечима, жінка вперше сьорбнула із своєї чашки давно охолонувший чай.

— А як же вступні іспити? Адже я можу їх провалити! А що, як я не поступлю, мене ж ніхто не пустить жити в гуртожиток. Чи поступлю але не здам сесію і мене випруть на вулицю. Тоді я стану безхатьком. І все це завдяки тобі!

— Ой, да скільки ж можна голосити, наче бабка на поминках. У тебе немає жодних причин для хвилювання. Я вже про все подбала. — безстрашно посунувшись до дочки, що сатаніла від люті, мама змовницьки зашепотіла: — Я "дала на лапу" кому потрібно і тепер ти навчатимешся в одному з самих престижних Одеських ВУЗів, на бюджетній основі. — сівши рівно, Регіна Романівна кілька секунд пильно вдивлялася в здивовані очі доньки. Та вперто мовчала, тому мама суворо додала: — Якщо припиниш дуркувати і будеш старанно вчитися, то ніхто тебе ні звідки не випре. Відсутність даху над головою стане додатковим стимулом ходити на пари та зосередитись виключно на навчанні.

— У сенсі в Одеській ВУЗ? — вичленивши з розмови найважливіше, з подивом вигукнула дівчина. — Я думала, що вчитимуся набагато ближче. Хоча б у тому ж Луцьку, до нього принаймі їхати не більше двох годин. У Одесу мені доведеться фігачити майже весь день. ЦІЛУ! ГРЬОБАНУ! СУТКУ!

— Припини репетувати на мене, я не глуха! Принаймі поки що. Я хочу щоб у тебе було все тільки найкраще. Освіта в тому числі. Як ти цього не можеш зрозуміти? — Тепер настала черга мами обурюватися, яку втомила ця безглузда розмова. Вона то думала що Каміла зрадіє, коли дізнається що буде навчатися біля моря але ж де там... — У Одесі набагато простіше знайти добре оплачувану роботу. Можливо, ти навіть захочеш там залишитися жити. Поки ти навчатимешся, я паралельно буду старатися накопичити грошей на іпотеку щоб придбати нове житло…

— Та на хрін воно мені впало, це нове житло. Я хочу своє старе! Хочу своє старе життя! Тут, у цьому місті.

— Це ти зараз так кажеш. Можливо, згодом ти зміниш свою думку. — не звертаючи уваги на капризи доньки, продовжила гнути свою лінію Регіна Романівна. — І взагалі, я ніяк не збагну, що тебе тут може тримати? З Гориніним ти розійшлася. То чого ти вчепилася в це безперспективне містечко, мов кальмар у тухлу рибу?

— Раз вчепилася, значить є на те причина. І знати тобі про неї зовсім необов'язково. — захищаючиособистий простір, набурмосилася дівчина, крадькома поглядаючи у бік задумливої ​​Зої.

Сірова намагалася упіймати її погляд але та дивилася куди завгодно тільки не на неї. По відстороненому виразу обличчя білявки неможливо було збагнути, про що вона думає. Як ставитись до її швидкого від'їзду? Чи так само тривожно у Зої на серці, як і в неї?

— Знаю я твою причину. Ім'я їй Світлана Суріна. — гмикнула жінка, встаючи з-за столу та збираючи чашки. Склавши їх у мийку, вона ввімкнула воду і продовжила говорити, миючи посуд: — Наскільки мені відомо, твоя подруга теж збиралася поступати цього року до ВУЗу. Не здивуюся, якщо вона також подасть документи до одного зі Одеських ВУЗів, коли дізнається де саме ти будеш навчатися. Благо в її батьків немає проблем з фінансами, як у нас із тобою, тому вони можуть собі дозволити вивчити доньку в будь-якому університеті. Навіть в багадєльні Паплавського, прости Господи...

— Не у Свєтці справа, мамо. Принаймні не лише у ній. Окрім Суріної в цьому місті є ще одна людина, з якою я не хочу розлучатися.

Намагаючись привернути увагу Зої, Каміла зважилася привідкрити завісу, за якою ховала теплі почуття до цієї красуні. Але Тарнавська і бровою не повела. Вона так і продовжувала мовчки сидіти, думаючи про щось своє, меланхолійно нагладжуючи руду вовну задоволеного кота.

Зате, Регіна Романівна, яка пильно стежила за похмурою донькою, одразу помітила на кого вона дивиться, здивовано глипаючи очима. Каміла, до сьогодні, ніколи не озивалася про когось з таким трепетом. Скорше, з байдужістю... А тут раптом узяла і заявила, що тут лишається хтось дуже важливий для неї, дивлячись при цьому на білявку. Можливо Зоя знала, кого має на увазі донька?

— І що ж це за людина? — запитала мама, не зводячи занепокоєного погляду з розтривоженої дитини.

Тільки тепер Тарнавська ледве помітно степенулася, зрозумівши, що розмова Сірових надто близько наблизилася до небажаного відкриття. Дідько його знає, як відреагує на правду мама Каміли. Підібгавши вуста, вона скоса поглянула на сумну дівчину.

— Хомо сапієнс: дві руки, дві ноги, голова і дупа. — у'їдливим голосом відповіла мамі руда скалка, з обуренням дивлячись в очі Регіони Романівни, не помітивши усмішки Зої.

— Я хоча б знаю його? — зробила ще одну спробу розколоти доньку жінка, але й та стала провальною.

— Ні, не знаєш. — пирхнула Каміла, навіть і не думаючи видавати приставучій мамі свою жінку.

«Якби ти знала, про кого я мовчу, то сьогодні ж відправила мене на навчання, і не лише в Одесу, а й на Північний полюс: копирсатися в дупах пінгвінів та білих ведмедів…»

— А ім'я хоч можна мені дізнатися цього таємничого ловеласа, що вкрав твоє серце? — сплеснувши руками, обурливим тоном пирхнула Регіна Романівна на своє незговірливе дитя.

— Ні. — уперто зсунувши брови, відрізала Каміла.

— Ні, то ні. — закотивши очі, здалася жінка. — У будь-якому разі, у тебе все одно немає іншого виходу, як поїхати завтра зі мною з міста. І якщо між вами дійсно зародилися теплі почуття, він обов'язково дочекається тебе. П'ять років, не такий вже й великий термін. Можеш від завтра починати робити зарубки на ліжку в гуртожитку, відраховуючи дні до зустрічі.

— Але чому я не можу залишитися тут на все літо? Я можу пожити у Свєткі, а потім разом з нею поїхати на навчання. До чого такий поспіх? Що я взагалі робитиму в Одесі весь цей час?

— Будеш там працювати в притулку для тварин. Про роботу я також домовилася.

— Що?! Якого дідька ти все вирішуєш за мене?! — шокуючись від чергової новини, сердито зашипіла Каміла, не вірячи своїм вухам.

— Мілочко, припини мене перебивати інакше ця розмова затягнеться аж до ранку, а нам треба з тобою гарненько виспатися перед поїздкою. — із благанням у голосі мовила до неї мама. Коли донька неохоче погідно хитнула головою, Регіна Романівна продовжила говорити: — Я гадки не маю, скільки знадобиться мені часу на працевлаштування в госпіталь і коли я отримаю свою першу зарплатню. Тому, аби ти не залишилася без грошей, я домовилася про роботу в притулку. Будь-які зміни в житті завжди йдуть нога в ногу з труднощами, яких не варто боятися. Я вірю, що у нас все з тобою вийде і що ми потім ще разом сміятимемося, згадуючи цю розмову.

— Дуже сумніваюся в цьому. — розуміючи, що це кінець, приречено видихнула Каміла. Світ розвалювався на її очах і вона нічого не могла з цим вдіяти. — Чому моє життя здається мені зараз величезною купою лайна, яке мені й до старості не розгрібти?

— Ласкаво просимо до дорослого життя, доню. — вимучено посміхнулася жінка, шкодуючи про те, що хоч і ненавмисно але все ж стала причиною смутку своєї любої дитини.

— Мені треба покурити. — зриваючись із місця, рикнула Каміла, швидко покидаючи кухню.

— Каміла?! Коли це ти почала курити? — обурено вигукнула їй в спину Регіна Романівна. — Негайно повернися!

— Навіть і не подумаю. — почулося злісне шипіння з коридору, а слідом і гучний гуркіт дверей спальні. — Ласкаво просимо до МОГО дорослого життя, мамо!